1 серпня 2019 року м. Київ
Єдиний унікальний номер справи № 756/15738/17
Апеляційне провадження №22-ц/824/8301/2019
Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого судді: Іванченка М.М.
суддів: Желепи О.В., Рубан С.М.
при секретарі: Макаровій К.В.
за участю:
представник позивача: ОСОБА_3.
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю
за апеляційною скаргою ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1
на рішення Оболонського районного суду м. Києва ухваленого 26 березня 2019 року в приміщенні суду в м. Києві під головуванням судді Тітова М.Ю., повний текст судового рішення складено 4 квітня 2019 року,-
ОСОБА_1 звернулась до Оболонського районного суду м. Києва із позовом до ОСОБА_2 в якому просила визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 за набувальною давністю.
В обґрунтування якого зазначає, що вона з лютого 1992 року постійно проживає та зареєстрована в квартирі АДРЕСА_1 , яка належала їй на праві власності та яку у березні 1994 року подарувала цю квартиру своїй дочці ОСОБА_2 , однак, остання відразу після укладення договору дарування виїхала у невідомому напрямку та до цього часу в квартиру не поверталась, зареєстрованою у ній ніколи не була. Відповідно до досягнутих між сторонами домовленостей позивач протягом місяця після укладення договору дарування повинна була виселитися зі спірної квартири та звільнити її, проте таких дій вона не вчинила та досі проживає у квартирі, сплачує комунальні послуги, здійснює необхідні ремонтні роботи у ній, при цьому здійснює це відкрито.
Рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 26 березня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності за набувальною давністю - відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій просив скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 у повному обсязі.
Посилається на те, що рішення суду першої інстанції необґрунтоване та незаконне, ухвалене з порушенням норм матеріального та процесуального права при неповному з'ясуванні обставин справи. При цьому зазначає, що спірна квартира є єдиним житлом позивача і вона на законних підставах, добросовісно, безперервно та відкрито володіла чужим нерухомим майном протягом більш ніж десять років та не чинила жодних перешкод відповідачу у здійсненні нею відповідних правомочностей щодо цього майн, однак бездіяльність відповідача свідчить про відсутність інтересу до майна та відмову від нього.
Від відповідача відзиву на апеляційну скаргу не надходило
Представник позивача підтримав апеляційну скаргу з підстав викладеній у ній.
Відповідач у судове засідання не з'явилась, про день час та місце розгляду справи повідомлялась належним чином.
Тому, у відповідності до ч.2 ст.372 ЦПК України, суд вважає за можливе розглядати справу у відсутності осіб, що не з'явились.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення учасників справи, з'ясувавши обставини справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 22 березня 1994 року між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_2 (обдарована) укладено договір дарування, відповідно до умов якого, дарувальник передала, а обдарована прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1 (а.с. 88).
Згідно інформаційної довідки виданої Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна КМДА квартира АДРЕСА_1 зареєстрована на праві власності за відповідачем ОСОБА_2 (а.с. 9)
Відповідно до довідки ЖБК «Економіст-72» від 10 жовтня 2017 року № 128, позивач ОСОБА_5 проживає і постійно зареєстрована у вказаній квартирі з 13 лютого 1992 року (а.с. 18).
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції вважав, позивач не є добросовісним набувачем, оскільки вона знає та завжди знала хто є власником спірної квартири, а відкритість і безперервність користування нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
Апеляційний суд погоджується з такими висновоком суду з огляду на таке.
Так, статтею 41 Конституції України проголошено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право власності є непорушним.
Відповідно до ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Згідно ч.1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
Відповідно до ч.2 ст.318 ЦК України, усі суб'єкти права власності є рівними перед законом.
Статтею 181 ЦК України передбачено, що до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Згідно ст.182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
За умовами ч. 3 ст. 335 ЦК України безхазяйні рухомі речі можуть набуватися у власність за набувальною давністю, крім випадків, встановлених статтями 336, 338, 341 і 343 цього Кодексу.
Відповідно до ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.
Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.
Відповідно до Постанови №5 Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» від 07.02.2014 року можливість пред'явлення до суду позову про визнання права власності за набувальною давністю випливає з положень статей 15,16 ЦК України, а також частини 4 ст.344 ЦК України, згідно з якими захист цивільних прав здійснюється судом шляхом визнання права.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, доказуванню підлягають, зокрема, такі обставини:
- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;
- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;
- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред'явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК України). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України).
Враховуючи положення пункту 8 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України про те, що правила статті 344 ЦК України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом, та беручи до уваги, що ЦК України набрав чинності з 01 січня 2004 року, положення статті 344 ЦК України поширюються на правовідносини, що виникли з 01 січня 2001 року. Отже, визнання судом права власності на нерухоме майно за набувальною давністю може мати місце не раніше 01 січня 2001 року.
Відповідачем за позовом про визнання права власності за набувальною давністю є попередній власник майна або його правонаступник. У разі якщо попередній власник нерухомого майна не був і не міг бути відомим давнісному володільцю, то відповідачем є орган, уповноважений управляти майном відповідної територіальної громади.
Враховуючи положення статей 335 і 344 ЦК України право власності за набувальною давністю може бути набуто на майно, яке належить на праві власності іншій особі (а не особі, яка заявляє про давність володіння), а також на безхазяйну річ. Отже, встановлення власника майна або безхазяйності речі є однією з обставин, що має юридичне значення, і підлягає доведенню під час ухвалення рішення суду.
Таким чином, зміст статті 344 ЦК України встановлює, що позивач, як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити з того, що задоволення таких позовних вимог можливе лише за умов: добросовісності заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Крім того, за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.
Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25 червня 2018 року (справа №293/312/15-ц).
Вищевказані норми права свідчать про те, що позивач у даній категорії справ, як володілець майна, протягом всього часу володіння ним має бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього. У такому випадку при вирішенні питання щодо визнання права власності на майно в порядку набувальної давності необхідно виходити із того, що задоволення таких вимог можливе лише за умов: добросовісності, заволодіння, відкритості, безперервності, безтитульності володіння.
Таким чином, позивач повинен довести: законність об'єкта володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).
Відповідно до ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Отже, скаржником не надано належних та допустимих доказів, які б спростовували висновки суду, при цьому матеріали справи не містять доказів, які підтверджують факт відмови відповідача від власності доказів, що на спірне майно не претендують інші особи, і позивач отримала це майно з підстав, достатніх для того, щоб мати право власності на нього.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.
Враховуючи викладені обставини апеляційний суд вважає, що рішення суду є законним та обґрунтованим та підстав для його скасування у суду апеляційної інстанції відсутні.
Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 в інтересах ОСОБА_1 - відхилити.
Рішення Оболонського районного суду м. Києва від 26 березня 2019 року - залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду шляхом подання касаційної скарги до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 2 серпня 2019 року.
Головуючий суддя:
Судді: