Справа № 826/13693/18 Суддя (судді) першої інстанції: Патратій О.В.
13 серпня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді: Собківа Я.М.,
суддів: Ганечко О.М., Костюк Л.О.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства юстиції України на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства юстиції України, Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України про визнання протиправною та скасування рішення від 11.07.2018 року,-
Позивач ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Міністерства юстиції України, Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України, в якому просив суд:
- скасувати рішення від 11.07.2018р. про відмову засудженому до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 у переведенні із Замкової виправної колонії № 58 до установи виконання покарань № 31 м. Новгород-Сіверська;
- зобов'язати відповідача повторно розглянути переведення засудженого до іншої установи виконання покарання.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на наказ Міністерства юстиції України № 680/5 від 27.02.2017р., який на його думку, дає йому право на переведення до установи (колонії), що діє в регіоні постійного проживання до його засудження або де проживають його близькі родичі.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2019 року позов задоволено повністю.
Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2019 року та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні вимог даного позову.
Свої вимоги апелянт мотивує тим, що судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного рішення не повно досліджено обставини, що мають значення для справи та не правильно застосовано норми матеріального права.
Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до вимог п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України апеляційна скарга розглядається в порядку письмового провадження.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
З матеріалів даної справи убачається, що позивач ОСОБА_1 засуджений до довічного позбавлення волі та з вересня 2005 року відбуває покарання у Замковій виправній колонії (№ 58).
13.06.2018 року позивач звернувся із клопотанням до Центральної комісії Адміністрації Державної кримінально-виконавчої служби України Міністерства юстиції України про переведення його із Замкової виправної колонії (№ 58) до Новгород-Сіверської установи виконання покарань (№ 31) або установи виконання покарань Полтавської чи Роменської виправної колонії.
За результатами розгляду вищезазначеного звернення, протоколом Центральної комісії Міністерства юстиції України № 2 від 11.07.2018р. позивачу було відмовлено у переведенні із Замкової виправної колонії (№ 58) до вищезазначених установ відбуття покарання враховуючи відсутність підстав, передбачених частиною 2 статті 93 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК України) та вільних місць для тримання такої категорії осіб, як засуджений до довічного позбавлення волі.
Вказане стало підставою для звернення позивача з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку обставинам вказаної справи, колегія суддів зважає на наступне.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 2 статті 7 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі - КВК України) передбачено, що засуджені користуються всіма правами людини та громадянина, передбаченими Конституцією України, за винятком обмежень, визначених цим Кодексом, законами України і встановлених вироком суду.
За приписами п.95-8 Положення про Міністерство Юстиції України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 2 липня 2014 року № 228, Міністерство Юстиції України визначає вид установи виконання покарань, у якій відбуватимуть покарання засуджені до позбавлення волі, здійснює розподіл, переводить їх та осіб, узятих під варту, з однієї установи до іншої.
Згідно з ч.6 ст.57 КВК України допускається переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого для розміщення засудженого за місцем проживання його близьких родичів за наявності поважних причин, що перешкоджають подальшому перебуванню засудженого в цьому виправному центрі. Переведення засудженого для подальшого відбування покарання з одного виправного центру до іншого здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, за поданням адміністрації виправного центру, погодженим з начальником відповідного територіального органу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань та пробації, та спостережною комісією.
Відповідно до ст.93 КВК України засуджений до позбавлення волі відбуває весь строк покарання в одній виправній чи виховній колонії, як правило, у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до його місця проживання до засудження або місця постійного проживання родичів засудженого. Переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії. Порядок переведення засуджених визначається нормативно-правовими актами Міністерства юстиції України.
Згідно з п.17.1. Європейських пенітенціарних правил по можливості, ув'язнені повинні направлятися для відбуття покарання в пенітенціарні установи, розташовані поблизу від міста проживання або місць соціальної реабілітації. При розподілі варто враховувати вимоги, пов'язані із продовженням кримінального розслідування та забезпеченням безпеки, а також потребу створення відповідного режиму для всіх ув'язнених. По можливості, варто узгоджувати з ув'язненим первісно призначене для нього місце відбуття покарання та будь-які наступні переведення з однієї пенітенціарної установи до іншої.
Отже, переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого в цій виправній чи виховній колонії.
Як зазначалося вище, ОСОБА_1 відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Замковій виправній колонії № 58.
Відповідно до п.4 роз.2 Положення про визначення особам, засудженим до довічного позбавлення волі та позбавлення волі на певний строк, виду колонії, порядок направлення для відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешту й обмеження волі, та їх переведення, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27.02.2017 № 680/5 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28.02.2017 за № 265/30133, до виправних колоній максимального рівня безпеки направляються чоловіки, зокрема, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі.
Разом з тим, як було вірно встановлено судом першої інстанції, за даними особової справи засудженого ОСОБА_1 у останнього є мати - ОСОБА_2 , що проживає за адресою: АДРЕСА_1 та сестра - ОСОБА_3 , що проживає за адресою: АДРЕСА_2 Значна відстань від місця проживання його близьких до місця його відбування покарання є перешкодою у спілкуванні засудженого з рідними.
Так, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі Вінтман проти України (Vintman v. Ukraine, № 28403/05) зазначено, що засуджені до позбавлення волі мають "надалі користуватись основоположними правами та свободами, гарантованими Конвенцією, окрім права на свободу". Отже, не постає питання, що засудженого до позбавлення волі може бути позбавлено усіх прав за статтею 8 Конвенції тільки тому, що він має статус особи, яку за вироком суду було позбавлено волі. У своїй практиці Суд також визнав, що Конвенція не надає засудженим до позбавлення волі права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені відокремлені від своїх родин та перебувають на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі. Однак поміщення засудженого до колонії, розташованої на такій відстані від місця проживання його родини, що дуже ускладнює або навіть унеможливлює побачення, може за певних обставин становити втручання у сімейне життя, оскільки можливість для членів родини відвідувати засудженого є надзвичайно важливою для підтримання сімейного життя.
Аналізуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що відповідач з самого початку помістив позивача до віддаленої колонії, всупереч загальній нормі викладеній у ст.93 КВК України, згідно з якою він мав відбувати покарання у тій області, де знаходиться його дім.
У відмові Міністерства юстиції України від 11.07.2018р. не наведено жодних законних підстав та необґрунтовано відмову позивачу у переведені до іншої установи відбування покарань.
Крім того, колегія суддів також враховує ту обставину, що позивач та його родичі раніше неодноразово зверталися до Міністерства юстиції України з клопотанням про переведення його до іншої установи відбування покарань.
Не знаходять також підтвердження і доводи відповідача про те, що на момент розгляду Центральною комісією питання переведення засудженого до довічного позбавлення волі ОСОБА_1 до Державної установи «Новгород-Сіверська установа виконання покарань № 31» Міністерства юстиції України в даній установі були відсутні вільні місця для тримання засуджених до довічного позбавлення волі, оскільки згідно статистичних даних Державної кримінально-виконавчої служби України станом на 01.07.2018 утримувалось 77 осіб при наявності 85 місць, при цьому 7 засуджених тимчасово вибули з даного сектору та 1 засуджений прямує для відбування покарання до зазначеної установи на підставі наряду Мін'юсту.
Разом з тим, як було вірно встановлено судом першої інстанції, станом на 01.09.2018 в державній установі «Новгород-Сіверська установа виконання покарань» утримувалось 78 осіб при наявності 85 місць, при цьому 6 засуджених тимчасово вибули (один з яких помер) та 1 засуджений прямує для відбування покарання до зазначеної установи на підставі наряду Міністерства юстиції України.
Крім того, переведення засудженого для подальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої допускається за виняткових обставин, які перешкоджають дальшому перебуванню засудженого у Замковій виправній колонії № 58. Позивач зазначає, що такі обставини, це знаходження матері, сестри (близьких родичів) в іншій області та у зв'язку з неможливістю родичів відвідувати засудженого (значна відстань, незручне транспортне сполучення).
Відповідачем в частині спростування даних обставин не наведеного жодного належного факту.
У відповідності до п.2 Положення Розділу ІV Положення №680/5 переведення засудженого для дальшого відбування покарання з однієї виправної чи виховної колонії до іншої з підстави «відповідно до місця постійного проживання близьких родичів та/або членів сім'ї засудженого» здійснюється на підставі клопотання засудженого або близького родича чи члена сім'ї засудженої особи. Підпис засудженого на клопотанні засвідчується керівником адміністрації установи виконання покарань. Клопотання подається через адміністрацію установи виконання покарань, що здійснює виконання кримінальних покарань, до центральної комісії.
В свою чергу, Європейський суд з прав людини в пункті 83 рішення у справі «Родзевілло проти України» від 14 січня 2016 року зазначив, що Конвенція не надає засудженим права обирати місце відбування покарання, а той факт, що засуджені можуть бути відокремлені від своїх сімей та відбувати покарання на певній відстані від них, є неминучим наслідком позбавлення їх волі (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Оспіна Варгас проти Італії» (Ospina Vargas v. Italy), заява № 40750/98, від 6 квітня 2000 року). Проте абсолютно неприйнятним є позбавлення засудженого усіх прав за статтею 8 Конвенції лише на підставі його статусу як особи, що відбуває покарання за вироком суду (див., наприклад, рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії»( Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), заяви №№ 11082/06 та 13772/05, п. 836, від 25 липня 2013 року). Важливим елементом права ув'язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому пенітенціарними органами допомоги у підтриманні зв'язків з його близькими (див., наприклад, рішення у справі «Мессіна проти Італії» (№ 2) (Messina v. Italy (no. 2», заява № 25498/94, п. 61, ECHR 2000-Х). Тримання особи в установі виконання покарань, яка розташована настільки далеко від сім'ї засудженої особи, що робить побачення з членами сім'ї дуже важкою або навіть неможливою справою, за певних обставин може становити непропорційне втручання у сімейне життя (див., наприклад, згадане рішення у справі «Вінтман проти України» (Vintman v. Ukraine), пп. 78 та 103-104). Хоча Суд погодився з тим, що національні органи влади повинні мати широкі дискреційні повноваження щодо питань, які стосуються виконання покарань, розподіл засуджених по установах виконання покарань не повинен залишатися цілком на розсуд адміністративних органів влади. Інтереси засуджених щодо підтримання принаймні якихось сімейних та соціальних зв'язків повинні братись до уваги (див., наприклад, згадане рішення у справі «Ходорковський та Лєбєдєв проти Росії» (Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia), пп. 836-838 та 850).
Отже, проаналізувавши ці та всі інші доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що вони не спростовують обставини дослідженні судом першої інстанції та висновок про задоволення позовних вимог.
Аналогічну позицію у подібних правовідносинах висловив Верховний Суд у постанові від 16 травня 2019 року по справі №822/3011//17.
Крім того, у рішення ЄСПЛ по справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява № 30544/96, п. 26, ECHR 1999-1, Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.
Згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Оскільки, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо задоволення позову.
За правилами статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 250, 308, 311, 313, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,
Апеляційну скаргу Міністерства юстиції України залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 10 квітня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Головуючий суддя Собків Я.М.
Суддя Ганечко О.М.
Суддя Костюк Л.О.