31 липня 2019 року м. Київ
Справа № 754/8160/16-ц
Провадження: № 22-ц/824/8312/2019
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого (судді-доповідача) Невідомої Т.О.,
суддів Гаращенко Д.Р., Пікуль А.А.,
секретар Глухенька М.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданніапеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2
на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року, ухвалене під головуванням судді Панченко О.М.,
у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про стягнення коштів та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення коштів,
У червні 2016 року ОСОБА_3 звернувся до суду з вказаним позовом, обгрунтовуючи свої вимоги тим, що 8 вересня 2014 року він та ОСОБА_1 уклали договір позики (далі-договір), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І.А. Відповідно до умов вищевказаного договору, позивач передав у власність відповідачу грошові кошти у розмірі 18 500 доларів США. Підписанням договору відповідач стверджує факт фактичного одержання суми позики. Умовами п. 1 договору було визначено терміни повернення ОСОБА_1 вказаних коштів, частинами, щомісячно. Згідно п. 5 договору сторони домовились, що у разі, якщо позичальник своєчасно не поверне позичені грошові кошти у визначений строк або пропустить одну з виплат, позикодавець має право подати цей договір до стягнення у строки, передбачені чинним законодавством України. Звернення стягнення здійснюється як за рішенням суду, так і на підставі виконавчого напису. Крім того, обґрунтовуючи вимоги позову, ОСОБА_3 звернув увагу суду на те, що відповідно до п.11 вищезазначеного договору позики укладання та підписання договору здійснюється позичальником ОСОБА_1 , під час перебування в зареєстрованому шлюбі з громадянкою ОСОБА_2 за її заявою про згоду на укладення та підписання даного договору позики, про що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І.А. внесено відповідний запис до реєстру № 2167. У порушення вищезазначеного договору, відповідач свої зобов'язання належним чином не виконав, в результаті чого станом на 21.06.2016 року виникла прострочена заборгованість у розмірі 18500 доларів США, що за офіційним курсом НБУ станом на 21.06.2016 року складає 460650 грн. Також, позивач просив стягнути 3 % річних від простроченої суми, згідно статті 625 ЦПК, що становить 24 420 грн. 17.02.2015 року на адресу ОСОБА_1 було направлено лист вимогу про усунення порушення, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І.А., який залишено без задоволення. 19.05.2016 року на виконання умов договору відповідачам було направлено вимогу про дострокове повернення позики, але на дату подання позовної заяви позика не повернута. За таких обставин просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь грошові кошти за договором позики в розмірі 485070 грн. та понесені судові витрати у розмірі 4850,70 грн.
У липні 2018 року ОСОБА_4 в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з зустрічним позовом до ОСОБА_3 про стягнення коштів, який обґрунтовував тим, що 8 вересня 2014 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 було укладено договір позики. На умовах вказаного договору позичальнику було надано 241 610,00 грн., що в еквіваленті становило 18 500,00 доларів США (за курсом 1 долар США=13,06 грн.) В подальшому позичальником здійснювалось повернення отриманої позики. Вказане повернення здійснювалось ОСОБА_1 в доларах США і було ОСОБА_3 прийняте як належне виконання. На підтвердження отримання від позичальника грошових коштів позикодавцем було видано відповідні розписки. Зокрема, позичальником було сплачено на користь позикодавця наступні суми грошових коштів: 26.05.2015 року - 10500 доларів США, 07.12.2015 року - 1000 доларів США, 19.12.2015 року - 500 доларів США, 21.02.2016 року - 400 доларів США, 09.03.2016 року - 400 доларів США. Загальна сума в гривнях, сплачена позичальником на користь позикодавця з метою повернення позики, становить 278 479,80 грн., в той час коли згідно умов поговору позики, позичальник мав повернути 241 610 грн. таким чином, вже 07.12.2015 року позичальником було в повному обсязі сплачено заборгованість за договором позики і навіть здійснено переплату на загальну суму 1466,70 доларів США. Вказана сума грошових коштів отримана позикодавцем безпідставно та підлягає поверненню згідно вимог статті 1212 ЦК України. За таких обставин просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь безпідставно отриманні грошові кошти в сумі 1466,70 доларів США.
Рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року позов ОСОБА_3 задоволено.
Стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 суму боргу за договором позики від 08 вересня 2014 року в розмірі 485 070,00 грн.
Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судові витрати з оплати судового збору у розмірі по 2425,35 грн. з кожного.
В задоволені зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Не погодившись із таким судовим рішенням, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, недотримання судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просили скасувати вказане рішення і ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначили, що відповідно до вимог СК України договір, укладений одним із подружжя і в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя , якщо майно одержане за договором, використане в інтересах сімї. Однак, ОСОБА_3 будь-яких доказів того, що позичені кошти були витрачені в інтересах сім'ї не надано, відповідно суд першої інстанції не вправі був стягувати заборгованість з подружжя солідарно. Суд першої інстанції не врахував, що надані розписки є підтвердженням здійснення ним, ОСОБА_1 , платежів в доларах США саме в рахунок погашення заборгованості за договором позики. Доказів, на підтвердження укладення між сторонами інших договорів позики ОСОБА_3 надано не було. Також, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 було здійснено переплату на суму 1466,70 доларів США, які підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України.
Ухвалою Київського апеляційного суду від 30 травня 2019 року відкрито апеляційне провадження у справі та справу призначено до розгляду.
У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 зазначив, що посилання скаржників на те, що вони не повинні нести солідарну відповідальність по стягненню з них заборгованості за договором позики є безпідставними, оскільки ОСОБА_2 знала про отримання її чоловіком коштів і надала згоду на укладення такого договору. Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 брали кошти для свого сімейного прибутку в майбутньому, оскільки займались підприємницькою діяльністю, що ОСОБА_1 не заперечувалось. Вказує, що ОСОБА_1 неодноразово брав кошти у нього в борг на підтвердження чого суду були надані розписки від 07.04.20132 року на суму 10 000 дол США та від 08.09.2014 року на 18500 доларів США, по якій було здійснено розрахунок, що ОСОБА_1 не заперечувалось. Надані позивачем розписки на 12800 доларів США не підтверджують розрахунок по договору позики від 08.09.2014 року, оскільки в них не зазначено по якій саме розписці здійснено виплати Крім того, умовою договору було повернення коштів безготівково, на визначений в договорі розрахунковий рахунок. Відповідно посилання скаржників на існування переплати за договором позики є безпідставними.
У судовому засіданні ОСОБА_5 та його адвокат Яцко В.В. підтримали апеляційну скаргу з підстав, викладених у ній, просили скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким в задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, а зустрічний позов ОСОБА_1 задовольнити.
Інші учасники справи в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, ОСОБА_3 просив справу слухати за його відсутності, а тому колегія суддів відповідно до вимог частини 2 статті 372 ЦПК України вважала за можливе слухати справу за їх відсутності.
Частиною першою статті 367 ЦПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Заслухавши пояснення осіб, які з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково.
Як убачається із матеріалів справи 8 вересня 2014 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір позики, який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Загоруй І.А. та зареєстрований в реєстрі за № 2168 (т. 1, а.с.6).
Згідно п. 1 Договору ОСОБА_3 до підписання цього договору передав у власність ОСОБА_1 строком до 15.12.2014 року грошові кошти в розмірі 241 610 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 18 500 доларів США (1USD=13,06 грн.), а ОСОБА_1 до підписання цього договору прийняв від ОСОБА_3 грошові кошти в розмірі 241 610 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 18500 доларів США (1USD=13,06 грн.).
Своїми підписами під цим договором сторони стверджують факт передання та одержання грошових коштів за цим договором.
Зазначену вище суму ОСОБА_1 зобов'язується повернути ОСОБА_3 наступним чином:
- 60402,50 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4625 доларів США (1USD=13,06 грн.), до 15.09.2014 року;
- 60402,50 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4625 доларів США (1USD=13,06 грн.), до 15.10.2014 року;
- 60402,50 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4625 доларів США (1USD=13,06 грн.), до 15.11.2014 року;
- 60402,50 грн., що за середнім курсом валют комерційних банків України є еквівалентом 4625 доларів США (1USD=13,06 грн.), до 15.12.2014 року;
Пунктом 2 Договору позики визначено, що грошові кошти ОСОБА_1 зобов'язується повертати ОСОБА_3 , безготівково, а саме на розрахунковий (картковий) рахунок НОМЕР_1 , відкритий на ім'я ОСОБА_3 у ПАТ «ПриватБанк».
