Номер провадження: 22-ц/813/1543/19
Номер справи місцевого суду: 500/1396/16-ц
Головуючий у першій інстанції Швець В.М.
Доповідач Драгомерецький М. М.
02.08.2019 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:
головуючого: Драгомерецького М.М. (суддя-доповідач),
суддів: Дрішлюка А.І.,
Черевка П.М.,
при секретарі: Півнєві Д.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Дойкова Віктора Петровича діючого в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03 липня 2017 року за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору позики грошових коштів недійсним,-
22 березня 2016 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання договору позики грошових коштів недійсними.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 25 квітня 2014 року позивачі надали відповідачам розписку про отримання від відповідача ОСОБА_7 в борг 340 000 гривень, що складає в еквіваленті 34 000 доларів США строком на один рік та У якості залогу заявили квартиру АДРЕСА_1 , власниками якої є позивачі.
Однак позивачі стверджують, що грошей в борг у відповідачів не отримували, розписку відповідачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 взагалі не підписували, позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підписали розписку через погрози з боку відповідача ОСОБА_6 життю та здоров'ю позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2
Погрози були через те, що в період з 2009 року по 2014 року ОСОБА_1 та в період з 2010 року по 2014 року позивач ОСОБА_2 працювали продавцями у приватного підприємця - ОСОБА_7 ..
У квітні 2014 року була виявлена нестача ювелірних виробів на суму 47 709 гривень, яка, зі слів позивачів сталася через крадіжку у січні 2013 року. Виявивши нестачу ОСОБА_6 , який є батьком ОСОБА_7 , погрозами змусив позивачів видати розписку про отримання грошей в борг, але позивачі стверджують, що ніяких грошей вони не отримували.
Посилаючись на наведене, позивачі просили суд визнати недійсними договір займу грошових коштів за борговою розпискою від 25.04.2014р., відповідно до якої ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 позичили у ОСОБА_7 і отримали від нього гроші у сумі 340 000 гривень, що становить еквівалент 34 000 доларів США терміном на 1 рік і зобов'язались повернути борг ОСОБА_7 25 квітня 2015 року.
Рішенням Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03 липня 2017 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.
в апеляційній скарзі адвокат Дойкова В.П. діючого в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 просить скасувати рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції 24 липня 2019 року сторони у справі не з'явились, про час та місце розгляду справи сповіщалась належним чином особисто та через представника скаржників - ОСОБА_8 , представника ОСОБА_6 - ОСОБА_9 , які діють на підставі ордеру ОД №254624 від 13 березня 2019 року та довіреності від 18 листопада 2016 року.
23 липня 2019 року на адресу Одеського апеляційного суду надійшло клопотання від адвоката Воронкова В.О. про розгляд справи за відсутності представника відповідача.
23 липня 2019 року від представника позивачів адвоката Галюрова М.Ю. надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату та час у зв'язку з тим, що сторони намагаються мирно врегулювати спір.
Судова колегія приходить до висновку про відмову у задоволенні вказаного клопотання, оскільки жодного належного та допустимого доказу на підтвердження мирного врегулювання спору сторонами не надано.
Крім того, 09 квітня 2019 року від представника позивачів ОСОБА_8 вже надходило клопотання про відкладення розгляду справи для можливості мирного врегулювання спору, однак станом на 24 липня 2019 року сторони не дійшли до мирного врегулювання виниклого між ними спору.
За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Тому, слід визнати, що сторони у справі самостійно розпорядилась своїми процесуальними правами та не з'явились у судове засідання до суду апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.
Згідно до ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.
Повне судове рішення виготовлене 02 серпня 2019 року.
15 грудня 2017 року набрала чинності нова редакція ЦПК України, відповідно до п. 9 ст. 1 Перехідних положень вказаного Кодексу, справи у судах першої та апеляційної інстанції, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.
У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ч. 2 ст. 16 ЦК України.
Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до частин 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (стаття 207 ЦК України).
Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов'язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).
За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.
Згідно ч. 1 ст. 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.
Як зазначено у ч. 1 ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Судом першої інстанції встановлено, що 25 квітня 2014 року позивачі ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 видали розписку про отримання від відповідача ОСОБА_7 в борг 340 000 грн., що складає в еквіваленті 34 000 доларів США строком на один рік та в якості залогу заявили квартиру АДРЕСА_1 , власниками якої є позивачі (т. 1 а. с. 139-140).
Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Згідно ч. 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Отже, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Стаття 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).
Відповідно до ч.ч. 1-2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов'язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Аналогічна правова позиція викладена в постанові судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року по справі №6-63цс13.
В порушення вимог ст. 60 ЦПК України (у редакції 2004р.) позивачі не надали суду жодного доказу відносного та допустимого відповідно до ст.ст. 57, 58 ЦПК України (у редакції 2004р.) на підтвердження своїх вимог.
Посилання на наявність примусу, погроз та інших неправомірних дій з боку відповідачів не підтверджено жодним доказом, окрім пояснень позивачів. По порушеному кримінальному провадженню за заявою позивачів до кримінальної відповідальності відповідачі не притягнуті. Також не знайшов підтвердження дослідженими доказами факт не підписання розписки позивачами ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , тому як цей факт можливо б було довести за висновками судової почеркознавчої експертизи, але клопотання про її проведення з боку позивачів не надходило, тобто наданими правами позивачі не скористалися.
Тому суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що позовні вимоги позивачів ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 ґрунтуються на припущеннях, належними відносними та допустимими доказами не доведені, а тому є необґрунтованими та такими, що задоволенню не підлягають.
