Справа № 366/606/19 Суддя (судді) першої інстанції: Тетервак Н.А.
12 серпня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого - судді Парінова А.Б.,
суддів: Літвіної Н.М.,
Лічевецького І.О.,
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 червня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до поліцейського Іванківського ВП сержанта поліції Сергієнка Петра Петровича про скасування постанови, -
До Іванківського районного суду Київської області звернувся ОСОБА_1 з позовом до поліцейського Іванківського ВП сержанта поліції Сергієнка П.П. відповідно до змісту якого просив суд:
- скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії ДПО18 №239878 від 10.03.2019 року про притягнення його, ОСОБА_1 , до адміністративної відповідальності за ч.1 ст. 126, ст. 125 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Рішенням Іванківського районного суду Київської області від 10 червня 2019 року адміністративний позов ОСОБА_1 - відхилено.
Не погоджуючись з прийнятим судовим рішенням, позивач звернувся до суду з апеляційною скаргою та посилаючись на не повне дослідження судом першої інстанції доказів по справі, а також порушення норм матеріального та процесуального права, просить скасувати зазначене рішення суду першої інстанції та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити вимоги адміністративного позову у повному обсязі.
Вимоги апеляційної скарги обґрунтовує тим, що судом першої інстанції не було дотримано приписів ч. 2 ст. 77 КАС України, а також не було враховано положення ст. 19 Конституції України відповідно до змісту яких обов'язок доказування правомірності прийнятого суб'єктом владних повноважень рішень покладається саме на останнього. Так, позивач вказує, що приймаючи оскаржуване рішення суд першої інстанції виходив з того, що саме позивач повинен довести відсутність у його діях складу адміністративного правопорушення, що суперечить засадам адміністративного судочинства. При цьому, апелянт акцентує увагу суду, що відповідачем жодних доказів на підтвердження факту вчинення ним (позивачем) адміністративного правопорушення суду надано не було.
Позивач також зазначає, що судом першої інстанції не було взято до уваги, що приймаючи оскаржувану постанову відповідач не дотримався порядку її винесення, зокрема, відповідачем було протиправно відмовлено у задоволенні його клопотання про відкладення розгляду справи про адміністративне правопорушення та прийнято оскаржуване рішення про притягнення його до адміністративної відповідальності.
За наведених обставин, позивач стверджує, що оскаржуване судове рішення ґрунтується виключно на припущеннях контролюючого органу та не відповідає обставинам справи, а також наявним у справі доказам.
Відзиву на апеляційну скаргу до суду не надходило.
Учасники судового процесу явку уповноважених представників до суду не забезпечили та про причини їх неявки суду не повідомили. Про дату, час та місце апеляційного розгляду справи були повідомлені належним чином.
З огляду на викладене та керуючись приписами ст. 311 та ч. 2 ст. 313 КАС України, колегія суддів визнала за можливе здійснити апеляційний розгляд даної справи в порядку письмового провадження.
Перевіряючи законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення суду першої інстанції, колегія суддів виходить з наступного.
Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з наявної у матеріалах справи постанови серії ДПО18 № 239878 про накладення адміністративного стягнення по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване не в автоматичному режимі, 10 березня 2019 року о 17 год. 56 хв. на а/д Іванків-Радимишль 1 км відповідачем було встановлено, що позивач керуючи транспортним засобом RENAULT KANGO, номерний знак НОМЕР_1 , не увімкнув ближнє світло фар поза населеним пунктом у світлу пору доби та не надав поліс страхування на буксируючий причип ПФ Фермер д.н.з. НОМЕР_2 , чим допустив порушення п.9.8 та п.2.1(ґ) ПДР України.
За наведених обставин, поліцейський Іванківського ВП сержант поліції Сергієнко П .П. дійшов висновку про вчинення ОСОБА_1 адміністративного правопорушення, відповідальність за яке передбачена ч.1 ст.126, ст.125 КУпАП та застосування до нього адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 грн.
