09.08.2019 Справа № 920/411/19
Господарський суд Сумської області у складі судді Заєць С.В., при секретарі судового засідання Чепульській Ю.В., розглянувши матеріали справи № 920/411/19
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “АГРО-ЛЕЙН” (вул. Лесі
Українки, буд. 152, м. Кролевець, Сумська область,
41300, ідентифікаційний код 05399840),
до відповідача: Кролевецької міської ради Сумської області (вул. Грушевського, буд. 1,
м. Кролевець, Сумська область, 41300, ідентифікаційний
код 34135352),
про визнання права власності на підставі статей 326, 386, 392 Цивільного кодексу України та статей 4, 5 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”,
за участю представників сторін:
від позивача: Лисенко А.Г.,
від відповідача: Калина О.В.
Позивач у своїй позовній заяві просить суд визнати за ним право власності на нерухоме майно по АДРЕСА_1 у вигляді: Будівлі контори, позначеної в Зведеному акті будівель літерою “А”, інкубаційного цеху “Б”, господарчого блоку “В”, гаражу “Г”, електростанції “Д”, господарчої будівлі “Е”, вбиральні “У”, судові витрати залишити за позивачем.
23.05.2019 від представника відповідача до суду надійшов відзив № 02-11/917 від 16.05.2019 (вх. № 4042 від 23.05.2019), в якому представник відповідача проти позову заперечує та просить суд відмовити в задоволенні позовних вимог, а також просить суд розгляд справи здійснювати в порядку загального позовного провадження.
19.06.2019 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив б/н від 18.06.2019 (вх. № 4869 від 19.06.2019), де позивач зазначає, що у відповідності до довідки відділу Держгеокадастру у Кролевецькому районі № 557/165-18, земельна ділянка площею 1,5 га під будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 передана в постійне користування Кролевецькому міжгосподарському інкубаторно-птахівничому підприємству, правонаступником якого є позивач, і перебуває у власності Кролевецької міської ради. Частина оспорюваного нерухомого майна (будівля контори, позначеної в Зведеному акті будівель літерою “А”) використовується для проживання громадян, що підтверджується довідкою Головного управління статистики у Сумській області від 11.06.2019, відповідно до якої станом на 01.01.2018 на балансі позивача перебуває дві квартири загальною площею 85 кв.м., у тому числі однокімнатна квартира загальною площею 21 кв.м. та чотирикімнатна квартира загальною площею 64 кв.м. У позивача дійсно відсутні докази належності Кролевецькому міжгосподарському інкубаторно-птахівничому підприємству, правонаступником якого є позивач, вищезазначеного нерухомого майна.
Також позивач зазначає, що він намагався зареєструвати право власності на спірне нерухоме майно у порядку, визначеному діючим законодавством, для чого у відповідності до статті 18 Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” звернувся з відповідною заявою до державного реєстратора прав на нерухоме майно Виконавчого комітету Кролевецької міської ради, проте рішенням від 14.06.2019 позивачу відмовлено у здійсненні такої реєстрації з посиланням на відсутність повного переліку документів, які є підставою для реєстрації речового права та обов'язковість наявності яких вимагається нормами Закону України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень”.
Відповідно до розпорядження керівника апарату Господарського суду Сумської області від 20.06.2019, у зв'язку з відрядженням судді Спиридонової Н.О. понад чотирнадцять календарних днів, призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 920/411/19.
Згідно витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 20.06.2019 вищезазначену справу розподілено судді Заєць С.В.
22.07.2019 відповідачем надано до суду заяву від 19.07.2019 № 02-17/1418, в якій відповідач просить справу розглядати без участі представника Кролевецької міської ради.
Представник позивача в судовому засіданні 09.08.2019 надав усні пояснення щодо позовних вимог та просив суд позовні вимоги задовольнити.
Представник відповідача в судовому засіданні 09.08.2019 проти задоволення позовних вимог заперечував та просив в задоволені позову відмовити.
В силу вимог ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов'язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.
Згідно ст. 114 Господарського процесуального кодексу України суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.
