Номер провадження: 22-ц/813/4541/19
22-ц/813/4540/19
Номер справи місцевого суду: 522/16047/18
Головуючий у першій інстанції Єршова Л.С.
Доповідач Драгомерецький М. М.
24.07.2019 року м. Одеса
Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ:
головуючого судді: Драгомерецького М.М.
суддів колегії: Дрішлюка А.І.,
Черевка П.М.,
при секретарі: Півнєві Д.С.,
за участю: позивачів ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , а також їх адвоката
Ворсуляка О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року та на додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2019 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про зобов'язання спростувати поширену недостовірну інформацію, зобов'язання припинити розповсюдження недостовірної інформації, -
10 вересня 2018 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 звернулись до суду із позовом, який у подальшому було уточнено, до ОСОБА_3 про зобов'язання спростувати поширену недостовірну інформацію, зобов'язання припинити розповсюдження недостовірної інформації.
Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що 23 серпня 2018 року на засіданні органів опіки та піклування, яке відбувалося у Приморській районній адміністрації Одеської міської ради, відповідач ОСОБА_3 , публічно висловлювалась у присутності всіх учасників засідання (членів комісії, адвокатів) про те, що позивачі є алкоголіками та неодноразово їздили з цього приводу на лікування до Болгарії.
Позивачі стверджують, що зазначена інформація є недостовірною, а її розповсюдження завдало позивачам моральну шкоду.
12 грудня 2018 року представником відповідача до суду надано відзив на позов (а.с. 109-112), в якому вона зазначила, що про проблеми з алкоголем у позивачів, відповідач дізналась під час сумісної подорожі, її слова може підтвердити мати ОСОБА_2 - ОСОБА_4 , а також зазначила, що відносно сина позивачів - її чоловіка внесено відомості до ЄРДР за нанесення тілесних ушкоджень їй та її матері, а стосовно вимог, викладених у позові, то вона висловлювалась не так, як викладено у позові, а «коректно».
В судовому засіданні представник відповідача проти задоволення позову заперечувала, посилаючись на обставини, викладені у відзиві.
Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року позов задоволено частково.
Зобов'язано ОСОБА_3 спростувати поширену нею негативну інформацію про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 страждають на алкоголізм, та не один раз їздили до Болгарії на лікування від алкоголізму, шляхом спростування цієї інформації у соціальній мережі «Facebook» та шляхом направлення на адресу органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради листа зі спростуванням поширеної вищевказаної інформації.
В частині позовних вимог щодо припинення розповсюдження ОСОБА_3 проти ОСОБА_1 та ОСОБА_2 недостовірної інформації, відмовлено.
Додатковим рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2019 року стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 та на користь ОСОБА_2 у рахунок відшкодування моральної шкоди по 0,50 гривень, а також судовий збір по 704,80 гривень.
В апеляційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду, та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову у повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.
У судове засідання до суду апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_3 та її адвокат Шляпіна Л.М. не з'явились, але про розгляд справи вони сповіщались належним чином та завчасно, що підтверджується поштовими повідомленнями про отримання ними судових повісток.
23 липня 2019 року до суду надійшла заява ОСОБА_5 про відкладення розгляду справи у зв'язку із її зайнятістю у іншому судовому засіданні та у зв'язку із перебуванням відповідачки за межами м. Одеса.
За змістом ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов'язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов'язки.
Зважаючи на вимоги ч. 5 ст. 130, ч. 1 ст. 131, ч. 2 ст. 372 ЦПК України колегія суддів визнала повідомлення належним, а неявку такою, що не перешкоджає апеляційному розглядові справи та у доступі до суду апеляційної інстанції.
Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи, викладені в апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_3 задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції постановлені з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені в частині 2 статті 16 ЦК України.
Частиною 4 ст. 32 Конституції України встановлено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням і поширенням такої недостовірної інформації.
Статтею 34 Конституції України передбачено, що кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб - на свій вибір.
Статтею 270 ЦК України встановлено, що відповідно до Конституції України фізична особа, зокрема, має право на повагу до гідності та честі.
