Справа № 500/90/19
25 березня 2019 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, у складі:
головуючого судді Хрущ В.Л.,
за участю:
секретаря судового засідання - Осадчука І. О.,
позивача: ОСОБА_1 ,
представника відповідача: Кущик А.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Тернопільській області про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень - рішень від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909, -
До Тернопільського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) із адміністративним позовом до Головного управління ДФС у Тернопільській області (далі - ГУ ДФС у Тернопільській області) про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень - рішень від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909.
Ухвалою судді від 11.01.2019 року позовну заяву було залишено без руху. Після усунення позивачем недоліків позовної заяви, ухвалою від 30.01.2019 року відкрито провадження в адміністративній справі №500/90/19 та призначено її до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін на 19.02.2019 року.
Ухвалами суду, постановленими в судовому засіданні без виходу до нарадчої кімнати, від 19.02.2019 року, від 06.03.2019 року та 18.03.2019 року розгляд справи було відкладено.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що податковим органом 31.08.2018 прийнято податкові повідомлення-рішення: №0112396-0000-1909 на суму 13045,76 грн та №0112397-0000-1909 на суму 5024,00 грн, за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачений фізичними особами, які є власниками об'єктів нежитлової нерухомості. Позивач вважає вказані податкові повідомлення-рішення протиправними, оскільки відповідач прийняв їх із порушенням діючого законодавства та посилається на те, що належні йому нежитлові будівлі, як будівлі промисловості- не є об'єктом оподаткування в силу приписів пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України (далі - ПК України) і податок на нерухоме майно на них не повинен нараховуватись. Крім того, позивач вказує на те, що оскаржувані податкові повідомлення-рішення сформовані, направлені позивачу та отримані ним із значним пропуском терміну, передбаченого ПК України, а також зазначає, що при прийнятті оскаржуваних податкових повідомлень-рішень та визначенні ставок податку відповідач безпідставно прийняв до уваги рішення Великобережецької сільської ради Кременецького району Тернопільської області №273 «Про внесення змін до рішення сесії від 05.07.2016 року №133 «Про встановлення місцевих податків і зборів та акцизний податок на 2017 рік», яке було прийняте лише 09.02.2017 року та не було належним чином оприлюднене. З підстав, наведених у позові, позивач просить суд скасувати оскаржувані податкові повідомлення-рішення №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909 від 31.08.2018 року.
У поданому до суду 19.02.2019 року відзиві на адміністративний позов відповідач посилається на те, що при прийнятті оскаржуваних повідомлень-рішень податковий орган дотримався вимог діючого законодавства, підстав для застосування до позивача приписів пункту «є» підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 ПК України немає, оскільки позивач володіє нежитловими будівлями як фізична особа, а не як промислове підприємство, тому податкові повідомлення-рішення винесені відносно позивача саме як до фізичної особи. Відповідач вважає, що наявність затримки у формуванні податкових повідомлень-рішень не впливає на обов'язок позивача сплатити суму податкових зобов'язань, а лише звільняє від відповідальності за його несвоєчасну сплату. Щодо доводів позивача про перевищення повноважень Великобережецькою сільською радою при прийнятті рішення № 273 від 09.02.2017 року, то відповідач у відзиві зазначає, що на обов'язок щодо оприлюднення рішення в частині встановлення місцевими радами на 2017 рік податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, існував законодавчий мораторій, а тому вказане рішення ради підлягає до виконання.
Позивач 26.02.2019 року подав до суду відповідь на відзив, у якій зазначив, що вважає рішення Великобережецької сільської ради № 273 від 09.02.2017 року нечинним, оскільки воно не було опубліковане в порядку, визначеному законодавством. Наголошував на тому, що «будівля ангару» та «їдальня-гараж», що належать йому на праві приватної власності, належать до будівель промисловості, які звільняються від оподаткування, а тому винесення оскаржуваних податкових повідомлень-рішень є протиправним.
15.03.2019 року від відповідача надійшло заперечення на відповідь на відзив, в якому зазначено, що позивач як юридична особа, яка займається виробництвом сільськогосподарської продукції, - не зареєстрований, а здійснює операції із її постачання, і на підставі цього йому винесено податкові - повідомлення рішення, якими визначено суми податкового зобов'язання, тому, відповідно, і жодних правових підстав для застосування до нього норми пп. «ж» пп. 266.2.2, п. 266.2 статті 266 ПК України немає.
У судових засіданнях позивач просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі, з мотивів, викладених у позовній заяві та відповіді на відзив.
Представник відповідача в судових засіданнях просила відмовити у задоволенні позову з мотивів, аналогічних викладеним у відзиві на позовну заяв та запереченнях на відзив.
Заслухавши в судовому засіданні пояснення позивача та представника відповідача, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, дослідивши матеріали, що містяться у справі, суд встановив наступні обставини.
