Іменем України
14 серпня 2019 року
Київ
справа №826/6447/16
касаційне провадження №К/9901/42740/18
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
головуючого - Чиркіна С.М.,
суддів: Тацій Л.В., Шарапи В.М.,
розглянувши у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2016 (головуючий суддя: Кузьменко В.А.) та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017 (головуючий суддя: Ісаєнко Ю.А., судді: Губська Л.В., Федотов І.В.) у справі №826/6447/16 за позовом Приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та кредит» ОСОБА_1 , третя особа: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит» про визнання протиправними дій та стягнення коштів,
У квітні 2016 року Приватне акціонерне товариство «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» (далі - ПАТ «Полтавський ГЗК») звернулось до суду з позовом Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» ОСОБА_1 , третя особа: Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та кредит», в якому просило:
визнати незаконними дії Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» ОСОБА_1 щодо обмеження права розпорядження коштами у сумі 163483715,03 грн та 2495939,43 доларів США, які надійшли на рахунок ВАТ «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» в АТ «Банк «Фінанси та Кредит» після початку процедури виведення Фондом банку з ринку;
стягнути з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 6958030,40 грн в якості часткової компенсації майнової шкоди, завданої неправомірними діями Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на тимчасову адміністрацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» ОСОБА_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що оскільки кошти на розрахунковий рахунок товариства надішли після запровадження тимчасової адміністрації ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит», то на такі не поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону України від 23.02.2012 №4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон №4452-VI).
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2016, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017, у задоволенні адміністративного позову відмовлено.
При вирішенні справи суди виходили з того, що даний спір є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходили з того, що згідно з пунктом 5 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI обмеження, встановлене пунктом 1 частини п'ятої цієї статті, не поширюється на зобов'язання банку щодо виконання операцій з виплати переказу коштів фізичних та юридичних осіб, що надішли на їхні рахунки з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку, а оскільки кошти надішли до Банку до введення тимчасової адміністрації, а саме 17.09.2015, то вони підлягають включенню до ліквідаційної маси Банку, а позивач входить до кола кредиторів банку-боржника в розумінні Закону № 4452-VI.
Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанцій, позивач подав касаційну скаргу, у якій з посиланням на порушення судами норм матеріального та процесуального права просив скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування вимог касаційної скарги скаржник вказав, що судами неправильно встановлені обставини щодо фактичної дати надходження грошових коштів на рахунок позивача, що призвело до помилкових висновків про надходження таких до запровадження в Банку тимчасової адміністрації та відповідно до висновків, що на ці кошти поширюються обмеження, встановлені частиною п'ятою статті 36 Закону № 4452-VI. Скаржник відзначив, що оскаржуваними діями відповідач фактично позбавив позивача права розпоряджатися грошовими коштами.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 21.02.2016 відкрито касаційне провадження у справі.
15 грудня 2017 року розпочав роботу Верховний Суд і набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII), яким КАС України викладено в новій редакції.
Підпунктом 4 пункту 1 розділу VII «Перехідні положення» КАС України в редакції згаданого Закону передбачено, що касаційні скарги (подання) на судові рішення в адміністративних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного адміністративного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У березні 2018 року цю справу передано на розгляд Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
В порядку статті 31 КАС України, пункту 15 Перехідних положень КАС України за результатами автоматизованого розподілу від 18.07.2019 визначений новий склад суду.
Ухвалою Верховного Суду від 12.08.2019 справу прийнято до провадження та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження відповідно до вимог статті 345 КАС України.
Від відповідачів на адресу суду надійшли письмові заперечення на касаційну скаргу, у яких останні з посиланням на законність та обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій просили суд касаційної інстанції залишити касаційну скаргу позивача без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.
Третя особа правом на подання відзиву не скористалась.
Верховний Суд переглянув оскаржувані судові рішення у межах доводів касаційної скарги з урахуванням вимог статті 341 КАС України з'ясував повноту фактичних обставин справи, встановлених судами, перевірив правильність застосування норм матеріального і процесуального права та дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на таке.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що між позивачем та ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» було укладено договір на розрахунково-касове обслуговування від 02.04.2017 №211-07, за умовами якого, банк відкриває клієнту поточні рахунки у національній та іноземній валюті та зобов'язується здійснювати його розрахунково-касове обслуговування, а клієнт зобов'язується оплачувати послуги банку згідно тарифів банку в порядку і на умовах, визначених договором.