Посилання адвоката Дойкова В.П. діючого в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є необґрунтованим та незаконним, оскільки судом не надано належної оцінки доказам, які надавались стороною позивача, не приймаються до уваги за таких підстав.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня 2017 року, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Аналогічні положення містяться в статтях 10, 60 ЦПК України (2004р.).
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів). Аналогічні положення містяться у статті 212 ЦПК України (2004р.).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків. Аналогічні положення містяться у статті 57 ЦПК України (2004р.).
Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 ст. 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Судом першої інстанції положення ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України виконано належним чином, що мало значення для правильного вирішення справи, та надано правильної оцінки наявним у справі доказам.
З матеріалів справи вбачається, що 25 квітня 2015 року між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з одного боку та ОСОБА_7 , ОСОБА_6 з іншого боку було укладено боргову розписку, відповідно до якої отримали від ОСОБА_7 в борг 340 000 гривень, що складає в еквіваленті 34 000 доларів США строком на один рік та в якості залогу заявили квартиру АДРЕСА_1 , власниками якої є позивачі.
Звертаючись із позовом до суду, позивачі мотивували позовні вимоги на підставі того, що розписка від 25.04.2015р. укладена ними під загрозою вчинення фізичного насилля відповідачем ОСОБА_6 у відношенні до ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ..
На підтвердження фактів погрози вчинення фізичного насилля позивачі надали наступні докази.
17 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Ізмаїльського МВ ГУМВС України в Одеській області із заявою про те, що громадянин ОСОБА_6 під загрозою фізичного насильства примусив написати розписку про отримання 340 000 гривень (т. 1, а. с. 47-49).
26 жовтня 2014 року ОСОБА_1 звернулась до Ізмаїльського МВ ГУМВС України в Одеській області із заявою про те, що ОСОБА_6 незаконно, під загрозою фізичного насильства відібрав у неї та членів її родини паспорти громадян України та відмовляється їх повертати (т. 1 а. с. 50). Вказана заява прийнята у черговій частині, що підтверджується талоном-повідомленням №000627 від 26.10.2014р. (т. 1, а. с. 51).
16 березня 2015 року до Єдиного державного реєстру досудових розслідувань було внесено відомості за фактом вчинення чи підготовки до вчинення кримінальних правопорушень за ознаками ч. 1 ст. 355 КК України відносно ОСОБА_6 , зареєстрованого за №12015160150000703 (т. 1, а. с. 46).
Також за результатами розгляду слідчим відділом Ізмаїльського ВП ГУ НП в Одеській області 24 травня 2017 року розпочато кримінальне провадження №12017160150001402 за фактом незаконного заволодіння ОСОБА_6 паспортами членів родини ОСОБА_1 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 357 КК України.
Матеріалами вищевказаних кримінальних проваджень постановою процесуального керівника від 24.05.2017р. об'єднані в одне провадження з загальним номером 12015160150000703.
Крім того, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 неодноразово звертались до правоохоронних органів України щодо отримання інформації з приводу руху кримінального провадження відкритого відносно ОСОБА_6 за ознаками кримінального правопорушення передбаченого ч. 1 ст. 355 КК України.
Відповідно до вимог частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним. Винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду, що завдані у зв'язку з вчиненням цього правочину.
Для визнання правочину недійсним позивач має довести наступні обставини: 1) факт застосування до нього (до потерпілої сторони правочину) фізичного чи психологічного тиску з боку іншої сторони чи з боку третьої особи; 2) вчинення правочину проти своєї справжньої волі; 3) наявність причинного зв'язку між фізичним або психологічним тиском і вчиненням правочину, який оспорюється.
При вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов'язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім'ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов'язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі.
Згідно статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Судова колегія також звертає увагу, що звернення до правоохоронних органів із заявою про вчинення кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 355 КК України (примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань) відбулось лише 17 жовтня 2015 року, тобто через півроку від укладення розписки.
Враховуючи вищевказане, судова колегія приходить до висновку, що факт погрози про застосування фізичного насильства відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підтверджується належними та допустимими доказами, наявними у матеріалах справ, а тому правочин, укладений на підставі розписки від 25.04.2014р. між ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з одного боку та ОСОБА_7 , ОСОБА_6 з іншого боку було укладено боргову розписку, відповідно до якої отримали від ОСОБА_7 в борг 340 000 гривень, що складає в еквіваленті 34 000 доларів США строком на один рік та в якості залогу заявили квартиру АДРЕСА_1 , власниками якої є позивачі, не може вважатись недійсним.
Аналізуючи зазначені норми цивільного процесуального законодавства, роз'яснення Пленуму Верховного Суду України, обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, наявні у справи докази, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно оцінив доказати та дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.
Враховуючи вищевикладене, доводи апеляційної скарги є неспроможними та такими, що не відповідають обставинам справи.
Інші доводи апеляційної скарги також суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильність застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, №63566/00 §23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Тому, на думку колегії суддів, справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.
За таких обставин, суд першої інстанції дотримався вимог норм матеріального та процесуального права, повно і всебічно з'ясував всі дійсні обставини спору, який виник між сторонами і вирішив дану справу згідно із законом, тому підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -
постановив:
Апеляційну скаргу адвоката Дойкова Віктора Петровича діючого в інтересах ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 залишити без задоволення.
Рішення Ізмаїльського міськрайонного суду Одеської області від 03 липня 2017 залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повне судове рішення складено: 02 серпня 2019 року.
Головуючий М.М. Драгомерецький
Судді: А.І. Дрішлюк
П.М. Черевко