Як слідує з матеріалів справи, та не заперечується сторонами у справі, позивачу, ОСОБА_1 , на праві власності належать нежитлові будівлі: ангару загальною площею 1019,2 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва на право власності від 02.11.2015 року (а.с.18) та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів від 06.11.2018 року (а.с.53-54) та їдальні - гаража загальною площею 392,5 кв.м., що підтверджується копією свідоцтва на право власності від 02.11.2015 року (а.с.19) та інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна щодо суб'єктів від 06.11.2018 року (а. с.55-56).
09.02.2017 року Великобережецькою сільською радою Кременецького району Тернопільської області прийнято рішення №273 «Про внесення змін до рішення сесії від 05.07.2016 року за №133 «Про встановлення місцевих податків і зборів та акцизний податок на 2017 рік».
Вказаним рішенням Великобережецької сільської ради, з посиланням на норми Закону України «Про місцеве самоврядування», Податкового кодексу України, та з метою приведення місцевих податків і зборів у відповідність до Закону України від 21.12.2016 року №1797-VIII «Про внесення змін до податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні»,- встановлено нові ставки місцевих податків, зокрема, податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних осіб, за 1 кв.м. загальної площі об'єкта: «інші будівлі» в розмірі 0,4% мінімальної зарплати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року (а. с. 16-17).
31.08.2018 року відповідачем прийнято податкові повідомлення-рішення: №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909, за якими позивачу визначено податкові зобов'язання за платежем податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на суму 13045,76 грн. та на суму 5024,00 грн. відповідно.
Дані податкові повідомлення-рішення отримані ОСОБА_1 18.09.2018 року, що підтверджується копіями рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень (а.с.61, 63) та не заперечується сторонами.
Не погодившись із винесеними щодо нього податковими повідомленнями-рішеннями від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909, позивач подав на них скаргу від 11.10.2018 року, у якій зазначив, що контролюючий орган неправомірно застосував ставку податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки для об'єктів нежитлової нерухомості в розмірі 0,4% мінімальної зарплати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року та відніс належні позивачу нежитлові будівлі ангару та їдальні - гаража до виду «інші будівлі» (а.с.10-12).
За результатами розгляду зазначеної скарги ДФС України прийнято рішення від 07.12.2018 року № ІД/99-99-11-05-01-14 про результати розгляду скарги, яким податкові повідомлення - рішення від 31.08.2018 року №0112397-0000-1909 та №0112396-0000-1909, залишені без змін, а скарга позивача- без задоволення (а.с.13-15).
Вищезазначені обставини стали підставою для звернення до суду із даним позовом.
Заслухавши сторін та дослідивши матеріали справи, - суд приходить до висновку, що адміністративний позов підлягає задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України № 2747-IV від 06.07.2005 (далі - КАС України) у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Приписами частини другої статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України від 02.12.2010 року №2755-VI (далі ПК України).
Пунктом 8.1 статті 8 ПК України визначено, що в Україні встановлюються загальнодержавні та місцеві податки та збори. До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених цим Кодексом, рішеннями сільських, селищних, міських рад та рад об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, у межах їх повноважень і є обов'язковими до сплати на території відповідних територіальних громад.
Відповідно до підпункту 266.1.1. пункту 266.1. статті 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Підпунктом 266.2.1. пункту 266.2. статті 266 ПК України визначено, що об'єктом оподаткування є об'єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка.
Згідно з підпунктом 266.3.1. пункту 266.3. статті 266 ПК України базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
Відповідно до підпункту 266.1.1. пункту 266.1. статті 266 ПК України платниками податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.
Відповідно до підпункту 266.5.1. пункту 266.5. статті 266 ПК України (підпункт 266.5.1. в редакції, який діяв на момент прийняття рішення Великобережецької сільської ради Кременецького району № 273 від 09.02.2017 року) ставки податку для об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, встановлюються за рішенням сільської, селищної або міської ради в залежності від місця розташування (зональності) та типів таких об'єктів нерухомості у розмірі, що не перевищує 1,5 відсотків розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 кв. метр бази оподаткування.
Рішенням Великобережецької сільської ради Кременецького району Тернопільської області від 09.02.2017 року №273 «Про внесення змін до рішення сесії від 05.07.2016 року за №133 «Про встановлення місцевих податків і зборів та акцизний податок на 2017 рік», з посиланням на норми Закону України «Про місцеве самоврядування», Податкового кодексу України, та з метою приведення місцевих податків і зборів у відповідність до Закону України від 21.12.2016 року №1797-VIII «Про внесення змін до податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні»,- встановлено нові ставки місцевих податків, зокрема, податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, для об'єктів нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних осіб, за 1 кв.м. загальної площі об'єкта: «інші будівлі» в розмірі 0,4% мінімальної зарплати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року (а. с. 16-17).
Підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 статті 266 ПК України передбачено, що обчислення суми податку з об'єкта/об'єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, здійснюється контролюючим органом за місцем податкової адреси (місцем реєстрації) власника такої нерухомості виходячи із загальної площі кожного з об'єктів нежитлової нерухомості та відповідної ставки податку.
Відповідно до підпункту 14.1.129 - 1 пункту 14.1. статті 14 ПК України об'єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють:
а) будівлі готельні - готелі, мотелі, кемпінги, пансіонати, ресторани та бари, туристичні бази, гірські притулки, табори для відпочинку, будинки відпочинку;
б) будівлі офісні - будівлі фінансового обслуговування, адміністративно-побутові будівлі, будівлі для конторських та адміністративних цілей;
в) будівлі торговельні - торгові центри, універмаги, магазини, криті ринки, павільйони та зали для ярмарків, станції технічного обслуговування автомобілів, їдальні, кафе, закусочні, бази та склади підприємств торгівлі й громадського харчування, будівлі підприємств побутового обслуговування;
г) гаражі - гаражі (наземні й підземні) та криті автомобільні стоянки;
ґ) будівлі промислові та склади;
д) будівлі для публічних виступів (казино, ігорні будинки);
е) господарські (присадибні) будівлі - допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції тощо;
є) інші будівлі.
Відповідно до підпункту 266.7.4 пункту 266.7 статті 266 Податкового кодексу України органи державної реєстрації прав на нерухоме майно, а також органи, здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, зобов'язані щокварталу 15-денний строк після закінчення податкового (звітного) кварталу подавати контролюючим органам відомості, необхідні для розрахунку та справляння податку фізичними та юридичними особами, за місцем розташування такого об'єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до статті 5 Закону України від 01.07.2004 року № 1952-ІУ “Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень” державний реєстр прав містить інформацію про речові права на об'єкти нерухомого майна, а саме: житлові будинки, будівлі, споруди, а також їх окремі частини, квартири, житлові та нежитлові приміщення.
Раціональне використання майнових об'єктів - неможливе без його первинної класифікації, зокрема віднесення до певного типу (виду) житлових/нежитлових приміщень.
Податкова декларація з податку на нерухоме майно, затверджена наказом Мінфіну України від 10.04.2015 року №408 “Про затвердження форми Податкової декларації з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки” і передбачає кодифікування 9 типів об'єктів нерухомості.
Суд зазначає, що така узагальнена класифікація нерухомого майна має дуже приблизний і переважно наочний характер та може бути зручною лише для реєстраційних цілей (зокрема, подання податкової звітності).
Інструментом ідентифікації об'єктів нерухомості в частині їх приналежності до відповідних типів нерухомого майна є Державний класифікатор будівель та споруд ДК 018-2000, затверджений наказом № 507 Держстандарту України від 19.08.1997 року (далі - Класифікатор), як складова частина Державної системи класифікації та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, призначений для використання органами виконавчої влади та всіма суб'єктами господарювання (юридичними та фізичними особами) в Україні.
Будівлі класифікуються за їхнім функціональним призначенням.
Чітка класифікація об'єктів нерухомості для цілей оподаткування необхідна /для визначення об'єкта оподаткування.
У багатьох випадках візуальна приналежність об'єктів нерухомого майна до того чи іншого класу є помилковою.
Податковим кодексом передбачено надання податкових пільг і преференцій з податку на нерухоме майно. Однак підставою для застосування пільг у більшості випадків - є саме правильна класифікація об'єктів нерухомого майна.
Господарські (присадибні) будівлі - також передбачають в своєму переліку поняття “інші” та “тощо”, а саме - це допоміжні (нежитлові) приміщення, до яких належать сараї, хліви, комори, гаражі, літні кухні, майстерні, вбиральні, погреби, навіси, котельні, бойлерні, трансформаторні підстанції, тощо (п.п.14.1 129 п.14.1 ст. 14 Податкового кодексу України), які використовуються у сфері господарювання, - ставка податку для яких складає 0,00 відсотка мінімальної заробітної плати.
Приписами абзацу "є" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України закріплено, що не є об'єктом оподаткування, зокрема, будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.
Згідно з абзацом "ж" підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України, що не є об'єктом оподаткування, зокрема, будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників, призначені для використання безпосередньо у сільськогосподарській діяльності.
Положеннями підпункту 266.3.1 пункту 266.3 статті 266 Податкового кодексу України встановлено, що базою оподаткування є загальна площа об'єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.
Суд встановив, що відповідач відніс нежитлові будівлі, які належать позивачу на праві приватної власності до "інших будівель", внаслідок чого застосував ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки в розмірі 0,4 відсотка мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року зазначеної у рішенні Великобережецької сільської ради № 273.