22.09.2015 на рахунок позивача № НОМЕР_1 зараховані грошові кошти у розмірі 163 483 715,03 грн. в результаті здійснення обов'язкового продажу 75% надходжень в іноземній валюті.
Одночасно, на поточний рахунок позивача № НОМЕР_1 зараховані кошти у розмірі 2 495 393,43 доларів США як залишок суми надходження в іноземній валюті після здійснення обов'язкового продажу 75% надходжень в іноземній валюті.
У той же час, на підставі постанови Правління Національного банку України від 17.09.2015 №612 «Про віднесення ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» до категорії неплатоспроможних» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 17.09.2015 №171 «Про запровадження тимчасової адміністрації в ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень тимчасового адміністратора банку», згідно з яким запроваджено тимчасову адміністрацію на три місяці з 18.09.2015 до 17.12.2015 включно, призначено уповноважену особу Фонду та делеговано всі повноваження тимчасового адміністратора ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» заступнику начальника відділу супроводження виведення неплатоспроможних банків з ринку департаменту врегулювання неплатоспроможності банків ОСОБА_1.
Відповідно до постанови Правління Національного банку України від 17.12.2015 №898 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» виконавчою дирекцією Фонду прийнято рішення від 18.12.2015 №230 «Про початок процедури ліквідації ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» та делегування повноважень ліквідатора банку».
22.10.2015 позивач подав до ПАТ «Банк «Фінанси та кредит» платіжні доручення №46346 та №630 про перерахування грошових коштів у розмірі 163 483 715,03 грн. та 2 495 393,43 доларів США, однак, 27.10.2015 вказані платіжні доручення повернуті банком без виконання, з посиланням на те, що на ці кошти поширюються обмеження, встановлені пунктом 1 частини п'ятої статті 36 Закону № 4452-VI; вимоги позивача на суму 485 041 328,30 грн. включено до дев'ятої черги вимог кредиторів.
Вважаючи такі дії протиправними, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, Верховний Суд виходить з такого.
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Європейський суд з прав людини у рішенні від 20.07.2006 у справі "Сокуренко і Стригун проти України" вказав, що фраза "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін "судом, встановленим законом" у п. 1 ст. 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів …". Суд дійшов висновку, що національний суд не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом, і, таким чином, не міг вважатися судом, "встановленим законом".
Отже, поняття "суду, встановленого законом" зводиться не лише до правової основи самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.
Статтею 55 Конституції України передбачено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Вирішуючи питання щодо визначення юрисдикції, в межах якої має розглядатись ця справа, Верховний Суд виходить з такого.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України (у редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин; тут та надалі) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС України передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.
Суб'єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 7 КАС України).
За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника.
Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин. Спір є приватноправовим також у тому випадку, якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.
Відтак помилковим є поширення юрисдикції адміністративних судів на всі спори, стороною яких є суб'єкт владних повноважень, оскільки при вирішенні питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і господарських справ недостатньо застосовувати виключно формальний критерій - визначення суб'єктного складу спірних правовідносин (участь у них суб'єкта владних повноважень), тоді як визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.
Закон № 4452-VI визначає правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, порядок виплати Фондом відшкодування за вкладами. Цей Закон також регулює відносини між Фондом, банками, Національним банком України, визначає повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.
За змістом статті 3 Закону № 4452-VI Фонд є установою, що виконує спеціальні функції у сфері гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків у випадках, встановлених цим Законом. Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні.
Згідно з частиною першою статті 4 вказаного Закону основним завданням Фонду є забезпечення функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб та виведення неплатоспроможних банків з ринку.
Для цього Фонд наділено відповідними функціями, передбаченими частиною другою статті 4 Закону № 4452-VI, серед яких, зокрема, здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків, організація відчуження всіх або частини активів і зобов'язань неплатоспроможного банку, продаж неплатоспроможного банку або створення та продаж перехідного банку.
