29 липня 2019 року № 320/2582/19
Суддя Київського окружного адміністративного суду Лисенко В.І., розглянувши у м. Києві за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про зобов'язання вчинити певні дії,
Громадянка Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 звернулась до Київського окружного адміністративного суду з позовом до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області, в якому просить суд:
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 ;
- зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області утриматися від дій щодо скасування дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що на підставі рішення УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві їй надано дозвіл на імміграцію в Україні згідно п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію" як особі, яка є дружиною іммігранта - ОСОБА_2 , та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні.
Зазначає, що в лютому 2019 року вона звернулась до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні у зв'язку з її непридатністю для користування.
Однак, за результатами розгляду її заяви про обмін посвідки на постійне проживання відповідачем прийнято рішення про відмову в оформленні посвідки.
Позивач вважає, що рішення відповідача про відмову в оформленні посвідки є незаконним, оскільки законодавцем визначено вичерпний перелік підстав для прийняття такого рішення. При цьому, позивач зауважила, що вона не може нести відповідальність за порушення порядку видачі посвідки на постійне проживання, допущені самим органом міграційної служби.
Відповідач позов не визнав, надав суду відзив на позовну заяву, в якому просив суд відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що під час вирішення питання щодо правомірності видачі позивачу посвідки на постійне проживання було встановлено, що їй протиправно надано дозвіл на імміграцію в Україну та документовано посвідкою на постійне проживання в Україні, оскільки її чоловікові - громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 неправомірно видано посвідку на постійне проживання в Україні.
Відповідач вважає, що ним правомірно прийнято рішення про відмову в оформленні посвідки, оскільки позивач не мав жодних правових підстав для отримання посвідки на постійне проживання.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 27.05.2019 відкрито провадження у справі, розгляд якої здійснюється за правилами спрощеного позовного провадження, та призначено судове засідання на 25.06.2019.
У судове засідання, призначене на 25.06.2019, учасники справи не з'явились.
Представник позивача через канцелярію суду подав до суду заяву про розгляд справи в порядку письмового провадження.
Частиною третьою статті 194 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження на підставі наявних у суду матеріалів.
Відповідно до частини 9 статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, визначених цією статтею, але всі учасники справи не з'явилися у судове засідання, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Враховуючи, що для розгляду і вирішення даної справи відсутня потреба у заслуховуванні свідків чи експертів, а також немає інших перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, зазначених у статті 205 Кодексу адміністративного судочинства України, судом прийнято рішення про розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами та доказами.
Розглянувши подані документи і матеріали, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з таких підстав.
ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є громадянкою Соціалістичної Республіки В'єтнам, що підтверджується нотаріально посвідченим перекладом паспорту НОМЕР_5 від 06.10.2009.
З матеріалів справи вбачається, що в жовтні 2004 року позивач звернулась до ВГІРФО Дарницького ГУ МВС України в м. Києві із заявою про документування посвідкою на постійне проживання як особа, яка є дружиною громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 , який документований посвідкою на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданою УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві 23.06.2003 безстроково.
За результатами розгляду вищевказаних матеріалів, направлення запитів до компетентних органів та аналізу відповідей на них, 02 лютого 2005 року інспектором ВГІРФО Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві ст. лейтенантом міліції Данілевською Н.А. прийнято рішення про надання дозволу на імміграцію в Україну громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 на підставі п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", яке 03.02.2005 було затверджено заступником начальника УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві.
03.02.2005 на підставі вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 з терміном дії безстроково.
В подальшому, а саме 10.03.2009 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 з терміном дії безстроково.
25.02.2019 позивач звернулась до Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області із заявою щодо обміну посвідки на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 у зв'язку з її непридатністю для користування.
За результатами розгляду даної заяви Центральним міжрегіональним управлінням державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийнято рішення від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321.
Підставою для прийняття оскаржуваного рішення, як зазначав у відзиві на позовну заяву відповідач, слугувало те, що чоловік позивача громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_4 від 23.06.2003 з порушенням вимог Закону України "Про імміграцію" та така посвідка підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321, а тому відсутні підстави для обміну ОСОБА_1 посвідки на постійне проживання.