Як стверджує позивач, зазначені будівлі (ангару та їдальні- гаража) він набув з метою забезпечення ведення особистої господарської діяльності та для зберігання особистих товарно-матеріальних цінностей.
В судовому засіданні представником відповідача не заперечувалось того, що визначення об'єкту оподаткування податковим органом здійснювалося на підставі припущення, оскільки будівлі, що належать на праві власності позивачу не відносяться до господарських (присадибних) будівель, тому вони автоматично відносяться до інших будівель.
Поряд з цим, і в рішенні Великобережецької сільської ради №273 від 09 лютого 2017 року “Про внесення змін до рішення сесії від 05.07.2016 року за №133 «Про встановлення місцевих податків і зборів та акцизний податок на 2017 рік», визначено дуже спрощений перелік об'єктів нерухомості, а в підпункті «З» пункту 1.1 цього рішення, який, відповідно, був застосований ДФС для нарахування податку, зазначено «інші будівлі розмірі 0.4 відсотка мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року».
Водночас, суд звертає увагу на те, що рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09 лютого 2017 року, яке за твердженням відповідача було застосоване при визначенні ставок податку до позивача, у пункті 1.1 містить також інші підпункти, які визначають ставки податку до господарських (присадибних) будівель - в залежності від їх використання: в комерційних цілях (п.п.Є п.1.1) та які не використовуються в комерційних цілях (п.п. Ж п.1.1.).
Вказані обставини не були досліджені відповідачем належним чином.
В ході розгляду справи позивачем дійсно не надано доказів того, що він зареєстрований як господарюючий суб'єкт.
Поряд з цим, не містять матеріали справи і доказів того, що належні позивачу будівлі - не використовуються ним як присадибні або господарські будівлі, доказів на підтвердження того, що належні позивачу нежитлові будівлі використовуються ним в комерційних цілях - суду також не надано.
Водночас, судом не можуть бути прийняті до уваги посилання податкового органу на можливість застосування у даних правовідносинах положень Порядку прийняття в експлуатацію і проведення технічного обстеження індивідуальних (садибних) житлових будинків, садових, дачних будинків, господарських (присадибних) будівель і споруд, громадських будинків та будівель і споруд сільськогосподарського призначення I та II категорій складності, які збудовані без дозволу на виконання будівельних робіт, затвердженого Наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.04.2015 року № 79, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 15.05. 2015 року за № 547/26992, з огляду на те, що вказаний порядок не стосується питань визначення приналежності готових об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі їх часток, які вже перебувають у власності фізичних чи юридичних осіб, а стосується зовсім інших питань - проведення технічного обстеження і прийняття в експлуатацію відповідних об'єктів, які збудовані на земельній ділянці відповідного цільового призначення без дозвільного документа на виконання будівельних робіт.
Більше того, на момент винесення оскаржуваних податкових повідомлень-рішень -вказаний Наказ Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 24.04.2015 року № 79, - втратив чинність на підставі Наказу Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства №158 від 03.07.2018 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 28 серпня 2018 року за № 976/32428.
Водночас, суд вважає за необхідне під час розгляду даної справи звернути увагу безпосередньо і на ті обставини, які залишились поза увагою відповідача, та були встановлені в ході розгляду даної справи.
Так, що стосується посилань відповідача на пункт 4 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» від 20.12.2016 року №1791-VIII (надалі по тексту Закон №1791-VIII від 20.12.2016 року) , - то суд критично оцінює можливість застосування відповідачем вказаної норми у спірних правовідносинах, - з огляду на наступне.
Так, дійсно, 20.12.2016 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році» №1791-VIII.
Пунктом 4 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення вищезазначеного Закону №1791-VIII від 20.12.2016 року було установлено, що в 2017 році до прийнятих рішень органів місцевого самоврядування про встановлення місцевих податків і зборів, які прийняті на виконання цього Закону, не застосовуються вимоги підпункту 4.1.9 пункту 4.1 та пункту 4.5 статті 4, підпункту 12.3.4 пункту 12.3, підпункту 12.4.3 пункту 12.4 та пункту 12.5 статті 12 ПК України та Закону України "Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності".
Тобто, з наведених норм видно, що законодавчий мораторій, встановлений в 2017 році, поширювався на рішення органів місцевого самоврядування, лише у разі одночасної відповідності двом критеріям: 1) якщо ці рішення стосуються питань місцевих податків і зборів, 2) якщо ці рішення прийняті на виконання цього Закону.
Дійсно, рішенням Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року змінено ставки податків на відповідній території.
Водночас, як видно із тексту самого рішення, - воно прийняте сільською радою саме на виконання Закону України №1797-VII від 21.12.2016 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні», згідно якого для органів місцевого самоврядування визначено вимоги подавати відповідному контролюючому органу до 25 грудня року, що передує звітному, рішення про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
При цьому, вказане рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року, - не містить жодних посилань на положення Закону України №1791-VIII від 20.12.2016 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2017 році», на можливість застосування якого вказує відповідач.
