Справа № 826/13277/16 Головуючий у І інстанції - Клименко Н.М., судді Каракашьян С.К., Шрамко Ю.Т.
Суддя-доповідач - Мельничук В.П.
08 серпня 2019 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Земляної Г.В., Костюк Л.О.,
при секретарі: Андрієнко Н.А.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2019 року у справі за адміністративним позовом громадянина Афганістану ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України, третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в місті Києві, в якому просив:
- визнати неправомірним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 363-16 від 14.07.2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
- зобов'язати Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства.
В обґрунтування заявлених позовних вимог зазначено, що Відповідач під час прийняття оскаржуваного рішення не поцікавився ситуацією у країні походження позивача - в Афганістані, - яка знаходиться у загальнодоступних джерелах інформації. Так, за твердженнями Позивача та його представника, побоювання останнього стати жертвою переслідувань з боку терористичного угрупування «Талібан», а також через загальнопоширене насильство у ситуаціях внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини в Афганістані, підтверджується публікаціями в авторитетних джерелах інформації.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2019 року в задоволенні позовних вимог відмовлено у повному обсязі.
Не погоджуючись з таким судовим рішенням громадянин Афганістану ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти постанову, якою задовольнити адміністративний позов.
В апеляційній скарзі Позивач посилається на порушення судом першої інстанції норми матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи по суті.
Зокрема, Позивач зазначає, що оскаржуване рішення Державною міграційною службою України винесено без урахування, та дослідження усіх обставин, які мають юридичне значення, та стосуються даної справи. Так, Позивач зазначає, що виїзд з Афганістану відбувся через погрози, які надходили на адресу його родини з боку угрупування «Талібан».
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги, а рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства.
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , громадянин Ісламської Республіки Афганістан, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Кабул, одружений, має трьох доньок, освіта - середня спеціальна, віросповідання - іслам(суніт), національність - таджик, рідна мова - дарі, пушту.
Залишивши країну походження Афганістан у 2006 році переїхав з родиною до Пакистану де мешкав до 2015 року.
В подальшому Позивач легально виїхав з Кабулу повітряним шляхом через Дубай до Москви де перебував місяць. З Москви на автомобілі доїхав до кордону з Україною, кордон перетинав пішки. Документи, що посвідчують особу відсутні.
Згідно матеріалів справи Позивача 31.08.2015 року затримано при спробі незаконного перетину Державного кордону України.
Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області із заявою-анкетою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, № 84 від 04.09.2015 року в обґрунтування якої зазначено, що у останнього виникли проблеми особистого характеру (просили руки його доньки, але він відмовив цим людям і з цього почались проблеми).
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області № 17 від 25.03.2016 року «Про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту» визначено приступити до оформлення документів громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Надалі, у відповідності до заяви громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про зміну місця проживання на м. Київ та у відповідності до листа-погодження Департаменту у справах іноземців та осіб без громадянства Державної міграційної служби України №8.5/2280-16 від 08.04.2016 року наказом Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області № 25 від 18.04.2016 року «Про зняття з обліку особової справи» знято з обліку в Головному управлінні Державної міграційної служби України в Закарпатській області особову справу № 2015UZ0084 громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 та направлено дану особову справу до Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві.
На підставі викладеного, Головним управлінням Державної міграційної служби України в м. Києві Наказом № 277 від 04.05.2016 року «Про постановку на облік особової справи гр. Ісламської Республіки Афганістану ОСОБА_1 », у зв'язку зі зміною місця проживання та переїздом до міста Києва визначено постановити на облік в Головному управлінні Державної міграційної служби України в місті Києві особову справу № 2015UZ0084 громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 .
Наказом Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві № 310 від 25.05.2016 року продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, гр. Афганістану ОСОБА_1 до 25.06.2016 року .
За результатами вивчення документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, підсумовуючи висновок Головного управління Державної міграційної служби України в м. Києві, встановлено, що стосовно заявника умови, передбачені підпунктом 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового заходу», відсутні, на підставі чого Державною міграційною службою України прийнято рішення № 363-16 від 14.07.2016 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Відмовляючи у задоволенні адміністративного позову суд першої інстанції виходив з того, що Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Суд першої інстанції дійшов висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 363-16 від 14.07.2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України. При цьому, позовна вимога про зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є похідною від розглянутої вище позовної вимоги, у задоволенні якої відмовлено, відтак, суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога про зобов'язання вчинити дії також задоволенню не підлягає.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обґрунтованим з огляду на таке.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України посадові особи контролюючих органів зобов'язані дотримуватися Конституції України та діяти виключно у відповідності з цим Кодексом та іншими законами України, іншими нормативними актами.
Так, порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Відповідно до пунктів 1 та 13 ч. 1 ст. 1 названого Закону біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань. Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з частин 1 та 2 статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання, що передбачено частиною 1 статті 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Приписами частин 1 та 2 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» передбачено, що розгляд заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, протягом двох місяців з дня прийняття рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Строк розгляду може бути продовжено уповноваженою посадовою особою центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за вмотивованим поданням працівника, який розглядає заяву, але не більш як до трьох місяців.
