Іменем України
23 липня 2019 року
м. Харків
справа № 642/1575/19
провадження № 22-ц/818/3513/19
Харківський апеляційний суд у складі:
Головуючого: Маміної О.В.
суддів: Кругової С.С., Пилипчук Н.П.,
за участю секретаря - Сізонової О.О.
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Комунальне підприємство «Жилкомсервіс»
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального підприємства «Жилкомсервіс» про визнання договору про надання житлово-комунальних послуг недійсним, визнання права на спільну сумісну власність, припинення дій, які порушують право, усунення перешкод, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування майнової шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2019 року, постановлене у порядку спрощеного позовного провадження під головуванням судді Вікторова В.В., в залі суду в місті Харкові (повний текст судового рішення складено 26 квітня 2019 року), -
У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Комунального підприємства «Жилкомсервіс» про визнання договору про надання житлово-комунальних послуг недійсним, визнання права на спільну сумісну власність, припинення дій, які порушують право, усунення перешкод, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування майнової шкоди.
Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2019 року у задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги у повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача.
Посилається на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права; вказує, що судом першої інстанції не було враховано, що при вирішенні спорів про захист прав споживачів тягар доказування обставин, які звільняють від відповідальності за невиконання чи неналежне виконання зобов'язання, в тому числі за спричинену шкоду, лежить на продавцеві (виготівникові). ОСОБА_1 вважає, що доведеним є факт отримання ним послуг від Комунального підприємства «Жилкомсервіс», що підтверджується оплатою таких послуг. Проте відповідач не надав суду доказів, які б доводили обставини, що звільняють його від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань. Зазначає також, що судом неповно були досліджені усі надані ним докази, протиправно було відмовлено у витребуванні доказів. Крім того, позивач вважає, що вказана справа підлягає розгляду не у порядку спрощеного провадження, а за загальними правилами позовного провадження, з викликом сторін.
Комунальне підприємство «Жилкомсервіс» надало відзив на апеляційну скаргу, відповідач просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 .
Перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України - в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, судова колегія вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Ухвалюючи рішення у справі за вищевказаним позовом, суд першої інстанції виходив з того, що справа підлягає розгляду за правилами спрощеного позовного провадження, без виклику сторін.
Проте такі висновки суду першої інстанції не відповідають вимогам закону та фактичним обставинам справи.
Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. (ч. 1 ст. 263 ЦПК України).
Стаття 274 ЦПК України містить перелік справ, що розглядаються у порядку спрощеного позовного провадження.
Так, у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи:
1) малозначні справи;
2) що виникають з трудових відносин;
3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд.
У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.
При вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує:
1) ціну позову;
2) значення справи для сторін;
3) обраний позивачем спосіб захисту;
4) категорію та складність справи;
5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо;
6) кількість сторін та інших учасників справи;
7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес;
8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.
В порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах:
1) що виникають з сімейних відносин, крім спорів про стягнення аліментів та поділ майна подружжя;
2) щодо спадкування;
3) щодо приватизації державного житлового фонду;
4) щодо визнання необґрунтованими активів та їх витребування відповідно до глави 12 цього розділу;
5) в яких ціна позову перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
6) інші вимоги, об'єднані з вимогами у спорах, вказаних у пунктах 1-5 цієї частини.
Суд відмовляє у розгляді справи за правилами спрощеного позовного провадження або постановляє ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, якщо після прийняття судом до розгляду заяви позивача про збільшення розміру позовних вимог або зміни предмета позову відповідна справа не може бути розглянута за правилами спрощеного позовного провадження.
Крім того, ч.6 ст. 19 ЦПК України передбачає, що для цілей цього Кодексу малозначними справами є:
1) справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб;
2) справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Матеріали справи свідчать про те, що предметом позовних вимог ОСОБА_1 є визнання договору про надання житлово-комунальних послуг недійсним, визнання права на спільну сумісну власність, припинення дій, які порушують право, усунення перешкод, зобов'язання вчинити певні дії та відшкодування майнової шкоди.
Згідно частин 1-3 ст. 277 ЦПК України питання про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження суд вирішує в ухвалі про відкриття провадження у справі.