Частиною 113 Закону України «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» від 21.12.2016 р. №1797-VIIІ, внесені зміни до статті 266, а саме підпункт 266.4.2 викладено в такій редакції:
"266.4.2. Сільські, селищні, міські ради та ради об'єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об'єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями).
Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об'єктів житлової та нежитлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.
Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об'єктів нежитлової нерухомості, встановлюються залежно від майна, яке є об'єктом оподаткування.
Органи місцевого самоврядування до 25 грудня року, що передує звітному, подають відповідному контролюючому органу за місцезнаходженням об'єкта житлової та/або нежитлової нерухомості рішення щодо ставок та наданих пільг юридичним та/або фізичним особам зі сплати податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за формою, затвердженою Кабінетом Міністрів України".
Тобто, вищенаведеними положеннями Закону №1797-VIIІ від 21.12.2016 року, серед іншого, встановлено і граничний строк для подання органами місцевого самоврядування контролюючому органу рішення, про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.
Як вже було зазначено вище, рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року, - прийняте саме на виконання вищезазначеного Закону України від 21.12.2016 № 1797-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні».
І даним рішенням сільської ради були внесені зміни до рішення сесії від 05.07.2016 року за №133 «Про встановлення місцевих податків і зборів та акцизний податок на 2017 рік», яким встановлено податок на майно, та визначено, зокрема, ставки податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на території Великобережецької сільської ради.
Таким чином, зважаючи на те, що рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року прийняте саме на виконання Закону України №1797-VII від 21.12.2016 року, а не Закону України №1791-VIII від 20.12.2016 року, - то і мораторій, встановлений для органів місцевого самоврядування до прийнятих рішень про встановлення місцевих податків та зборів, передбачених цим Законом №1791-VIII, - то на дані правовідносини не може пощирюватись рішення ради Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року, яке прийняте на виконання Закону України №1797-VII від 21.12.2016 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні», яким прямо встановлено обов'язок органів місцевого самоврядування подавати відповідному контролюючому органу до 25 грудня року, що передує звітному, рішення про встановлення ставок податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.,
Поряд з цим, суд також звертає увагу на те, що мораторій на обмеження для органів місцевого самоврядування щодо рішень про встановлення місцевих податків та зборів, який встановлений пунктом 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.12.2016 року №1797-VII «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні» - стосується лише рішень, якими встановлено такий вид місцевого податку, як плата за землю, та жодним чином - не стосується рішень органів місцевого самоврядування щодо встановлення такого виду податку як податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, так і рішень щодо зміни ставок такого виду податку.
Таким чином, зважаючи на те, що вказане рішення Великобережецької сільської ради №273 прийняте лише 09.02.2017 року, тобто, після 25 грудня 2016 року, що передує звітному 2017 року, - то таке рішення в даному випадку - могло бути застосоване лише з урахуванням положень того Закону, на виконання якого його було прийнято, а саме: Закону №1797-VIIІ від 21.12.2016 року «Про внесення змін до Податкового кодексу України щодо покращення інвестиційного клімату в Україні», яким, серед іншого, підпункт 266.4.2 Податкового кодексу України викладено в іншій редакції, яка і підлягає застосуванню.
За вищенаведених підстав, - судом не можуть бути прийняті до уваги посилання відповідача на правову позицію, викладену у всіх наведених ним постановах Верховного Суду, оскільки обставини у даній справі, не можна вважати аналогічними тим, які були предметом розгляду Верховним Судом.
Також суд зазначає, що відповідно пункту 5 частини 3 статті 50 «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 року № 280/97-ВР секретар сільської, селищної, міської ради забезпечує своєчасне доведення рішень ради до виконавців і населення, організує контроль за їх виконанням, забезпечує оприлюднення рішень ради відповідно до Закону України "Про доступ до публічної інформації", забезпечує офіційне оприлюднення рішень ради, які відповідно до закону є регуляторними актами, а також документів, підготовлених у процесі здійснення радою регуляторної діяльності, та інформації про здійснення радою регуляторної діяльності.
Пунктом 2 частини першої статті 15 Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 13.01.2011 № 2939-VI (далі - Закон № 2939-VI) розпорядники інформації зобов'язані оприлюднювати нормативно-правові акти, акти індивідуальної дії (крім внутрішньоорганізаційних), прийняті розпорядником, проекти рішень, що підлягають обговоренню, інформацію про нормативно-правові засади діяльності.
Відповідно до частини другої статті Закону № 2939-VI - інформація, передбачена частиною першою цієї статті, підлягає обов'язковому оприлюдненню невідкладно, але не пізніше п'яти робочих днів з дня затвердження документа. У разі наявності у розпорядника інформації офіційного веб-сайту така інформація оприлюднюється на веб-сайті із зазначенням дати оприлюднення документа і дати оновлення інформації.
