26 червня 2019 р. Справа № 480/968/19
Сумський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді - Шевченко І.Г.,
за участю секретаря судового засідання - Мельник О.П.,
представника відповідача та третьої особи - Левицької А.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Суми адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Сумській області про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,-
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою (а.с.21-23) до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (далі - третя особа, Управління ДМС України в Сумській області), в якій просив:
1) визнати рішення ДМС України № 57-19 від 25 лютого 2019 року неправомірним та скасувати його;
2) зобов'язати ДМС України переглянути рішення про відмову у визнанні позивача ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Свої вимоги мотивував тим, що йому необґрунтовано відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки оскаржуване рішення приймалося без врахування та без дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення та стосуються його справи. Позивач вважає, що у відповідача не було підстав для висновку про обґрунтованість чи необґрунтованість його заяви по оформленню документів для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця або визнання його особою, яка потребує додаткового захисту.
З посиланням на п.13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» зазначив, що позивач змушений залишатися в Україні внаслідок загрози його життю, безпеці, а також свободі в Російській Федерації (далі - РФ), бо її правоохоронні органи незаконно обвинувачують його у вчиненні кримінального правопорушення, відповідальність за яке передбачені ч.ч.1,2 ст.282 Кримінального кодексу РФ, а саме - збудження ненависті або ворожнечі, а також приниження людської гідності. Позивач вважає, що в нього є обґрунтовані обставини для побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи. Так, позивач є одним із засновників організації «Независимое содружество в Москве», яка є опозиційною до діючої влади РФ, свої погляди члени організації виказували через мітинги та акції протесту проти діючої влади в РФ.
Позивач боїться застосування щодо нього з боку правоохоронних органів РФ тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини; він не може і не бажає повернутися до країни походження - РФ внаслідок зазначених побоювань.
За таких обставин, з врахуванням нинішньої політичної обстановки щодо відносин між Україною та РФ, позивач побоюється повертатися до своєї батьківщина, він боїться стати там жертвою переслідувань або жертвою незаконного вироку через свої політичні погляди та переконання та через політичні погляди його родини.
Відмічає, що ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
Ухвалою суду від 08.04.2019 вказану позовну заяву було прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, ухвалено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче провадження на 24.04.2019.
Представник відповідача та третьої особи, заперечуючи проти позову, подала до суду відзив на позов (а.с.31-122), в якому, з урахуванням поданих доказів, просила відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.
Відмітила, що проведеним моніторингом відкритих джерел не вдалося знайти будь-якої інформації про діяльність, в тому числі і політичну, організації «Независимое содружество», лідером якої, зі слів позивача, він був. Ні інформаційний ресурс «ОВД-інфо», ні правозахисна організація «Меморіал», ні інформаційно-аналітичний центр «Сова», ні списки, які складаються Фондом «Свободные Люди», ні інші джерела, що заслуговують довіри, не містять інформацію про політично вмотивовані переслідування позивача, а тому немає підстав вважати позивача таким, що відкрито критикує владу РФ. У зв'язку з цим представник відповідача вважає, що твердження ОСОБА_1 про те, що він займав активну політичну позицію та приймав активну участь у акціях протесту проти політики діючої влади на території РФ не є правдоподібними. Проведений за місцем проживання позивача обшук та подальше його перебування в слідчому відділу не можуть вважатися переслідуванням в розумінні п.п.51-53 Керівництва та статті 9 Директиви 2011/95/ЕП від 13 грудня 2011р. «Про стандарти для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців чи як осіб, які потребують міжнародного захисту, єдиного статусу для біженців або для осіб, які підпадають під додатковий захист, а також змісту цього захисту», оскільки немає підстав кваліфікувати його як незаконне затримання, яке призвело до суттєвих порушень прав позивача. Факт порушення кримінальної справи сам по собі не свідчить про політичне підґрунтя такого рішення.
Щодо твердження позивача про те, що він є язичником, зазначила, що інформація по країні походження не повідомляє про факти цілеспрямованого переслідування язичників лише за їх релігійні переконання, а таких фактів переслідування позивача за його релігійні переконання не встановлено. За твердженнями позивача, він мав можливість вільно збиратися з послідовниками язичества та проводити релігійні обряди. Засудження з боку оточуючих, на які посилається позивач у своїй заяві, не можна вважати актом переслідування, та як зазначено вище, фактів цілеспрямованого переслідування язичників на території Росії лише за їх релігійні переконання не встановлено.
