13 серпня 2019 рокуЛьвів№ 857/6880/19
Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
судді-доповідача: Гінди О.М.
суддів: Багрія В.М., Ніколіна В.В.,
за участю секретаря судових засідань - Пильо І.І.
розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 березня 2019 року (головуючий суддя: Луцович М.М., місце ухвалення - м. Ужгород, дата складення повного тексту рішення - 02.04.2019) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити дії, -
встановив:
Громадянин Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 28.09.2017 звернувся в суд з позовом, в якому просив скасувати рішення Державної міграційної служби України про відмову у визнанні ОСОБА_1 , біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 , про визнання останнього біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Обґрунтовує позов тим, що звернувся до відповідача із заявою про надання захисту в Україні, проте 21.09.2017 отримав повідомлення № 4.3/15 від 08.09.2017 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Позивач вказує, що країною його походження є Бангладеш, але він не бажає користуватися захистом своєї країни, мотивуючи тим, що у разі повернення до країни походження, йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Позивач зазначає, що він з 2006 року є членом Націоналістичної партії Бангладеш (НПБ) в області Силхет. В квітні 2012 року зник безвісті лідер партії, а тому представники партії організували мітинг на п'ять днів та страйк. Одна, поліція заарештувала багатьох учасників страйку, щодо позивача було відкрито кримінальний процес та оголошено в розшук за звинуваченням «Зібрання в нелегальній процесії разом з місцевими озброєними особами та атака на працівників міліції з метою вбивства». Також, вказує, що він двічі затримувався поліцією, зокрема у 2012 році та 2014 році за політичну діяльність та переніс душевні страждання перебуваючи у поліцейському відділку у жахливих умовах, де піддавався психологічному насильству, яке виражалося в залякуванні та погрозах покарання та ув'язнення. Країну походження він залишив у зв'язку з тим, що представники опозиційної партії НПБ заарештовувалися, а тому він мав страх бути переслідуваним за політичні погляди. Таким чином, позивач наголошував, що у разі повернення у Бангладеш йому загрожує реальна небезпека бути підданому нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню через політичні переконання, а також, вказував на відсутність безпеки та захисту з боку органів державної влади.
Рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 18 березня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
З цим рішенням суду першої інстанції не погодився позивач та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, а тому просить його скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Обґрунтовуючи апеляційні вимоги, апелянт посилається на аналогічні підстави викладені в позовній заяві.
Представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання не прибули, хоча належним чином були повідомлені про його дату, час та місце.
У відповідності до ч. 4 ст. 229 і ч. 2 ст. 313 КАС України неявка сторін належним чином повідомлених про дату, час, місце розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду справи і такий проведено у їх відсутності без фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга задоволеною бути не може, з таких мотивів.
Судом першої інстанції встановлено, що 24 лютого 2017 року позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зазначивши, що він підтримує партію Бангладешську Національну Партію (БНП), був одним із тих, хто закликав та надихав людей у його місцевості підтримувати БНП, тому члени партії діючого уряду погрожували та переслідували його, інколи калічили його через політичні переконання, що зумовило його втечу.
У вказаній заяві позивач зазначив дату народження ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Відповідно до висновку за результатами обстеження для встановлення віку дитини, яка залишилася без піклування батьків та потребує соціального захисту від 21 березня 2017 року, вік позивача становить 20 років.
Під час співбесіди 27 березня 2017 року, позивач зазначив дату народження 09.06.1992 року, що зафіксовано у відповідному протоколі.
У зв'язку зі зміною місця проживання на Закарпатську область , після отримання дозволу на проживання в Пункті тимчасового розміщення біженців в Закарпатській області, позивач 20 червня 2017 року взятий на облік в Головному управлінні Державної міграційної служби України в Закарпатській області.
Відповідно до Висновку від 20 липня 2018 року головного спеціаліста відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС України в Закарпатській області щодо відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, твердження заявника про його членство у Бангладешській Національній Партії (БНП) носять суперечливий характер, інформацію про партію заявник міг отримати із засобів масової інформації чи осіб, які агітують молодь вступати до цієї партії. Твердження заявника про те, що він був членом студентського крила вказаної партії викликають сумнів і не можуть вважатися достовірними чи правдоподібними. Також, твердження заявника про те, що він піддавався переслідування не видаються достовірними, оскільки він не навів жодних інших фактів переслідування, крім загального твердження про переслідуванням лідерів та членів Бангладешської Національної Партії (БНП). На підставі наведеного, головний спеціаліст вважає доцільним громадянину Народної Республіки Бангладеш ОСОБА_1 відмовити у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням ДМС України від 30 серпня 2017 року № 346-17 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі, щодо якої встановлено, що умови передбачені п. 1 чи п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» відсутні.