З матеріалів справи вбачається, що головним спеціалістом відділу імміграції та обробки заяв про оформлення посвідки на постійне проживання Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та ОБГ ЦМУ ДМС у м. Києві та Київській області Сапігою Л.В. було здійснено перевірку щодо обставин надання позивачу дозволу на імміграцію та документування посвідкою на постійне проживання та її чоловіка - громадянина Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 , за результатами чого був складений висновок, який 05.04.2019 був затверджений начальником Центрального міжрегіонального управління ДМС у м. Києві та Київській області Гузь В.В.
Так, під час проведення такої перевірки було встановлено, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 в період з 1986 року по 1992 рік пройшов професійне навчання та здобув спеціальність оператора мотальних автоматів. Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі його заяви 23.06.2003 було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Однак, відповідно до приписів вказаної законодавчої норми такими, що мають дозвіл на імміграцію вважаються іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 06 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні. Таким чином, із відповідною заявою чоловіку позивача - громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року, оскільки з 08.02.2002 іноземці вказаної категорії мали право отримати посвідку на постійне проживання виключно за умови наявності дозволу на імміграцію при наявності підстав, вичерпний перелік яких визначений частинами 2, 3 статті 4 Закону України "Про імміграцію".
Також, у вказаному висновку зазначено, що враховуючи те, що громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 прибув на роботу за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 02 квітня 1981 року, а звернувся з питанням щодо видачі посвідки на постійне проживання у 2003 році, він не мав підстав для оформлення посвідки на постійне проживання, у зв'язку з чим рішення про оформлення посвідки на постійне проживання громадянину Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 прийнято з порушенням вимог законодавства України та така посвідка підлягає скасуванню відповідно до вимог пункту 73 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321
Отже, зазначене, на думку відповідача, свідчить про те, що позивачу неправомірно надано дозвіл на імміграцію в Україну та посвідку на постійне проживання, оскільки посвідка на постійне проживання громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловіка позивача) визнана неправомірною.
Однак, не погоджуючись з правомірністю прийняття рішення про відмову в оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, позивач звернулась з даним позовом до суду.
Надаючи правову оцінку відносинам, що склалась між сторонами, суд виходить з наступного.
Конституція України встановлює, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ст. 26).
Відповідно до положень частини 1 статті 1 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства":
- іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав;
- іноземці та особи без громадянства, які перебувають на території України на законних підставах, - іноземці та особи без громадянства, які в установленому законодавством чи міжнародним договором України порядку в'їхали в Україну та постійно або тимчасово проживають на її території, або тимчасово перебувають в Україні;
- іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, - іноземці та особи без громадянства, які отримали посвідку на постійне проживання, якщо інше не встановлено законом;
- посвідка на постійне проживання - документ, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Частиною 1 статті 4 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.
Іноземці та особи без громадянства, зазначені у частинах першій та шістнадцятій статті 4 цього Закону, отримують посвідку на постійне проживання (ч. 1 ст. 5 Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства").
Положеннями статті 1 Закону України "Про імміграцію" визначені наступні дефініції термінів:
- імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання;
- іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання;
- квота імміграції - це гранична кількість іноземців та осіб без громадянства, яким передбачено надати дозвіл на імміграцію протягом календарного року;
- дозвіл на імміграцію - рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про імміграцію" дозвіл на імміграцію надається в межах квоти імміграції.
Квота імміграції встановлюється Кабінетом Міністрів України у визначеному ним порядку по категоріях іммігрантів: батьки, чоловік (дружина) іммігранта та його неповнолітні діти (пункт 6 частини 1 статті 4 Закону України "Про імміграцію").
У свою чергу, умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені статтею 9 Закону України "Про імміграцію".
Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи: 1) три фотокартки; 2) копія документа, що посвідчує особу; 3) документ про місце проживання особи; 4) відомості про склад сім'ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі); 5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров'я.
Крім зазначених документів подаються: для осіб, зазначених у пункті 6 частини другої статті 4 цього Закону, - копії документів, що засвідчують їх родинні стосунки з іммігрантом, і документ про те, що іммігрант не заперечує проти їх імміграції та гарантує їм фінансове забезпечення на рівні не нижчому від прожиткового мінімуму, встановленого в Україні.