У зв'язку з цим, представник відповідача вважає, що немає підстав для набуття статусу біженця у відповідності до умов, передбачених п.1 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Також вважає, що у даній справі не встановлено причинно-наслідкового зв'язку між наявністю певних порушень прав людини в РФ та особистою загрозою для життя чи здоров'я позивача. Покарання за злочин, у якому підозрюється позивач, за законодавством РФ не передбачає смертної кари. Отже, позивачу не загрожує застосування смертної кари чи приведення її у виконання. Позивачем не доведено, а міграційною службою не встановлено наявність загрози для ОСОБА_1 при поверненні до країни громадянської належності зазнати індивідуальної серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання. Таким чином, серед фактів, повідомлених позивачем, не має також підстав для визнання його особою, яка потребує додаткового захисту, у відповідності до умов, передбачених п. 13 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
У зв'язку з цим представник відповідача стверджує, що позивач не надав достатньої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими та відповідали б вимогам пунктам 1,13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Підготовчі засідання 22.04.2019 та 15.05.2019 відкладалося та оголошувалась перерва у зв'язку із неявкою позивача чи його представника в засідання, встановленням строків сторонам для підготовки та подання заяв по суті спору, додаткових пояснень та доказів у справі (а.с.125,130).
Ухвалою суду, занесеною до протоколу судового засідання від 10.06.2019, підготовче провадження було закрито та призначено справу до судового розгляду по суті в судовому засіданні 26.06.2019 (а.с.134).
14.06.2019 від представника позивача до суду надійшло клопотання, відповідно до якого представник зазначила, що у зв'язку з її перебуванням у відпустці з 13 червня по 28 червня просить відкласти розгляд справи або здійснювати розгляд справи без участі позивача та представника позивача (а.с.137).
Відповідно до п.2 ч.3 ст. 205 Кодексу адміністративного судочинства України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника), незалежно від причин неявки.
Враховуючи вказане та приймаючи до уваги, що позивач та його представник про дату, час та місце розгляду справи, у силу положень ч.11 ст.126 Кодексу адміністративного судочинства України, були повідомлені належним чином (а.с.139-140), у судове засідання не з'явились, з огляду на клопотання представника позивача про розгляд справи без їх участі (а.с.137), суд вважав за можливе здійснювати розгляд справи по суті за відсутності позивача та його представника.
Представник відповідача та третьої особи в судовому засіданні заперечувала проти позовних вимог, просила суд відмовити у їх задоволенні з підстав, викладених у відзиві.
Заслухавши пояснення представника відповідача та третьої особи, дослідивши наявні матеріали справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини справи та об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з таких підстав.
В судовому засіданні встановлено, що позивач є громадянином РФ, ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженець м.Рибінськ Рибінського району Ярославської області РФ, язичник за релігійним переконанням, росіянин за національністю. Зазначене вбачається з копії паспорту громадянина РФ (а.с.48), копії військового квитка позивача серії НОМЕР_1 (а.с.49), копії заяви-анкети та анкети особи, яка звернулась із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.41-45).
Також судом встановлено, що ОСОБА_1 21.09.2019 нелегально перетнув кордон України в обхід пункту пропуску, після чого працівники пункту пропуску «Краснопілля» Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України затримали позивача до встановлення обставин. Вказане, крім іншого, підтверджується письмовими поясненнями позивача (а.с.46), копією акта приймання-передачі від 22.09.2019 (а.с.47).
22.09.2019 позивач звернувся до посадових осіб прикордонного пункту пропуску «Краснопілля» Сумського прикордонного загону Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України із заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту в Україні з підстав переслідування та засудження його владою РФ через його політичні та релігійні переконання (а.с.41-45). Крім того, разом із заявою позивачем було подано пояснення про причини незаконного перетинання державного кордону України, в яких відмітив, що з 2010 року він активно брав участь у акціях та мітингах, організованих опозиційними силами, а саме: штабом ОСОБА_2 та організацією «Независимое содружество», через що зазнав політично вмотивованого кримінального переслідування. За участь у акціях протесту його неодноразово затримували представники правоохоронних органів. У поясненні зазначає, що 11 вересня 2018 року за адресою його проживання в м. Москва був проведений обшук, після якого його затримали та утримували у слідчому відділі, після чого оформили підписку про невиїзд (а.с.46).
Вказану заяву з поясненнями та доданими документами Сумським прикордонним загоном Східного регіонального управління Державної прикордонної служби України було передано Управлінню ДМС України в Сумській області листом від 22.09.2018 №81/9616 (а.с.40-46), та в цей же день складено акт приймання-передавання гр. ОСОБА_1 (а.с.47).
Наказом начальника Управління ДМС України в Сумській області від 22.09.2018 №156 заяву про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_1 , прийнято до розгляду, встановлено строк для завершення попереднього розгляду поданої позивачем заяви до 11.10.2018 та встановлено термін дії довідки про звернення за захистом в Україні громадянина ОСОБА_1 до 22.10.2018 (а.с.52).
Під час заповнення реєстраційного листка позивач підтвердив причини виїзду з останньої країни постійного проживання як політичні (членство в штабі ОСОБА_2 та організації «Независимое содружество») та релігійні (а.с.54).
В ході попереднього розгляду поданої заяви позивачем, крім іншого, було подано довідку слідчого відділу по місту Одинцово Московської області РФ від 13.09.2018 №11802460008000119 на підтвердження того, що у період з 12.09.2018 по 13.09.2018 включно він перебував у слідчому відділі для проведення слідчих дій (а.с.50) та запит слідчого відділу по місту Одинцово Московської області Російської Федерації, в якому йде мова про те, що в провадженні відділу перебуває кримінальна справа №118024600080000119, порушеної 13.09.2018 за ознаками ч.1 ст. 282 Кримінального кодексу РФ відносно ОСОБА_1 (а.с.51).
