12 серпня 2019 року
Київ
справа №520/647/19
адміністративне провадження №К/9901/21797/19
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача - Желєзного І.В.,
суддів: Берназюка Я.О., Коваленко Н.В.,
перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року
у справі №520/647/19
за позовом ОСОБА_1
до Куп'янського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області
про визнання протиправною бездіяльності, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Куп'янського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області (надалі - Куп'янське ОУПФУ Харківської області), в якому просив суд: визнати протиправною бездіяльність Куп'янського ОУПФУ Харківської області щодо відмови в проведенні перерахунку пенсії за вислугою років в розмірі 90 відсотків місячної (чинної) заробітної плати на підставі документу прокуратури Харківської області від 06 березня 2018 року №19-974 та відповідно до ст. 50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року в редакції, чинній на момент призначення пенсії; скасувати рішення Куп'янського ОУПФУ Харківської області від 01 серпня 2018 року № 95 щодо відмови позивачу в проведенні перерахунку з 01 жовтня 2017 року пенсії за вислугу років, виходячи з розміру 90 відсотків від суми заробітної плати, визначеної у документі прокуратури Харківської області №19-974 від 06 березня 2018 року, відповідно до ст.50-1 Закону України "Про прокуратуру" від 05 листопада 1991 року в редакції, чинній на момент призначення пенсії; зобов'язати Куп'янське ОУПФУ Харківської області здійснити дії щодо перерахунку призначеної йому пенсії за вислугу років відповідно до ст.50-1 Закону України "Про прокуратуру" №1789-ХІ1 від 05 листопада 1991 року в редакції, чинній на момент призначення пенсії, виходячи з розміру 90 відсотків від суми заробітної плати, визначеної у документі прокуратури Харківської області № 19-974 від 06 березня 2018 року, без обмеження її максимального розміру, починаючи з 01 жовтня 2017 року та здійснити відповідні виплати з урахуванням виплачених сум, починаючи з 01 жовтня 2017 року; зобов'язати відповідача подати до суду у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення після набрання його чинності.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року, адміністративний позов залишено без задоволення.
31 липня 2019 року позивачем направлено до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року, в якій просить скасувати вищезазначені судові рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги.
Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд дійшов висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з таких підстав.
Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався у порядку спрощеного позовного провадження.
Відповідно до п. 20 ч. 1 ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства України (далі- КАС України) адміністративна справа незначної складності (малозначна справа) - адміністративна справа, у якій характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників тощо не вимагають проведення підготовчого провадження та (або) судового засідання для повного та всебічного встановлення її обставин
Відповідно до частини другої статті 12 КАС України спрощене позовне провадження призначене для розгляду справ незначної складності або інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.
Згідно пунктами 3, 10 частини шостої статті 12 КАС України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження фізичними особами рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень щодо обчислення, призначення, перерахунку, здійснення, надання, одержання пенсійних виплат, соціальних виплат непрацездатним громадянам, виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, виплат та пільг дітям війни, інших соціальних виплат, доплат, соціальних послуг, допомоги, захисту, пільг; інші справи, у яких суд дійде висновку про їх незначну складність, за винятком справ, які не можуть бути розглянуті за правилами спрощеного позовного провадження.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо суд у порядку, передбаченому частинами другою, третьою цієї статті, дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою.
Так, відповідно пункту 1 частини другої статті 333 КАС України у справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), суд може визнати касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання правильного застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення у відповідності з таким висновком.
Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".
Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов'язковими для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.
Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз'яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав'язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.
Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.
Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов'язковим для всіх судів та суб'єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п'ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.
Суд враховує позицію Європейського Суду з прав людини, згідно з якою право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг; такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі "Golder v. the United Kingdom" від 21 лютого 1975 року № 4451/70, пункт 57 рішення у справі "Ashingdane v. the United Kingdom" від 28 травня 1985 року № 8225/78, пункт 37 рішення у справі "Guerin v. France" від 29 липня 1998 року № 25201/94, пункт 96 рішення у справі "Krombach v. France" від 13 лютого 2001 року № 29731/96, пункти 53, 55 рішення у справі "Воловік проти України" від 06 грудня 2007 року № 15123/03, пункт 27 рішення у справі "Пелевін проти України" від 20 травня 2010 року №24402/02, пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року № 45783/05, ухвала щодо прийнятності заяви № 32671/02 у справі "Скорик проти України"); такі обмеження дозволяються опосередковано, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, що може змінюватися відповідно до потреб і ресурсів суспільства; держава вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони й обмеження, зміст яких полягає в запобіганні безладного руху у судовому процесі (рішення у справах "Osman v. The United Kingdom" від 28 жовтня 1998 року № 23452/94 та "Kreuz v. Poland" від 19 червня 2001 року № 28249/95); умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви; зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження у справах здійснюється судом після їх розгляд судом апеляційної інстанції (пункт 48 рішення у справі "Levages Prestations Services v. France" від 23 жовтня 1996 року № 21920/93 та рішення у справі "Brualla Gomez de la Torre v. Spain" від 19 грудня 1997 року № 26737/95).
Суд також враховує положення, що містяться в Рекомендаціях № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 07 лютого 1995 року, згідно з якими державам-членам рекомендовано вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження; скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися щодо тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону; вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу (частина "с" статті 7 Рекомендацій).
Мотиви суду апеляційної інстанції, якими він керувався при перегляді рішення суду першої інстанції у справі №520/647/19, відповідають правовій позиції, викладеній Верховним Судом у постановах від 27 березня 2018 року у справі № 295/6301/17 та від 19 вересня 2018 року у справі № 725/1959/17, які містять висновок щодо питання правильного застосування норми права, порушеного в касаційній скарзі, про що суд апеляційної інстанції і зазначив в оскаржуваній постанові.
Так, скаржником у касаційній скарзі не обґрунтовано підстав для перегляду Верховним Судом судового рішення у даній справі, яка розглянута за правилами спрощеного позовного провадження, в касаційному порядку. Крім того, вона не містить обґрунтування помилковості застосування судом першої інстанції висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 27 березня 2018 року у справі №295/6301/17 та від 19 вересня 2018 року у справі № 725/1959/17.
Також враховуючи положення чинного законодавства Верховний Суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах вимоги позивача не мають достатнього підґрунтя у національному законодавстві, адже скасовано норми законодавства щодо перерахунку пенсій у зв'язку з підвищенням заробітної плати відповідних категорій прокурорсько-слідчих працівників.
Аналогічна позиція стосовно предмету спору викладена Верховним Судом в постановах від 13 лютого 2019 року у справі №554/10889/16-а, від 17 квітня 2019 року у справі №370/2932/16.
З урахуванням вищенаведеного касаційна скарга є необґрунтованою в розумінні статті 333 КАС України, а тому у відкритті касаційного провадження слід відмовити.
Аналогічна позиція стосовно застосування статей 12 та 333 КАС України висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 30 липня 2018 року у справі № 810/642/18, від 21 вересня 2018 року у справі № 822/1370/18 та від 04 жовтня 2018 року у справі № 826/12362/17.
Керуючись статтями 248, 328, 333, 355, 359 КАС України,
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 28 лютого 2019 року та постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 02 липня 2019 року у справі №520/647/19 за позовом ОСОБА_1 до Куп'янського об'єднаного управління Пенсійного фонду України Харківської області про визнання протиправною бездіяльності, скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії.
Копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами надіслати скаржнику.
Ухвала є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І.В. Желєзний
Судді Я.О. Берназюк
Н.В. Коваленко