У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.
З аналізу вищенаведених норм Закону України "Про імміграцію" вбачається, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з доданням певного пакету документів. У разі ж ненадання особою повного пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.
Суд зазначає, що процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 №1983 (далі - Порядок №1983).
У відповідності до підпункту 2 пункту 2 цього Порядку № 1983 рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають територіальні органи ДМС - стосовно іммігрантів, які підпадають під квоту імміграції (крім іммігрантів, стосовно яких рішення приймає ДМС), а саме: батьків, чоловіка (дружини) іммігранта та його неповнолітніх дітей.
Згідно пункту 12 Порядку № 1983 територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з'ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів). Справи, прийняття рішення за якими належить до компетенції ДМС чи територіальних органів, надсилаються територіальним органам, в інших випадках - територіальним підрозділам; здійснюють провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію, якщо таке провадження належить до їх компетенції.
Пунктом 14 Порядку №1983 визначено, що територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з'ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Робочого апарату Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужби.
Регіональні органи СБУ, Робочий апарат Укрбюро Інтерполу та Держприкордонслужба проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит.
У разі коли прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції територіальних органів і підрозділів, ці органи аналізують у місячний термін отриману від зазначених в абзаці другому пункту 14 цього Порядку органів інформацію та на підставі матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу (п. 16 Порядку).
Згідно з пунктом 19 Порядку №1983 рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття.
Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов'язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.
З аналізу вищевикладеного вбачається, що прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для отримання посвідки на постійне проживання.
Матеріали справи свідчать, що на виконання Порядку №1983 документи, які були подані позивачем для отримання дозволу на імміграцію, були перевірені територіальним підрозділом за місцем проживання позивача - Відділом ГІРФО Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві, який приймав документи позивача, перевіряв їх справжність та відповідність вимогам законодавства, так і територіальним органом - Управлінням ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві, який приймав рішення про надання дозволу на імміграцію.
Вказана обставина підтверджується рішенням від 02.02.2005 інспектора ВГІРФО Дарницького РУ ГУ МВС України в м. Києві ст. лейтенанта міліції Данілевської Н.А. щодо розгляду матеріалів громадянки В'єтнаму ОСОБА_1 та про надання їй дозволу на імміграцію в Україну, яке 03.02.2005 було затверджено заступником начальника УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві.
На виконання вказаного рішення позивачу видано посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 з терміном дії безстроково.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що 10.03.2009 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 з терміном дії безстроково.
Отже, компетентний орган державної влади, при прийнятті рішення про надання позивачу дозволу на імміграцію в Україні та оформленні посвідки на постійне проживання в Україні, проводив необхідну перевірку поданих документів та з'ясовував у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив.
Крім того, надання ОСОБА_1 у 2005 році дозволу на імміграцію в Україну на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві не встановлено.
При цьому, суд вважає обґрунтованими доводи позивача, що навіть допущення міграційними органами ймовірних помилок при прийнятті рішення про надання ОСОБА_1 дозволу на імміграцію та документування її посвідкою на постійне проживання в Україні, за відсутності у цьому вини останньої, не є визначеною Законом України "Про імміграцію" та іншими законами України підставою для скасування такого дозволу та посвідки на постійне проживання.
Крім того, суд не може погодитися із правомірністю позиції відповідача, щодо неправомірності надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну та посвідки на постійне проживання, оскільки громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловіка позивача) визнано таким, що не мав дозволу на імміграцію в Україну, а посвідку на постійне проживання визнано неправомірною, з огляду на наступне.
Відповідно до п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" вважаються такими, що мають дозвіл на імміграцію в Україну іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну до 6 березня 1998 року за Угодою між Урядом Соціалістичної Республіки В'єтнам та Урядом СРСР про направлення і прийняття в'єтнамських громадян на професійне навчання та роботу на підприємства і в організації СРСР від 2 квітня 1981 року, залишилися проживати в Україні і звернулися протягом шести місяців з дня набрання чинності цим Законом із заявою про видачу їм посвідки на постійне проживання в Україні.
Особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень, посвідка на постійне проживання видається за їхніми заявами або заявами їх законних представників без оформлення дозволу на імміграцію.
Як зазначено у висновку від 05.04.2019, громадянин Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_2 (чоловік позивача) в період з 1986 року по 1992 рік пройшов професійне навчання та здобув спеціальність оператора мотальних автоматів. Керівництвом УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві на підставі його заяви 23.06.2003 було прийнято рішення щодо документування його посвідкою на постійне проживання відповідно до абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
При цьому, із відповідною заявою чоловіку позивача - гр. ОСОБА_2 необхідно було звернутись до 7 лютого 2002 року.
Судом встановлено, що при наданні громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловік позивача) посвідки на постійне проживання в Україні Управління ГІРФО ГУ МВС України в м. Києві керувалося абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", тобто проводило перевірку підстав залишення на постійне проживання в Україні громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 (чоловік позивача), підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію в Україну не виявило та надало громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 посвідку на постійне проживання в Україні.
В той же час, нормами вказаного Закону відповідач обґрунтовує прийняття протилежного рішення - висновку про визнання чоловіка позивача громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 таким, що не мав дозвіл на імміграцію.
Вказане рішення вмотивоване тим, що посвідку на постійне проживання в Україні громадянину В'єтнаму ОСОБА_2 оформлено в порушення вимог Закону України "Про імміграцію", оскільки документ, який підтверджує право такої особи на постійне проживання в Україні, був наданий після набрання чинності Закону України "Про імміграцію".
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що згідно з п. 3 ст. 5 та п. 2 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" Кабінет Міністрів України у двомісячний термін з дня набрання чинності цим Законом зобов'язаний був прийняти нормативно-правові акти, необхідні для реалізації цього Закону.
З метою забезпечення виконання Закону України "Про імміграцію" Президент України видав Указ №596 від 07.08.2001, яким покладав на Міністерство внутрішніх справ України виконання функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та зобов'язав Кабінету міністрів України затвердити у двомісячний строк зразок посвідки на постійне проживання в Україні, правила та порядок її оформлення і видачі, а також порядок видачі посвідки на постійне проживання в Україні особам, зазначеним у пункті 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію".
Таким підзаконним актом стала Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження Порядку формування квоти імміграції, Порядку провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію і подання про його скасування та виконання прийнятих рішень, Порядку оформлення і видачі посвідки на постійне проживання" від 26.12.2002 №1983, відповідно до вступної частини постанова видана на виконання статті 5 Закону України "Про імміграцію", яка була видана з прострочкою встановленого терміну понад 1 рік 2 місяці. З цих підстав строки зазначені в Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" для подання заяв про документування були продовжені до 26.06.2003.
Як вбачається з матеріалів справи, рішення щодо громадянина В'єтнаму ОСОБА_2 про документування його посвідкою на постійне проживання було прийнято 23.06.2003, тобто до спливу терміну 26.06.3003 (протягом шести місяців з дня прийняття постанови).
При цьому, чинним законодавством України з питань імміграції такої підстави як скасування вже виданого дозволу на міграцію (оформленої посвідки на постійне проживання) у зв'язку зі зверненням особою із заявою про отримання такого дозволу (посвідки) поза межами визначеного Законом України "Про імміграцію" строку, не передбачено.
Отже, оскільки до моменту прийняття Кабінетом Міністрів України від 26.12.2002 року №1983 був відсутній порядок оформлення і видачі посвідки на постійне проживання іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну, шестимісячний строк, встановлений абз. 4 п. 4 Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію", фактично почав спливати саме з 26.12.2002 року.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що посилання відповідача на те, що чоловік позивача звернувся із заявою про видачу посвідки на постійне проживання із пропуском строку встановленого в абз. 4 п. Прикінцевих положень Закону України "Про імміграцію" є помилковими, що спростовується вищезазначеними вимогами законодавства.
При цьому, суд враховує, що частиною 2 статті 19 Конституції України встановлено обов'язок органів державної влади діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Механізм оформлення, виготовлення і видачі посвідки на постійне проживання та посвідки на тимчасове проживання (далі - посвідки) іноземцям та особам без громадянства, які іммігрували в Україну на постійне проживання або прибули в Україну на тимчасове проживання передбачений Порядком оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321 (далі за текстом - Порядок № 321).