Відповідно до ст. 275 ЦК України фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб. Захист особистого немайнового права здійснюється способами, встановленими главою 3 цього Кодексу.
Захист особистого немайнового права може здійснюватися також іншим способом відповідно до змісту цього права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення.
Відповідно до частин 1, 4, 6 та 7 статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації. Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила. Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
За статтею 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.
Пунктом 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» звернуто увагу на те, що у позовах про захист честі і гідності особи, що подаються у зв'язку з поширенням недостовірної інформації про особу юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.
Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).
У пункті 19 вказаної Постанови Пленуму Верховного Суду України судам роз'яснено, що, вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з'ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
За приписами ст. 30 Закону України «Про інформацію», в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому самому засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб'єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на особу, яка таким чином та у такий спосіб висловила думку або оцінку, може бути покладено обов'язок відшкодувати завдану моральну шкоду.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лінгенс проти Австрії» суд розрізняє факти та оціночні судження. Існування фактів можна довести, а правдивість критичного висловлювання не підлягає доведенню. Вимога доводити правдивість критичного висловлювання є неможливою для виконання і порушує свободу на власну точку зору, що є фундаментальною частиною права, захищеного ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.
Судом першої інстанції встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 є дружиною сина позивачів - ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 у них народилася дитина, син ОСОБА_7 (онук позивачів).
23 серпня 2018 року на засіданні органів опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради відповідачка ОСОБА_3 , публічно висловлювалась у присутності всіх учасників засідання (членів комісії, адвокатів) про те, що позивачі є алкоголіками та неодноразово їздили на лікування до Болгарії.
У судовому засіданні прослухано аудіозапис вказаного засідання органів опіки та піклування, на якому (з 10.50 год.. по 11.44 год..) чутно, як пропонується запитати у матері дитини ( ОСОБА_3 ), чим бабуся та дідусь можуть нашкодити дитині, на що ОСОБА_3 відповідає, що на її превеликий жаль, у бабусі та дідуся є проблеми з алкоголем та вони неодноразово їздили на лікування до Болгарії, в будь-який момент вони можуть зірватись та нашкодити дитині, потім ОСОБА_3 ще раз перепитали про те, чи є у дідуся та бабусі проблеми з алкоголем, вона ще раз повторила вищесказане. На що чоловік (за твердженнями учасників справи - ОСОБА_1 ) зауважив «питання пов'язані з лікуванням у Болгарії?», та йому було надано відповідь, що «ми тут це не обговорюємо».
У судовому засіданні сторонами у справі визнавалось, що вищевказані висловлення про проблеми позивачів з алкоголем були сказані на засіданні органу опіки та піклування саме відповідачем ОСОБА_3 , яка надала до суду роздруківку запису «опікунський від 23.08.2018р.», в якій підтвердила, що на запитання ОСОБА_8 ОСОБА_3 відповіла, що у батьків її чоловіка є проблеми з алкоголем та вони їздили на лікування до Болгарії, на запитання ОСОБА_9 чи є бабуся та дідусь дитини алкоголіками, ОСОБА_3 відповіла «так», та повторила, що вони декілька разів їздили на лікування до Болгарії, на запитання ОСОБА_9 про те, чи дійсно матір ОСОБА_2 говорить на аудіозапису, який ОСОБА_3 дала прослухати, ОСОБА_2 відповіла, що вона не знає, про що ця розмова.
Допитані в судовому засіданні свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_8 , які були присутні на засіданні органу опіки та піклування від 28 березня 2018 року, засвідчили вказані вище обставини.
11 вересня 2018 року на соціальній сторінці відповідача ОСОБА_3 у Facebook була розміщена інформація про те, що батьки її чоловіка «алкоголезалежні люди» (а. с. 73), в іншій публікації розміщена інформація про те, що ОСОБА_10 та ОСОБА_11 - люди, які зловживають психотропними засобами та алкоголем (а. с. 74).
Відповідно до Академічного тлумачного словника української мови (СУМ-11) алкоголік - це особа, що хворіє на алкоголізм (важке хронічне захворювання, викликане зловживанням алкогольними напоями). У ширшому розумінні алкоголізм ? сукупність шкідливих звичок, пов'язаних із зловживанням алкоголем, впливів на здоров'я, життя, працю і добробут людей.