Аналіз наведених норм чинного законодавства свідчить про те, що основні функції Фонду мають як владний характер, зокрема щодо врегулювання правовідносин у сфері банківської діяльності, так і такі, що не містять владної складової, а спрямовані на здійснення процедури виведення неплатоспроможних банків з ринку, у тому числі шляхом здійснення тимчасової адміністрації та ліквідації банків.
Водночас у розумінні Закону № 4452-VI неплатоспроможним є банк, щодо якого Національний банк України прийняв рішення про віднесення його до категорії неплатоспроможних у порядку, передбаченому Законом України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність». Ліквідацією банку є процедура припинення функціонування банку як юридичної особи відповідно до законодавства (пункти 6 і 8 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI).
За змістом частин першої та п'ятої статті 34 Закону № 4452-VI Фонд розпочинає процедуру виведення неплатоспроможного банку з ринку не пізніше наступного робочого дня після офіційного отримання рішення Національного банку України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, під час тимчасової адміністрації Фонд має повне і виняткове право управляти банком відповідно до цього Закону, нормативно-правових актів Фонду та вживати дії, передбачені планом врегулювання.
Частиною першою статті 36 Закону № 4452-VI з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку призупиняються всі повноваження органів управління банку (загальних зборів, спостережної ради і правління (ради директорів) та органів контролю (ревізійної комісії та внутрішнього аудиту). Фонд набуває всі повноваження органів управління банку та органів контролю з дня початку тимчасової адміністрації і до її припинення. Протягом 15 днів, але не пізніше строків, установлених Фондом, керівники банку забезпечують передачу уповноваженій особі Фонду печаток і штампів, матеріальних та інших цінностей банку, а також протягом трьох днів - передачу печаток і штампів бухгалтерської та іншої документації банку.
Відповідно до частини першої статті 48 Закону № 4452-VI Фонд безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі Фонду з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, повноваження органів управління банку, приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку, здійснює відчуження активів та/або зобов'язань банку, якщо це було передбачено планом врегулювання, або в інших випадках, передбачених цим Законом.
Системний аналіз наведених нормативних приписів дозволяє дійти висновку, що з моменту запровадження у банку тимчасової адміністрації Фонд набуває повноваження органів управління та контролю банку з метою реалізації покладених на нього чинним законодавством функцій. При цьому банк зберігає свою правосуб'єктність юридичної особи та відповідного самостійного суб'єкта господарювання до завершення процедури його ліквідації та внесення запису про це до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань.
Такий правовий статус Фонду, визначений Законом № 4452-VI, дає підстави для висновку про те, що Фонд як юридична особа публічного права може бути суб'єктом як публічно-правових, так і приватноправових правовідносин. При цьому в приватноправових відносинах, якими є здійснення функцій органу управління банку, у якому запроваджено тимчасову адміністрацію, чи банку, який ліквідується, Фонд не здійснює функцій суб'єкта владних повноважень у розумінні статті 4 КАС України.
При цьому Суд звертає увагу на те, що визначений статтею 3 Закону № 4452-VI правовий статус Фонду, відповідно до якої він є, зокрема, юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні, - не впливає на правовий статус банку, в якому запроваджено тимчасову адміністрацію або щодо якого розпочато процедуру ліквідації, оскільки Фонд розпоряджається майном такого банку від імені останнього й у межах виконання покладених на нього законодавством функцій щодо виведення неплатоспроможного банку з ринку та не здійснює в цій частині жодних владних управлінських функцій.
Відповідно до частин першої та другої статті 50 Закону № 4452-VI з дня початку процедури ліквідації банку Фонд приступає до інвентаризації та оцінки майна банку з метою формування ліквідаційної маси банку. До ліквідаційної маси банку включаються будь-яке нерухоме та рухоме майно, кошти, майнові права та інші активи банку. До ліквідаційної маси банку не включається майно у випадках, прямо передбачених законом, а також банкноти і монети, передані Національним банком України на зберігання та для проведення операцій з ними, ліцензія, гудвіл.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 2 Закону № 4452-VI вкладник - це фізична особа (у тому числі фізична особа - підприємець), яка уклала або на користь якої укладено договір банківського вкладу (депозиту), банківського рахунку або яка є власником іменного депозитного сертифіката.