Ухвалою судді Ленінського районного суду м.Харкова від 15 березня 2019 року відкрито провадження у справі та визначено, що розгляд справи слід проводити в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін на підставі п.1 ч.6 ст. 19 ЦПК України (а.с.119-120).
Ухвалою судді Ленінського районного суду м.Харкова від 15 березня 2019 року у задоволенні клопотання позивача про розгляд справи у порядку загального позовного провадження було відмовлено. Зазначено, що ціна позову у даній справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, тому справа є малозначною і підлягає розгляду ва порядку спрощеного провадження без виклику сторін (а.с.121-124).
Судом встановлено, що позовні вимоги ОСОБА_1 містять як вимоги майнового характеру, так і вимоги немайнового характеру.
При визначенні чи є справа малозначною судом враховується як ціна позову, так і характер спірних правовідносин.
Справа за позовом ОСОБА_1 не є малозначною в розумінні п.1 ч.6 ст. 19 ЦПК України, оскільки позов також містить вимоги немайнового характеру, на яку посилався суд. При цьому у відповідності до п.2 ч.6 ст. 19 ЦПК України малозначними справами є справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п'ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув, не визнав зазначену справу малозначною та помилково прийшов до висновку, що справа підлягає розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін на підставі п.1 ч.6 ст. 19 ЦПК України.
Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України, обов'язковою підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є: порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд розглянув справу в порядку спрощеного позовного провадження, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
З урахуванням вказаного, колегія суддів вважає, що суд, у порушення вимог п. 2 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, яка підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.
Тому наявні підстави для скасування рішення суду та ухвалення нового рішення.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та члени його сім'ї: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 є співвласниками квартири № АДРЕСА_2 (а.с. 69).
28 листопада 2006 року в газеті «Слобода» №95було опубліковано публічний договір про надання житлового-комунальних послуг, предметом договору є забезпечення відповідачем надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, при цьому споживач зобов'язаний своєчасно оплачувати вказані послуги за встановленими тарифами у строки та на умовах, передбачених договором (а.с.26-27).
Сторони не заперечують, що позивач є споживачем житлово-комунальних послуг, виконавцем яких є КП «Жилкомсервіс».
Згідно рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2006 року № 1186 «Про визначення виконавців житлово-комунальних послуг в житловому фонді м. Харкова», КП «Жилкомсервіс» визначено виконавцем послуг з управління будинком, спорудою, групою будинків комунальної власності територіальної громади м. Харкова, тобто, згідно ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» - Управителем.
22.02.2007 року Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 22.02.2007 року № 188 «Про внесення змін до Рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2006 року № 1186 «Про визначення виконавців житлово - комунальних послуг в житловому фонді м. Харкова», у господарське відання КП «Жилкомсервіс» було передано житловий фонд комунальної власності територіальної громади м. Харкова.
КП «Жилкомсервіс» набуло статусу не тільки управителя, а й балансоутримувача житлового фонду.
22.02.2007 між Управлінням комунального майна і приватизації Департаменту економіки і комунального майна Харківської міської ради та КП «Жилкомсервіс» було укладено Договір № 1288/125 про передачу в господарське відання майна комунальної власності територіальної громади м. Харкова, відповідно до якого було передано КП «Жилкомсервіс» майно, визначене у додатках до Договору. Прийом та передача майна оформлюється двосторонніми актами прийому-передачі».
За період з 01.01.2016 року по 31.12.2018 року ОСОБА_1 здійснена оплата житлового-комунальним послуг на рахунок відповідача у загальному розмірі 3 192,96 грн. (а.с.91-116).
11 жовтня 2018 року позивач звернувся з заявою до КП «Жилкомсервіс», в якій вказував, що він, як споживач житлово-комунальних послуг, вчасно здійснює оплату вказаних послуг. Тоді як підприємство не виконує зобов'язання за договором про надання житлового-комунальних послуг, який опублікований в газеті «Слобода» №95, що вийшла з друку у місті Харкові 28 листопада 2006 року. ОСОБА_1 у вказаній заяві повідомив відповідача, що розриває договір про надання житлово-комунальних послуг з КП «Жилкомсервіс» з 01 вересня 2018 року, оскільки не вбачає підстав для його подовження (а.с.28).