Відповідно до п. 7 Порядку №321 обмін посвідки здійснюється у разі:
1) зміни інформації, внесеної до посвідки;
2) виявлення помилки в інформації, внесеній до посвідки;
3) закінчення строку дії посвідки;
4) непридатності посвідки для подальшого використання;
5) досягнення іноземцем або особою без громадянства 25- або 45-річного віку (у разі, коли іноземець або особа без громадянства документовані посвідкою, що не містить безконтактного електронного носія).
Згідно з п. 16 Порядку №321 документи для оформлення посвідки (у тому числі замість втраченої або викраденої), її обміну подаються до державного підприємства, що належить до сфери управління ДМС, центру надання адміністративних послуг (далі - уповноважений суб'єкт), територіальних органів/територіальних підрозділів ДМС, за місцем проживання іноземця або особи без громадянства.
Пунктом 21 Порядку №321 передбачено, що працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта під час приймання документів від іноземця або особи без громадянства перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 - 34 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства, своєчасність їх подання, наявність підстав для оформлення та видачі посвідки, наявність відмітки про перетинання державного кордону чи продовження строку перебування або наявність документа, що підтверджує законність перебування/проживання іноземця або особи без громадянства на території України, звіряє відомості про іноземця або особу без громадянства, зазначені в паспортному документі іноземця або документі, що посвідчує особу без громадянства, з даними, що містяться в заяві-анкеті.
У разі відповідності поданих документів вимогам цього Порядку працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта з використанням електронного цифрового підпису та із застосуванням засобів Реєстру формує заяву-анкету (в тому числі здійснює отримання біометричних даних, параметрів). Реєстрація заяви-анкети здійснюється із застосуванням засобів Реєстру під час її формування (п. 22 Порядку №321).
Після перевірки іноземцем або особою без громадянства правильності внесених до заяви-анкети відомостей про особу заява-анкета перевіряється та підписується (із зазначенням дати, прізвища та ініціалів) працівником територіального органу/територіального підрозділу ДМС, уповноваженого суб'єкта, який прийняв документи та сформував заяву-анкету (п. 25 Порядку №321).
Прийняті уповноваженим суб'єктом заява-анкета та скановані документи (у тому числі отримані біометричні дані, параметри) із застосуванням засобів Реєстру автоматично розподіляються та надсилаються до територіального органу/територіального підрозділу ДМС, який обслуговує відповідного уповноваженого суб'єкта, що здійснив прийняття документів від іноземця або особи без громадянства (п. 27 Порядку №321).
Працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС не пізніше наступного дня після надходження для розгляду документів, прийнятих уповноваженим суб'єктом, перевіряє повноту поданих іноземцем або особою без громадянства документів, зазначених у пунктах 32 і 33 цього Порядку, відповідність їх оформлення вимогам законодавства (п. 29 Порядку №321).
Після прийняття до розгляду заяви-анкети та доданих до неї документів працівник територіального органу/територіального підрозділу ДМС здійснює заходи з ідентифікації особи, на ім'я якої оформляється посвідка, та перевірку поданих нею документів (п. 36 Порядку №321).
Пунктом 37 Порядку №321 передбачено, що ідентифікація особи здійснюється на підставі даних, отриманих з баз даних Реєстру, та відомчої інформаційної системи ДМС.
Перевірка законності перебування іноземця або особи без громадянства на території України здійснюється з використанням засобів інтегрованої міжвідомчої інформаційно-телекомунікаційної системи щодо контролю осіб, транспортних засобів та вантажів, які перетинають державний кордон, "Аркан" або шляхом надсилання запитів до Адміністрації Держприкордонслужби, відповідь на які Адміністрація Держприкордонслужби надає протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
Чинність дозволу на імміграцію, копія якого надана іноземцем або особою без громадянства, перевіряється шляхом вивчення матеріалів справи про надання такого дозволу.