Після проведеної з позивачем 25.09.2018 співбесіди (а.с.57-61), в ході якої ОСОБА_1 надано копії фотокарток (а.с.62-71) та зібраної інформації по країні походження (а.с.72-83), 11.10.2018 начальником Управління ДМС України в Сумській області було прийнято наказ за №168 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, яким сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції зобов'язано оформити необхідні документи для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_1 та надати на затвердження висновок щодо визнання або відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у строк до 11.12.2018 та продовжено громадянину ОСОБА_1 термін дії довідки про звернення за захистом в Україні №007818 до 22.04.2019 (а.с.84).
Листом від 12.10.2018 (а.с.85) за підписом начальника Управління ДМС України в Сумській області на адресу Управління Служби безпеки України в Сумській області відповідно до п.6 ст.9 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» направлено запит за встановленою формою для проведення перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.86).
Також, на запит Управління ДМС України в Сумській області від 12.10.2018 до Укрбюро Інтерполу Головного управління Національної поліції України в Сумській області від 12.10.2018 відповідно до ч.3 ст.10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (а.с.88), отримано лист від 18.10.2018 №1488/23-2018, яким повідомлено, що громадянин РФ ОСОБА_1 за обліками Генерального секретаріату Інтерполу станом на 18.10.2018 не значиться (а.с.89).
Крім іншого, в листопаді 2018р. проведено медичне обстеження позивача (а.с.90-92).
Після проведеної з позивачем 28.11.2018 повторної співбесіди (а.с.101-109) та додатково зібраної інформації по країні походження (а.с.93-100), за поданням завідувача сектору з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Палагути Т.І . від 11.12.2018 щодо продовження строку розгляду заяви для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту у зв'язку з тим, що не отримано відповідь Служби безпеки України в Сумській області щодо результатів проведення перевірки обставин, за наявності яких заявника не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.110), наказом начальника Управління ДМС України в Сумській області від 11.12.2018 №224 було продовжено строк розгляду заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина ОСОБА_1 до 11.01.2019, та зобов'язано сектор з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції надати на затвердження висновок про визнання/відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина РФ ОСОБА_1 у строк до 11.01.2019 (а.с.111).
29.12.2018 була надана відповідь Управлянням Служби безпеки України в Сумській області №20726 та повідомлено, що обставин, за наявності яких громадянина РФ ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , не може бути визнано біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, не виявлено (а.с.87).
11.01.2019, враховуючи додатково зібрану інформацію по країні походження РФ (а.с.112-113), завідувачем сектору у справах біженців та соціальної інтеграції Управління ДМС України в Сумській області Палагути Т.І. 11.01.2019 було складено висновок про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянина РФ ОСОБА_1 (а.с.114-121).
Вказаним висновком, який був затверджений начальником Управління ДМС України в Сумській області Овруцьким О.О. 11.01.2019 (а.с.114-121), було встановлено відсутність умов, передбачених п.п.1,13 ч.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та рекомендовано ДМС України прийняти рішення про відмову у визнанні біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту громадянина РФ ОСОБА_1 (а.с.121 зворот).
25.02.2019 відповідачем було прийнято рішення за №57-19 про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина РФ ОСОБА_1 (а.с.122).
Про прийняте рішення позивача було проінформовано повідомленням про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 11.03.2019 №14 (а.с.12).
Позивач, не погоджуючись з відмовою у визнанні його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, звернувся до суду за захистом своїх прав.
Надаючи правову оцінку відносинам, що в даному випадку склалися між сторонами, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Згідно із ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні врегульовано Законом України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» від 08 липня 2011 року № 3671-VI (далі по тексту - Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»).
Згідно з частиною першою та другою статті 5 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в'їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
У силу статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).
Відповідно до ч.6 ст. 8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення ДМС України від 25.02.2019 №57-19, підставою для відмови у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянину РФ ОСОБА_1 стали положення абзацу п'ятого частини першої статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а саме: стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні (а.с.122).
При цьому, виходячи з буквального тлумачення наведених вище положень пунктів 1, 13 частини першої статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну своєї громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи, в тому числі за своє життя, чи здоров'я, безпеку або ж свободу.
При цьому, відповідно до ч.7 ст. 7 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Згідно з пп. «а» п. 3.1 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09.2011 №649 (далі - Правила №649), заявник зобов'язаний також надати всі наявні у нього документи та інформацію, що необхідні для обґрунтування заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або зазначити причини, через які ці документи та інформація не можуть бути надані, та повідомити, де такі документи знаходяться чи можуть знаходитися або хто може надати чи підтвердити відповідну інформацію.