Разом з тим матеріали справи не містять даних про захворювання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на алкоголізм.
За таких підстав, задовольняючи позов, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що висловлювання відповідача ОСОБА_3 на адресу позивачів «алкоголіки» містить фактичні дані (інформацію) про те, що останні хворіють на алкоголізм. Ці висловлювання за своїми стилістичними ознаками не можуть вважатись оціночними судженнями, є повідомленням про факти, які можуть бути перевірені на предмет їх достовірності. Ця інформація, розповсюджена відповідачем, є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачами принципів моралі, неетичної поведінки в особистому та суспільному житті, а відтак, поширення такої інформації порушує право позивачів на повагу до їх гідності та честі.
Оскільки оспорювана інформація була поширена шляхом розміщення статті на персональній сторінці відповідача у соціальній мережі Facebook та на засіданні органу опіки та піклування, то на відповідачку має бути покладений обов'язок по спростуванню цих відомостей у спосіб, найбільш наближений до її поширення, тобто шляхом спростування цієї інформації у соціальній мережі «Facebook», та шляхом направлення на адресу органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради листа зі спростуванням поширеної вищевказаної інформації про алкоголізм ОСОБА_1 та ОСОБА_2 .
Частинами 1 та 2 статті 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.
Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
У частині 3 статті 23 ЦК України зазначено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.
Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (зі змінами та доповненнями Постанова від 25 травня 2011 року №5) розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових витрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого - спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
Відповідно до статті 280 ЦК України, якщо фізичній особі внаслідок порушення її особистого немайнового права завдано майнової та (або) моральної шкоди, ця шкода підлягає відшкодуванню.
Як роз'яснено у абзацах 2, 3 пункту 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи», вирішуючи питання про відшкодування моральної шкоди, судам необхідно враховувати роз'яснення, що містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року №4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», та виходити із засад справедливості, добросовісності та розумності.
Судом першої інстанції встановлено, що поширенням негативної інформації про те, що позивачі хворіють на алкоголізм відповідачка ОСОБА_12 завдала позивачам моральну шкоду, яка полягає у душевних стражданнях, яких вони зазнали у зв'язку із приниженням їх честі, гідності та ділової репутації.
З урахуванням положень частини 3 статті 23 ЦК України, а також роз'яснень Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року №4 (з наступними змінами), викладених у пунктах 3, 9 постанови, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правильно виходив з того, що розмір моральної шкоди, заподіяної позивачам внаслідок поширення відповідачкою недостовірної інформації, з урахуванням принципу цивільного судочинства диспозитивності, який зокрема полягає у тому, що справа розглядається судом в межах заявлених позивачем вимог (частина 1 статті 13 ЦПК України), становить 1 (одну) гривню.
Посилання відповідачки ОСОБА_3 , в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції та додаткове рішення суду першої інстанції є незаконними і необґрунтованими, оскільки суд безпідставно не враховував, що в судовому засіданні доведено, те, що у позивачів є проблеми з алкоголем та вони неодноразово їздили на лікування до Болгарії, цю інформацію в судовому засіданні поширила на засіданні органу опіки та піклування її член ОСОБА_9 , та те, що ця інформація про алкогольну залежність позивачів є оціночними судженнями, яка не підлягає спростованню та доведенню її правдивості, не приймаються до уваги за таких підстав.
Частиною 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.
За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтями 77 - 80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.
Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Як роз'яснено у п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року №2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», якщо при дослідженні письмових доказів особою, яка бере участь у справі, буде подана заява про те, що доданий до справи або поданий іншою особою для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може відповідно до частини другої статті 185 ЦПК просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів. При відсутності з її боку таких процесуальних дій, особа, яка подала заяву, має згідно із загальними правилами доказування (стаття 60 ЦПК) подати відповідні докази, що спростовують значення відомостей оспорюваного документа і могли бути підставою неприйняття його до уваги під час оцінки доказів. У разі необхідності за клопотанням особи, яка зробила таку заяву, суд відповідно до правил частини четвертої статті 10 ЦПК сприяє їй у збиранні цих доказів (призначає експертизу, витребує інформацію від особи, за іменем якої видано документ, оголошує перерву або відкладає розгляд справи, якщо це потрібно, тощо).
Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивачі були зобов'язані довести в судовому засіданні ті обставини, на які вони посилалася як на підставу своїх вимог, а саме, те, що відповідачка поширила відносно них негативну інформацію, а відповідачка ОСОБА_3 - ті обставини, на які вона посилався як на заперечення проти позову, а саме, те, що в судовому засіданні доведено, те, що у позивачів є проблеми з алкоголем та вони неодноразово їздили на лікування до Болгарії, цю інформацію поширила на засіданні органу опіки та піклування її член ОСОБА_9 , та те, що ця інформація про алкогольну залежність позивачів є оціночними судженнями, яка не підлягає спростованню та доведенню її правдивості.
Однак, в порушення вказаних принципів цивільного процесу відповідачем не було спростовано в судовому засіданні підстави позову.
Дійсно, статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікованою Україною та набула для неї сили 11 вересня 1997 року, передбачено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.
Свобода дотримуватися своїх поглядів є основною передумовою інших свобод, гарантованих статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, і вона користується майже абсолютним захистом у тому сенсі, що можливі обмеження, закладені в пункті 2 цієї статті. Крім того, поряд з інформацією чи даними, що підлягають перевірці, стаття 10 захищає і погляди, критичні зауваження або припущення, правдивість яких не може бути піддана перевірці на правдивість.
Згідно положень статті 277 ЦК України та роз'яснень, які містяться в п.19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.
У законодавстві робиться чітке розмежування між інформацією фактичного характеру, яка має бути доведена, й оціночними судженнями, які не підлягають доведенню і спростуванню (статті 47-1 Закону України «Про інформацію»).
Негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного.
Вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначити характер такої інформації та з'ясувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням.
Частиною 1 статті 200 ЦК України передбачено, що інформацією є будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.
Згідно частини 2 статті 47-1 Закону України «Про інформацію» оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема: критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема: гіпербол, алегорій, сатири. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
Таким чином, відповідно до статті 277 ЦК не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції.
Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки, поширені у засобі масової інформації, принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною 1 статті 277 ЦК України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи (стаття 37 Закону України «Про пресу») у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку.
Якщо суб'єктивну думку висловлено у брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов'язок відшкодувати моральну шкоду.
Питання про визначення ствердження як факту або оціночного судження знаходиться у сфері свободи розсуду національного суду.
Європейський Суд з прав людини у своїй прецедентній практиці звертає увагу на необхідність розмежування твердження про факти та оціночні судження, підкреслюючи, що слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.
Що ж стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати, і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції (справа «Лінгенс проти Австрії», рішення від 08 липня 1986 року, п.46).
Розвиваючи ці положення у справі «Ліндон, Очаковські-Лоран та Жулі проти Франції», Європейський суд з прав людини нагадав, що для того, щоб оцінити виправданість оспорюваного висловлювання, необхідно провести різницю між твердженнями про факти і оціночні судження. У той час як реальність фактів може бути продемонстрована, правдивість оціночних суджень не може бути предметом доведення. Вимогу довести правдивість оціночного судження неможливо виконати, це порушує саме право на вільне вираження думки, яке є найважливішим елементом права, гарантованого ст.10 Конвенції. Класифікація висловлювання як твердження про факт або оціночного судження являє собою питання, яке перш за все знаходиться в рамках свободи розсуду національних органів влади, зокрема національних судів. Однак навіть якщо висловлювання є оціночним судженням, воно повинно бути підтримано достатньою фактичною підставою, за відсутності якої воно буде визнано таким, що виходить за належні рамки (справа «Ліндон, Очаковські- ОСОБА_13 та Жулі проти Франції», рішення від 22 жовтня 2007 року, п.55).
