07 серпня 2019 року справа №200/2183/19-а
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Арабей Т.Г., Гайдара А.В., Ястребової Л.В., за участю секретаря судового засідання - Токаревої А.Г.,представника відповідача - Майстренко Н.В., діючої за довіреністю. розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 травня 2019 року у справі № 200/2183/19-а (головуючий суддя І інстанції - Загацька Т.В.), складене у повному обсязі 27 травня 2019 року у м. Слов'янську Донецької області за позовом ОСОБА_1 до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Краматорського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про визнання бездіяльності протиправною та зобов'язання вчинити певні дії,-
08 лютого 2019 року ОСОБА_1 , звернувся до суду з адміністративним позовом до Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області про:
- визнання бездіяльність Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області щодо відмови у нарахуванні та виплаті страхових виплат з 01 березня 2017 року по 31 травня 2018 року протиправною;
- зобов'язання Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення Управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області нарахувати та виплатити страхові виплати за весь період з 01 березня 2017 року по 31 травня 2018 року (а.с. 4-12).
Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 27 травня 2019 року адміністративний позов задоволено. Визнано протиправною та скасовано постанову Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Краматорського відділення від 27 лютого 2017 року № 0536/6257/6257.1/41 "Про припинення щомісячної страхової виплати". Визнано протиправною бездіяльність управління щодо невиплати ОСОБА_1 страхових виплат з 01 березня 2017 року по 31 травня 2018 року. Зобов'язано управління нарахувати та виплатити ОСОБА_1 заборгованість по страховим виплатам за період з 01 березня 2017 року по 31 травня 2018 року. Звернуто до негайного виконання рішення суду в частині присудження страхової виплати ОСОБА_1 в межах суми стягнення за один місяць (а.с. 61-65).
Не погодившись з вищевказаним судовим рішенням, Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області звернулось до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з'ясування обставини, що мають значення для справи, порушення норм матеріального процесуального права, просило суд скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачу у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначає, що судом першої інстанції при прийняття спірного рішення порушено наступні норми матеріального та процесуального права:
- ст. 57,117 Конституції України;
- ст. 46 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування», які передбачають припинення страхових виплат в інших випадках встановлених законом;
- п.п. 4 п. 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціально них виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, яким встановлено, що соціальні виплати припиняються у разі скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, передбачених ст. 12 закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
- п. 3.8 Порядку надання страхових виплат від 12 грудня 2018 року № 27, якою встановлено, що суми страхових виплат, які не виплачені за минулий період, виплачуються на умовах окремого порядку, визначеного кабінетом Міністрів України;
- п. 1-2 ч. 1 розділу 3 Порядку надання страхових виплат медичну і соціальну допомогу, передбачених загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання для осіб, які переміщуються з тимчасово окупованої території та районів проведення антитерористичної операції, затвердженому постановою правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 11 грудня 2014 року № 20, якими встановлено, що особи, які тимчасово переміщені, мають право на продовження раніше призначених та нарахованих страхових виплат у робочому органі виконавчої дирекції фонду за фактичним місцем проживання (перебування) на підставі заяви до якої додається копія довідки про взяття на облік.
Зазначив, що судом першої інстанції не прийняв до уваги жодні постанови Кабінету Міністрів, які регулюють спірні правовідносини, посилаючись на те, що вони є підзаконними (а.с. 67-69).
Представник відповідача в судовому засіданні надала пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі. Просила суд її задовольнити, рішення суду першої інстанції скасувати.
Позивач в судове зсідання не з'явився, про дату, час та місце розгляду справи повідомлявся судом належним чином.
Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представника відповідача, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, з огляду на наступне.
Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянином України, є внутрішньо переміщеною особою з тимчасово окупованої території України (м. Кіровське Донецької області), що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 15 травня 2018 року № 0000536903 (а.с. 13-16).
Згідно пенсійному посвідченню серії НОМЕР_1, позивач є пенсіонером по інвалідності 3 групи у зв'язку з професійним захворюванням (а.с. 17).