Не погоджуючись із прийнятим відповідачем рішенням, вважаючи його таким, що прийняте з порушенням вимог чинного законодавства, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів відсутності події та відповідно складу в його діях адміністративного правопорушення, у зв'язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідач, під час винесення оскаржуваної постанови, діяв в межах своєї компетенції та відповідно до вимог діючого законодавства, а постанова по справі про адміністративне правопорушення серія ДПО18 № 239878 винесена інспектором патрульної поліції на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені діючим законодавством України.
Переглядаючи справу за наявними у ній доказами та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів зазначає про таке.
За приписами частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 9 КУпАП адміністративним правопорушенням визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.
На підставі частини першої статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Згідно п. 8 частини першої статті 23 Закону України «Про Національну поліцію» поліція відповідно до покладених на неї завдань у випадках, визначених законом, здійснює провадження у справах про адміністративні правопорушення, приймає рішення про застосування адміністративних стягнень та забезпечує їх виконання.
Пунктом 11 частини першої статті 23 Закону України «Про Національну поліцію» визначено, що поліція відповідно до покладених на неї завдань регулює дорожній рух та здійснює контроль за дотриманням Правил дорожнього руху його учасниками та за правомірністю експлуатації транспортних засобів на вулично-дорожній мережі.
Відповідно до частини п'ятої статті 14 Закону України «Про дорожній рух» учасники дорожнього руху зобов'язані знати і неухильно дотримувати вимог цього Закону, Правил дорожнього руху та інших нормативних актів з питань безпеки дорожнього руху.
За п. 1.3. Правил дорожнього руху України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 10 жовтня 2001 року № 1306, учасники дорожнього руху зобов'язані знати й неухильно виконувати вимоги цих Правил. Особи, які порушують ці Правила, несуть відповідальність згідно із законодавством (п. 1.9).
Як було встановлено судом та вбачається зі змісту оскаржуваної постанови, 10 березня 2019 року о 17 год. 56 хв. на а/д Іванків-Радимишль 1 км позивач керуючи транспортним засобом RENAULT KANGO, номерний знак НОМЕР_1 та буксуючи причіп ПФ Фермер д.н.з. НОМЕР_2 не увімкнув ближнє світло фар поза населеним пунктом у світлу пору доби, чим порушив п. 2.8 ПДР України.
Відповідно до п. 2.8 «Ґ» ПДР України під час руху механічних транспортних засобів у світлу пору доби з метою позначення транспортного засобу, що рухається, ближнє світло фар повинно бути увімкнене на транспортному засобі, що буксирує.
А у період з 1 жовтня по 1 травня на всіх механічних транспортних засобах поза населеними пунктами повинні бути ввімкнені денні ходові вогні та в разі їх відсутності в конструкції транспортного засобу - ближнє світло фар.
Разом з цим, відповідачем було також встановлено, що у позивача був відсутній страховий поліс на та буксуючий причіп ПФ Фермер д.н.з. НОМЕР_2 , що є порушенням п. 9.8 «Ґ» ПДР України.
Так, відповідно до приписів п. 9.8 «Ґ» ПДР України водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі чинний страховий поліс (страховий сертифікат «Зелена картка») про укладення договору обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів або чинний внутрішній електронний договір зазначеного виду обов'язкового страхування у візуальній формі страхового поліса (на електронному або паперовому носії), відомості про який підтверджуються інформацією, що міститься в єдиній централізованій базі даних, оператором якої є Моторне (транспортне) страхове бюро України. Водії, які відповідно до законодавства звільняються від обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів на території України, повинні мати при собі відповідні підтвердні документи (посвідчення).
