19 липня 2019 року м. Дніпросправа № 160/1612/19
Третій апеляційний адміністративний суд
у складі колегії суддів:
судді - доповідача Чумака С.Ю.,
суддів: Малиш Н.І., Шальєвої В.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1
на рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року в адміністративній справі №160/1612/19 (суддя І інстанції - Прудник С.В.)
за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області про визнання протиправною бездіяльність та зобов'язання вчинити певні дії,-
Позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила:
- визнати протиправною бездіяльність Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо не призначення пенсії за віком ОСОБА_1 ;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області призначити та виплачувати пенсію за віком ОСОБА_1 , з урахуванням всього стажу роботи, зазначеного в трудовій книжці, заробітної плати для обчислення пенсії, з підвищенням розміру пенсії відповідно до ч. 1 ст. 28, ч. 3 ст. 29 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058), починаючи з дати звернення - 22.10.2018.
Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з таким судовим рішенням, позивач подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
В обґрунтування скарги зазначила, що відповідачем і судом першої інстанції помилково здійснено висновок, що позивач не підтвердила свою особу, оскільки дію її паспорту продовжено консульською установою України в Ізраїлі.
У відзиві відповідач зазначив, що рішення суду є законним та обґрунтованим. Апеляційну скаргу вважає безпідставною. Зазначає, що позивач у м. Кам'янське, де представник вернувся до органу ПФУ як одержувач пенсії не перебувала і не перебуває, документи щодо підтвердження свого місця проживання (реєстрації) на території України не надавала.
Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 КАС України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Позивач народилась ІНФОРМАЦІЯ_1 . До січня 2001 року ОСОБА_1 проживала у АДРЕСА_1 . Після зазначеної дати виїхала на постійне місце проживання до держави Ізраїль, де перебуває на консульському обліку посольства України.
Як зазначено у позовній заяві, 22 жовтня 2018 року представник позивача за нотаріально посвідченою довіреністю звернувся до відповідача із заявою про призначення позивачу пенсії за віком та відповідним пакетом необхідних документів. (а.с. 9).
На підтвердження повноважень на представництво інтересів ОСОБА_1 представником надано до органу ПФУ нотаріально засвідчені копії довіреності та паспорта позивача ( НОМЕР_1 ), виданого 17.06.1999 з терміном дії до 17.06.1999 та відміткою Генерального консульства України в Хайфі про продовження цього терміну до 17.06.2019. (а.с. 14).
Листом Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області № 2300/02-07/24 від 12.11.2018 ОСОБА_1 у призначенні пенсії за віком відмовлено, оскільки, як зазначено у листі, в документах є розбіжності (а.с. 8).
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, оскільки нею не було підтверджено свою особу та громадянство України, а тому вимоги позову не підлягають задоволенню.
НОРМИ ПРАВА, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ СПІРНІ ПРАВОВІДНОСИНИ, ТА ЇХ ЗАСТОСУВАННЯ СУДОМ
У ст. 46 Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Тобто, право на отримання пенсії в Україні є конституційним правом громадянина України.
При цьому, Конституційний суд України в рішенні від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009, визнаючи неконституційними положення пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-ІV щодо припинення виплати пенсії на весь час проживання (перебування) пенсіонера за кордоном, якщо інше не передбачено міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, визнав вказані норми неконституційними і, зокрема зазначив, що ними держава, всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, право на соціальний захист поставила в залежність від факту укладення Україною з відповідною державою міжнародного договору з питань пенсійного забезпечення. Таким чином, держава всупереч конституційним гарантіям соціального захисту для всіх осіб, що мають право на отримання пенсії у старості, на законодавчому рівні позбавила цього права пенсіонерів у тих випадках, коли вони обрали постійним місцем проживання країну, з якою не укладено відповідного договору. Виходячи із правової, соціальної природи пенсій право громадянина на одержання призначеної йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні; держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія, в Україні чи за її межами.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Пічкур проти України», яке набрало статусу остаточного 7 лютого 2014 року, право на отримання пенсії, як таке, стало залежним від місця проживання заявника. Це призвело до ситуації, в якій заявник, пропрацювавши багато років у своїй країні та сплативши внески до системи пенсійного забезпечення, був зовсім позбавлений права на пенсію лише на тій підставі, що він більше не проживає на території України (пункт 51 цього рішення).
Отже, виходячи із правової та соціальної природи пенсійного забезпечення, право громадянина на призначення йому пенсії не може пов'язуватися з такою умовою, як постійне проживання в Україні, а відповідно і наявністю в особи реєстрації.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 8 Закону № 1058 право на отримання пенсій та соціальних послуг із солідарної системи мають громадяни України, які застраховані згідно із цим Законом та досягли встановленого цим Законом пенсійного віку чи визнані особами з інвалідністю в установленому законодавством порядку і мають необхідний для призначення відповідного виду пенсії страховий стаж.