Відповідно до п.п.5,6 Позиції Управління Верховного комісару ООН «Про обов'язки та стандарти доказу в заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і документальні. Обов'язок надання доказів на користь повідомлених фактів вважається «обов'язком доказування» (п.5). У відповідності до загальних правових принципів доказового права цей обов'язок покладається на особу, яка виказує твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказу реалізовується заявником у формі надання правдивих фактів, що стосуються його заяви, щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте відповідне рішення. Проте у зв'язку із особливостями ситуації біженців, посадова особа розділяє обов'язок підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи. Це досягається у найбільшій мірі тим, що посадова особа володіє об'єктивною інформацією щодо відповідної країни походження, щодо питань загальновідомого характеру, направляє заявника в процесі надання ним відповідної інформації та адекватно перевіряє допустимі факти, які можуть бути обґрунтовані (п.6).
Згідно із п.195 розділу «В», частини ІІ Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісару ООН (далі - Керівництво УВКБ ООН) у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Тобто, за загальним правовим принципом обов'язок надати докази покладається в першу чергу на особу, яка подає звернення, а уповноважена особа зобов'язана оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника, в тому числі з особою, яка звертається за захистом. І дійсно, в деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться збирати необхідні докази, що можуть підтвердити подану заяву (п.196 Керівництва УВКБ ООН).
Отже, ненадання документального доказу усних тверджень, як зазначає позивач, дійсно не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою. В той же час лояльність не повинна доходити до прийняття за достовірну інформацію, яка не відповідає загальним актам, викладеним у заяві (п.197 Керівництва УВКБ ООН).
Як встановлено судом представником Управління ДМС України в Сумській області з метою перевірки фактів, викладених у заяві в тому числі спільно із ОСОБА_1 двічі проводились співбесіди, крім іншого неодноразово збиралась інформація по країні походження, робились запити до відповідних установ.
При цьому, за змістом Конвенції про статус біженців 1951 року та Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття «біженець» включає в себе основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
В свою чергу, відповідно до пунктів 45, 66 Глави ІІ частини І Керівництва УВКБ ООН особа, яка клопоче про отримання статусу біженця повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування (п.45). Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна продемонструвати підтвердження цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками (п.66).
При цьому, згідно з пп.38-44 Глави ІІ частини І Керівництва УВКБ ООН термін «обґрунтованих побоювань» включає суб'єктивну та об'єктивну сторону.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання» є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем, а тому з'ясування у першу чергу суб'єктивних обставин є досить важливим.
Слід зауважити, що суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути не виносним. Термін «побоювання» означає, що особа не обов'язково постраждала від дій, які змусили її покинути країну, а відтак побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи, тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ і так далі.
Як встановлено в судовому засіданні підставою для звернення з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту стало побоювання позивача зазнати переслідувань за ознакам релігійних та політичних переконань (а.с.41,46,54).
При цьому, відповідно до п.п.72-73 розділу «В» глави ІІ, частини І Керівництва УВКБ ООН переслідування за «релігійною ознакою» може мати різноманітні форми, наприклад, у вигляді заборони брати участь в релігійних общинах, сповідувати релігію таємно чи публічно, справляти релігійні обряди або ж у вигляді прийняття дискримінаційних заходів до осіб, тому що вони сповідують свою релігію чи належать до відповідної релігійної общини (п.72). Проста належність до певної релігійної общини зазвичай не являється достатньою для обґрунтованого клопотання про надання статусу біженця. Проте можуть існувати особливі випадки, коли належність може стати достатньою підставою (п.73).
Як свідчать обставини особової справи позивача, ОСОБА_1 за релігійним переконанням є язичником. Позивач на своєму тілі за власним бажанням (оскільки релігія такої обов'язкової вимоги не має (а.с.105) зробив татуювання (а.с.64,66,67), які, як він пояснив, є символами язичества: Руна Одал, Чорне Сонце, Ведмідь, Кельтський Хрест (а.с.60зворот,105). В ході співбесід ОСОБА_1 зазначав, що держава вважає язичество дуже небезпечним явищем, оскільки язичники в більшості своєму є спортсменами, професійними бійцями, які володіють вогнепальною та холодною зброєю, постійно розвиваються, читають багато літератури. Вони здатні проаналізувати ситуацію, що склалася в країні та дати оцінку діям влади, її рівню корумпованості. На думку позивача, язичниками не можливо керувати. Чим більше їх буде, тим скоріше вони зможуть дати опір силовикам та самим захопити владу. Тому в Росії багатьох людей, які дотримуються таких поглядів, саджають до в'язниці (а.с.104зворот-105).
На запитання чи мали місце будь-які факти дискримінації чи переслідувань, пов'язані з релігійною приналежністю, ОСОБА_1 не міг назвати жодного конкретного випадку (а.с.61), відмітив, що раніше на вказані питання не звертали уваги, як і на те, коли він зробив собі татуювання, а в останні 2-3 роки слов'янські символи були заборонені. Пізніше, особливо з особами кавказької національності, відбувались численні сутички, а оточуючі, в тому числі рідні, засуджували його за релігійні погляди, в тому числі і рідні (а.с.46,61зворот, 104зворот). Однак, вказане не може розцінюватись актом цілеспрямованого переслідування, в тому числі у зв'язку з тим, що доказів такого переслідування не надано, а в судовому засіданні такого факту не підтверджено.