12 листопада 2018 року КП «Жилкомсервіс» повідомило позивача про те, що факт невиконання підприємством своїх обов'язків за договором про надання житлово-комунальних послуг є недоведеним, тому відсутні підстави для одностороннього розірвання договору (а.с.29-30).
16 листопада 2018 року ОСОБА_1 повторно повідомив відповідача, що у відповідності до п.22 договору про надання житлово-комунальних послуг, він розриває договір з КП «Жилкомсервіс» з 31 грудня 2018 року (а.с.31).
05 грудня 2018 року відповідачем роз'яснено позивачу, що відмова споживача від виконання договору про надання житлово-комунальних послуг, не звільняє його від обов'язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої виконавцем (а.с.32).
17 грудня ОСОБА_1 направив директору КП «Жилкомсервіс» примірник Акту-претензії про ненадання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкової території (а.с.33-59).
22 грудня 2018 року відповідачем на адресу позивача направлено відповідь щодо вимог, зазначених в акті -претензії від 17.12.2018 року (а.с.60-61).
Як на підставу позовних вимог, ОСОБА_1 посилався на те, що договір про надання житлового-комунальних послуг, опублікований в газеті «Слобода» №95, яка вийшла з друку у місті Харкові 28 листопада 2006 року, є недійсним, оскільки його волевиявлення на укладення публічного договору не є вільним, зазначає, що його спонукали на укладення оспорюваного договору. Договір складено без врахування особливості укладення договорів у багатоквартирному будинку. Так 13.02.2007 року за результатами перевірки прокуратурою міста Харкові директору КП «Жилкомсервіс» винесено протест з вимогою припинити незаконні дії щодо впровадження та спонукання членів територіальної громади на укладення публічних договорів про надання житлово-комунальних послуг. Позивач вважає, що вказаний договір не відповідає загальним вимогам, додержання яких є необхідним для чинності правочину, вчинений під впливом обману. Договір обмежує його права, як споживача, а його умови є несправедливими. КП «Жилкомсервіс» самостійно не виконує жодних робіт при наданні послуг, а виконує послуги виключно за договорами з третіми особами. При цьому гарантії якісного виконання послуг відсутні і ніхто не несе відповідальності з цього приводу. Крім того ОСОБА_1 вказує, що відповідач не визнає права спільної сумісної власності щодо майна багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2, та не визнає його права, як співвласника у спільній сумісній власності. КП «Жилкомсервіс» не виконує своїх зобов'язань за договором та функції, встановлені відповідно до «Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій». ОСОБА_1 також зазначає, що неправомірними діями та бездіяльністю відповідач завдав йому збитків, які підлягають відшкодуванню. Збитками позивач вважає ту суму грошових коштів, сплачених ним як за комунальні послуги, а також кошти, якими обчислюється вартість пошкодженого майна, необхідного для його поновлення. Також 27 відділення КП «Жилкомсервіс» займає нежитлове приміщення на першому поверсі будинку АДРЕСА_2 , користується входом до будинку та клітковими сходами з метою приймання громадян. Такими своїми діями відповідач унеможливлює йому, як власнику квартири у вказаному будинку, безпечне користування своїм майном. З урахуванням вказаного, позивач просив суд:
1. Договір про надання житлово-комунальних послуг у м. Харків, опублікований у газеті «Слобода» № 95, яка вийшла з друку у м. Харків від 28 листопада 2006 року - визнати недійсним.
2. Визнати право на спільну сумісну власність багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2.
3 . Припинити дії, які порушують право:
- Усунути перешкоди щодо повноважень безпечного володіння своїм особистим майном та безпечне користування та розпорядження належним йому майном спільної сумісної власності будинку за адресою АДРЕСА_2.
- У відповідності до п. 3 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про захист прав споживачів», з метою забезпечення безпеки користування особистим майном (квартирою) і майном спільної сумісної власності будинку, заборонити відповідачу користуватись входом до будинку та клітковими сходами з метою приймання громадян, які не проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_2 (далі - будинок).
- Передати усю технічну документацію на будинок і прибудинкову територію визначену Наказом № 176 від 17.07.2018 р. Міністерством регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, а у разі відсутності такої, виготовити її за свій рахунок.