Частиною першою статті 126 КУпАП України передбачено, що керування транспортним засобом особою, яка не має при собі або не пред'явила для перевірки посвідчення водія відповідної категорії, реєстраційного документа на транспортний засіб, а у випадках, передбачених законодавством, ліцензійної картки на транспортний засіб, а також поліса (договору) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів (страхового сертифіката "Зелена картка"), - тягне за собою накладення штрафу від двадцяти п'яти до п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Відповідно до положень п. 1.5 ст. 1 ЗУ «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 01.07.2004 № 1961-IV (далі ЗУ № 1961-4) наземні транспортні засоби (далі - транспортні засоби) - це пристрої, призначені для перевезення людей та/або вантажу, а також встановленого на ньому спеціального обладнання чи механізмів, які підлягають державній реєстрації та обліку у територіальних органах Міністерства внутрішніх справ України та/або допущені до дорожнього руху, а також ввезені на митну територію України для тимчасового користування, зареєстровані в інших країнах.
Отже, з аналізу наведеної норми вбачається, що водій механічного транспортного засобу повинен мати при собі чинний страховий поліс у тому числі і на буксуючий причіп, який підлягає державній реєстрації та обліку у територіальних органах Міністерства внутрішніх справ України та/або допущений до дорожнього руху.
Приписами п. 21.1 ст. 21 вказаного Закону передбачено, що з урахуванням положень пункту 21.3 цієї статті на території України забороняється експлуатація транспортного засобу (за винятком транспортних засобів, щодо яких не встановлено коригуючий коефіцієнт в залежності від типу транспортного засобу) без поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, чинного на території України, або поліса (сертифіката) обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності, укладеного в іншій країні з уповноваженою організацією із страхування цивільно-правової відповідальності, з якою МТ СБУ уклало угоду про взаємне визнання договорів такого страхування.
Відповідно до п. 21.3. статті 21 ЗУ № 1961-4, при використанні транспортного засобу в дорожньому русі особа, яка керує ним, зобов'язана мати при собі страховий поліс (сертифікат). Страховий поліс пред'являється посадовим особам органів, визначених у пункті 21.2 цієї статті, на їх вимогу.
Згідно з п.21.2. ЗУ № 1961-4 контроль за наявністю договорів обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів здійснюється: відповідними підрозділами Національної поліції при складанні протоколів щодо порушень правил дорожнього руху та оформленні матеріалів дорожньо-транспортних пригод; органами Державної прикордонної служби України під час перетинання транспортними засобами державного кордону України.
Водночас, положеннями ст. 126 КУпАП встановлено, що інші порушення правил дорожнього руху, крім передбачених статтями 121-128, частинами першою і другою статті 129, статтями 139 і 140 цього Кодексу тягнуть за собою попередження.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, що за правилами частини другої статті 36 КУпАП, якщо особа вчинила кілька адміністративних правопорушень, справи про які одночасно розглядаються одним і тим же органом (посадовою особою), стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених.
Згідно з п.1 статті 247 КУпАП обов'язковою умовою притягнення особи до адміністративної відповідальності є наявність події адміністративного правопорушення. Наявність події правопорушення доводиться шляхом надання доказів.
Стаття 72 КАС України передбачає, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Згідно з частиною другою статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до статті 251 КУпАП, доказами в справі про адміністративне правопорушення, є будь-які фактичні дані, на основі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність чи відсутність адміністративного правопорушення, винність даної особи в його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів та технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису чи засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм і стандартів, що стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом про вилучення речей і документів, а також іншими документами.
Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Законом України від 14 липня 2015 року № 596-УІІ «Про внесення змін до деякий законодавчих актів України щодо вдосконалення регулювання відносин у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху» ст. 258 КУпАП було доповнено новою частиною, якою розширено перелік випадків, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається, а адміністративне стягнення накладається і стягується на місці вчинення правопорушення.
Так, відповідно до частини другої статті 258 КУпАП протокол не складається у разі вчинення адміністративних правопорушень, розгляд яких віднесено до компетенції Національної поліції, та адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованих в автоматичному режимі.
Від імені органів Національної поліції розглядати справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення мають право працівники органів і підрозділів Національної поліції, які мають спеціальні звання, відповідно до покладених на них повноважень.
