15 серпня 2019 року м. Харків
Справа № 643/1817/19
Провадження № 22-ц/818/3321/19
Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Кругової С.С.,
суддів Маміної О.В., Пилипчук Н.П.,
секретаря Кучер Ю.Ю.,
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 ,
Відповідач: ОСОБА_2 ,
Третя особа: Служба у справах дітей Московського району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Служба у справах дітей Московського району Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради про надання дозволу на виїзд дитини за кордон,
за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 на рішення Московського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2019 року, ухваленого суддею Єрмак Н.В.,
У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , в якому просила надати дозвіл на оформлення документів для тимчасового виїзду за межі України малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без дозволу (згоди) батька дитини ОСОБА_2 до досягнення дитиною 16 років, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_2 ; надати дозвіл на тимчасовий виїзд за межі України малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 без згоди батька.
Позов мотивований тим, що позивач перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, який 23.03.2010 року розірвано відділом реєстрації актів цивільного стану Московського районного управління юстиції міста Харкова. Відповідач не виконує своїх батьківських обов'язків щодо утримання дитини, не цікавиться її здоров'ям і розвитком, свідомо не надає згоди на її виїзд за кордон.
Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 10 квітня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовлено у повному обсязі.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що один із батьків дитини, який надає дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України, має право володіти інформацією про те, до якої держави виїжджає дитина та на який час. Надання судом багаторазового дозволу на виїзд за кордон малолітньої дитини без згоди та супроводу другого із батьків без зазначення строку законодавством України не передбачено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_5 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позов у повному обсязі.
Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення є незаконним та необґрунтованим, судом першої інстанції неповно з'ясовано обставини, які мають значення для справи, порушено норми матеріального і процесуального права.
В апеляційній скарзі посилається на обставини, які були викладені у позовній заяві. Зазначає, що суд перешкоджає їй у здійсненні заходів, спрямованих на покращення здоров'я дитини, її фізичного, духовного та морального розвитку. Позиція відповідача щодо ненадання дитині дозволу у виїзді за кордон шкодить інтересам останньої, та не сприяє її всебічному та гармонійному розвитку, що вказує на зловживання відповідачем своїми батьківськими правами. Крім того, зазначає, що чинним законодавством не встановлено обмежень щодо виїзду малолітньої дитини за кордон, а лише встановлений певний порядок такого виїзду. Відповідачем була подана заява про визнання позову, проте суд всупереч ч. 3 ст. 200, ч. 4 ст. 206 ЦПК України не постановив ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову, чим позбавив права позивача оскаржити таку ухвалу. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що на підставі рішення суду дозволяється разовий виїзд дитини і для кожної наступної короткострокової поїздки необхідно отримання нового рішення. Суд не розглянув вимогу про надання дозволу на оформлення документів на виїзд за кордон ОСОБА_4
Відзиву на апеляційну скаргу відповідачем до суду апеляційної інстанції не надходило.
Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши доповідь судді, обговоривши доводи апеляційної скарги та дослідивши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно зі ст.12 ЦПК України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .
Підставою звернення до суду із цим позовом є ненадання відповідачем згоди на виїзд малолітньої дитини за кордон для відпочинку та оздоровлення.
Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 Сімейного кодексу України (далі - СК України), згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.
Відповідно до статей 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.
Згідно з пунктами 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.
Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).
Відповідно до статті 18 Конвенції про права дитини батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.
Наведеними нормами законодавства закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.
Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень Європейського суду з прав людини, в тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція).
Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Ця стаття охоплює, зокрема втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.
Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею.
Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України «Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України», вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.
З цього часу єдиним законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України(далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.
Разом з тим, за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Пунктами 3, 4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку. Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.
Отже, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.
Такий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).
Колегія суддів погоджується з висновками суду першї інстанції про те, що надання дозволу на тимчасові поїздки за межі України та на виготовлення необхідних документів дітям у супроводі матері ОСОБА_1 без дозволу (згоди) та супроводу батька ОСОБА_2 до незазначених у позовній заяві країн в період до 5 травня 2024 року, без визначення початку і кінця таких тимчасових поїздок та конкретного місця перебування дітей суперечить положенням вищевказаних норм матеріального права.
Доводи апеляційної скарги про те, що надання дозволу на виїзд за кордон необхідний для оздоровлення та розвитку дитини, тобто відповідає її найкращим інтересам, не заслуговують на увагу, оскільки дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення, та зазначенням конкретного місця перебування дитини.
Доводи апеляційної скарги та зміст оскаржуваного рішення не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права. Той факт, що суд не прийняв заяву про визнання відповідачем позову, не є підставою для скасування рішення суду.
Керуючись ст. ст. 3, 10, 12, 13, 89, 351, 367, 368, 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд -
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Московського районного суду міста Харкова від 10 квітня 2019 року - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Касаційна скарга може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий С.С. Кругова
Судді О.В. Маміна
Н.П. Пилипчук
повний текст постанови
складено 16 серпня 2019 року