Іменем України
13 серпня 2019 року
м. Харків
справа № 641/1990/19
провадження № 22-ц/818/4173/19
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Бровченка І.О., Кругової С.С.,
за участю секретаря - Сізонової О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Харківський машинобудівний коледж
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Харківського машинобудівного коледжу про укладення трудового договору та стягнення заробітної плати за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 червня 2019 року, постановлене під головуванням судді Онупко М.Ю., в залі суду в місті Харкові, -
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Харківського машинобудівного коледжу про укладення трудового договору та стягнення заробітної плати.
Рішенням Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 червня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що відмова відповідача у прийнятті її на роботу за заявою №269 від 25.09.2018 року є необгрунтованою, оскільки з 28.09.2018 року вакансія на посаду вахтера учбового корпусу була вільна. Тому ОСОБА_1 вважає, що вона мала право на укладення з нею строкового трудового договору за її заявою №269 від 25.09.2018 року.
Директор Харківського машинобудівного коледжу надав відзив на апеляційну скаргу, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 червня 2019 року - залишити без змін.
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що наказом директора Харківського машинобудівного коледжу №107 від 25 квітня 2016 року ОСОБА_1 призначена на посаду вахтера учбового корпусу за строковим трудовим договором на один рік з 26.04.2016 року до 25.04.2017 року, з посадовим окладом згідно штатного розпису (а.с.65).
У зв'язку з чим 26 квітня 2016 року між сторонами, відповідно до вищевказаного наказу, укладено трудовий договір. Згідно до п. 3.1 трудового договору від 26.04.2016 року, він набуває чинності з дня його підписання і є фактом допуску до роботи. Строк трудового договору складає від 26.04.2016 року і до 25.04.2017 року (а.с.66).
Наказом директора Харківського машинобудівного коледжу №82 від 18 квітня 2017 року 25 квітня 2017 року звільнено позивачку з посади вахтера учбового корпусу за п. 2 ст. 36 КЗпП України у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору (а.с.64).
25 квітня 2017 року наказом директора Харківського машинобудівного коледжу №102 ОСОБА_1 з 26 квітня 2017 року призначена на посаду вахтера учбового корпусу за строковим трудовим договором на період відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку штатного працівника ОСОБА_2 (а.с.27).
Згідно до п. 3.1 трудового договору від 26.04.2017 року, укладеного між сторонами, він набуває чинності з дня його підписання і є фактом допуску до роботи. Строк трудового договору складає від 26.04.2017 року на період відпустки штатного працівника ОСОБА_2 (а.с.28).
З розпорядження Харківського машинобудівного коледжу № 42 від 11.11.2015 року вбачається, що у зв'язку із знаходженням вахтера навчального корпусу ОСОБА_2 у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, вважається чинним трудовий договір між Харківським машинобудівним коледжем та вахтером навчального корпусу ОСОБА_2 до 27 вересня 2018 року (а.с.31).
З 27 вересня 2018 року наказом Харківського машинобудівного коледжу № 374 від 07 вересня 2018 року звільнено з посади вахтера навчального корпусу ОСОБА_2 у зв'язку з закінченням строку дії трудового договору (а.с. 32).
Наказом Харківського машинобудівного коледжу № 381 від 07 вересня 2018 року ОСОБА_1 з 27.09.2018 року звільнена з посади вахтера навчального корпусу за п. 2 ст. 36 КЗпП України, у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору (а.с. 29).
25 вересня 2018 року позивачка подала заяву директору Харківського машинобудівного коледжу, в якій просила призначити її на посаду вахтера навчального корпусу за строковим трудовим договором на один рік з 28.09.2018 року (а.с.7).
26 вересня 2018 року на посаду вахтера навчального корпусу призначено ОСОБА_3 за строковим трудовим договором з 28.09.2018 року до 27.09.2019 року (а.с.35).
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилалася на те, що 25 вересня 2018 року вона подала заяву про прийняття її на роботу з 28.09.2018 року. Натомість 27.09.2018 року вказана заява повернулася без резолюції керівника, письмової відповіді на заяву вона так і не отримала, трудового договору з нею укладено не було. Позивачка вважає, що їй незаконно було відмовлено у прийнятті на роботу за її заявою від 25.09.2018 року. Закінчення терміну відпуски по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку ОСОБА_2 не є фактом повернення ОСОБА_2 на роботу. Крім того з 27.09.2018 року ОСОБА_2 була звільнена з посади вахтера за закінченням дії строкового трудового договору. У зв'язку з чим, ОСОБА_1 просила суд зобов'язати Харківський машинобудівний коледж укласти з нею трудовий договір про роботу швейцаром (вахтером) з 28.09.2018 року та стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.09.2018 року по день фактичного розрахунку.
Відповідно до Конституції України кожному гарантовано право на працю.