Працівником центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводяться співбесіди із заявником або його законним представником, які мають на меті виявити додаткову інформацію, необхідну для оцінки справжності фактів, повідомлених заявником або його законним представником.
Відповідно до частин 11 та 12 статті 9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», після вивчення документів, перевірки фактів, повідомлених особою, яка подала заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, готує письмовий висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особова справа заявника разом з письмовим висновком надсилається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, для прийняття остаточного рішення за заявою.
За результатами всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, приймає рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, чи про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту відповідно до частини 5 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду, що визначено частиною 2 статі 12 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, підставою для відмови Позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, слугували висновки про відсутність стосовно заявника умов, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Так, відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН у справах біженців, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Таким чином, особа, яка подала заяву про визнання біженцем або особа, яка потребує додаткового захисту, має навести факти, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує її життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Колегія суддів зазначає, що Позивачем взагалі не надано доказів того, що він підпадає під визначення особи, яка потребує додаткового захисту, оскільки докази того, що громадянин Афганістану ОСОБА_1 змушений був прибути до Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо нього насильницьких дій чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання, у матеріалах справи відсутні.
Згідно з Позицією УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у біженців» 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
За приписами пункту 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається» № 8043/04 від 27.04.2004 року, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Між тим, заява Позивача зазначеним критеріям не відповідала, що і зумовило прийняття оскаржуваного рішення.
Так, під час співбесіди Позивач зазначив, що погрози були тільки йому, повторювали, що вб'ють його, до 2006 року після цього Позивач разом з дружиною та сином поїхали з Афганістану до Пакистану. В Пакистані Позивач з родиною мешкав з 2006 до 2015 та мав документ, що є біженцем. Причиною залишення Пакистану зазначив бажання потрапити до Канади, де проживають його три доньки.
Отже перебуваючи тривалий час в іншій країні погроз не отримував і підставою від'їзду зазначено бажання потрапити до іншої країни, а не загроза життю Позивача.
Крім того, Позивач разом з дружиною отримали паспорт та візи в Кабулі (Афганістан) звідки і вирушили до Москви літаком, жодних фактів загрози життю позивачем не надано.
Позивачем не зазначено про його належність до політичних, релігійних чи будь-яких інших громадських організацій.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що Позивачем не доведено, що перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі з підстав переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Також, Позивачем не надано жодного доказу на підтвердження обґрунтованості побоювань загрози життю, не доведено існування умов для визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та наявності підстав для прийняття Державною міграційною службою України відповідного рішення.
При цьому, зазначена у позовній заяві інформація (щодо можливих причин визнання Позивачем біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту) носить загальний характер і не має реального підґрунтя про небезпеку для Позивача стати жертвою переслідувань чи утисків на батьківщині.
Колегія суддів звертає увагу на те, що безпосередньо Позивачем у протоколах співбесіди зазначено, що він разом із сім'єю переїхав в Пакистан, де вони отримали статус біженця.
Крім того, на територію України Позивач потрапив через третю безпечну країну - Російську Федерацію.
У відповідності до пунктів 22 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», третя безпечна країна - країна, в якій особа перебувала до прибуття в Україну, крім випадків транзитного проїзду через територію такої країни, і могла звернутися з клопотанням про визнання біженцем чи особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки така країна: дотримується міжнародних стандартів з прав людини у сфері притулку, встановлених міжнародно-правовими актами універсального та регіонального характеру, включаючи норми про заборону тортур, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження чи покарання; дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року, та стосовно осіб, які потребують додаткового захисту; має національне законодавство у сфері притулку та біженців і її відповідні державні органи визначають статус біженця та надають притулок; забезпечить особі ефективний захист проти вислання і можливість звертатися за притулком та користуватися ним; погоджується прийняти особу і забезпечити їй доступ до процедури визначення статусу біженця чи надання додаткового захисту.
Російською Федерацією ратифіковано Конвенцію проти тортур та інших жорстоких, нелюдяних або принижуючих гідність видів поводження чи покарання, дотримується міжнародних принципів стосовно захисту біженців, передбачених Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Таким чином, Позивач мав нагоду звернутися за захистом на території Російської Федерації, однак не скористався своїм правом, що ставить під сумнів його можливе переслідування чи погрози на його адресу в країні походження.
За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що рішення Державної міграційної служби України № 363-16 від 14.07.2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, є правомірним, обґрунтованим та таким, що прийняте уповноваженим органом в порядку та спосіб, визначений чинним законодавством України, з чим погоджується колегія суддів.
Оскільки судом першої інстанції встановлено правомірність прийняття Державної міграційної служби України спірного рішення Державної міграційної служби України № 363-16 від 14.07.2016 року про відмову у визнанні громадянина Афганістану ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, відповідно позовна вимога Позивача щодо зобов'язання Державної міграційної служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства, є такою, що задоволенню не підлягає.
При цьому, згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Отже, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні адміністративного позову.
Положеннями ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Розглянувши доводи громадянина Афганістану ОСОБА_1 викладені в апеляційній скарзі, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для його скасування не вбачається, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись ст. ст. 241, 242, 243, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 31 травня 2019 року - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: Г.В. Земляна
Л.О. Костюк
Повний текст складено 13.08.2019 року.