У разі коли дозвіл на імміграцію виданий одним територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, а документи для оформлення посвідки подані до іншого територіального органу/територіального підрозділу ДМС у зв'язку із зміною іноземцем або особою без громадянства місця проживання, чинність дозволу на імміграцію перевіряється шляхом надсилання відповідних запитів до місця видачі дозволу, відповідь на які надається протягом трьох робочих днів з дня надходження такого запиту.
У разі необхідності підтвердження відомостей з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про народження особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені, смерть до Мін'юсту в електронній формі захищеними каналами зв'язку надсилаються відповідні запити, відповідь на які Мін'юст надає протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів. У разі відсутності можливості надіслання запитів у електронній формі запити надсилаються у паперовій формі.
У разі необхідності підтвердження інших відомостей про іноземця або особу без громадянства або дійсності поданих ними документів надсилаються запити до відповідних державних органів або їх територіальних органів (підрозділів), які надають відповідь протягом трьох робочих днів з дня надходження таких запитів.
Відповідно до п. 38 Порядку №321 рішення про оформлення посвідки приймається територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС за результатами ідентифікації іноземця або особи без громадянства, перевірки поданих документів та відсутності підстав для відмови в її видачі.
Підстави для відмови в оформленні та видачі посвідки передбачені п. 62 Порядку №321.
Так, вказаним пунктом Порядку №321 визначено, що територіальний орган/територіальний підрозділ ДМС відмовляє іноземцю або особі без громадянства в оформленні або видачі посвідки, у разі, коли:
1) іноземець або особа без громадянства мають посвідку чи посвідку на тимчасове проживання (крім випадків обміну посвідки або оформлення посвідки іноземцю або особі без громадянства, які тимчасово проживали на території України на підставі посвідки на тимчасове проживання), посвідчення біженця чи посвідчення особи, якій надано додатковий захист, які є дійсними на день звернення;
2) іноземець або особа без громадянства перебувають на території України з порушенням встановленого строку перебування або щодо них діє невиконане рішення уповноваженого державного органу про примусове повернення, примусове видворення або заборону в'їзду;
3) дані, отримані з баз даних Реєстру, картотек, не підтверджують надану іноземцем або особою без громадянства інформацію;
4) встановлено належність особи до громадянства України;
5) за видачею посвідки звернувся законний представник, який не має документально підтверджених повноважень для її отримання;
6) іноземцем або особою без громадянства подано не в повному обсязі або з порушенням строків, визначених пунктами 17 і 18 цього Порядку, документи та інформацію, необхідні для оформлення і видачі посвідки;
7) отримано від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу інформацію про те, що дії іноземця та особи без громадянства загрожують національній безпеці, громадському порядку, здоров'ю, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, що проживають в Україні;
8) паспортний документ іноземця або документ, що посвідчує особу без громадянства, підроблений, зіпсований або не відповідає встановленому зразку чи належить іншій особі або строк його дії закінчився;
9) встановлено факт подання іноземцем або особою без громадянства завідомо неправдивих відомостей, підроблених документів або встановлено факт скасування наданого їм дозволу на імміграцію;
10) виявлено факти невиконання іноземцем або особою без громадянства рішення суду чи державних органів, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або вони мають інші майнові зобов'язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи ті, що пов'язані з попереднім видворенням за межі України, у тому числі після закінчення строку заборони подальшого в'їзду в Україну;
11) в інших випадках, передбачених законом.
Відповідно до п. 63 Порядку №321 копія рішення про відмову в оформленні чи видачі посвідки із зазначенням причин відмови не пізніше ніж через п'ять робочих днів з дня його прийняття видається іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається рекомендованим листом такій особі і приймаючій стороні.
Таким чином, Порядком №321 чітко визначено, що повноваження територіального органу ДМС при вирішенні питання про обмін посвідки на постійне проживання обмежені перевіркою лише підстав для такого обміну та підстав для прийняття рішення про відмову у видачі посвідки, передбачених п. 62 Порядку №321.
Отже, повноваження відповідача як суб'єкта владних повноважень мають чіткі обмеження які, у даному випадку зводяться до того, що під час вирішення питання про обмін посвідки на постійне проживання він позбавлений можливості надавати оцінку правомірності видачі дозволу на імміграції за відсутності на це підстав, передбачених пунктами 21-22 Порядку №1983.