Так, в судовому засіданні встановлено, що під час прийняття оскаржуваного рішення міграційним органом проаналізовано відкриті інформаційні джерела та відомості надані позивачем (а.с.93-100, 114-122), відповідно до яких було встановлено, що в 2013 році в РФ був прийнятий закон про захист почуттів віруючих, який передбачає кримінальну відповідальність за образу релігійних почуттів віруючих та в останні роки в РФ дійсно мали місце утиски свободи віросповідання, однак, що стосувалось мусульман та Свідків Ієгови. В 2017 році Верховний суд Росії визнав релігійну групу Свідків Ієгови екстремістською організацією. В той же час, про порушення релігійних прав послідовників язичества не повідомляється (джерело: Щорічний звіт Комісії США щодо свободи віросповідання в країнах світу за 2016 рік від 02.05.2016, https://www.refworld.org.ru/docid/5943d7264.html ).
Щорічні звіти міжнародних правозахисних організацій щодо дотримання прав людини в РФ: Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2016/17: «Права людини в сучасному світі», 22.02.2017, ISBN: 978-0-86210-496-2, (https://www.refworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html), Міжнародна Амністія (Amnesty International), Доповідь Amnesty International 2017/18: «Права людини в сучасному світі», ІНФОРМАЦІЯ_5,( ІНФОРМАЦІЯ_4 ), ОСОБА_8, Всесвітня доповідь 2017:РФ,ІНФОРМАЦІЯ_7, (ІНФОРМАЦІЯ_6), не містять інформації про обмеження релігійної свободи язичників. Тобто інформацією по країні походження, яка збиралась міграційним органом, не повідомлялось про факти цілеспрямованого переслідування язичників лише за їх релігійні переконання.
Фактів переслідування саме позивача за його релігійні переконання в судовому засіданні також не встановлено. В співбесідах, таких фактів позивачем не повідомлялось, в позові про такі випадки не вказував. Позивач зазначав, що в РФ є міні общини язичників, які об'єднуються за політичними поглядами: націоналісти, нацисти, радикали, праворадикали (а.с.102), однак, до жодної з них він себе не відносить. Натомість, за твердженнями позивача, він мав можливість вільно збиратися з друзями - послідовниками язичества та проводити релігійні обряди (а.с.102,104зворот-105). Окремо позивач зазначав, що у нього начальник кавказької національності, і він з ним добре спілкується (а.с.104).
Що стосується переслідування позивача за його політичними переконаннями, як зазначено у п.80 розділу «В» глави ІІ частини І Керівництва УВКБ ООН, наявність інших, ніж провладні, політичних переконань, само по собі не є підставою для звернення за міжнародним захистом. Заявник має довести, що у нього є достатні підстави для побоювання стати жертвою переслідування за свої переконання. Це означає, що заявник є носієм переконань, які неприйнятні владі, оскільки він критикує її політику та методи. Це означає також, що ці погляди дійшли до відома влади та приписуються заявнику.
Позивач стверджує, що його кримінальне переслідування на території Російської Федерації розпочато цілеспрямовано, оскільки він активно приймав участь в акціях та мітингах організацій ОСОБА_2 та «Независимое Содружество», часто ходив на мітинги проти корупції у владі, особисто організовував акції (а.с.46,58зворот). На підтвердження своїх слів щодо його політичної діяльності позивач надав фотографії в електронному вигляді, які роздруковані та долучені до матеріалів особової справи (а.с.62-71). На одній з цих фотографій позивач дійсно зображений біля агітаційної палатки ОСОБА_2 (а.с.68зворот). Як він пояснив, вони збирали підписи на підтримку ОСОБА_2, щоб того допустили до участі в президентських перегонах (а.с.60). В той же час інше фото, на яке посилається позивач (а.с.63), не може вважатися підтвердженням його участі у політичному мітингу, оскільки неможливо ідентифікувати зображену на ньому особу.
При цьому, як вбачається з досліджених матеріалів справи, позивач під час проведених співбесід з приводу своєї активної політичної діяльності надавав суперечливі твердження, які також частково не узгоджувались з письмовими поясненнями, наданими ще 22.09.2018 (а.с.46). Так, зокрема, в поясненнях позивач зазначав, що він активно приймав участь в акціях та мітингах таких організацій як штаб ОСОБА_2 та «Независимое Содружество», в ході яких він неодноразово отримував погрози від органів влади РФ та правоохоронних органів. А 11.09.2018 провели несанкціонований обшук його помешкання та затримали до оформлення підписки про невиїзд (а.с.46). Щодо активної політичної діяльності він зазначав і на початку співбесіди 25.09.2018 (а.с.58зворот). Також зазначав (а.с.59зворот-60), що в м. Рибінськ з 2016 по 2017 рік був координатором штабу ОСОБА_2. Разом з ОСОБА_4 він почав свою політичну діяльність: ходив до адміністрації, їздив до обласного центру за друкованою літературою (брошурами, листівками), шукав волонтерів для розповсюдження листівок, організовував мітинги (а.с.59). За твердженнями позивача, на перший організований ними мітинг проти корупції у владі, який проходив у м. Рибінськ 14 червня 2017 року, прийшло майже 200 осіб. При цьому, як зазначає, позивач такий мітинг був дозволений владою та під час першого мітингу не було затримано жодного учасника (а.с.60). Та за участь у акціях протесту до адміністративної відповідальності не притягували (а.с.60). Зазначає, що їх просто затримували та відпускали (а.с.60).