Статтею 22 КЗпП України встановлено, що необґрунтована відмова у прийняття на роботу забороняється. Згідно ст. 43 Конституції України кожен має право на працю. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності.
Згідно ст. 2 КЗпП України право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню.
Вимогами ст. 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров'я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов'язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об'єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, за мовними або іншими ознаками, не пов'язаними з характером роботи або умовами її виконання.
Статтею 5-1 КЗпП України передбачено, що держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу.
Матеріали справи свідчать про те, що після видання наказів від 07 вересня 2018 року про звільнення з посади вахтера навчального корпусу ОСОБА_2 та ОСОБА_1 з 27.09.2018 року, у зв'язку із закінченням строку дії трудового договору, 20 вересня 2018 року ОСОБА_3 подала директору Харківського машинобудівного коледжу заяву, в якій просила призначити її на посаду вахтера навчального корпусу за строковим трудовим договором на один рік з 28.09.2018 року (а.с.34). На вказаній заяві містиця резолюція: "До наказу".
При цьому 25 вересня 2018 року позивачка також подала заяву директору Харківського машинобудівного коледжу, в якій просила призначити її на посаду вахтера навчального корпусу за строковим трудовим договором на один рік з 28.09.2018 року (а.с.7).
Наказом від 26 вересня 2018 року на посаду вахтера навчального корпусу призначено ОСОБА_3 за строковим трудовим договором з 28.09.2018 року до 27.09.2019 року (а.с.35).
Відповідно до положень статті 21 КЗпП України укладення трудового договору, як і будь-якої іншої двосторонньої угоди, потребує згоди не тільки працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. Зазначеним забезпечується оптимальне узгодження інтересів роботодавця і особи, яка бажає укласти трудовий договір, інакше роботодавець буде позбавлений можливості у повному обсязі виконувати свої функціональні обов'язки щодо підбору та розміщення кадрів і нести відповідальність за той обсяг роботи, за який він відповідає за законом.
Отже, сам факт звернення позивача до відповідача із заявою про прийняття на роботу не є підставою для зобов'язання відповідача укласти з нею трудовий договір, який, відповідно до положень статті 21 КЗпП України, потребує не лише згоди працівника, а й власника або уповноваженого ним органу. Крім того посада, на зайняття якої претендує особа, має бути вакантною.
Натомість про своє бажання укласти строковий трудовий договір позивачка виказала у день її звернення із відповідною заявою до відповідача, а саме 25.09.2018 року. При цьому ще 20 вересня 2018 року ОСОБА_3 подала заяву директору Харківського машинобудівного коледжу, в якій просила призначити її на посаду вахтера навчального корпусу за строковим трудовим договором на один рік з 28.09.2018 року (а.с.34). І така заява зазначеної особи належним чином зареєстрована і розглянута.
Таким чином станом на день подання позивачкою заяви про прийняття її на роботу було погоджено питання прийняття на роботу на посаду, на зайняття якої претендувала позивачка, іншої особи, яка звернулась з відповідною заявою раніше.
Висновки суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 , - відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Стаття 22 КЗпП України передбачає наявність двох окремих складів правопорушень трудового законодавства при відмові у прийнятті на роботу, а саме: необґрунтована відмова у прийнятті на роботу і відмова у прийнятті на роботу за ознаками дискримінації особи у випадках, як прямо передбачених частиною другою статті 22 КЗпП України, так і в інших нормах трудового права.
Позивачка не належить до кола осіб, з якими відповідач зобов'язаний був укласти трудовий договір (запрошення на роботу в порядку переведення, молоді спеціалісти, котрих в установленому законом порядку направлено на роботу в дану організацію, тощо).
Сторони не заперечують, що позивачка була повідомлена про те, що строк контракту (строковий трудовий договір) закінчується 27.09.2018 року та буде розірваний. Зазначене повідомлення було отримане ОСОБА_1 , що підтверджується підписом позивача (а.с. 51).
Неукладення зі ОСОБА_1 трудового договору за її заявою від 25.09.2018 року не пов'язане з дискримінаційною ознакою.
Згідно ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Доказів порушення відповідачем вимог статті 22 КЗпП України ОСОБА_1 суду не надано. А відсутність письмової відповіді на її заяву від 25.09.2018 року не свідчить про порушення відповідачем вимог закону.
Посилання позивачки на те, що відмова коледжу у прийнятті її на роботу є необгрунтованою, - не приймаються до уваги колегією суддів та спростовуються матеріалами справи. Підстав для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу також не вбачається.
Доводи апеляційної скарги не спростовують висновки суду першої інстанції.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене, судова колегія приходить до висновку, що рішення суду ухвалене з додержанням вимог матеріального та процесуального права.
Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 369, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 18 червня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: І.О. Бровченко
С.С. Кругова
Повне судове рішення виготовлено 13.08.2019 року.