Таким чином, Законом № 2939-VI чітко встановлює строки оприлюднення нормативно-правових актів та актів індивідуальної дії, до яких відносяться і рішення сільських рад, і передбачає, що такі рішення підлягають оприлюдненню, в тому числі на сайті, невідкладно, але не пізніше 5 робочих днів з моменту їх затвердження.
Однак, відповідач не надав, а суд не здобув доказів, які б підтверджували те, що на дату прийняття оскаржених податкових повідомлень - рішень, відповідне рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року було офіційно оприлюднене, зокрема на офіційному веб-сайті сільської ради, друкованих засобах масової інформації, а у разі їх відсутності - у місцевих друкованих засобах масової інформації.
Суд зазначає, що факт належного оприлюднення зазначеного рішення ради - заперечуються позивачем, а отже підлягає доказуванню суб'єктом владних повноважень, який при прийнятті оскаржуваного рішення визначив суму податкового зобов'язання на підставі зазначеного рішення ради, зокрема, застосував нові розміри ставок податків за 2017 рік.
Щодо наданих відповідачем як докази оприлюднення рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року копій листа сільського голови Великобережецької сільської ради №02-13/86 від 29.01.2019 року та довідки Редакції Кременецького районного радіомовлення, - суд зазначає, що такі не є належними та допустимими доказами у справі у розумінні статті 99 КАС України, так як не містять належних даних про обставини, що потребують доказування та мають значення у справі.
Зокрема, довідка Редакції Кременецького районного радіомовлення - взагалі не містить дати її складення. Вказана довідка містить інформацію про здійснення оголошення лише про факт прийняття сільською радою рішення №273 від 09.02.2017 року та про те, що повний текст рішення розміщений на дошці оголошень у Великобережецькій сільській раді.
Однак, доказів того, що в радіоефірі було оприлюднено повний текст рішення №273, а також належним чином підтвердженої інформації щодо дати розміщення повного тексту рішення на дошці оголошень у Великобережецькій сільській раді, що б давало змогу встановити фактичну дату оприлюднення повного тексту рішення ради шляхом розміщення на дошці оголошень, - така довідка Редакції Кременецького районного радіомовлення - не містить (а.с.52).
При цьому, як видно з листа сільського голови №02-13/86 від 29.01.2019 року, то він, фактично, містить лише інформацію щодо способу оприлюднення інформації про наявність відповідного рішення сесії, який, як це зазначено в листі, був використаний відповідним органом місцевого самоврядування, а саме: «в радіоефірі Кременецького районного радіомовлення» та «на дошці оголошень».
Однак, так само як і довідка Редакції Кременецького районного радіомовлення, - вказаний лист не мітить доказів того, що в радіоефірі було оприлюднено повний текст рішення №273, а також належним чином підтвердженої інформації щодо дати розміщення повного тексту рішення на дошці оголошень у Великобережецькій сільській раді (а.с.51).
Більше того, суд звертає увагу на те, що вказаний лист сільського голови №02-13/86 від 29.01.2019 року був наданий на запит відповідача №24/9/19-00-10-0513/1642 від 23.01.2019 року.
Вищезазначене також дозволяє поставити під сумнів факт належного оприлюднення рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року, та доведення його повного тексту не лише до відома платників податків, але й до відома контролюючого податкового органу.
Принципи, проголошені у статті 4 ПК України, повинні застосовуватися як на стадії встановлення податків, їх основних елементів, при внесенні змін до окремих елементів податку так і на стадії застосування норм, якими визначений обов'язок сплати податку.
В свою чергу, з урахуванням пункту 10.2 статті 10 Податкового кодексу України юридичний факт встановлення місцевого податку місцевою радою відповідним рішенням має передувати його справлянню.
Згідно зі статтею 3 Бюджетного кодексу України бюджетний період для всіх бюджетів, що складають бюджетну систему України, становить один календарний рік, який починається 1 січня кожного року і закінчується 31 грудня того ж року. Неприйняття Верховною Радою України закону про Державний бюджет України до 01 січня відповідного року не є підставою для встановлення іншого бюджетного періоду.
Відповідно до підпункту 266.6.1 статті 266 Податкового кодексу України базовим податковим (звітним) періодом для податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є календарний рік.
Згідно з підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України податкове/податкові повідомлення-рішення про сплату суми/сум податку, обчисленого згідно з підпунктом 266.7.1 пункту 266.7 цієї статті, та відповідні платіжні реквізити, зокрема, органів місцевого самоврядування за місцезнаходженням кожного з об'єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, надсилаються (вручаються) платнику податку контролюючим органом за місцем його податкової адреси (місцем реєстрації) до 1 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком).
