ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
16.07.2019Справа № 910/1567/19
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт»
до Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс «Воздвиженка»
про витребування майна з чужого незаконного володіння та зобов'язання вчинити дії
Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М.
за участю секретаря судового засідання
Тарасюк І.М.
Представники сторін:
від позивача: Осипчук Н.О.
від відповідача: Кривоспицька А.Ю.
Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» про витребування з чужого незаконного володіння рухомого майна згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, та зобов'язання відповідача передати позивачу зазначене майно.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається те, що відповідач без достатніх на те правових підстав утримує майно, яке на праві приватної власності належить позивачу. Нормативно-правовою підставою позову заявником визначено ст.ст.325, 386, 387 Цивільного кодексу України.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.02.2019р., зокрема, прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі №910/1567/19, справу постановлено розглядати за правилами загального позовного провадження.
Відповідач у відзиві проти задоволення позовних вимог надав заперечення посилаючись на те, що позивачем не наведено суду доказів перебування спірного рухомого майна у приміщеннях, що розташовані у АДРЕСА_1 . До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на неможливості індивідуалізації об'єктів, позовні вимоги щодо витребування яких заявлено позивачем.
07.03.2019р. представником позивача було подано заяву про збільшення позовних вимог, яка була прийнята судом як така, що відповідає приписам ст.46 Господарського процесуального кодексу України. У вказаній заяві позивачем було збільшено перелік об'єктів рухомого майна, щодо яких заявлено вимоги про витребування до 771 одиниць.
11.03.2019р. судом було відкладено підготовче засідання на 05.04.2019р.
05.04.2019р. судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 календарних днів та відкладено підготовче засідання на 24.04.2019р.
24.04.2019р. судом було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання позивача про витребування доказів, оскільки фактично представником відповідача у судовому засіданні було наголошено на відсутності відповідних документів та непроведенні Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс «Воздвиженка» інвентаризації нерухомого майна у приміщеннях, що розташовані у АДРЕСА_1 .
Одночасно, судом також було розглянуто та відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху, з огляду на її безпідставність та відповідність позовної заяви вимогам ст..ст.162, 164,172 Господарського процесуального кодексу України.
24.04.2019р. судом було відкладено підготовче засідання на 22.05.2019р.
24.04.2019р. представником позивача було подано заяву про забезпечення доказів шляхом зобов'язання Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс «Воздвиженка» провести повну інвентаризацію рухомого майна, що залишилось в автосалоні GEELY за адресою: м.Київ, провулок Балтійський, 20, з обов'язковим залученням представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт».
Ухвалою від 15.05.2019р. судом було відмовлено в задоволенні клопотання позивача в забезпеченні доказів.
22.05.2019р. судом було закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 19.06.2019р.
19.06.2019р. розгляд справи по суті відкладено на 16.07.2019р.
Представником позивача у судовому засіданні 16.07.2019р. було надано усні пояснення по суті справи, згідно яких позовні вимоги підтримано в повному обсязі.
Представником відповідача проти задоволення позовних вимог було надано заперечення.
В судовому засіданні 16.07.2019р. на підставі ст. 240 Господарського процесуального кодексу України проголошено вступну та резолютивну частини рішення суду.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників сторін, Господарський суд міста Києва,
10.09.2013р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» (орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» (орендар) було укладено договір оренди №НД/А005-72, відповідно до п.1.1 якого орендодавець надає, а орендар приймає у платне користування майно, що оформлюється актами приймання-передачі, які є невід'ємною частиною договору. В актах вказується найменування майна, кількість та вартість на день передачі в оренду.
Пунктами 6.1, 6.2 договору №НД/А005-72 від 10.09.2013р. передбачено, що договір набуває законної сили з моменту його підписання сторонами і діє до 31.12.2014р. У випадку використання майна орендарем після закінчення строку договору, за відсутності заперечень з боку орендодавця, договір вважається поновленим на невизначений строк та кожна зі сторін має право у будь який час відмовитись від договору, попередивши при цьому сторону за один місяць.