- Передати ключі від допоміжних приміщень будинку, споруд і сараїв, розташованих на прибудинковій території.
4. Відшкодувати йому майнову шкоду у відповідності до ціни позову та в натурі відповідно до ст. 1192 ЦК України.
5. Судовий збір при розподілі судових витрат покласти на відповідача.
Відповідно до ч. 1 ст. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.
Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Європейський Суд з прав людини в справі «Буланов та Купчик проти України» від 9 грудня 2010 року вказав: «Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов'язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v. Croatia), N 48778/99, пункт 25, ECHR 2002-II)».
Метою правосуддя є забезпечення ефективного поновлення порушеного права.
Відповідно до вимог ч.1 ст.13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки визначені Законом України «Про житлово-комунальні послуги».
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил.
Утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.
Балансоутримувач будинку, споруди, житлового комплексу або комплексу будинків і споруд (далі - балансоутримувач) - власник або юридична особа, яка за договором з власником утримує на балансі відповідне майно, а також веде бухгалтерську, статистичну та іншу передбачену законодавством звітність, здійснює розрахунки коштів, необхідних для своєчасного проведення капітального і поточного ремонтів та утримання, а також забезпечує управління цим майном і несе відповідальність за його експлуатацію згідно з законом.
Управитель - особа, яка за договором з власником чи балансоутримувачем здійснює управління будинком, спорудою, житловим комплексом або комплексом будинків і споруд (далі - управління будинком) і забезпечує його належну експлуатацію відповідно до закону та умов договору.
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» предметом регулювання цього Закону є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг. Суб'єктами цього Закону є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг.
Згідно ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги», до повноважень органів місцевого самоврядування у сфері житлово-комунальних послуг належить, зокрема, визначення виконавця житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг з централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових систем) відповідно до цього Закону в порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства.
Відповідно до ч.2 п.1 ст.13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» послуга з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньо-будинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньо-будинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо) належить до житлово-комунальних послуг.
Матеріали справи свідчать про те, що КП «Жилкомсервіс» засновано відповідно до Господарського кодексу України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та інших нормативно-правових актів України згідно з рішенням 4 сесії Харківської міської ради 5 скликання від 26.07.2006 року № 69/06 «Про створення комунального підприємства «Жилкомсервіс».
Засновником Підприємства є Харківська міська рада, власником майна Підприємства є територіальна громада міста Харкова в особі Управління комунального майна та приватизації Департаменту економіки та комунального майна Харківської міської ради.
Предметом діяльності Підприємства є виконання функцій Управителя та Виконавця житлово-комунальних послуг.
Згідно рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2006 року № 1186 «Про визначення виконавців житлово-комунальних послуг в житловому фонді м. Харкова», КП «Жилкомсервіс» визначено виконавцем послуг з управління будинком, спорудою, групою будинків комунальної власності територіальної громади м. Харкова, тобто, згідно ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» - Управителем (а.с.143).
22.02.2007 року Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 22.02.2007 року № 188 «Про внесення змін до Рішення виконавчого комітету Харківської міської ради від 20.12.2006 року № 1186 «Про визначення виконавців житлово - комунальних послуг в житловому фонді м. Харкова», у господарське відання КП «Жилкомсервіс» було передано житловий фонд комунальної власності територіальної громади м. Харкова, тобто фактично, КП «Жилкомсервіс» набуло статусу не тільки управителя, а й балансоутримувача житлового фонду.
Сторонами не заперечується, що КП «Жилкомсервіс» є балансоутримувачем та управителем будинку АДРЕСА_2 .
Відповідач залежно від цивільно-правових угод може бути споживачем, виконавцем або виробником житлово-комунальних послуг.
Згідно ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.
Частиною першою статті 509 ЦК України встановлено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
За змістом частини першої статті 901 ЦК України, частини першої статті 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.
Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Статтею 29 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлено, що договір на надання житлово-комунальних послуг у багатоквартирному будинку укладається між власником квартири, орендарем чи квартиронаймачем та балансоутримувачем, або уповноваженою ним особою. У разі якщо балансоутримувач не є виконавцем, він укладає договори на надання житлово-комунальних послуг (крім послуг з централізованого опалення, послуг з централізованого постачання холодної води, послуг централізованого постачання гарячої води, послуг з водовідведення (з використанням внутрішньо-будинкових систем) з іншим виконавцем.