В той же час, на запитання під час співбесіди , проведеної 28.11.2018, «Скільки взагалі позивачем було організовано мітингів та акцій в м. Рибінськ?» позивач повідомив, що лише один, який був проведений вже не 14.06.2017, як повідомляв в попередній співбесіді, а 13.06.2018 (а.с.107).
Однак, під час перевірки фактів, заявлених та повідомлених ОСОБА_1 , міграційним органом у відкритих джерелах знайдено відеозапис мітингу, який відбувся в м. Рибінськ 12 червня 2017 року, розміщений на каналі YouTube (ІНФОРМАЦІЯ_2), переглядом якого встановлено, що позивач був присутнім на заході серед інших осіб, але він не був ні організатором мітингу, ні виступаючим. Організатори мітингу ( ОСОБА_5 та ОСОБА_6 ) зазначили, що вони є організаторами цього мітингу проти корупції і це їх громадська ініціатива, а не партійна діяльність.
В поясненнях та під час першої співбесіди, позивач зазначав, що в м. Москва з 13-15 вересня 2017р. став учасником організації «Независимое Содружество», та майже одразу став її лідером. Вони самі влаштовували мітинги, акції протесту, ходили на мітинги ОСОБА_2 та підтримували всі акції, які проходили проти ОСОБА_9. Головна ідея організації - націоналізм, взаємодопомога, спортивні тренування (а.с.59зворот).
В той же час, в цій же співбесіді згодом, позивач на запитання «Ви можете назвати масштабні акції, в яких приймали участь?», позивач вказав, що не приймав цілеспрямованої участі у таких акціях (а.с.61). На його думку, мітинги - це не вихід із ситуації, яка склалася в Росії. Вихід полягає в наступному: він збирався відкрити свій бізнес, стати мільйонером, створити свою політичну організацію і вже тоді мати змогу оплачувати такі заходи (а.с.61). Також, на запитання під час співбесіди 28.11.2018 «Назвіть, які несанкціоновані мітинги Ви організували?» позивач відповів, що до самого мітингу діло не дійшло, та таких спроб було лише три (а.с.105зворот).
При цьому, з інформації з відкритих джерел не вдалося знайти будь-якої інформації про діяльність, в тому числі і політичну, організації «Независимое содружество». Позивач у ході співбесід теж не зміг назвати джерела, в яких міститься інформація про вищевказану організацію, в позові такої інформації також не наведено. У співбесідах, позивач повідомив, що використовував соціальні мережі Інтернет для поширення своїх політичних поглядів. Однак, на підтвердження вказаного доказів не надано (а.с.61).
Враховуючи вимоги п.п.5,6 Керівних положень УВКБ ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців» від 16 грудня 1998 року, які зазначені вище, щодо розділення обов'язку підтверджувати чи оцінувати всі факти, які стосуються справи, міграційним органом проведено моніторинг відкритих інформаційних джерел (а.с.72-83,112-113,114-121), в тому числі, інформаційного ресурсу «ОВД - інфо», який є незалежним медіа - проектом щодо політичних переслідувань в Росії та за допомогою «гарячої лінії» збирає інформацію про затриманих на публічних акціях та інших випадків політичного тиску, офіційного сайту Правозахисного Центру «Меморіал», інформаційно-аналітичного центру «Сова» та встановлено, що вони не містять інформацію про будь-яку політичну діяльність позивача, (ІНФОРМАЦІЯ_8.). Однак, вказані ресурси не містили інформацію про політично вмотивовані переслідування позивача.
Крім іншого, міграційним органом була перевірена інформація Фонду «Свободные Люди», який надає всіляку правову підтримку особам, що включені до списку осіб, які зазнають політичних переслідувань, в тому числі робить офіційні висновки щодо наявності політичних переслідувань. Так, комісія Фонду складає списки осіб, яких визнано такими, які політично переслідуються з боку російської влади та які приймали участь в опозиційній діяльності і акціях протесту в 2014 - 2018 роках, однак, в цьому списку прізвище позивача відсутнє станом і на сьогодні ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ).
За обліками Генерального секретаріату Інтерполу, як вбачається з листа від 18.10.2018 № 1488/23-2018 (а.с.89), позивач не значиться.
Крім того, в протоколах співбесід, позивач не зазначає про політичні погляди та їх відстоювання саме його родиною, будь-яких таких доказів ОСОБА_1 не надано, а відтак, посилання на вказане у позові є безпідставним.