Згідно актів №НД-076/03-1 від 10.09.2013р., №НД-76/ОЗ-4 від 25.09.2013р., №НД-76/ОЗ-7 від 02.10.2013р., №НД-76/ОЗ-12 від 17.10.2013р., №НД-76/ОЗ-13 від 28.10.2013р., №НД-76/ОЗ-15 від 06.11.2013р., №НД-76/ОЗ-19 від 25.11.2013р., №НД-76/ОЗ-20 від 29.11.2013р., №НД-76/ОЗ-25 від 09.12.2013р., №НД-76/ОЗ-26 від 31.12.2013р., №НД-76/ОЗ-27 від 03.01.2014р., №НД-76/ОЗ-28 від 10.01.2014р., №НД-76/ОЗ від 05.02.2014р., №НД-76/ОЗ-32 від 11.02.2014р. №НД-76/ОЗ-34 від 27.02.2014р., №НД-76/ОЗ-36 від 03.03.2014р., №НД-76/ОЗ-40 від 02.04.2014р., №НД-76/ОЗ-46 від 04.08.2014р., №НД-76/ОЗ-47 від 13.08.2014р., №НД-76/ОЗ-48 від 18.08.2014р., №НД-76/ОЗ-49 від 18.09.2014р., №НД-76/ОЗ-50 від 23.09.2014р., №НД-76/ОЗ-51 від 30.09.2014р., №НД-76/ОЗ-53 від 06.10.2014р., №НД-76/ОЗ-54 від 13.10.2014р., №НД-76/ОЗ-56 від 17.11.2014р., №НД-76/ОЗ-57 від 21.11.2014р., №НД-76/ОЗ-58 від 25.11.2014р., №НД-76/ОЗ-60 від 22.12.2014р., №НД-76/ОЗ-63 від 31.12.2014р., №НД-76/ОЗ-68 від 02.03.2015р., №НД-76/ОЗ-70 від 17.03.2015р., №НД-76/ОЗ-72 від 20.04.2015р., №НД-76/ОЗ-73 від 05.05.2015р., №НД-76/ОЗ-74 від 22.05.2015р., №НД-76/ОЗ-77 від 02.07.2015р., №НД-76/ОЗ-80 від 03.08.2015р., №НД-76/ОЗ-81 від 11.08.2015р., №НД-76/ОЗ-87 від 22.12.2015р., №НД-76/ОЗ-88 від 23.12.2015р., №№НД-76/ОЗ-94 від 16.07.2016р., №НД-76/ОЗ-95 від 18.07.2016р., №НД-76/ОЗ-97 від 15.11.2016р., №НД-76/ОЗ-104 від 15.05.2017р., №НД-76/ОЗ-105 від 30.06.2017р., №НД-76/ОЗ-112 від 02.04.2018р., №НД-76/ОЗ-124 від 01.08.2018р., №НД-76/ОЗ-125 від 01.08.2018р., тощо приймання-передачі основних засобів Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» було передано, а Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» прийнято матеріальні цінності згідно договору №НД/А005-72 від 10.09.2013р. При цьому, у вказаних актах визначено шифр, найменування, інвентарний номер, кількість та балансову вартість кожного об'єкта рухомого майна.
29.12.2017 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «НОВІ АВТО» (орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» (суборендар) було укладено договір суборенди нерухомого майна №СУ/НА-02, за умовами якого орендар передав, а суборендар прийняв в суборенду наступне майно, а саме: нежитлові приміщення (автосалон Geely), загальною площею 776,90 кв.м., будівлі офісно-торгівельного центру «літ. Т»; нежитлові приміщення (виробничо-складський комплекс та офісні приміщення) загальною площею 3449,92 кв.м., нежитлових приміщень «літ. Б», «літ. З», «літ. М»; асфальтований майданчик загальною площею 4 836,15 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
Вказаний договір згідно п.1.2 набирає чинності з моменту його підписання уповноваженими представниками сторін та діє до 31.12.2019р.