Згідно п.5 Договору позики сторони домовились, що, у разі якщо ОСОБА_1 своєчасно не поверне позичені гроші до вищезазначеного строку або пропустить одну з виплат, ОСОБА_3 , має право подати цей договір до стягнення у строки, передбачені чинним законодавством України, звернення стягнення здійснюється як за рішенням суду, так і на підставі виконавчого напису нотаріуса.
Згідно п. 7 Договору позики сторони домовилися, що документом, який підтверджуватиме безспірність заборгованості, буде виписка з розрахункового (карткового) рахунку НОМЕР_1 , відкритого на ім'я ОСОБА_3 у ПАТ «ПриватБанк».
В п. 9 договору позики зазначено, що сторони у присутності нотаріуса стверджують, що однаково розуміють природу цього правочину та його правові наслідки; договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; їх волевиявлення є вільним і відповідає внутрішній волі; договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину; не обмежені в праві укладати правочини; вони не визнані в установленому порядку недієздатними (повністю або частково); не перебувають у хворобливому стані, не страждають в момент укладання цього договору на захворювання, що перешкоджають усвідомленню значення своїх дій; вільно володіють українською мовою; проект цього договору, складений нотаріусом з урахуванням умов, визначених сторонами, та умов, які є обов'язковими, ними прочитаний, зрозумілий і схвалений.
Пунктом 11 Договору позики визначено, що укладення та підписання цього договору здійснюється ОСОБА_1 під час перебування в зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , за її заявою про згоду на укладення та підписання договору позики.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 не виконав взяті на себе зобов'язання та не повернув суму позики у строк, визначений договором, чим порушив право позивача як позикодавця на повернення позики та відповідно до ст.ст. 1046-1049 ЦК України, вважав, що позовна вимога ОСОБА_3 про стягнення суми боргу за договором позики є обґрунтованою, та такою, що підлягає задоволенню. При цьому суд виходив із того, що договір позики від 8 вересня 2014 року було укладено в інтересах сім'ї, а кошти витрачені на її потреби, а тому відповідальність відповідачів має бути солідарною. Також, суд першої інстанції вважав, що надані відповідачем розписки про повернення коштів не відносяться до договору позики від 8 вересня 2014 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 , у зв'язку з чим відмовив у задоволенні зустрічного позову про стягнення надмірно сплачених коштів.
В силу вимог частин 1, 2, 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим та ухвалене відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам Закону виходячи з наступного.
Відповідно до ст.1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) кошти, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму коштів (суму позики).
Договір позики є укладеним з моменту передання грошей.
Відповідно до ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку.
Договір позики вважається укладеним в момент учинення дій щодо передання предмета договору на основі попередньої домовленості (п.2 ч.1 ст.1046 ЦК України).
Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передання грошової суми позичальнику.
Відповідно до чч.1 та 2 ст. 207 ЦК України правочин уважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин уважається таким, що здійснений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю, розписка про отримання в борг коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної суми.
Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.
У ч.1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що, за договором позики, позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Таким чином, розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
Згідно з ч.1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього кодексу, тобто суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч.ч.1, 5 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Докази згідно вимог ст.ст. 77-80 ЦПК України мають бути належними, допустимими, достовірними та достатніми.
Згідно ч.ч.1-4 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
ОСОБА_1 заперечуючи проти позову, посилається на те, що позика ним повернута в повному обсязі. На підтвердження цієї обставини відповідачем в якості письмових доказів надані відповідні розписки.