Суд першої інстанції дійшов висновку, що у задоволенні позову необхідно відмовити, оскільки при зверненні щодо надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, позивач не навів обґрунтованих прикладів та обставин, які свідчать про його переслідування за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, загрозу життю, безпеці чи свободі, тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження. Отже, рішення ДМС України від 30 серпня 2017 року № 346-17 про відмову у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято правомірно, що свідчить про безпідставність позовної вимоги про визнання протиправним та скасування цього рішення. Враховуючи наведене, не підлягає задоволенню позовна вимога про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така є похідною від вимоги, щодо скасування оскаржуваного ним рішення відповідача.
З цими висновками суду першої інстанції, погоджується суд апеляційної інстанції з огляду на таке.
Наведена норма означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов'язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.
Згідно з п. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08.07.2011 № 3671-VІ (далі Закон № 3671-VІ), біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженця 1967 року поняття «біженець» включає в себе 4 основних підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця: 1) особа повинна знаходиться за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; 2) неможливість або побоювання користуватися захистом країни походження; 3) особа повинна мати цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань; 4) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расова належність; б) релігія; в) національність (громадянство); г) належність до певної соціальної групи; д) політичні погляди.
Таким чином, при вирішенні питання щодо визнання або відмови у визнані біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту, мають враховуватися усі чотири підстави, наведені вище.
Відповідно до Положень Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженців Управління Верхового комісара ООН у справах біженців (1992 рік) (далі - УВКБ ООН), особа повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п. п. 45, 66).
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного, які можуть бути як усні, так і документальні.
Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження.
Таким чином, у заяві про надання статусу біженця позивач повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Суд апеляційної інстанції зауважує, що єдиним критерієм для набуття міжнародного захисту особою є наявність у неї обґрунтованих побоювань у разі повернення до країни громадянської належності: стати жертвою переслідувань за однією чи кількома ознаками, наведеними у Конвенції про статус біженців 1951 року та у п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ або зазнати серйозної шкоди, пов'язаної з умовами, зазначеними у статті 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Кваліфікаційній Директиві ЄЄ 2011/95/ЕU, та п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ.
Приписами п. 5 ст. 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» від 27 квітня 2004 року № 8043/04 передбачено, що заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: - заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; - усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; - твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; -заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Матеріалами справи підтверджується, що позивач у грудні 2016 року повітряним транспортом виїхав до Індії, де перебував протягом місяця, звідки нелегально виїхав до Пакистану; на території Пакистану перебував приблизно дев'ять днів, потім виїхав до Таджикистану, звідти - до Росії, а далі вирушив до України.
У вказаних країнах позивач захисту не просив, оскільки країною призначення для нього була Іспанія.
Під час співбесіди 27 липня 2017 року позивач вказував, що у нього була спроба незаконно перетнути кордон України - ЄС і він мав намір виїхати до Іспанії, проте 22 лютого 2017 року його затримали.
У заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 24 лютого 2017 року та під час співбесіди 27 березня 2017 року позивач зазначив, що він підтримує Національну Партію Бангладеш (НПБ), проте в п. 4.2 Анкети заявника про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач не вказує членство у жодній політичній партії чи організації.
Під час співбесіди 04 липня 2017 року позивач повідомив, що з 2006 року є членом студентського крила Національної Партії Бангладеш (НПБ) в області Силхет.
Позивач стверджує, що його виїзду з країни походження передувало політичне насилля, він двічі утримувався у в'язниці, зокрема, 22 квітня 2002 року був вперше арештований на один місяць у зв'язку з участю у несанкціонованому мітингу та страйку, при цьому, на нього вчинявся психологічний тиск під час утримання.
На підтвердження факту арешту позивач надав переклад повідомлення поліції про те, що щодо нього порушено кримінальну справу за рядом статей Кримінального кодексу Бангладеш, зокрема за зібрання в нелегальній процесії разом із місцевими озброєними особами та атаку на працівників міліції з метою вбивства.
Під час співбесіди 04 липня 2017 року позивач повідомив про те, що він був засуджений без рішення суду, разом з тим, з поданих позивачем документів випливає, що мав місце розгляд справи в суді.
Зокрема, в матеріалах справи наявні документи, що підтверджують розгляд справи в суді головного магістрату Сілхету; лист адвоката, який підтверджує, що позивачу було надано право на захист при розгляді справи у суді, при цьому, з повідомлення адвоката на позивача чекає арешт у разі повернення, відповідно до ордера від 30 червня 2012 року.
Разом з тим, у вищевказаному ордері на арешт від 30 червня 2012 року вказане ім'я ОСОБА_2 , а не позивача.
Також, позивач зазначав, що вдруге був арештований 02 січня 2014 року на строк місяць і двадцять днів, разом з тим, будь- яких доказів, які б підтверджували цей факт не надав
Матеріалами справи та поясненнями позивача підтверджується, що після арештів він ще два роки жив у Бангладеші, при цьому відомості про те, що за період з 2014 року по грудень 2016 рік (коли позивач виїхав з країни походження) у ОСОБА_1 були проблеми з політичними опонентами відсутні.
Також, під час співбесіди 04 липня 2017 року позивач вказав, що всі його рідні підтримують політичну партію БНП, проте заарештований був тільки він.