28 листопада 2006 року в газеті «Слобода» №95 було опубліковано публічний договір про надання житлового-комунальних послуг, предметом договору є забезпечення відповідачем надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій, при цьому споживач зобов'язаний своєчасно оплачувати вказані послуги за встановленими тарифами у строки та на умовах, передбачених договором (а.с.26-27).
Форма та зміст (умови) типового договору затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 року №529 «Про затвердження типового договору про надання послуг з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій.
Відповідно до положень ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом та має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Згідно ст. 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом. Правочин, для якого законом не встановлена обов'язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Статтею 633 ЦК України визначено, що публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо).
Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) . У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні публічного договору. Умови публічного договору, які суперечать частині другій цієї статті та правилам, обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні публічного договору, є нікчемними.
Відповідно до ч.5 ст. 26 Закону України «Про житлово комунальні послуги» процедура погодження договору відбувається протягом одного місяця з дня внесення проекту договору однією із сторін.
Згідно з ч.1 ст.642 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і висловлювати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
За приписом ч.1 ст.643 ЦК України, якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідну до вказаних в пропозиції умов договору, яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Пунктом 22 договору про надання житлово-комунальних послуг було визначено, що договір укладений згідно з п.3 ст.205, ст. ст. 642, 643 ЦК України та набирає чинності з 01 січня 2007 року строком на 3 роки, якщо про інше не буде заявлено споживачем в письмовій формі, та вважається продовженим на той же самий термін, якщо за місяць до закінчення його строку однією із сторін не буде письмово заявлено про розірвання договору або необхідність його перегляду (а.с.141).
Законодавством передбачений двосторонній обов'язок, щодо укладання договору про надання житлово-комунальних послуг, у зв'язку з чим у разі відмови на оплату таких послуг споживачем з посиланням на відсутність укладеного договору не беруться до уваги, оскільки споживачі зобов'язані оплатити житлово - комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. (Постанова Верховного суду України від 30.10.2013 р. по справі 6-59цс13).
Судом встановлено, що позивач протягом місяця з дня опублікування договору, не звертався до КП «Жилкомсервіс» з відмовою укласти вказаний договір. ОСОБА_1 , як співвласник квартири № АДРЕСА_2 виконував зобов'язання за оспорюваним договором, про що свідчать копії наданих позивачем квитанцій (а.с.91-116).
Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Зі змісту ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 Цього Кодексу.
Статтями 12, 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.
Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Позивачем не надано доказів того, що він відмовився від укладення договору, що свідчить про прийняття пропозиції з його боку на укладення договору згідно з ч.3 ст.205 ЦК України, за правилами якої, у випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що наявні підстави для розірвання договору про надання житлово-комунальних послуг.
Доказів того, що зобов'язання за договором КП «Жилкомсервіс» належним чином не виконує, - позивачем суду не надано.
Колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійсним договору про надання житлово-комунальних послуг у м. Харків, який опублікований у газеті «Слобода» № 95, що вийшла з друку у м. Харків від 28 листопада 2006 року.
Вимоги позивача про визнання за ним права на спільну сумісну власність багатоквартирного будинку за адресою: АДРЕСА_2, також задоволенню не підлягають, оскільки законом презюмується право спільної сумісної власності власників квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку спільного майна багатоквартирного будинку.
Так, правовий режим права власності визначається виключно законами України, відповідно до п.7 ч.1 ст. 92 Конституції України.
Частиною 2 ст. 382 ЦК України встановлено, що усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку.
Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.
Згідно п.6 ч.1 ст. 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.
Рішенням Конституційного Суду України № 4-рп/2004 від 02.03.2004 року визначено, що допоміжні приміщення (підвали, сараї, кладові, горища, колясочні і т. ін.) передаються безоплатно у спільну власність громадян одночасно з приватизацією ними квартир (кімнат у квартирах) багатоквартирних будинків. Підтвердження права власності на допоміжні приміщення не потребує здійснення додаткових дій, зокрема створення об'єднання співвласників багатоквартирного будинку, вступу до нього. Власник (власники) неприватизованих квартир багатоквартирного будинку є співвласником (співвласниками) допоміжних приміщень нарівні з власниками приватизованих квартир.