Згідно акту від 01.01.2018р. було передано суборендарю у користування нежитлові приміщення (автосалон Geely), загальною площею 776,90 кв.м., будівлі офісно-торгівельного центру «літ. Т»; нежитлові приміщення (виробничо-складський комплекс та офісні приміщення) загальною площею 3449,92 кв.м., нежитлових приміщень «літ. Б», «літ. З», «літ. М»; асфальтований майданчик загальною площею 4 836,15 кв.м., що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
Ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва у справі №752/19045/17, провадження № 1-кс/752/3270/18 від 20.04.2018 року було накладено арешт на об'єкти нерухомого майна, заборонивши їх відчуження, розпорядження та користування, що належать на праві власності Tовариству з обмеженою відповідальністю «КОМПАНІЯ З УПРАВЛІННЯ АКТИВАМИ «БУДІВЕЛЬНІ ПРОЕКТИ», а саме:
- нежитлові будівлі літ. А, Б, З, І, Д М, Р, загальною площею 21980,1 кв.м, реєстраційний номер об'єкта шгрухомого майна 446496080000, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;
-нежитлову будівлю офісно-торгівельного центру літ. Т, загальною площею 12429,2 кв.м, реєстраційний шюмер об 'єкта нерухомого майна 446477380000, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ;
-нежитлову торгівельно-виробничу будівлю літ. У, загальною площею 1964,4 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 446445080000, розташована за адресою: АДРЕСА_1 ;
-будівлю виробничої майстерні літ. К, загальною площею 67,3 кв.м, реєстраційний номер об'єкта нерухомого иайна 446332280000, розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Вирішено передати арештоване майно Національному агентству для здійснення заходів з управління ними з метою забезпечення їх збереження та збереження їхньої економічної вартості.
Згідно даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27.04.2018 року проведено державну реєстрацію обтяження об'єктів арештом та вказано особу в інтересах якої встановлено обтяження - ГУ Національної поліції у м. Києві.
06.09.2018 року між Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (установник управління) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» (управитель) було укладено договір управління майном (активами), зареєстрований в реєстрі за №442, відповідно до умов якого (з урахуванням внесених змін додатковим договором від 11.09.2018р. та від 01.09.2018р.) установник управління передав в управління управителеві, а останній прийняв в управління об'єкти нерухомого майна в кількості 99 окремих об'єктів нерухомості, зокрема: 68) нежитлові будівлі літ. А,Б,З,І,Л,М,Р, загальною площею 21 980,1 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 446496080000, розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , ринковою вартістю згідно зі звітом про оцінку 171 223 221 грн. та 69) нежитлова будівля офісно-торгівельного центру літ.Т, загальною площею 12 429,2 кв.м., реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна 446477380000 розташована за адресою: АДРЕСА_1 , ринковою вартістю згідно зі звітом про оцінку 96 822 474 грн.
26.09.2018р. Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів та Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» було складено та підписано акт приймання-передачі об'єкту нерухомого майна, згідно змісту якого установник управління передав, а управитель прийняв нежитлові будівлі літ.А, Б, З, І, Л, М, Р у АДРЕСА_1 .
В акті зазначено, що під час передачі об'єкту його візуальний огляд не проводився. В момент приймання-передачі об'єкту сторонами не перевірявся його технічний стан та наявність прихованих дефектів.
Листом від 05.10.2018р. Товариство з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» просило Товариство з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» організувати безперешкодний доступ до приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, на час, необхідний для звільнення приміщень від товарно-матеріальних цінностей, обладнання СТО, запасних частин, тощо. До вказаного листа було додано інвентарний опис майна, яке знаходиться у приміщенні, за підписом директора позивача, інвентарну відомість, договір суборенди №СУ/НА-02 від 29.12.2018р. та перелік співробітників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт».
Листом від 08.10.2018р. позивач просив відповідача допустити представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» до вказаних вище приміщень.
11.10.2018р. представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» було складено акт про не допуск до офісного приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
12.10.2018р. представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» було складено акт про не допуск до офісного приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Листом від 12.10.2018р. позивач просив відповідача організувати безперешкодний доступ 16.10.2018р. працівників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» до приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
16.10.2018р. представниками Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» було складено акт про не допуск до офісного приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Листом від 16.10.2018р. позивач просив відповідача організувати безперешкодний доступ 17.10.2018р. працівників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» до приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1.
Проте, 17.10.2018р. представників позивача до вказаних вище приміщень допущено не було, про що складено відповідний акт.
Вимоги до Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» про допуск до приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» також було висловлено у листах від 18.10.2018р., від 22.11.2018р., від 03.12.2018р., №04/12/18-1 від 04.12.2018р.
10.12.2018р. між Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» (покупець) було укладено договір купівлі-продажу №НД/П003-16, відповідно до п.1.1. якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю товар, а покупець зобов'язується прийняти товар та оплатити його на умовах даного договору.