Проведений за місцем проживання позивача обшук та подальше його перебування в слідчому відділу, на переконання суду, не може вважатися переслідуванням в розумінні Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та Конвенції про статус біженців 1951 року, оскільки не має підстав кваліфікувати його як незаконне затримання, яке призвело до суттєвих порушень прав позивача, передбачених міжнародно-правовими документами.
Так, як вбачається з матеріалів справи, в тому числі з протоколу співбесіди 25.09.2018 (а.с.58зворот), такий обшук був проведений за наявності відповідного ордера. Після цього позивача було затримано на дві доби з 12 по 13 вересня 2018 року (а.с.50), що відповідає вимогам Кримінального процесуального кодексу РФ. При цьому, позивач, ні в ході співбесід, ні в позові, ні в поясненнях не повідомляв про застосування тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження під час затримання чи перебування в слідчому відділі, крім іншого, йому забезпечено реалізацію права на захист - надано адвоката. Після звільнення 13.09.2018, позивач ще двічі приходив до слідчого, та безперешкодно залишав будівлю Слідчого Комітету. Запобіжний захід тримання під вартою не обирався (а.с.59).
Як зазначав, позивач, кримінальну справу відносно нього за ч. 1 статті 282 Кримінального кодексу РФ було порушено у зв'язку із розповсюдженням ним в Інтернеті картинок, в тому числі власних фото із зображенням на його тілі татуювань, які заборонені в РФ (а.с.58,105зворот, 63-64,66-71). При цьому, позивач пояснював, що нанесення таких татуювань є його власним бажанням та не є обов'язковим для нанесення за його релігією (а.с.105). Тобто, факт порушення відносно позивача кримінальної справи, враховуючи вищевикладене, не підтверджує наявність політичної чи релігійної складової його затримання та кримінального переслідування, у зв'язку з вчиненням порушення законодавства країни громадянської належності та не може розцінюватись як переслідування за політичними чи релігійними мотивами.
Відповідно до пункту 56 розділу «В» глави ІІ частини І Керівництва УВКБ ООН, переслідування слід відрізняти від покарань за порушення закону відповідно до правових норм. Особи, що рятуються від переслідування або покарання за такі злочини, як правило, не є біженцями. ОСОБА_7 , це не особа, що переховується від покарання (п.56).
Як зазначав позивач у ході співбесіди на запитання «Яким саме актів переслідування побоюєтесь зазнати у випадку повернення до РФ?», позивач зазначав, що боїться, що його позбавлять волі за статтею 282 Кримінального кодексу РФ, та покарання буде суворіше, оскільки, зокрема, він не виконав вимог підписки про невиїзд та залишив країну (а.с.61зворот).
В той же час, як вбачається з інформації по країні походження, зібраною міграційною службою, ризик можливого покарання позивача у країні громадянської належності не перевищує загального ризику покарання, яке застосовується в Російській Федерації за подібні правопорушення (а.с.112-113). Більше того, 18.12.2018 Держдумою був прийнятий у другому читанні законопроект президента РФ про часткову декриміналізацію статті 282 Кримінального кодексу РФ «Про внесення змін до статті 282 Кримінального кодексу РФ» (https://tass.ru/info/5930296), які передбачають, що перша частина статті 282 Кримінального кодексу РФ переноситься до Кодексу про адміністративні правопорушення РФ, і лише у випадку вчинення таких дій (дій, що спрямовані на збудження ненависті або ворожнечі, а також на приниження гідності людини або групи осіб за ознаками статі, раси, національності, мови, походження, ставлення до релігії, а рівно приналежності до якої-небудь соціальної групи, здійснені публічно, в тому числі з використанням засобів масової інформації або інформаційно-телекомунікаційних мереж, включаючи мережу «Інтернет»), особою після її притягнення до адміністративної відповідальності за аналогічне діяння, особа буде нести кримінальну відповідальність, яка передбачає в тому числі позбавлення волі від 2 до 5 років (ч.1 ст. 282 Кримінального кодексу РФ в редакції змін Федерального закону від 27.12.2018 № 519-ФЗ).
Також, варто відмітити, що в ході однієї із співбесід ОСОБА_1 відмічає, що багато його друзів цілеспрямовано намагаються виїхати з Росії, але зробити це не просто. Це дуже дорого. Зарплати низькі. Він з радістю це зробив би якби були фінансові можливості. (а.с.105). При цьому, Керівництва УВКБ ООН відмежовують мігранта від біженця. Так, якщо особа переїжджає виключно з економічних причин, вона являється економічним мігрантом, а не біженцем (п.62).
Отже, враховуючи вищевикладене, приймаючи до уваги встановлені протиріччя та непослідовності в твердженнях позивача, в тому числі щодо його активної політичної позиції, досліджуючи докази в їх сукупності, суд визнає, що дослідженими в судовому засіданні доказами не було підтверджено наявність обґрунтованих побоювань ОСОБА_1 стати жертвою переслідування за його релігійними чи політичними переконаннями, та не було підтверджено наявність обґрунтованих побоювань у позивача, в разі повернення до РФ, зазнати переслідування владою країни громадянської належності за конвенційними ознаками.