За змістом пункту 5 частини шостої статті 36 Закону № 4452-VI обтяження, щодо задоволення вимог вкладників та інших кредиторів банку під час тимчасової адміністрації не поширюється на зобов'язання банку щодо виконання операцій з виплати переказу коштів фізичних та юридичних осіб, що надійшли на їхні рахунки з дня початку процедури виведення Фондом банку з ринку.
Відповідно до частини першої статті 1 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі ГПК України) підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з установленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів (абзац 2 частини першої статті 2 ГПК України у наведеній вище редакції).
Підвідомчість господарських справ установлена статтею 12 ГПК України, згідно з пунктом 1 частини першої якої господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду; спорів, що виникають при погодженні стандартів та технічних умов; спорів про встановлення цін на продукцію (товари), а також тарифів на послуги (виконання робіт), якщо ці ціни і тарифи відповідно до законодавства не можуть бути встановлені за угодою сторін; спорів, що виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції Конституційного Суду України та адміністративних судів та інших спорів, вирішення яких відповідно до законів України та міжнародних договорів України віднесено до відання інших органів.
15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 03.10.2017 № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», яким Господарський процесуальний кодекс України викладено в новій редакції.
Господарський процесуальний кодекс України в редакції, чинній на час розгляду справи Верховним Судом, також установлює, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку зі здійсненням господарської діяльності та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи -підприємці; справи у спорах щодо оскарження актів (рішень) суб'єктів господарювання та їх органів, посадових та службових осіб у сфері організації та здійснення господарської діяльності, крім актів (рішень) суб'єктів владних повноважень, прийнятих на виконання їхніх владних управлінських функцій, та спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем; й інші справи у спорах між суб'єктами господарювання (пункти 1, 10, 15 частини першої статті 20 цього Кодексу).
У цій справі спірні правовідносини виникли у зв'язку з невиконанням Банком договірних зобов'язань за договором банківського рахунку, а саме невиконанням розпорядження клієнта Банку про перерахування сум коштів з його рахунку. За змістом позовної заяви звернення Товариства до суду з цим позовом обумовлено необхідністю захисту передбаченого цивільним законодавством права на безперешкодне розпорядження його грошовими коштами, зарахованими на рахунок Товариства у Банку в результаті здійснення обов'язкового продажу 75% надходжень в іноземній валюті (163 483 715,03 грн.), а також залишку сум надходжень в іноземній валюті після здійснення обов'язкового продажу 75% надходжень в іноземній валюті (2 495 939,43 доларів США). Отже, спір стосується права на грошові кошти, тобто цивільного права.
Оскільки Товариство оскаржує дії уповноваженої особи Фонду, вчинене ним не як суб'єктом владних повноважень, а як органом управління Банком, який здійснює заходи щодо забезпечення збереження активів банку, запобігання втрати майна та грошових коштів, такий спір не є публічно-правовим.
Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права у подібних відносинах викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №826/17974/17 (провадження №11-142апп19).
Отже, з огляду на встановлені вище обставини, Верховний Суд дійшов висновку, що ухвалюючи рішення, суди першої та апеляційної інстанцій не врахували того, що цей спір є спором про цивільне право, тобто має приватноправовий характер та з огляду на суб'єктний склад сторін має вирішуватися судами за правилами господарського судочинства.
За змістом пункту 5 частини першої статті 349 КАС України (у чинній редакції) суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю і закрити провадження у справі.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Частиною першою статті 354 КАС України передбачено, що суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю (.....) і закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених статтею 238 цього Кодексу.
Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов'язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.
Оскільки суди першої та апеляційної інстанцій розглянули справу з порушенням правил юрисдикції адміністративних судів, Верховний Суд дійшов висновку про скасування постановлених у справі судових рішень із закриттям провадження в адміністративній справі.
Керуючись ст. 238, 345, 349, 354, 355, 356, 359 КАС України, суд
Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Полтавський гірничо-збагачувальний комбінат» задовольнити частково.
Постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 23.11.2016 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 25.01.2017 у справі №826/6447/16 скасувати, а провадження у справі - закрити.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.
Судді Верховного Суду: С. М. Чиркін
Л. В. Тацій
В. М. Шарапа