Так, 26.05.2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 10 500 доларів США (залишок боргу 8000 доларів США) (т. 1, а.с. 108);
07.12.2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 1 000 доларів США (залишок боргу 7000 доларів США) (т. 1, а.с. 109);
19.12.2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 500 доларів США (залишок боргу 6500 доларів США) (т. 1 а.с. 109);
21.02.2016 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 400 доларів США (залишок боргу 6100 доларів США) (т. 1 а.с. 110);
09.03.2015 року ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 частину боргу у розмірі 400 доларів США (залишок боргу 5700 доларів США) (т. 1 а.с. 110).
Дослідивши подані відповідачем ОСОБА_1 докази суд першої інстанції дійшов висновку про неналежність таких доказів з огляду на те, що дані розписки не містять інформації про повернення боргу саме за договором позики від 8 вересня 2014 року.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.
Так, зі змісту договору позики убачається, що ОСОБА_1 отримав грошові кошти в сумі 241 610 грн., що еквівалентно 18 500 доларів США.
Факт отримання ОСОБА_6 позики в доларах США учасники справи не заперечують.
Аналізуючи дані розписки, їх системність, строковість погашення, зазначення сум боргу, зокрема, в розписці від 26.05.2015 року зазначена інформація про частину повернутого боргу в долларах США - 10 500 та розмір залишку боргу, теж в долларах США - 8 000, що шляхом складення відповідає розміру позики, яку ОСОБА_1 отримав від ОСОБА_3 згідно умов договору від 8 вересня 2014 року.
Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (ч. 3 ст. 1049 ЦК України).
Відповідно до ст. 545 ЦК України прийнявши виконання зобов'язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.
Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.
Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.
Тобто, виходячи зі змісту вищезазначеної статті, доказом виконання зобов'язання може бути письмовий документ чи то розписка кредитора про отримання часткового виконання, чи то підпис або ж у іншому виді погодження (підтвердження) боржником часткового виконання зобов'язання, тощо.
Послідовність повернення сум коштів, оформлених відповідними розписками свідчить про часткове повернення заборгованості, яка була визначена сторонами в еквіваленті, який становить 18 500 доларів США.
За таких підстав, колегія суддів доходить висновку, що подані відповідачем розписки підтверджують ту обставину, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 погодили, що повернення боргу за договором позики буде здійснюватися на інших умовах, що не передбачені договором позики, а саме, готівково та у доларах США.В свою чергу, ОСОБА_3 , прийнявши виконання зобов'язання за договором позики саме у такому вигляді, та, видавши ОСОБА_1 відповідні розписки про отримання від нього коштів на повернення боргу, надав згоду на зміну умов щодо повернення даної позики. Така поведінка сторони позикодавця не відміняє самого факту часткового виконання зобов'язання іншою стороною.
За таких підстав, колегія суддів вважає подані ОСОБА_1 розписки щодо повернення частини позики (залишок 5700 доларів США) належними та допустимими доказами часткового виконання ним договору позики від 8 вересня 2014 року у відповідності до вимог статті 545 ЦК України.
Вищенаведених норм закону суд першої інстанції не врахував, не дав належної оцінки борговим розпискам, не встановив їх правову природу, а тому дійшов помилкового висновку про стягнення з ОСОБА_1 повної суми позичених коштів.
Щодо перевірки доводів апеляційної скарги про відсутність підстав для солідарного стягнення з відповідачів заборгованості за договором позики колегія суддів виходить з такого.
Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.
Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тлумачення частини четвертої статті 65 СК України свідчить, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.
Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть, якщо другий з подружжя не знав про укладення договору, він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.
Дана правова позиція викладена Верховним Судом у постанові від 03.05.2018 року у справі № 639/7335/15-ц.
Виходячи із системного аналізу зазначених норм права, в контексті встановлених судом обставин справи, для визначення солідарного характеру обов'язків відповідачів щодо повернення боргу за договором позики з'ясуванню підлягало питання, чи були використані позичені кошти в інтересах сім'ї.
Твердження ОСОБА_3 про те, що подружжя ОСОБА_1 використали позичені кошти на розвиток підприємницької діяльності, зокрема, шляхом вкладення в придбання товару, колегія суддів до уваги не приймає, з огляду на те, що згідно даних Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань підприємницька діяльність фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 припинена з листопада 2012 року.
Належних та допустимих доказів на підтвердження використання ОСОБА_1 позичених коштів в інтересах сім'ї позивачем суду не надано та судом не здобуто, а тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції не правильно застосував норму матеріального права (частину 4 статті 65 СК України) та безпідставно стягнув з відповідачів заборгованість за договором позики солідарно.
Таким чином, позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_2 є необґрунтованими, та такими, що не підлягають задоволенню.
Визначаючи розмір заборгованості за договором позики, що підлягає стягненню з відповідача ОСОБА_1 , колегія суддів виходить із такого.
Згідно з ч.1 ст.1050 ЦК, якщо позичальник своєчасно не повернув суми позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст.625 цього кодексу, тобто, суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.
Згідно зі статтею 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Відповідно до частини першої статті 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Отже, гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України.
Разом з тим, частина 2 статті 524 ЦК України та частина 2 статті 533 ЦК України допускають, що сторони можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті.
У такому разі сума, що підлягає сплаті за зобов'язанням, визначається в гривнях за офіційним курсом Національного банку України встановленим для відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
При цьому, суд відхиляє доводи представника відповідача щодо повного виконання зобов'язання з урахуванням визначеного договором курсу валюти (13,06 грн. за 1 долар США) як безпідставні, оскільки даний курс валюти визначений на момент укладення договору, а сам договір не містить будь-якого застереження, що даний курс є незмінним.
Як убачається із матеріалів справи, ОСОБА_3 , мотивуючи заявлений розмір заборгованості за договором позики, посилався на курс НБУ станом на 21 червня 2016 року, який становив 24.9089 грн.
Ураховуючи, що залишок боргу за договором позики в еквіваленті становить 5700 доларів США, то відповідно до вимог статті 524 ЦК України у гривнях такий залишок становить 141 980, 73 грн.
При обчисленні розміру 3 % річних за просторчення виконання зобов'язання колегія суддів виходить з того, що початком прострочення виконанння відповідно до умов договору позики є 16 грудня 2014 року, а кінцем - 21 червня 2016 року (звернення до суду з позовом).
Тобто, кількість днів прострочення виконання зобов'язання складає 553 дні.
Слід зазначити, що 3 % річних, які передбачені статтею 625 ЦК України, нараховуються за такою формулою: 3% х (суму боргу) х (кількість прострочених днів) : 365 (кількість днів у році).
Враховуючи, що на початок прострочення сума заборгованості з урахуванням офіційного курсу НБУ на 15.12.2014 року (1 долар США 15, 760382 грн.) склала 89 834,18 грн., то 3 % річних за прострочення виконання ОСОБА_1 зобов'язання за договором позики становить 3 х 89 834,18 грн. (5700 доларів США х 15,760382) : 100 : 365 х 553 = 4083,15 грн.
Щодо доводів апеляційної скарги про стягнення з ОСОБА_3 безпідставно отриманих коштів колегія суддів, встановивши вищевказані обставини, зокрема, неповне виконання ОСОБА_1 зобов'язання за договором позики від 8 вересня 2014 року, вважає, що підстави для задоволення зустрічного позову ОСОБА_1 відсутні.
Положеннями п. 2 ч. 2 ст. 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.
Відповідно до ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
З огляду на вищевикладене, рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову ОСОБА_3 частково.
Понесені сторонами судові витрати суд залишає за кожним із них.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 березня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_3 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_3 ) заборгованість за договором позики від 08 вересня 2014 року у розмірі 141 980, 73 грн. (сто сорок однієї тисячі дев'ятсот вісімдесяти) грн. 73 коп. та 3 % річних за прострочення виконання зобов'язання за період з 16 грудня 2014 року по 21 червня 2016 року у розмірі 4083,15 грн. (чотирьох тисяч вісімдесяти трьох) грн. 15 коп.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2 залишити без задоволення.
У зустрічному позові ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення безпідставно отриманих коштів відмовити.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Повний текст судового рішення складено 12 серпня 2019 року.
Головуючий: Т.О. Невідома
Судді: Д.Р. Гаращенко
А.А.Пікуль