Разом з тим, судом також встановлено, що, як вірно зазначив позивач, приймаючи податкові повідомлення-рішення №0112397-0000-1909, №0112396-0000-1909 контролюючий орган дійсно порушив граничний строк для їх прийняття.
Такий висновок суду базується на наступному.
Оскаржувані податкові повідомлення-рішення про нарахування позивачеві грошового зобов'язання податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2017 рік, прийняті - 31.08.2018 року, тобто, після 01 липня року, що настає за базовим податковим (звітним) періодом (роком), що не узгоджується з приписами пп.266.7.2 п.266.7 ст.266 ПК України.
Такий висновок узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 29.01.2019 року у справі № 817/213/16, яка є обов'язковою для врахування судом першої інстанції.
Щодо посилань відповідача на підпункт 266.10.2 пункту 266.10 статті 266 та звільнення позивача від відповідальності за несвоєчасну сплату податкового зобов'язання у разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове/податкові повідомлення-рішення у строки, встановлені підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 цієї статті, - суд вважає їх неприйнятними, з огляду на наступне.
Дія п.п. 266.10.2 п.266.10 ст. 266 ПК України, з вищевикладеним змістом прийнята згідно Закону України від 07.12.2017 року №2245-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році» (надалі по тексту- Закон №2245-VIII), та набула чинності з 01.01.2018 року (п.1 р.ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону).
Так пунктом 48 розділу І Закону №2245-VIII було внесено зміни до Податкового кодексу, та, зокрема, пункт 266.10 доповнено підпунктами 266.10.2 і 266.10.3 такого змісту:
« 266.10.2. У разі якщо контролюючий орган не надіслав (не вручив) податкове/податкові повідомлення-рішення у строки, встановлені підпунктом 266.7.2 пункту 266.7 цієї статті, фізичні особи звільняються від відповідальності, передбаченої цим Кодексом за несвоєчасну сплату податкового зобов'язання.
266.10.3. Податкове зобов'язання з цього податку може бути нараховано за податкові (звітні) періоди (роки) в межах строків, визначених пунктом 102.1 статті 102 цього Кодексу».
Відповідно до пункту 1 pозділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №2245-VIII, цей Закон - набував чинності з 01 січня 2018 року.
Відтак, норми, встановленої п.п. 266.10.2 п.266.10 ст.266 ПК України, в редакціях ПК України, до 01.01.2018 року - не існувало.
Тобто, право контролюючого органу на нарахування податку на нерухоме майно відмінне від земельної ділянки щодо звітних періодів, в межах строків визначених статті 102 ПК України (1095 днів), виникло у контролюючого органу з 01.01.2018 року - з набранням чинності Закону України від 07.12.2017 року, №2245-VIII «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо забезпечення збалансованості бюджетних надходжень у 2018 році», і може бути реалізовано щодо нарахування податку на нерухоме майно за податкові (звітні) періоди (роки), - лише починаючи з 01.01.2018 року (у 2019 році - за 2018 рік; у 2020 році - за 2018, 2019 роки, у 2021році - за 2018, 2019, 2020 роки і тд.).
Частиною першою статті 58 Конституції України передбачено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
У Рішенні Конституційного Суду України від 09.01.1999 року 1-рп/99 (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) зазначено, що дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Положення частини першої статті 58 Конституції України про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів у випадках, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи, стосується фізичних осіб і не поширюється на юридичних осіб. До події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце. Акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ним чинності. Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.
У Рішенні Конституційного Суду, від 05.04.2001 року №3-рп/2001 «У справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (справа про податки)», дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.
Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів також знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).
Правова позиція, яка висловлена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19.04.2016 року у справі №804/14459/15, постанові Вищого адміністративного суду України від 30.08.2016 року у справі №К/800/8077/16, в постанові Верховного Суду України від 22.02.2017 року у справі №6-2705цс16, постанові Верховного Суду від 21.03.2018 року у справі №826/5799/16 та постанові Верховного Суду від 27.03.2018 року у справі №821/1180/16 також підтверджує, що за загальновизнаним принципом права, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.
Відтак, з наведеного можна дійти висновку, що зворотна дія в часі законів та інших нормативно-правових актів може мати місце також у випадках, коли ці акти спрямовані на поліпшення правового становища фізичних і юридичних осіб: сприяють здійсненню прав і свобод, звільняють від обов'язків, зокрема, сплати податків.
Таким чином, у спірних правовідносинах, щодо визначення позивачу податкового зобов'язання за 2017 рік зі сплати податку на нерухоме майно, контролюючий орган повинен був дотримуватись приписів підпункту 266.7.2 пункту 266.7 статті 266 ПК України,
З урахуванням вищевикладеного суд зазначає, що для застосування у серпні 2018 року контролюючим органом (відповідачем) положень п.п.266.10.2 п.266.10 ст.266 ПК України з метою оподаткування податком на нерухоме майно за 2017 рік, та визначення контролюючим органом платнику податків суми грошових зобов'язань протягом 1095 днів після граничного строку сплати грошових зобов'язань, - не було правових підстав.