Разом з тим, з матеріалів особової справи позивача вбачається, що позивачем надано загальну інформацію щодо порушення прав лідерів та членів Національної Партії Бангладеш (НПБ), а факт його переслідування залишається недоведеним.
З аналізу особової справи позивача, яка міститься в матеріалах справи вбачається, що ані під час перебування в країні походження, ані перебуваючи поза межами країни своєї громадянської належності, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за ознаками расової належності, віросповідання, національності, громадянства чи підданства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Аналізом наданої позивачем інформації разом з інформацією по країні походження не підтверджується наявність умов, які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту в Україні через відсутність доведених фактів серйозної та невибіркової загрози життю, фізичній цілісності чи свободі в країні громадянського походження.
Враховуючи вищенаведене, суд апеляційної інстанції вважає, що твердження позивача про те, що до нього могло мати місце переслідування з боку органів влади через політичні переконання, що змусило виїхати з країни його походження, викликають сумнів та не можуть вважатися достовірними та правдоподібними. Оскільки, позивач не навів жодних інших фактів поганого поводження, окрім загального твердження про порушення прав лідерів та членів Національної Партії Бангладеш (НПБ).
Таким чином, підстави вважати, що позивач має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань відсутні.
Таким чином, обставини, вказані позивачем, не можуть слугувати належними підставами в розумінні Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2018 року у справі № 825/608/17, і відповідно до вимог ч. 5 ст. 242 КАС України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.
Суд апеляційної інстанції також звертає увагу, що напружена внутрішньо політична ситуація в Бангладеш триває вже давно, позивач двічі заарештовувався - у 2012 та 2014 роках, в Україну прибув в лютому 2017 року, а із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту позивач звернувся лише 24 лютого 2017 року після притягнення його до адміністративної відповідальності за порушення правил перебування на території України, про що складено протокол про адміністративне правопорушення від 22 лютого 2017 року.
Враховуючи наведене, суд апеляційної інстанції вважає, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, свідчить про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань. При цьому, мотив звернення із цією заявою може бути іншим.
Таким чином, враховуючи наведене, а також те, що дата звернення позивача із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є значно пізнішою від дати його прибуття в Україну, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність у позивача реальних побоювань стати жертвою переслідувань у країні походження.
Суд апеляційної інстанції вважає, що аналізом матеріалів особової справи позивача неможливо обґрунтувати причину звернення позивача з позиції надання міжнародного захисту в Україні, оскільки ні під час перебування в Бангладеші, ні перебуваючи поза її межами, позивач не зазнавав і не зазнає жодних переслідувань за конвенційними ознаками визначення статусу біженця у відповідності до вимог п. 1 ч. 1 ст. 1 Закону № 3671-VІ, а саме: у нього відсутні обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, національності, громадянства (підданства), віросповідання, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Отже, за відсутністю підстав та з урахуванням розбіжностей в інформації, наданої позивачем, його звернення є зловживанням процедурою отримання статусу біженця з метою легалізації на території України. При цьому, така умова не відповідає критеріям поняття «біженець», а підпадає під поняття «мігрант» У зв'язку із чим, позивача, згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Суд апеляційної інстанції вважає, що, приймаючи оскаржуване рішення, відповідач проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід, а також врахував поточну та актуальну інформацію по ситуації в Бангладеші, й спростував можливість загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в разі повернення позивача.
Відповідачем надано належну оцінку інформації по країні походження позивача, ситуацію із дотриманням прав людини та можливість стати жертвою переслідувань через членство у Національній Партії Бангладеш (НПБ).
Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що оскаржуване рішення Державної міграційної служби України від 30 серпня 2017 року № 346-17, яким ОСОБА_1 відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийнято правомірно, на підставі, у межах повноважень, та у спосіб, що передбачені Конституцією та чинним законодавством України, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття такого рішення, що свідчить про безпідставність позовної вимоги про визнання протиправним та скасування цього рішення.
Також, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що не підлягає задоволенню позовна вимога про зобов'язання ДМС України повторно розглянути заяву позивача про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки вказана вимога, відповідно до приписів п. 23 ч. 1 ст. 4 КАС України, є похідною від вимоги, щодо скасування оскаржуваного ним рішення відповідача.
Апеляційна скарга ОСОБА_1 не спростовує правильність доводів, яким мотивовано судове рішення, зводиться по суті до переоцінки проаналізованих судом доказів та не дає підстав вважати висновки суду першої інстанції помилковими.
Крім того, відповідно до ч. 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд апеляційної інстанції також враховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів апелянта), сформовану у справі Серявін та інші проти України (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).
Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ст. 316 КАС України, апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду без змін.
Керуючись ст. ст. 313, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд -
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 17 травня 2019 року у справі № 807/1220/17 - без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, шляхом подання до Верховного Суду касаційної скарги.
Суддя-доповідач: О. М. Гінда
судді В. М. Багрій
В. В. Ніколін
Повне судове рішення складено 14.08.2019.