Враховуючи час, наданий сторонам для підготовки до судових засідань в даній справі та для подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності судового процесу, суд дійшов висновку, що є підстави для розгляду справи за наявними у ній матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши та оцінивши надані суду докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне:
Як зазначає позивач у позовній заяві Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО-ЛЕЙН» е правонаступником Кролевецького міжгосподарського інкубаторно-птахівничого підприємства, що підтверджується копією Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.
Свого часу, Кролевецьким міжгосподарським інкубаторно-птахівничим підприємством на території земельної ділянки площею 1,5 га. по АДРЕСА_2 було збудовано приміщення у вигляді Будівлі контори, позначеної в Зведеному акті будівель літерою «А», інкубаційного цеху «Б», господарчого блоку «В», гаражу «Г», електростанції «Д». господарчої будівлі «Е», вбиральні «У», які обліковувались на балансі підприємства.
У відповідності до довідки відділу Держгеокадастру у Кролевецькому районі № 557/165-18, земельна ділянка площею 1,5 га під будівлями та спорудами по АДРЕСА_1 передана в постійне користування Кролевецькому міжгосподарському інкубаторно-птахівничому підприємству і перебуває у власності Кролевецької міськради.
Після ж реорганізації Кролевецького міжгосподарського інкубаторно-птахівничого підприємства та утворення на його базі правонаступника Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ЛЕЙН» - дане нерухоме майно було передано у власність Позивача та на сьогодні перебуває на його балансі.
Відповідно до Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 березня 2019 року, речові права на спірне нерухоме майно не зареєстровані.
У зв'язку із тим, що у позивача відсутні правовстановлюючі документи на спірне нерухоме майно, які б відповідали вимогам визначеним ст.24 Закону України «Про державну реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та давали б змогу встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують, і о ця обставина унеможливлює подальше оформлення за позивачем права власності та ці приміщення у відповідності до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а відтак і відсутньою є можливість вільно володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном, що і стало підставою для звернення позивача до суду із даним позовом про захист майнового права та інтересу шляхом визнання за Товариством з обмеженою відповідальністю «АГРО-ЛЕЙН» права власності на будівлю «А», інкубаційного цеху «Б», господарчого блоку «В», гаражу «Г». електростанції «Д», господарчої будівлі «Е», вбиральні «У», які розташовані за адресою по АДРЕСА_1 .
Приймаючи рішення у даній справі суд керується наступним:
За змістом статей 317, 318 та 319 Цивільного кодексу України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Суб'єктами права власності є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу. Усі суб'єкти права власності є рівними перед законом. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Статтею 328 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 року), ратифікованою Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема статтею 1 Протоколу № 1, гарантовано право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, недопущення позбавлення особи свого майна, крім як в інтересах суспільної необхідності і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за використанням власності відповідно до загальних інтересів або для забезпечення податків, інших зборів чи штрафів.
Право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Звертаючись із вимогами про визнання права власності на спірне майно, позивач як підставу набуття права власності вказав перебування спірного майна на його балансі. Як на правову підставу для визнання права власності позивач посилається на ст.392 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 392 Цивільного кодексу України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності:
1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами;
2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів, скажімо, на житловий будинок, автомашину тощо. За таких обставин, коли субєктивне право власності ще безпосередньо іншими особами не порушене, власник майна може звернутися до суду з позовом про визнання права власності, який матиме самостійне правове значення і не вимагатиме винесення будь-якого зобовязуючого рішення для інших осіб, оскільки у цьому випадку навіть відсутня така сторона, як відповідач.
Застосування позову про визнання права власності можливе лише за умови, що особи (йдеться про осіб, які не визнають, заперечують та оспорюють право власності) не перебувають із власником у зобовязальних відносинах.
Вимога про визнання права власності може бути додатковою до іншої вимоги (наприклад, до позову про витребування майна з чужого незаконного володіння, про усунення порушень права власності, не повязаних з порушенням володіння, про виключення майна з опису тощо). Спеціальне визнання судом права власності на майно необхідне тоді, коли щодо його належності у позивача відсутні відповідні правовстановлюючі документи, коли це право оспорюється або не визнається іншими особами, зокрема органами державної влади.
Вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 Цивільного кодексу України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 02.05.2018 у справі № 914/904/17.
Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, зокрема у визначений спосіб, є наявність підтвердженого належними доказами права власності особи щодо майна, право власності на яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджене належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.
З наведеного вбачається, що суд визнає право власності тільки у випадках, які прямо передбачені законом.
Частиною 1 статті 182 Цивільного кодексу України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом (частина 4 статті 182 Цивільного кодексу України).
Відносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень врегульовано Законом України “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень” (далі Закон).
Відповідно до частини 1 статті 4 цього Закону обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить, зокрема, фізичним та юридичним особам.
За частиною 7 статті 16 Закону державна реєстрація прав проводиться на підставі заяви власника, іншого правонабувача, сторони правочину, за яким виникло право, уповноваженої ними особи або державного кадастрового реєстратора у випадках, передбачених цим Законом.
Згідно з частиною 1 вищезазначеної статті заява про державну реєстрацію прав та їх обтяжень подається до органу державної реєстрації прав, на території якого розміщений обєкт нерухомого майна або більша за площею його частина. Із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень у паперовій формі подаються оригінали документів, необхідних для державної реєстрації прав та їх обтяжень, їх копії, засвідчені в установленому порядку (частина 3 статті 16 вказаного Закону).
Підтвердженням виникнення права власності при здійсненні державної реєстрації прав на нерухоме майно є свідоцтво про право власності на нерухоме майно.
Позивачем документів в підтвердження права власності на спірне майно, зокрема свідоцтва про вправо власності на нерухоме майно, зареєстроване за позивачем суду надано не було.
Посилання позивача на передачу спірного майна як правонаступнику від Кролевецького міжгосподарського інкубаторно-птахівничого підприємства на підставі передавального акту від 10.03.2106 та перебування майна безпосередньо на балансі позивача, як на підтвердження права власності, оцінюється судом критично, оскільки сам по собі факт передачі нерухомого майна за актом та облік майна на балансі підприємства не є доказом наявності у нього права власності на таке майно. Передавальний акт не виключає наявність у особи , яка його прийняла іншого правового титулу щодо спірного майна, як то право оперативного управління, право користування та інше, що не є тотожним праву власності.
Окрім цього, в матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про перебування відповідача з позивачем у правовідносинах щодо здійснення ним прав володіння, користування та розпорядження майном, а відповідно і докази про невизнання чи оскарження відповідачем права власності на майно, зазначене позивачем у позовній заяві, тобто позивачем не вказано, які саме права та законні інтереси порушила Кролевецька міська рада.
З урахуванням викладеного вище, як вбачається з матеріалів справи, неможливість здійснення державної реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно не є порушенням права власності позивача на вказане майно.
Звернення до суду з позовом про визнання права власності на майно можливе лише за наявності спору про право.
З огляду на вказане, відповідачем за таким позовом, повинна бути особа, яка оспорює або не визнає право власності позивача.
Як вже зазначалося раніше, підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності згідно з вказаною нормою є оспорення існуючого права, а не намір набути вказане право за рішенням суду.
Тобто, звертаючись з позовом до господарського суду позивач повинен був довести належними та допустимими доказами, наявність у нього права власності на спірне майно, а також що саме відповідачем оспорюється або не визнається право власності позивача на спірний об'єкт, саме відповідачем вчиняються перешкоди у здійсненні всіх правомочностей власника, проте позивачем означене не було доведене.
Окрім цього, позивачем не надано також і доказів втрати правовстановлюючих документів на спірне майно.
Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що вимога позивач про визнання права власності є неправомірною, необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.
Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів.
Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, в разі відмови у позові повністю, витрати, що пов'язані зі сплатою судового збору, покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 74, 86, 129, 237-238, 240-241 ГПК України, господарський суд, -
1. В позові відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.1,2 ст. 241 ГПК України). Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч.1 ст. 256 ГПК України). Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України). Відповідно до п. 17.5 Перехідних положень ГПК України, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено та підписано 13.08.2019.
Суддя С.В. Заєць