Позивач у позові також відмічає, що боїться застосування щодо нього з боку правоохоронних органів РФ тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини; боїться стати жертвою переслідування, незаконного вироку через свої політичні погляди і він не може і не бажає повернутися до країни походження - РФ внаслідок зазначених побоювань.
Однак, виходячи із тлумачення п.13 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» небажання особи, яка звертається до міграційної служби про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання цієї особи за своє життя, безпеку чи свободу.
Вказані приписи узгоджуються з нормами ст. 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ст.15 Глави V Директива Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року.
Так, стаття 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зазначає, що нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню.
Директива Європарламенту та Ради ЄС 2011/95/EU від 13 грудня 2011 року у статті 15 глави V визначає підстави для надання додаткового захисту як ризик отримання серйозної шкоди у формі:(а) смертна кара або приведення її у виконання; (Ь) катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність поводження чи покарання позивача в країні походження та (с) серйозна і індивідуальна загроза життю або особистості цивільних осіб з причин повального насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту.
Таким чином, якщо повернення до країни походження вважається таким, що може порушувати статтю 3 Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, то особа, якій загрожує повернення до країни походження, може вважатися такою, що потребує додаткового захисту. При цьому, йдеться перш за все про суттєвість та індивідуальність загроз життю чи здоров'ю від певних обставин та наявності загрози життю, безпеці чи свободі позивача, оскільки вони є похідними від вказаних обставин: загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
Позивач під час звернення за захистом не повідомив про побоювання зазнати серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження у разі повернення до країни громадянської належності та в чому полягали такі побоювання (а.с.46).
Крім того, як станом на момент звернення позивача із заявою, так станом і на момент розгляду справи у Російській Федерації відсутній збройний конфлікт, що дає підстави вважати про відсутність загроз життю та здоров'ю позивачу внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту у випадку його повернення до країни походження.
Дійсно, в доповіді Amnesty International 2017/18: «Права людини в сучасному світі», ІНФОРМАЦІЯ_5: (ІНФОРМАЦІЯ_4) повідомляється про посилення в Російській Федерації тиску на громадянське суспільство та введення нових обмежень прав на свободу мирних зібрань та висловлення своєї думки. Протягом 2018 року влада Російської Федерації продовжувала політику жорстокого припинення мирних протестів та неправомірних затримань учасників заходів. Як повідомляє ОСОБА_8 , за час масових виступів проти корупції та збільшення пенсійного віку, що пройшли по всі РФ 09.09.2018, були затримані сотні юдей, в тому числі людей похилого віку та неповнолітніх. В багатьох містах поліція діяла вкрай жорстоко, б'ючи протестуючих ногами та дубинками (https://www.refworld.org.ru/docid/5baf80064.html).
В той же час, в судовому засіданні, з урахуванням досліджених зазначених вище доказів у справі, не підтверджено наявність загрози серйозної шкоди у вигляді тортур, нелюдського або принизливого поводження чи покарання саме позивачу, внаслідок таких порушень прав людини в РФ.
Покарання за злочин, передбачене ч.1 ст. 282 Кримінального кодексу РФ станом, зокрема, на дату порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 (а.с.51), у якому підозрювався позивач, за законодавством РФ, не передбачало смертної кари. Більш того, станом на момент розгляду справи, за порушення, відповідальність за яке (на час порушення кримінальної справи) було передбачено ч.1 ст. 282 Кримінального кодексу РФ, вчинене позивачем вперше протягом року, станом на сьогодні вже не передбачено кримінальної відповідальності, що є підставою для закриття кримінальної справи.
За таких обставин суд визнає, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, належним чином дослідив, який рівень небезпеки для позивача існував на момент залишення ним країни походження, в тому числі, з урахуванням країни походження позивача та проаналізував належним чином інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах неодноразових співбесід, а незгода позивача із вказаним рішенням сама по собі не може бути передумовою для скасування такого рішення, якщо вказані ним обставини не підтверджені належними та допустимими доказами. Відтак, рішення ДМС України № 57-19 від 25 лютого 2019 року прийняте у відповідності до вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», відповідає критеріям правомірності, визначених в ч.2 ст.2 Кодексу адміністративного судочинства України, а тому позовні вимоги про визнання його неправомірним та скасування та зобов'язання відповідача переглянути рішення про відмову у визнання ОСОБА_1 біженцем або особо, яка потребує додаткового захисту не підлягають задоволенню.
Згідно вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України, розподіл судових витрат не здійснюється.
Керуючись ст.ст. 90, 241, 242, 243, 244, 245, 246, 250, 255, 295, 297, п.15.5 Розділу VІІ Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до Державної міграційної служби України (01001, м.Київ, вул.Володимирська, буд.9, код ЄДРПОУ 37508470), третя особа - Управління Державної міграційної служби України в Сумській області (40000, м.Суми, вул.Герасима Кондратьєва, буд.27, код ЄДРПОУ 37846270) про визнання неправомірним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії - відмовити.
Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду через Сумський окружний адміністративний суд шляхом подачі апеляційної скарги на рішення суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст судового рішення складено 08.07.2019.
Суддя І.Г. Шевченко