Аналізуючи зазначені норми права, роз'яснення Верховного Суду України та практику Європейського суду з прав людини, зазначені вище обставини справи, що мають для правильного вирішення спору, наявні у справі докази, надані сторонами у справі, колегія суддів вважає, що з достовірністю та об'єктивністю встановлено, що висловлювання відповідача ОСОБА_3 на адресу позивачів «алкоголіки» містить фактичні дані (інформацію) про те, що останні хворіють на алкоголізм.
Ці висловлювання за своїми стилістичними ознаками не можуть вважатись оціночними судженнями, є повідомленням про факти, які можуть бути перевірені на предмет їх достовірності.
Ця інформація, розповсюджена відповідачем, є негативною, оскільки в ній стверджується про порушення позивачами принципів моралі, неетичної поведінки в особистому та суспільному житті, а відтак, поширення такої інформації порушує право позивачів на повагу до їх гідності та честі.
Ні відповідачем ОСОБА_3 , ні її представником ОСОБА_5 в судовому засіданні ні суду першої інстанції, ні суду апеляційної інстанції, не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження того, що у позивачів є проблеми з алкоголем та вони неодноразово їздили на лікування до Болгарії та те, що цю інформацію поширила на засіданні органу опіки та піклування її член ОСОБА_9 .
Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011р. (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)
Суд першої інстанції у відповідності до положень статті 89 ЦПК України надав належну оцінку доказам, які надала відповідачка, зокрема, роздруківці з електронної пошти відповідача, з яких нібито вбачається, що позивач ОСОБА_2 надсилала їй книжки, що стосуються алкогольної залежності (т.1, а. с. 127-133), телефонним розмовам з матір'ю відповідачки ОСОБА_14 , у яких мати ОСОБА_2 - ОСОБА_15 нібито визнає хворобу на алкоголізм своєї доньки та її чоловіка - позивачі у справі (т. 1. а. с. 156) та копіям документів, які стосуються сина позивачів - ОСОБА_6 .
Оцінюючи належність, допустимість, достовірність доданої до апеляційної скарги роздруківки засідання ради опіки та піклування від 28 березня 2018 року (т. 1, а. с. 231-232) окремо та у сукупності з наявними у справі доказами, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом, колегія суддів не приймає її до уваги й вважає, що наданий відповідачем текст роздруківки є недостовірним, оскільки суттєво відрізняється від тексту роздруківки, який було надано ОСОБА_3 до суду першої інстанції.
За загальним правилом кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України, частина перша статті 4 ЦПК України).
З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).
У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз'яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
В судовому засіданні з достовірністю встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 поширенням негативної інформації порушила права позивачів на повагу до гідності та честі, тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України порушено право позивачів підлягають судовому захисту шляхом зобов'язання ОСОБА_3 спростувати поширену нею негативну інформацію про те, що позивачі страждають на алкоголізм та не один раз їздили до Болгарії на лікування від алкоголізму, шляхом спростування цієї інформації у соціальній мережі «Facebook» та направлення на адресу органу опіки та піклування Приморської районної адміністрації Одеської міської ради листа зі спростуванням поширеної вищевказаної інформації про алкоголізм позивачів та відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок приниженням честі та гідності відповідачів, в розмірі 01 гривні в рівних частках.
Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.
Отже, суд першої інстанції всебічно та повно з'ясував обставини, які мають значення для справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, дав їм правильну оцінку та вірно виходив з того, що є законні підстави для задоволення позову частково.
Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.
Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.
Колегія суддів зазначає, що враховуючи положення частини 1 статті 9 Конституції України та приймаючи до уваги ратифікацію Законом України №475/97-ВР від 17 липня 1997 року Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7, 11 до Конвенції та прийняття Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» №3477-IV від 23 лютого 2006 року, суди також повинні застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року) та рішення Європейського суду з прав людини як джерело права.
У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010р., остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11 Конвенції (див. вище пункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв'язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (Garcia Ruiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».
За таких обставин судова колегія приходить до висновку, що законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі немає.
Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382 - 384, 389, 390 ЦПК України, Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 22 січня 2019 року та додаткове рішення Приморського районного суду м. Одеси від 28 січня 2019 року залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.
Повний текст судового рішення складено: 02 серпня 2019 року.
Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький
А.І.Дрішлюк
П.М.Черевко