Відповідно до довідки Міністерства охорони здоров'я України серії МСЕ № 140469 ОСОБА_1 встановлено третю групу інвалідності безстроково (а.с. 18-19).
05 червня 2018 року ОСОБА_1 звернувся з заявою до Слов'янського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України у Донецькій області щодо виплати раніше призначеної страхової виплати за період, в якому не проведено платежі відділенням виконавчої дирекції Фонду м.Кіровське та продовження раніше призначеної страхової виплати (а.с. 33).
Листом від 07 червня 2018 року за №01-04.1/1992 Краматорське міське відділення Управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області повідомило Слов'янське ВУВД ФССУ в Донецькій області, що ОСОБА_1 з вересня 2014 року перебував на обліку в управлінні та отримував страхові виплати, заборгованість за червень-серпень 2014 року була виплачена в липні 2015 роки. З 01 березня 2017 року страхова виплата була припинена згідно протоколу засідання комісії з питань призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам після перевірки фактичного місця перебування у м. Краматорську.
Постановою Слов'янського ВУВД ФССУ в Донецькій області від 18 червня 2018 року №0536/6760/6760.1/44 вирішено продовжити потерпілому ОСОБА_1 раніше призначену щомісячну грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатності, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку в розмірі 1125,84 грн., виплати провадити з 01 червня 2018 року безстроково, щомісячна страхова виплата виплачується щомісячно з наступного місяця після місяця, у якому вона призначена, але не пізніше 30 календарних днів з дня прийняття постанови (а.с. 34).
У постанові зазначено, що за даними Централізованої інформаційно-аналітичної системи Фонду потерпілий ОСОБА_1 перебуває на обліку з 27 серпня 2003 року, має зареєстрований страховий випадок профзахворювання, що отримане 26 липня 2006 року. За висновками МСЕК від 05 вересня 2006 року серія ДОН-04 № 040718 потерпілому встановлена стійка втрата професійної працездатності 20% та 3 група інвалідності безстроково.
Постановою Краматорським міським відділенням Управління виконавчої дирекції Фонду в Донецькій області від 27 лютого 2017 року позивачу були припинені страхові виплати з 01.03.2017 року відповідно до протоколу № 23 від 21.02.2017 року УПСЗН та надано пояснення по справі , довідку про нараховані та сплачені страхові виплати ОСОБА_1 Управлінням, в яких зазначено, що останній отримав страхові виплати по лютий 2017 року включно (а.с.32, 41-42).
Позивачу відновлено виплату страхових виплат з 01 червня 2018 року.
Спірним питанням даної справи є правомірність невиплати страхових виплат за період з 01 березня 2017 року по 31 травня 2018 року.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що оскаржені дії відповідача в спірних правовідносинах не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях (відсутня свобода розсуду), і виходячи з того, що саме рішення відповідача створюють правові наслідки, з метою відновлення прав та інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду, та з метою дотримання судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений, позовні вимоги підлягають задоволенню шляхом визнання протиправними та скасування рішення суб'єкта владних повноважень із зобов'язанням відповідача нарахувати та виплатити позивачу страхові виплати за спірний період.
Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції та зазначає наступне.
Спірні правовідносини, що виникли між сторонами регулюються Конституцією України, Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» від 23 вересня 1999 року № 1105-ХIV (далі - Закон № 1105-ХIV), Законом України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20 жовтня 2014 року №1706-VII (далі - Закон № 1706-VII), Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 (далі - Порядок № 509)
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону № 1105-ХIV, страховими виплатами є грошові суми, які Фонд виплачує застрахованому чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.