Згідно зі статтею 222 КУпАП, органи Національної поліції розглядають справи про такі адміністративні правопорушення: про порушення громадського порядку, правил дорожнього руху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, зокрема і передбачених частинами першою, другою, третьою, п'ятою і шостою статті 121, статтями 124-1 - 126.
Відповідно до п. 4 розділу І Інструкції з оформлення поліцейськими матеріалів про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані не в автоматичному режимі, затвердженої Наказом Міністерства внутрішніх справ України 07 листопада 2015 року за № 1395 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 листопада 2015 року, № 1408/27853 у разі виявлення правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, розгляд якого віднесено до компетенції Національної поліції України, поліцейський виносить постанову у справі про адміністративне правопорушення без складання відповідного протоколу.
Як встановлено в ході апеляційного розгляду справи, позивач не дотримався вимог п. 9.8 ПДР, а саме керував транспортним засобом, що буксує у період з 01 жовтня по 01 травня у світлу пору доби без позначення транспортного засобу, що рухається увімкненим ближнім світлом фар та не мав при собі полісу обов'язкового страхування власників транспортних засобів на буксуючий причіп ПФ Фермер д.н.з. НОМЕР_2 , чим порушив 2.1 (ґ) Правил дорожнього руху України, що є адміністративним правопорушенням, передбаченим частиною першою статті 126 КУпАП України, а тому на нього правомірно накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу в розмірі 425 гривень, що в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення з числа вчинених.
Крім того, позивач не заперечує ту обставину, що він на вимогу працівника поліції він не пред'явив поліс для перевірки.
Будь-яких доказів наявності у позивача поліса обов'язкового страхування цивільно-правової відповідальності станом на 10 березня 2019 року на час прийняття постанови про притягнення до адміністративної відповідальності, так само, як і на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції позивачем не надано.
Посилання позивача, що відповідачем не дотримано положення п. 21.2 статті 21 Закону України «Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» є безпідставними, оскільки у законі визначені лише два випадки, коли пред'являється поліс, зокрема, при складанні протоколів щодо порушень правил дорожнього руху та при оформленні матеріалів дорожньо-транспортних пригод.
Так, частина перша статті 254 КУпАП передбачає, що про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол.
Водночас, частина третя вказаної статті встановлює, що при вчиненні адміністративних правопорушень, перелічених в статті 258 КУпАП протокол не складається, а виноситься постанова про накладення адміністративного стягнення.
Вказана норма містить гіпотезу про факт вчинення адміністративного правопорушення та диспозицію необхідності фіксації вчиненого правопорушення протоколом.
Отже, законодавець, з метою спростити та скоротити в часі розгляд деяких справ про адміністративне правопорушення, становив виняток з диспозиції статті 254 КУпАП. Однак спрощений розгляд справ за вказаними статтями не зменшує їх суспільну небезпечність і не встановлює жодних привілеїв у порівнянні з іншими статями КУпАП, складання протоколу в яких є обов'язковою процедурою.
Аналогічна правова позиція була викладена колегією суддів Верховного Суду у постанові від 05 червня 2019 року по справі № 572/703/17.
Разом з цим, колегія суддів зазначає, поліс обов'язкового страхування цивільної відповідальності входить до комплексу обов'язкових документів, які дають право керування транспортним засобом на рівні з посвідченням водія та свідоцтвом про реєстрацію транспортного засобу.
За такого правового регулювання та обставин справи суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову.
Разом з цим, колегією суддів встановлено, що доводи апелянта не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду, а тому судом до уваги не приймаються.
З огляду на зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи, надав належну оцінку дослідженим доказам та прийняв законне і обґрунтоване рішення у відповідності до вимог матеріального та процесуального права.
Згідно із ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 242, 272, 286, 311, 313, 315-316, 321, 322 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Іванківського районного суду Київської області від 10 червня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення та касаційному оскарженню не підлягає.
Головуючий суддя А.Б. Парінов
Судді Н.М. Літвіна
І.О. Лічевецький
Повний текст постанови виготовлено 12 серпня 2019 року