Асортимент, кількість та ціна договору визначається у Специфікації (додаток №1), що є невід'ємною частиною даного договору.
У п.п.2.2, 2.3 договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. вказано, що місцем поставки товару є склад покупця за адресою: АДРЕСА_1. Товар фактично передано покупцю до моменту укладання цього договору, а факт приймання товару підтверджується підписанням сторонами цього договору. Акт приймання-передачі товару сторонами не складається.
У додатку №1 до договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. сторонами затверджено специфікацію, в якій визначено перелік товару, його кількість та ціну.
На виконання умов договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» було складено та підписано видаткову накладну №60 від 17.12.2018р. на суму 251 565 грн.
У додатку №2 до договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. сторонами затверджено специфікацію, в якій визначено перелік товару, його кількість та ціну.
На виконання умов договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» було складено та підписано також видаткову накладну №25 від 18.02.2019р.
Проте, за поясненнями позивача, представників Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» так і не було допущено до приміщень, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, та не надано можливості для вивозу рухомих речей, що знаходились у приміщеннях, що і стало підставою для звернення до суду з позовом « про витребування з чужого незаконного володіння рухомого майна згідно з переліком, наведеним у прохальній частині позовної заяви, та зобов'язання відповідача передати позивачу зазначене майно.
Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Згідно ч.1 ст.2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (ч.2 ст.4 Господарського процесуального кодексу України).
Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту мають універсальний характер, вони можуть застосовуватись до всіх чи більшості відповідних суб'єктивних прав. Разом з тим зазначений перелік способів захисту цивільних прав чи інтересів не є вичерпним. Відповідно до ст.16 Цивільного кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Статтею 1 Протоколу №11 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Відповідно до ст.13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.
За приписами ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України, а також ст.20 Господарського кодексу України.
Способи захисту права власності врегульовано главою 29 Цивільного кодексу України, яка передбачає наступні способи захисту: право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння (ст.387 Цивільного кодексу України), на витребування майна від добросовісного набувача (ст.388 Цивільного кодексу України), витребування грошей та цінних паперів (ст.389 Цивільного кодексу України), захист права власності від порушень, не пов'язаних із позбавленням володіння (ст.391 Цивільного кодексу України), визнання права власності (ст.392 Цивільного кодексу України) тощо.
У системі правових норм, що регулюють цивільно-правовий захист права власності, центральне місце займають норми, які передбачають такий речово-правовий спосіб захисту права, як витребування майна із чужого незаконного володіння - віндикація.
Відповідно до закріпленого у статті 387 Цивільного кодексу України загального правила власник має право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об'єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей. Вказану правову позицію визначено Верховним Судом у постанові від 23.01.2019р. по справі №910/2868/16.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник, а відповідачем - має бути незаконний володілець майна власника, який може і не знати про неправомірність свого володіння та утримання такого майна. При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися. Вказану правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 19.06.2019р. по справі №911/604/18.
В ході розгляду віндикаційного позову позивач має підтвердити право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном. На підтвердження наявності у позивача суб'єктивного права на витребуване майно, позивач повинен надати суду відповідні докази. Наведеної правової позиції стосовно предмету доказування у спорах про витребування майна дотримується Верховний Суд у постанові від 23.04.2019р. по справі №Б-19/207-09.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Частиною 3 ст. 162 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову.
За таких обставин, враховуючи зміст ст.129 Конституції України, ч.ч.1-3 ст.13, ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України позивачем при зверненні до суду з вимогами про витребування майна з чужого незаконного володіння повинно бути доведено суду належними, допустимими та достатніми доказами право власності на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.
Як вказувалось вище, в обґрунтування поданого позову позивач посилався на те, що спірне рухоме майно використовувались Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» на підставі договору оренди №НД/А005-72 від 10.09.2013р., а приміщення, що розташовані у АДРЕСА_1 , перебували у строковому платному користуванні згідно договору суборенди №СУ/НА-02 від 29.12.2017р. Проте, після накладення ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва у справі №752/19045/17, провадження № 1-кс/752/3270/18 від 20.04.2018 року арешту на вказане приміщення, останнє було передано в управління відповідачу згідно договору управління майном (активами), після чого позивача було позбавлено доступу до приміщення та рухомого майна, яке, за твердженнями позивача у вказаному приміщенні перебуває, та належить Товариству обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» на підставі договору купівлі-продажу №НД/П003-16 від 10.12.2018р.
Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідачем наголошено на тому, що Товариством обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» не наведено суду доказів перебування спірного рухомого майна у приміщеннях, що розташовані у АДРЕСА_1 . До того ж, вказаним учасником судового процесу наголошено на неможливості індивідуалізації об'єктів, позовні вимоги щодо витребування яких заявлено позивачем.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судовому засіданні з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, господарський суд вважає що позов не підлягає задоволенню. При цьому, суд зазначає наступне.
Згідно з ч.ч.1-3 ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма міститься у ч.1 ст.74 Господарського процесуального кодексу України.
Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (п. 63 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Руїс-Матеос проти Іспанії» від 23 червня 1993 р.).
Захищене статтею 6 Європейської конвенції з прав людини право на справедливий судовий розгляд також передбачає право на змагальність провадження. Кожна сторона провадження має бути поінформована про подання та аргументи іншої сторони та має отримувати нагоду коментувати чи спростовувати їх.
Дія принципу змагальності ґрунтується на переконанні: протилежність інтересів сторін найкраще забезпечить повноту матеріалів справи через активне виконання сторонами процесу тільки їм притаманних функцій. Принцип змагальності припускає поєднання активності сторін у забезпеченні виконання ними своїх процесуальних обов'язків із забезпеченням судом умов для здійснення наданих їм прав.
До того ж, суд зазначає, що однією з засад здійснення господарського судочинства у відповідності до ст.2 Господарського процесуального кодексу України є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом
Принцип рівності сторін у процесі - у розумінні «справедливого балансу» між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.33 Рішення віл 27.10.1993р. Європейського суду з прав людини у справі «Домбо Бегеер Б.В. проти Нідерландів»).
У п.26 рішення від 15.05.2008р. Європейського суду з прав людини у справі «Надточій проти України» суд нагадує, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище у порівнянні з опонентом.
Частиною 1 ст.73 Господарського процесуального кодексу України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. (ст.79 Господарського процесуального кодексу України).
Будь-які подані учасниками процесу докази (в тому числі, зокрема, й стосовно інформації у мережі Інтернет) підлягають оцінці судом на предмет належності і допустимості. Вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди повинні враховувати інститут допустимості засобів доказування, згідно з яким обставини справи, що відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Що ж до належності доказів, то нею є спроможність відповідних фактичних даних містити інформацію стосовно обставин, які входять до предмета доказування з даної справи.
Проте, всупереч обов'язку доказування, Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» обставини перебування майна, щодо якого заявлено позовні вимоги, саме у приміщеннях, які розташовані у місті Києві, провулок Балтійський, 20, та знаходяться в управлінні Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс «Воздвиженка» надано не було.
При цьому, судом враховано, що 26.09.2018р. Національним агентством України з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів (установник управління) та Товариством з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» було складено та підписано акт приймання-передачі об'єкту нерухомого майна, згідно змісту якого установник управління передав, а управитель прийняв нежитлові будівлі літ.А, Б, З, І, Л, М, Р у АДРЕСА_1 .
Проте, жодні відомості про наявність у вказаних приміщеннях рухомого майна, яке є предметом спору у справі №910/1567/19, у вказаному акті відсутні.
Судом також надано оцінку наявних в матеріалах справи актів приймання-передачі основних засобів, складених Товариством з обмеженою відповідальністю «НД-Україна» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» в межах договору №НД/А005-72 від 10.09.2013р. та умовам вказаного правочину. Вказаний правочин не містить умов стосовно місця (приміщення та його адреси), в якому орендарем розташовується орендоване рухоме майно.
Одночасно, наявність у договорі №НД/П003-16 від 10.12.2018р. купівлі - продажу умов стосовно того, що місцем поставки товару є склад покупця за адресою: АДРЕСА_1, а товар фактично передано покупцю до моменту укладання цього договору, а приймання товару підтверджується підписанням сторонами цього договору, не є достеменним свідченням перебування спірного майна у вказаному приміщенні.