У відповідності до вимог ст. 46 Закону № 1105-ХIV, страхові виплати і надання соціальних послуг припиняються: 1) на весь час проживання потерпілого за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України; 2) на весь час, протягом якого потерпілий перебуває на державному утриманні, за умови, що частка виплати, яка перевищує вартість такого утримання, надається особам, які перебувають на утриманні потерпілого; 3) якщо з'ясувалося, що виплати призначено на підставі документів, які містять неправдиві відомості. Сума витрат на страхові виплати, отримані застрахованим, стягується в судовому порядку; 4) якщо страховий випадок настав внаслідок навмисного наміру заподіяння собі травми; 5) якщо потерпілий ухиляється від медичної чи професійної реабілітації або не виконує правил, пов'язаних з установленням чи переглядом обставин страхового випадку, або порушує правила поведінки та встановлений для нього режим, що перешкоджає одужанню; 6) в інших випадках, передбачених законодавством.
Таким чином, приписи чинного законодавства передбачають вичерпний перелік підстав, за наявності яких можуть бути припинені відповідні страхові виплати.
При цьому, у разі наявності підстав, визначених п. 6 ч. 1 ст. 46 Закону № 1105-ХIV, в обов'язковому порядку у відповідній постанові має міститися посилання на відповідний випадок, передбачений іншим чинним нормативно-правовим актом, однак таке посилання у прийнятій відповідачем постанові - відсутнє.
Статус внутрішньо переміщеної особи врегульований Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», відповідно до преамбули якого цей Закон відповідно до Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону № 1706-VII внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Згідно з ч.ч. 1-3 ст. 4 цього Закону факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до ст. 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Відповідно до п. 3 розд. VII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування» особливості надання соціальних послуг та виплати матеріального забезпечення за соціальним страхуванням внутрішньо переміщеним особам (громадянам України, які переселилися з тимчасово окупованої території, території проведення антитерористичної операції або зони надзвичайної ситуації) визначаються Кабінетом Міністрів України.
Постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365 «Деякі питання здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам» затверджено: Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам; Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування.
Пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, що затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 червня 2016 року № 365, в редакції, яка була чинною на час припинення позивачу соціальних виплат, було визначено, що соціальні виплати припиняються у разі:
1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;
2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;
3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;
4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Матеріали справи свідчать, що у якості підстави для припинення позивачу страхових виплат у спірний період, відповідач посилається на відсутність довідки внутрішньо переміщеної особи, однак, зазначені підстави не можна вважати належною підставою для припинення страхових виплат, оскільки такі дії відповідача суперечить принципам, які закріплені в Конституції України та підставам, наведеним у ст. 46 Закону № 1105-ХIV.
18 червня 2018 року позивачу з 01 червня 2018 року продовжено виплату щомісячної страхової виплати безстроково.
Крім того, суд зазначає наступне.
Стаття 2 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені законом. Реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» статус внутрішньо переміщеної особи надає особі спеціальні, додаткові права, або «інші права», як це зазначено у ст. 9 Закону, не звужуючи при цьому обсяг конституційних прав та свобод особи. Вказаний Закон встановлює гарантії дотримання прав, свобод та законних інтересів внутрішньо переміщених осіб.
В даному спорі наявність у позивача статусу внутрішньо переміщеної особи створила для нього, на відміну від інших громадян України, певні перешкоди в отриманні страхових виплат, передбачених Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Відповідно до ст. 92 Конституції України виключно законами України визначаються, зокрема права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основи соціального захисту.
Статтею 24 Конституції України встановлено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Одним з конституційних прав є право на соціальний захист (ст. 46 Конституції України).
Стаття 46 Конституції України, ст. 22 Загальної декларації прав людини, ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, ст. 23 Європейської соціальної хартії (переглянутої) закріплюють право особи на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
При цьому, Конституція України (ст. 24), Загальна декларація прав людини (ст. ст. 2, 7), Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права (ст. 2), Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (ст. 14, ст. 1 Протоколу №12 до Конвенції) закріплюють принцип рівності осіб та визначають, що права особи, в тому числі і право на соціальний захист має здійснюватися без дискримінації за будь-якою ознакою.
Відповідно до ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень.