Суд зазначає, що на момент прийняття рішення про надання позивачці дозволу на імміграцію в Україну та документування її посвідкою на постійне проживання, її чоловіка ОСОБА_2 було документовано посвідкою на постійне проживання.
Крім того, при наданні позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні відповідачем була проведена перевірка законності залишення її на постійне проживання на території України.
При цьому, УГІРФО ГУ МВС України в м. Києві приймаючи рішення про документування позивача посвідкою на постійне місце проживання, керувалося п. 6 ч. 2 ст. 4 Закону України "Про імміграцію", підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію вказаним органом не було та надано позивачу посвідку на постійне місце проживання в Україні.
З моменту документування позивача посвідкою на постійне проживання не виникало нових обставин, які б тягли за собою обґрунтованого скасування дозволу на імміграцію та посвідки на постійне місце проживання в Україні.
Отже, доводи відповідача про те, що рішення про видачу позивачу посвідки на постійне місце проживання в Україні прийнято з порушенням вимог законодавства є необґрунтованими.
Крім того, при прийнятті рішення у даній справі судом враховано, що приписами п.п. 70, 71 рішення Європейського суду з прав людини у справі RYSOVSKYY v. UKRAINE (Рисовський проти України) заява №29979/04 проаналізовано поняття "належне урядування", згідно з яким, аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, Суд підкреслює особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п. 120, ECHR 2000-I, "Онер'їлдіз проти Туреччини" [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII, "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 8 квітня 2008 року, і "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов'язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява №36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер'їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).
Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов'язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74). Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).
Слід зазначити, що позивач на підставі рішення від 05.02.2005 про надання дозволу на імміграцію в Україну отримала посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_2 з терміном дії безстроково.
В подальшому, а саме 10.03.2009 позивачу було видано нову посвідку на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_3 з терміном дії безстроково.
Наведене свідчить, що позивач користувався протягом досить тривалого часу посвідкою на постійне проживання в Україні, а саме у період з 2005 року по 2019 рік, маючи обґрунтоване сподівання на належне виконання суб'єктом владних повноважень (міграційним органом) своїх повноважень під час її первісного оформлення.
Відтак, у межах спірних правовідносин позивач не повинен нести негативні наслідки протиправної поведінки державного органу (у даному разі міграційного органу), оскільки порушення відбулося не з його вини, а виправлення допущеної помилки шляхом прийняття рішення від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні на підставі підпункту 3 пункту 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 №321, є недопустимим.
З урахуванням вищенаведеного, суд вважає, що рішення відповідача від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні є протиправним.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до положень частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.
Однак, у разі помилкового обрання позивачем неналежного способу захисту порушеного права чи неналежного формулювання позовних вимог, адміністративні суди мають право на підставі частини другої статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України вийти за межі позовних вимог та застосувати той спосіб захисту порушеного права позивача, який відповідає фактичним обставинам справи і відновлює порушене право особи.
Положення статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України цілком кореспондуються з положеннями частини другої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України, відповідно до якої захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
У рішенні по справі "Жданок проти Латвії" (case of Zdanoka v. Latvia) від 16 березня 2006 року, суд приходить до висновку про те, що "для того, щоб гарантувати стабільність та ефективність демократичної системи, від держави може вимагатись вжиття специфічних заходів для самозахисту. Плюралізм і демократія засновані на компромісі, що вимагає різних поступок з боку окремих осіб, які повинні часом бути готовими обмежити деякі із своїх свобод так, щоб забезпечити більшу стабільність держави у цілому. Однак, щоразу, коли держава має намір послатись на принцип "демократії, здатної себе захистити" для виправдання свого втручання у права людини, вона повинна уважно оцінити обсяг і наслідки такого заходу, щоб був дотриманий баланс між вимогами захисту демократичного суспільства, з одного боку, та захисту прав людини - з іншого (п.100 рішення Великої палати, 2006 р.).
Суд звертає увагу на те, що рішення відповідача від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні тягне за собою негативні наслідки для позивача, оскільки таке рішення може стати підставою для прийняття рішень про скасування дозволу на імміграцію та визнання недійсною посвідкою на постійне проживання в Україні.