Крім того, у суду відсутні підстави достеменно вважати, що рухоме майно, яке було отримано позивачем на підставі договору оренди та товар, придбаний згідно договору №НД/П003-16 від 10.12.2018р. купівлі - продажу, є тотожним. При цьому, судом вказувалось, що в актах приймання-передачі до договору оренди визначено шифр, найменування, інвентарний номер, кількість та балансову вартість кожного об'єкта рухомого майна, тоді як у видаткових накладних до договору купівлі-продажу відомості щодо шифру та інвентарного номеру товару відсутні, що фактично унеможливлює ототожнення речей, які були предметом оренди та товару за договором купівлі-продажу.
В контексті означеного, суд не приймає в якості належного та допустимого у розумінні ст.ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України доказу тотожності речей, які були предметом оренди та товару за договором купівлі-продажу, надану позивачем 12.06.2018р. зведену інформацію до видаткових накладних №60 від 17.12.2018р. та №25 від 18.02.2019р. з урахуванням наступного.
Частинами 1 - 4 ст.91 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним цифровим підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.
Наразі, представлена позивачем інформація, викладена у вигляді зведеної таблиці, ніким не підписана, складена позивачем в односторонньому порядку, а отже, не може бути оцінений судом в якості письмового доказу по справі.
До того ж, в матеріалах справи міститься акт інвентаризації (опису) майна, залишеного у приміщенні за адресою: АДРЕСА_1 літера Т. Проте, встановити відповідність наведеного у вказаному акті переліку майна з тим, що заявлено до витребування не вбачається за можливе з огляду на відсутність його ідентифікуючих ознак.
За таких обставин, за висновками суду, позивачем так і не було доведено обставин перебування спірного рухомого майна у відповідача, як однієї з обов'язкових складових предмету доказування у спорах про витребування майна, що фактично унеможливлює задоволення позовних вимог. Аналогічного правового висновку стосовно відмови в задоволенні віндикаційного позову у зв'язку з недоведенням перебування майна саме у відповідача наведено у постанові від 07.11.2018р. Верховного Суду по справі №760/21787/16-ц.
Одночасно, суд вважає за доцільне звернути увагу на те, що, предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.
Власник має право витребувати своє майно від особи, в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Вказану правову позицію висловлено у постанові від 05.06.2019р. Верховного Суду по справі №926/1288/18.
Статтею 184 Цивільного кодексу України визначено, що річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Речі, визначені індивідуальними ознаками, є незамінними. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою. Річ, що має лише родові ознаки, є замінною.
Проте, рухоме майно щодо якого позивачем заявлено вимоги про витребування та зобов'язання повернути не має індивідуально визначених ознак, за якими можливо було б його ідентифікувати та встановити його власника.
Правова позиція стосовно відсутності підстав для витребування у порядку ст..387 Цивільного кодексу України майна, яке не має індивідуально визначених ознак, за якими можливо було б його ідентифікувати та встановити його власника, наведено у постанові Верховного Суду від 13.02.2018р. по справі №922/3002/16.
За таких обставин, виходячи з вищевикладеного, суд дійшов висновку щодо доказової необґрунтованості та відсутності підстав для задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Інтехстандарт» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Житловий комплекс Воздвиженка» про витребування з чужого незаконного володіння та зобов'язання відповідача передати позивачу зазначене майно.
Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч.5 ст.236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до п.3 ч.4 ст.238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994р. Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006р. у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п.1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст.6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини «Серявін та інші проти України» (SERYAVINOTHERS v. UKRAINE) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того,
вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від
27 вересня 2001 року).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018р. Верховного Суду по справі №910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, всі інші заяви, клопотання, доводи та міркування учасників судового процесу залишені судом без задоволення та не прийняті до уваги як необґрунтовані та безпідставні.
Частиною 1 ст.123 Господарського процесуального кодексу України передбачено що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.
До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, в тому числі, витрати на професійну правничу допомогу (ч.3 ст.123 Господарського процесуального кодексу України).
У ч.4 ст.129 Господарського процесуального кодексу України визначено, що інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
За таких обставин, виходячи з висновків суду про відмову в задоволенні позову, витрати по сплаті судового збору та на професійну правничу допомогу залишаються за позивачем.
Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України,
1. Відмовити в задоволенні позовних вимог.
Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст.241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно ч.1 ст.256 та п.п.17.5 пункту 17 Розділу XI «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.
Повний текст складено та підписано 25.07.2019р.
Суддя Спичак О.М.