Питання щодо подання та оформлення документів для призначення пенсій урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», затвердженим постановою правління Пенсійного фонду України 25 листопада 2005 року № 22-1 (далі - Порядок № 22-1).
Відповідно до пункту 1 Порядку № 22-1 заява про призначення пенсії непрацюючим громадянам і членам їх сімей подається заявником особисто або через представника, який діє на підставі виданої йому довіреності, посвідченої нотаріально, безпосередньо до органу, що призначає пенсію, за місцем проживання (реєстрації), або законним представником відповідно до законодавства за місцем проживання (реєстрації) заявника.
Згідно з пунктом 2.23 Порядку № 22-1 документи, необхідні для призначення пенсії, можуть бути подані як в оригіналах, так і копіях, засвідчених у нотаріальному порядку або адміністрацією підприємства, установи, організації, що подає документи заявника для призначення пенсії, чи органом, що призначає пенсію.
Згідно з пунктом 2.9. Порядку № 22-1 особа, яка звертається за пенсією (незалежно від виду пенсії), повинна пред'явити паспорт (або інший документ, що засвідчує цю особу, місце її проживання (реєстрації) та вік).
Відповідно до статті 5 Закону України «Про громадянство України» документами, що підтверджують громадянство України є: паспорт громадянина України, паспорт громадянина України для виїзду за кордон, тимчасове посвідчення громадянина України, дипломатичний паспорт, службовий паспорт, посвідчення особи моряка, посвідчення члена екіпажу, посвідчення особи на повернення в Україну.
Позивачем як відповідачу, так і до суду першої інстанції подано копію паспорта громадянина України для виїзду за кордон, термін дії якого, як зазначено вище, продовжено Генеральним консульством України в Хайфі до 17.06.2019. Зважаючи на те, що заяву про призначення пенсії за віком відповідачу позивачем подано 22 жовтня 2018 року, а позов до суду - 14 лютого 2019 року, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про закінчення терміну дії паспорту позивача для виїзду за кордон НОМЕР_1 і відповідно про ненадання позивачем документа, який посвідчує її особу, а тому безпідставно відмовив у позові з цих підстав.
Стосовно позовних вимог по суті спору колегія суддів зазначає таке.
Повертаючи позивачу без розгляду заяву про призначення пенсії за віком, Головним управлінням Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області у листі про це від 12 листопада 2018 року зазначено про розбіжності в документах, однак не вказано, в чому саме ці розбіжності полягають.
Відповідно до пункту 4.1 Порядку № 22-1 орган, що призначає пенсію, розглядає питання про призначення пенсії, перерахунок та поновлення виплати раніше призначеної пенсії, а також про переведення з одного виду пенсії на інший при зверненні особи з відповідною заявою.
Пунктом 4.3 зазначеного Порядку встановлено, що не пізніше 10 днів після надходження заяви та за наявності документів, необхідних для призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший та поновлення виплати пенсії (у тому числі документів, одержаних відповідно до абзацу другого підпункту 3 пункту 4.2 цього розділу), орган, що призначає пенсію, розглядає подані документи та приймає рішення щодо призначення, перерахунку, переведення з одного виду пенсії на інший, поновлення раніше призначеної пенсії без урахування періоду, за який відсутня інформація про сплату страхових внесків до Пенсійного фонду України.
Згідно з пунктом 4.7 Порядку № 22-1 право особи на одержання пенсії встановлюється на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду всіх поданих документів органом, що призначає пенсію.
Орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після винесення рішення видає або направляє адміністрації підприємства, установи, організації або особі повідомлення про призначення, відмову в призначенні, перерахунку, переведенні з одного виду пенсії на інший із зазначенням причин відмови та порядку його оскарження.
Відповідно до пункту 4.10 Порядку № 22-1 не пізніше 10 днів після надходження всіх необхідних документів для виплати пенсії орган, що призначає пенсію, повинен їх розглянути та прийняти відповідне рішення, яке оформлюється розпорядженням. Надані документи та заява зберігаються в пенсійній справі.
Отже, приписами Порядку № 22-1 встановлено, що за результатами розгляду заяви про призначення пенсії та поданих документів пенсійний орган може прийняти одне з двох рішень - про призначення або про відмову в призначенні пенсії. Повернення заявнику заяви без розгляду Порядком № 22-1 не передбачено, у зв'язку з чим колегія суддів вважає такі дії відповідача протиправними.
Позивач у позові просила визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо непризначення їй пенсії за віком, проте з урахуванням викладених вище обставин та приписів ч. 2 ст. 9 КАС України колегія суддів вважає за необхідне вийти в цій частині за межі позовних вимог і визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо повернення без розгляду листом від 12.11.2018 № 2300/02-07/24 заяви позивача про призначення пенсії за віком
Щодо позовних вимог про зобов'язання відповідача призначити та виплачувати пенсію з урахуванням всього стажу роботи, зазначеного у трудовій книжці колегія суддів вважає, що такі розрахунки повинні бути проведені пенсійним органом та викладені належним чином. Без наявності спору в цій частині неможливо прийняти будь-яке рішення, оскільки відповідачем відмовлено позивачу у призначенні пенсії не у зв'язку з недостатністю стажу роботи.