Частинами 1 та 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
В контексті із вищевказаним, в суд вважає за доцільне додати, що і згідно із статтею 17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» від 23.02.2006 № 3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію і практику Суду як джерело права.
У п. 50 рішення Європейського суду з прав людини від 14.10.2010 Справа “Щокін проти України” (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Суд вказує, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки “на умовах, передбачених законом”, а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення “законів”. Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (див. рішення у справі “Ятрідіс проти Греції” (Jatridis v. Greece) [ВП], № 31107/96, пункт 58, ЄСПЛ 1999-II).
Окрім того, варто звернути увагу на правову позицію, викладену у рішенні Європейського Суду з прав людини від 7.07.2011 р. у справі "Сєрков проти України" (заява N 39766/05), яким було встановлено порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції через те, що державні органи обрали тлумачення національного законодавства, менш сприятливе для платників податку, що призвело до накладення на заявника зобов'язання зі сплати податку.
Європейським Судом з прав людини у рішенні по справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 01 липня 2003 року, яке, відповідно до ч. 1 статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", підлягає застосуванню судами як джерело права, вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
У рішенні від 10 лютого 2010 року у справі "Серявін та інші проти України" Європейський суд з прав людини вказав, що у рішеннях суддів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.
Отже, рішення суб'єкта владних повноважень повинно ґрунтуватися на оцінці усіх фактів та обставин, що мають значення. Мають значення, як правило, ті обставини, які передбачені нормою права, що застосовується. Суб'єкт владних повноважень повинен врахувати усі ці обставини, тобто надати їм правову оцінку: прийняти до уваги або відхилити. У разі відхилення певних обставин висновки повинні бути мотивованими, особливо, коли має місце несприятливе для особи рішення.
Принцип обґрунтованості рішення вимагає від суб'єкта владних повноважень враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Для цього він має ретельно зібрати і дослідити матеріали, що мають доказове значення у справі, наприклад, документи, пояснення осіб, тощо. При цьому, суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями та неперевіреними фактами, а не конкретними обставинами. Так само недопустимо надавати значення обставинам, які насправді не стосуються справи. Несприятливе для особи рішення повинно бути вмотивованим.
Судом також враховується те, що згідно з пунктом 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Відповідно до частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною 1 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
Таким чином, з урахуванням усього вищенаведеного, суд приходить до висновку, що податковим органом не доведено правомірності нарахування ОСОБА_1 податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за 2017 рік, що свідчить про протиправність прийнятих ГУ ДФС у Тернопільській області податкових повідомлень-рішень від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909, №0112397-0000-1909 та їх невідповідність критеріям правомірності, обґрунтованості, добросовісності та розсудливості, визначеним частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суд звертає увагу, що позивач звертався до податкових органів зі скаргою на зазначені податкові повідомлення - рішення у передбаченому податковим законодавством порядку. В результаті розгляду якої отримав рішення, яким залишено без змін податкові повідомлення - рішення. Відповідно, позивач не погоджуючись із даним рішенням скористався правом судового оскарження.
Тому враховуючи вище наведені обставини, спірні податкові повідомлення - рішення прийнятті на підставі рішення Великобережецької сільської ради №273 від 09.02.2017 року, контролюючим органом щодо нарахування грошового зобов'язання, без додержанням вимог податкового законодавства України, - підлягають скасуванню.
Враховуючи викладене, суд дійшов висновку, що позов підлягає задоволенню, шляхом визнання протиправними та скасування податкових повідомлень - рішень від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909.
Згідно з частиною першою статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
При зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір в сумі 768,40 грн. (що підтверджується квитанцією №19 від 03.01.2019 року), який підлягає поверненню йому за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДФС у Тернопільській області
Керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
1. Позов ОСОБА_1 до Головного управління ДФС у Тернопільській області про визнання нечинними та скасування податкових повідомлень - рішень від 31.08.2018 року №0112396-0000-1909 та №0112397-0000-1909 - задовольнити в повному обсязі.
2. Визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення - рішення Головного управління ДФС у Тернопільській області:
- №0112396-0000-1909 від 31.08.2018 року по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, на суму 5024,00 грн.;
- №0112397-0000-1909 від 31.08.2018 року по податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки на суму 13045,76 грн.
3. Стягнути з Головного управління ДФС у Тернопільській області за рахунок його бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 документально підтверджений судовий збір в сумі 768,40 грн. (сімсот шістдесят вісім гривень сорок копійок), сплачений відповідно до квитанції №19 від 03.01.2019 року.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.
Повне судове рішення складено 01 квітня 2019 року.
Головуючий суддя Хрущ В.Л.
Копія вірна:
Суддя Хрущ В.Л.