Іменем України
15 серпня 2019 року
Київ
справа №607/8931/16-а
адміністративне провадження №К/9901/17717/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Желєзного І.В., судді Берназюка Я.О., судді Коваленко Н.В., розглянувши у попередньому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Тернопільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області про визнання дій протиправними та зобов'язання вчинити дії за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області у складі судді Братасюка В.М. від 08 лютого 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Качмара В.Я., Гінди О.М., Ніколіна В.В. від 18 квітня 2017 року,
Короткий зміст позовних вимог
У серпні 2016 року ОСОБА_1 (далі також - позивач) звернулась до суду з позовом до Тернопільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області, у якому просила:
- визнати протиправним рішення Тернопільського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Тернопільської області щодо відмови у призначенні їй пенсії за вислугу років;
- зобов'язати Тернопільське об'єднане управління Пенсійного фонду України Тернопільської області призначити, здійснити нарахування і виплатити з 29 грудня 2015 року їй пенсію за вислугу років.
Позов ОСОБА_1 обґрунтувала тим, що вона з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 2015 року працювала на посадах, які відносяться до посад середніх медичних працівників в Комунальній установі Тернопільської обласної ради «Центр здоров'я» (далі також - Центр здоров'я), робота на якій відноситься до посад середніх медичних працівників, тому вона має право на призначення їй пенсії за вислугу років у відповідності до пункту «е» статті 55 Закону України від 05 листопада 1991 року № 1788-XII «Про пенсійне забезпечення» (далі - Закон №1788-XII).
Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2017 року, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року, у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що згідно з наказом Міністерства охорони здоров'я України «Про затвердження переліків закладів охорони здоров'я, лікарських, провізорських посад та посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою у закладах охорони здоров'я» від 28 жовтня 2002 року № 385 (далі - Наказ № 385, Перелік закладів охорони здоров'я, відповідно) Центр здоров'я, де працювала позивач на посадах, які відносяться до посад середніх медичних працівників, відноситься до закладів санітарної просвіти. При цьому Переліком закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року № 909 (далі також - Перелік № 909), не передбачено зарахування до вислуги років періоду роботи в таких закладах. До того ж, Центр здоров'я, де працювала позивач до 31 грудня 2015 року, не мав офіційного визнання статусу закладу охорони здоров'я.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
Не погоджуючись з постановою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2017 року та ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, ОСОБА_1 звернулась з касаційною скаргою до Вищого адміністративного суду України, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та задовольнити позовні вимоги.
Касаційна скарга подана до суду 10 травня 2017 року.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 13 серпня 2017 року відкрито касаційне провадження у справі № 607/8931/16.
Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що Вищий адміністративний суд України діє в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 10 червня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів у складі судді-доповідача Желєзного І.В., суддів: Берназюка Я.О., Саприкіної І.В.
Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 серпня 2019 року для розгляду цієї справи визначено новий склад колегії суддів у складі судді-доповідача Желєзного І.В., суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Судами попередніх інстанцій встановлено, що позивач з 02 жовтня 1989 року по 28 грудня 2015 року працювала на посаді інструктора по лікувальній фізкультурі, інструктора-методиста по санітарно-освітній роботі, інструктором із санітарно-освітньої роботи в Комунальній установі Тернопільської обласної ради «Центр здоров'я».
Згідно з ліцензією № 064172 Міністерства охорони здоров'я України (далі - МОЗ України) Центр здоров'я надає послуги в сфері охорони здоров'я, а саме медичної практики.
Відповідно до наказу від 31 грудня 2015 року № 617-од Центру здоров'я надано акредитаційний сертифікат, що дає право на надання послуг в сфері охорони здоров'я, термін дії якого до 31 грудня 2018 року.
29 грудня 2015 року позивач звернулась до територіального пенсійного органу із заявою про призначення їй пенсії за вислугою років відповідно до Закону України від 09 липня 2003 року № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та з врахуванням пункту «е» частини першої статті 55 Закону № 1788-XII.
Зі змісту наявної у справі копії протоколу від 24 березня 2016 року за № 16 засідання комісії управління Пенсійного фонду України в м. Тернополі з питання розгляду заяви позивачки щодо призначення пенсії за вислугу років встановлено, що комісія відмовила ОСОБА_1 в призначенні пенсії за вислугу років з посиланням на те, що Переліком № 909 не передбачено зарахування до вислуги років роботи в закладах санітарної просвіти.
Не погодившись з рішенням відповідача, позивач звернулася до суду з адміністративним позовом.
Касаційну скаргу позивач обґрунтовує тим, що судами першої та апеляційної інстанції незаконно, з порушенням норм матеріального права відмовлено в задоволенні позовних вимог. Позивач зазначає, що робота на посадах середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) дає право на пенсійне забезпечення за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-XII. При цьому, ОСОБА_1 зазначає те, що Центр здоров'я, де вона працювала, також мав ліцензію на здійснення медичної практики.
Від відповідача відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 не надходило, що відповідно до частини четвертої статті 338 Кодексу адміністративного судочинства України (далі також - КАС України) не перешкоджає перегляду рішення судів в даній справі у касаційному порядку.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та доводам касаційної скарги, а також виходячи з меж касаційного перегляду справи, визначених статтею 341 КАС України, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положенням частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 242 КАС України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Крім того, стаття 2 та частина четверта статті 242 КАС України встановлюють, що судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, а саме бути справедливим та неупередженим, своєчасно вирішувати спір у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Зазначеним вимогам процесуального закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій відповідають, а викладені у касаційній скарзі мотиви скаржника є неприйнятні з огляду на наступне.
Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 55 Закону № 1788-ХІІ (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) окремі категорії працівників інших галузей народного господарства, які мають право на пенсію за вислугу років, серед яких пунктом «е» визначені працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення працівники освіти, охорони здоров'я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 - не менше 25 років.
04 листопада 1993 року Кабінет Міністрів України постановою № 909 «Про перелік закладів і установ освіти, охорони здоров'я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років» затвердив Перелік № 909, за яким, зокрема, лікарі та середній медичний персонал (незалежно від найменування посад) мають право на пенсію за вислугу років.
У розділі 2 «Охорона здоров'я» Переліку № 909 визначено, що робота на посадах лікарів та середнього медичного персоналу (незалежно від найменування посад) дає право на пенсію за вислугу років. При цьому серед найменувань закладів і установ зазначено: лікарняні заклади, лікувально-профілактичні заклади особливого типу, лікувально-трудові профілакторії, амбулаторно-поліклінічні заклади, заклади швидкої та невідкладної медичної допомоги, заклади переливання крові, заклади охорони материнства і дитинства, санаторно-курортні заклади, установи з проведення лабораторних та інструментальних досліджень і випробувань Держсанепідслужби та територіальні органи Держсанепідслужби (щодо працівників, які не є державними службовцями), санітарно-епідеміологічні заклади, діагностичні центри.
Крім того, у примітці 2 до Переліку № 909 установлено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком дає право на пенсію за вислугу років, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.
Визначення поняття «заклад охорони здоров'я» міститься у статті 3 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров'я» (далі - Закон № 2801-XII), згідно з якою це юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, що забезпечує медичне обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.
З метою забезпечення державної політики щодо створення та функціонування закладів охорони здоров'я і заняття медичною і фармацевтичною діяльністю, наказом № 385, зокрема, затверджено Перелік закладів охорони здоров'я, відповідно до якого, заклади охорони здоров'я поділяються на: 1. Лікувально-профілактичні заклади; 2. Санітарно-профілактичні заклади; 3. Фармацевтичні (аптечні) заклади; 4. Інші заклади; 5. Заклади медико-соціального захисту; 6. Установи/заклади системи соціального захисту населення.
При цьому, практично всі вказані категорії закладів охорони здоров'я мають підкатегорії та види.
Відповідно до пункту 2 Переліку закладів охорони здоров'я, до санітарно-профілактичних закладів віднесено:
2.1. Санітарно-епідеміологічні заклади (дезінфекційна станція з профілактичної дезінфекції; дезінфекційна станція (обласна, міська); об'єднання (підприємство) "Профдезінфекція" (обласне, міське); об'єднання «Меддезінфекція» (обласне, міське); протичумна станція; санітарно-епідеміологічна станція (центральна, республіканська, обласна, міська, міжрайонна, районна); санітарно-епідеміологічна станція на водному транспорті (центральна, басейнова, портова); санітарно-епідеміологічна станція на залізничному транспорті (центральна, на залізницях, лінійна); санітарно-епідеміологічна станція об'єкта з особливим режимом роботи; Центральна санітарно-епідеміологічна станція на повітряному транспорті).
2.2. Заклади санітарної просвіти [Центр здоров'я (Український, республіканський, обласний, міський, районний)].
2.3. Заклади громадського здоров'я [Лабораторний центр (обласний, міський, на водному, залізничному, повітряному транспорті) Міністерства охорони здоров'я України; Центр громадського здоров'я Міністерства охорони здоров'я України; Центр громадського здоров'я (обласний, міст Києва та Севастополя)].
2.4. Центр превентивної медицини Державного управління справами.
Таким чином Центр здоров'я, в якому працювала позивач віднесено до закладів санітарної просвіти, який є санітарно-профілактичним закладом та є закладом охорони здоров'я.
Разом з цим, робота не у всіх закладах охорони здоров'я дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ, а лише в тих, які визначені у Порядку № 909.
Як вбачається з розділу 2 «Охорона здоров'я» Переліку № 909, робота в закладах санітарної просвіти, визначених у підпункті 2.2 пункту 2 Переліку закладів охорони здоров'я, не включена до переліку закладів і установ, посада середнього медичного персоналу в яких, дає право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ.
Рішення пенсійного органу стосовно позивача у цій справі ґрунтується на положеннях чинного закону, відступ від якого суперечив би частині другій статті 19 Конституції України.
Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України "Про судоустрій і статус суддів" встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Як зазначено у пункті 28 рішення у справі «Молдавська проти України» (заява №43464/18), Суд враховує те, що закон, який застосований у цій справі не містить жодного положення, яке могло б ввести в оману заявника щодо його чинності та релевантності до відповідних правовідносин, а тому обмеження щодо реалізації відповідних прав скаржника було передбачуваним і обґрунтованим
Аналізуючи поняття «якість закону» Європейський суд з прав людини у пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява № 2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.
В випадку, що є предметом дослідження, нормативні акти щодо регулювання вказаних правовідносин є достатньо доступним, чітко сформульованими і передбачуваним у своєму застосуванні.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (№ 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (№ 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v.Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення судів у цій справі є законними та обґрунтованими і не підлягають скасуванню, оскільки суди, всебічно перевіривши обставини справи, вирішили спір у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права, в них повно і всебічно з'ясовані обставини в адміністративній справі, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, а доводи касаційної скарги їх не спростовують.
Оскільки колегія суддів залишає в силі рішення судів попередніх інстанцій, то відповідно до частини шостої статті 139 КАС України понесені сторонами судові витрати новому розподілу не підлягають.
Керуючись статтями 341, 343, 349, 350, 355, 356, 359 КАС України,
Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 08 лютого 2017 року та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 квітня 2017 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Головуючий І.В. Желєзний
Судді: Я.О. Берназюк
Н.В. Коваленко