При цьому питання наявності у позивача достатнього стажу для призначення пенсії, предметом розгляду та дослідження органом ПФУ не було, у зв'язку з чим суд не може підміняти собою компетентний орган в питанні обчислення стажу позивача та самостійно обчислювати цей стаж без наявності на даному етапі спору про це, оскільки зазначене буде втручанням в діяльність органу державної влади, до компетенції якого ці повноваження безпосередньо відносяться. Суд може перевірити наявність у особи достатнього стажу для призначення певного виду пенсії лише після того, як такий стаж буде перевірений пенсійним органом і з цього приводу останнім буде прийнято відповідне рішення.
Отже, в цій частині позов підлягає частковому задоволенню, а належним способом захисту прав та інтересів позивача є зобов'язання відповідача повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з прийняттям відповідного рішення і з урахуванням висновків суду
Стосовно доводів відповідача у відзивах на позов та апеляційну скаргу щодо відсутності у позивача місця реєстрації в Україні апеляційний суд вважає за необхідне зазначити таке.
Зі змісту Порядку № 22-1 вбачається, що подання документу, який засвідчує місце проживання особи на території України, необхідне для визначення територіальної підвідомчості органу уповноваженого для вирішення питання щодо призначення пенсії, тобто відповідного органу ПФУ.
Проте, частиною другою статті 2 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не може бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Отже, позивач, як громадянка України, має такі ж самі конституційні права, як і інші громадяни України, а Конституція України та пенсійне законодавство України не допускають обмеження права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії, за ознакою місця проживання громадянина України.
Оскільки позивач є громадянином України, який постійно проживає на території держави Ізраїль, відтак подання ним документу із зазначенням постійного місця проживання в Україні є неможливим, а тому не подання такого документу з урахуванням рішення КСУ від Рішенням Конституційного суду України від 7 жовтня 2009 року № 25-рп/2009 та рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 12 березня 2019 року (справа № 752/10522/16-а).
Колегія суддів також зазначає, що по суті Порядок № 22-1 взагалі не визначає алгоритму дій особи, яка проживає за межами України і не має в останній постійного місця проживання та реєстрації. Проте, як зазначалось судом вище, в т.ч. із посиланням на практику ЄСПЛ, це не може бути підставою для позбавлення особи взагалі права на пенсійне забезпечення.
З цього приводу апеляційний суд зазначає, що відсутність законодавчо визначеного порядку подання громадянами України заяв про призначення пенсії у випадку постійного проживання поза межами України, не може бути підставою для позбавлення таких осіб права на соціальний захист, зокрема, права на отримання пенсії за ознакою місця проживання.
Як зазначалось вище, відповідачем не відмовлялось позивачу у призначенні пенсії та не поверталась заява про це без розгляду з підстав відсутності реєстрації в Україні, проте такі доводи висловлені у відзивах на позов та апеляційну скаргу, у зв'язку з чим з метою унеможливити відмову позивачу в призначенні пенсії за віком при повторному розгляді заяви з цих підстав, апеляційний суд вважає за необхідне зазначити, що відсутність місця реєстрації позивача в Україні не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії.
Колегія суддів вважає необхідним позов задовольнити частково, визнати протиправними дії відповідача щодо повернення без розгляду листом заяви позивача про призначення пенсії за віком і зобов'язати відповідача повторно розглянути таку заяву з урахуванням викладених у цій постанові висновків суду та прийняттям відповідного рішення по суті заяви про призначення пенсії за віком або про відмову в призначенні такої пенсії.
Отже, судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального і порушені норми процесуального права, у зв'язку з чим апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення суду першої інстанції - скасуванню з прийняттям нової постанови про часткове задоволення позову.
Оскільки справа відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 12 КАС України є справою незначної складності, судове рішення суду апеляційної інстанції згідно з п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України оскарженню в касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених цим пунктом.
На підставі викладеного, керуючись статтями 242, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 22 квітня 2019 року у справі № 160/1612/19 скасувати.
Адміністративний позов ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області щодо повернення без розгляду листом від 12.11.2018 № 2300/02-07/24 заяви ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком.
Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про призначення пенсії за віком з прийняттям відповідного рішення і з урахуванням висновків суду.
У задоволенні іншої частини позову відмовити.
Стягнути на користь ОСОБА_1 (іпн: НОМЕР_2 ) судові витрати за подачу адміністративного позову та апеляційної скарги в розмірі 1921 (одна тисяча дев'ятсот двадцять одна) гривень за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в Дніпропетровській області (код ЄДРПОУ 21910427).
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає.
Суддя - доповідач С.Ю. Чумак
суддя Н.І. Малиш
суддя В.А. Шальєва