А тому, з метою повного захисту прав позивача, суд вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні.
Щодо вимог позивача про зобов'язання Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд зазначає наступне.
Відповідно до Рекомендацій Комітету Ради Європи N R(80)2 щодо здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Ради 11 березня 1980 року на 316-й нараді, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він уважає найкращим за конкретних обставин, та яке захистить або відновить порушене право.
При цьому, дискреційними є повноваження відповідача - суб'єкта владних повноважень, обирати у конкретній ситуації між альтернативними, кожна з яких є правомірною.
За приписами ч. 3 ст. 245 Кодексу адміністративного судочинства України, у разі скасування індивідуального акту суд може зобов'язати суб'єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
Аналізуючи дані положення кодексу, можна дійти висновку, що законодавством передбачено право суду у випадку встановлення порушення прав позивача зобов'язувати суб'єкта владних повноважень приймати рішення або вчиняти певні дії.
За приписами статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд застосовує принцип верховенства права.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-IV від 23.02.2006, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011 (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: "50. Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 28 - 36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".
Оскільки відповідач у спірних правовідносинах реалізував свої дискреційні владні повноваження та прийняв рішення про відмову у видачі посвідки, протиправність якого встановлена судовим розглядом, тому у даному випадку задоволення позовної вимоги щодо зобов'язання відповідача здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дотриманням судом гарантій на те, що спір між сторонами буде остаточно вирішений.
Крім того, судом при задоволенні вказаної вимоги у наведений спосіб було враховано правові висновки Верховного Суду, викладені в Постановах від 24.07.2018 у справі №806/2254/15, від 01.03.2018 у справі №826/22282/15, від 29.03.2018 у справі №816/303/16, від 03.04.2018 у справі №815/6881/16, від 13.06.2018 у справі №815/6768/15.
Згідно з ч. 5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.
Щодо позовної вимоги позивача про зобов'язання Центрального міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області утриматися від дій щодо скасування дозволу на імміграцію громадянці Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , суд зазначає таке.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб'єкта владних повноважень протиправними та зобов'язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб'єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб'єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.
Згідно із ч. 2 ст. 5 Кодексу адміністративного судочинства України захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Отже, звернення особи до суду здійснюється з метою захисту порушених прав, свобод та інтересів такої особи.
Проте, позивачем не надано доказів на підтвердження порушення його прав, свобод та інтересів, зокрема, в частині того, що відповідачем здійснюються дії щодо скасування позивачу дозволу на імміграцію.
Крім того, вимога про зобов'язання відповідача - суб'єкта владних повноважень утриматись від вчинення певних дій не підлягає задоволенню, оскільки чинним законодавством України не передбачено можливості захисту права на майбутнє.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, наявних в матеріалах справи, суд дійшов висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог та вважає їх такими, що підлягають задоволенню частково.
Відповідно до частини першої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Відповідно до частини третьої статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем при зверненні до суду сплачений судовий збір у розмірі 768,40 грн., що підтверджується квитанцією від 24.05.2019 №0.0.1364224317.1.
Враховуючи задоволення позовних вимог, сплачений позивачем за звернення з позовною заявою судовий збір у сумі 704,80 грн. підлягає стягненню на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області.
При цьому суд зазначає, що правило пропорційного стягнення судового збору в даному випадку не застосовується, оскільки спір має немайновий характер.
Керуючись статтями 9, 14, 72-78, 90, 139, 143, 242-246, 251, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов задовольнити частково.
Скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області від 05.04.2019 №216547000 про відмову в оформленні громадянці В'єтнаму ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , посвідки на постійне проживання в Україні.
Зобов'язати Центральне міжрегіональне управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області здійснити обмін посвідки на постійне проживання громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
У задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути на користь громадянки Соціалістичної Республіки В'єтнам ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , сплачений нею судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп. за рахунок бюджетних асигнувань Центрального міжрегіонального управління державної міграційної служби у м. Києві та Київській області (код ЄДРПОУ 42552598).
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через Київський окружний адміністративний суд.
Суддя Лисенко В.І.
Дата виготовлення і підписання повного тексту рішення - 29 липня 2019 р.