На час припинення позивачу щомісячних страхових виплат воєнного або надзвичайного стану в Україні введено не було.
Разом з тим реалізація прав позивача (на отримання заборгованості по страховим виплатам) була обмежена положеннями постановами Кабінету Міністрів України, що не відповідає та суперечить Конституції України.
Про необхідність соціального захисту осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях ідеться і в Законі України від 18 січня 2018 року №2268-VIII «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» (далі - Закон № 2268-VIII).
У статті 2 цього Закону передбачено, що за фізичними особами незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального правового статусу та за юридичними особами зберігається право власності, інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, якщо таке майно набуте відповідно до законів України.
Підтверджуючи майнові права фізичних осіб незалежно від перебування їх на обліку як внутрішньо переміщених осіб чи від набуття ними спеціального статусу, закон не передбачає жодних обмежень інших прав таких осіб, які вони можуть реалізувати на території України.
Цього ж висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові у справі № 243/3505/16.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги в частині порушення судом першої інстанції вимог порядку № 365 нівелюються вищевказаними висновками суду.
З огляду на наведене в спірних правовідносинах застосуванню підлягають норми Конституції України як норми прямої дії та норми міжнародних актів.
Відповідно до ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Статтею 6 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.
Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»).
За приписами положень статті 1 Конвенції, Статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Париж, 20.III.1952) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Слід звернути увагу, що стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
В рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Суханов та Ільченко проти України» Європейський суд з прав людини зазначив, що зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (цитата у п. 25 цього рішення).
За рішенням Європейського суду з прав людини у справі "Щокін проти України": перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки "на умовах, передбачених законом", а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення "законів". Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що, в даному випадку відповідач неправомірно втрутився у право власності позивача на отримання соціальних виплат шляхом припинення відповідних виплат.
Частиною 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Вказані норми узгоджуються з позицією Європейського суду з прав людини.
Як встановлено судом першої та апеляційної інстанції, підтверджено матеріалами справи і не спростовано відповідачем, позивач як потерпілий, який має зареєстрований страховий випадок - трудове каліцтво, мав право на отримання щомісячних страхових виплат, що передбачені Законом України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування».
Спірні дії відповідача в даних правовідносинах (не нарахування та невиплата позивачу страхових виплат за період з березня 2017 року по 31 травня 2018 року) не ґрунтуються на дискреційних повноваженнях суб'єкта владних повноважень, враховуючи, що саме рішення відповідача створюють правові наслідки, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо необхідності (для повного відновлення прав позивача) визнання протиправними та скасування рішення суб'єкта владних повноважень від 27 лютого 2017 року № 0536/6257/6257.1/41 "Про припинення щомісячної страхової виплати", із зобов'язанням відповідача нарахувати та виплатити позивачу страхові виплати за спірний період.
При цьому, суд апеляційної інстанції вбачає лише порушення суб'єктом владних повноважень положень Конституції України у відношенні до позивача, а ні як суду першої інстанції при прийнятті спірного рішення, відтак посилання на цю обставину в апеляційній скарзі є недоречним.
На підставі вищевикладеного, суд апеляційної інстанції вважає, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді всіх обставин справи, які мають значення для вирішення спору, відповідає нормам матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, у зв'язку з чим підстав для скасування рішення суду першої інстанції не вбачається.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно до ст. 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку про помилкове застосування судом першої інстанції норм матеріального або процесуального права, яке призвело б до неправильного вирішення справи.
Керуючись статтями 308, 310, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
Апеляційну скаргу Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області в особі Слов'янського відділення управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Донецькій області - залишити без задоволення.
Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 27 травня 2019 року у справі № 200/2183/19-а - залишити без змін.
Вступна та резолютивна частини постанови проголошені у судовому засіданні 07 серпня 2019 року.
Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України, протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 08 серпня 2019 року.
Судді Т.Г.Арабей
А.В. Гайдар
Л.В. Ястребова