Відповідно до ст. 355 ЦК України, майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).
Згідно ст. 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
Крім того ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» також передбачає, що спільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.
Разом з тим відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 6 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» співвласники мають право, зокрема вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників.
Таким чином право власності позивача на квартиру породжує право спільної власності на допоміжні приміщення багатоквартирного будинку, технічне обладнання тощо, які призначені для обслуговування житлового комплексу і забезпечують його використання.
Момент виникнення права власності на квартиру є моментом виникнення права спільної власності на допоміжні приміщення.
Матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що дії КП «Жилкомсервіс» порушують право позивача, як власника квартири № АДРЕСА_2 . Тому відсутні підстави і для задоволення позову в частині вимог про усунення перешкоди щодо повноважень безпечного володіння особистим майном та безпечне користування та розпорядження належним майном спільної сумісної власності будинку за адресою АДРЕСА_2; про заборону відповідачу користуватись входом до будинку та клітковими сходами з метою приймання громадян, які не проживають у будинку за адресою: АДРЕСА_2 (далі - будинок); про передачу технічної документації на будинок і прибудинкову територію; про передачу ключів від допоміжних приміщень будинку, споруд і сараїв, розташованих на прибудинковій території.
Технічна документація на будинок та прибудинкову територію, а також ключі від допоміжних приміщень будинку передаються Управителем лише у разі зміни форми управління будинком, відповідно до ч.6 ст. 5 Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку».
Щодо вимог позивача про відшкодування майнової шкоди, колегія суддів вважає, що вони задоволенню не підлягають, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 22, 322 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є:
1) втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).
Згідно з ч. 1 ст. 1192 цього Кодексу з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов'язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати її в натурі (передати річ того ж роду і такої ж якості, полагодити пошкоджену річ тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі.
Судом встановлено, що за період з 01.01.2016 року по 31.12.2018 року ОСОБА_1 здійснена оплата житлового-комунальним послуг на рахунок відповідача у загальному розмірі 3 192,96 грн. (а.с.91-116). Вказану суму позивач вважає збитками, а також кошти, якими обчислюється вартість пошкодженого майна, необхідного для його поновлення.
Відповідно до ст. 322 ЦК України, тягар утримання майна покладений на власника, якщо інше не передбачено законом або договором.
Забезпечення проведення капітального і поточного ремонтів відповідно до встановлених стандартів, нормативів, норм та правил відповідно з пунктами 5, 6 ч. 2 ст. 24 та пунктами 1, 7, 8 ч. 2 ст. 25 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» покладено на балансоутримувача та управителя житлового будинку.
Доказів неналежного виконання обов'язків за публічним договором про надання житлово-комунальних послуг саме відповідачем, - матеріали справи не містять. А оплата вартості отриманих споживачем послуг є обов'язком позивача.
Крім того, колегія суддів не приймає до уваги клопотання КП «Жилкомсервіс» про застосування строків позовної давності до спірних правовідносин (а.с.127-128), оскільки правила про позовну давність застосовуються лише тоді, коли буде доведено існування самого суб'єктивного права. У випадку відсутності такого права або коли воно ніким не порушено, в позові має бути відмовлено не з причин пропуску строку позовної давності, а в зв'язку з необґрунтованістю самої вимоги.
З урахуванням того, що позовні вимоги є недоведеними та необгрунтованими, наявні підстави для відмови ОСОБА_1 у позові.
Доводи апеляційної скарги частково спростовують висновки суду першої інстанції, а саме: спростовуються в частині порушення судом першої інстанції порядку розгляду справи за вищевказаним позовом. Інші доводи апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги через безпідставність та недоведеність позовних вимог.
Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Враховуючи викладене, судова колегія приходить до висновку, що наявні підстави для часткового задоволення вимог апеляційної скарги позивача. Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2019 року слід скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Керуючись ст. 274, 367, 369, 374, 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд,-
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 26 квітня 2019 року - скасувати та ухвалити нове.
Позовні вимоги ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Головуючий: О.В. Маміна
Судді: С.С. Кругова
Н.П. Пилипчук
Повне судове рішення виготовлено 25.07.2019 року.