Справа № 640/14531/19
н/п 2-о/640/184/19
"24" липня 2019 р. Київський районний суд м. Харкова
в складі: головуючого судді: Зуб Г.А.,
за участю секретаря: Черниш О.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Харкові цивільну справу за заявою ОСОБА_1 , заінтересована особа - Харківський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області про встановлення факту смерті,-
встановив:
Заявник звернулась до суду із заявою про встановлення факту смерті своєї бабусі ОСОБА_2 , яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Весела Тарасівка Луганської області. В обґрунтування своїх вимог заявник зазначає, що вона є онукою померлої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Встановлення даного факту заявнику потрібно для отримання свідоцтва про смерть, оскільки свідоцтво про смерть у відділі державної реєстрації актів цивільного стану отримати неможливо, оскільки факт смерті відбувся на тимчасово окупованій території України, для оформлення своїх спадкових справ. Заявник звернулась до Харківського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану м. Харкова, але 23.07.2019 року отримала відмову у проведенні державної реєстрації смерті.
Заявник в судове засідання не з'явилась, надала до суду заяву про проведення судового засідання в свою відсутність, заяву підтримала та просила її задовольнити.
Представник заінтересованої особи - Харківського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Харківській області у судове засідання не з"явився, повідомлявся у встановленому законом порядку, надав до суду пояснення, в яких просить розглянути справу за своєї відсутності, та заперечень щодо встановлення факту немає.
23.07.2019 року вказана справа надійшла до суду та розподілена судді Зуб Г.А.
Ухвалою судді від 23.07.2019 року було відкрито окреме провадження у вказаній справі.
Згідно з ч.1 ст.293 ЦПК України, окреме провадження - це вид не позовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
Відповідно до п.8 ч.1 ст.315 ЦПК України суд розглядає справи про встановлення факту смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті.
Згідно з абз.2 ч.1 ст. 317 ЦПК України заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана родичами померлого або їхніми представниками до суду за межами такої території України. Згідно частини 2 ст.317 ЦПК України справи про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, розглядаються невідкладно з моменту надходження відповідної заяви до суду.
Заявник є переміщеною особою з тимчасово окупованої території України та районів проведення АТО, та перемістилася з тимчасово окупованої території в м. Харків, Київський район, АДРЕСА_1 .
У судовому засіданні встановлено, що заява про встановлення факту смерті ОСОБА_2 , котра померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Весела Тарасівка Луганської області подана онукою померлої.
На підтвердження факту смерті ОСОБА_2 заявник подала копії: паспортів, свідоцтва про народження, свідоцтва про розірвання шлюбу, свідоцтва про народження, свідоцтва про шлюб, свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , довідку про причину смерть, лікарського свідоцтва про смерть №5, останні з яких видані установами, що розташовані на окупованій території, згідно яких ОСОБА_2 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 в с. Весела Тарасівка Луганської області.
Заявник зверталась до Харківського міського відділу державної реєстрації актів цивільного стану ГТУЮ у Харківській області з заявою щодо державної реєстрації смерті бабусі,
однак, їй було відмовлено у проведенні державної реєстрації смерті, оскільки заявником було пред'явлено документ, форма якого не відповідає формі, визначеній наказом МОЗ від 08.08.2006 №545.
Отже, підставою звернення заявника до суду є неможливість реєстрації факту смерті бабусі у зв'язку з тим, що офіційні документи, що посвідчують даний факт, видані органами, які розміщені на території, яка тимчасово непідконтрольна Україні.
Оцінюючи надані до суду документи, суд виходить з того, що смерть особи є юридичним фактом, що має наслідком припинення, зміну та виникнення багатьох правовідносин, а тому має безпосереднє значення для реалізації різними особами своїх прав.
Відповідно до ст.ст.3, 8, 9 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, а чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
За ч.ч.3, 4 ст.49 ЦК України державній реєстрації підлягають народження фізичної особи та її походження, громадянство, шлюб, розірвання шлюбу у випадках, передбачених законом, зміна імені, смерть. Реєстрація актів цивільного стану провадиться відповідно до закону. Народження фізичної особи та її походження, усиновлення, позбавлення та поновлення батьківських прав, шлюб, розірвання шлюбу, зміна імені, смерть підлягають обов'язковому внесенню до Державного реєстру актів цивільного стану громадян в органах юстиції в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію актів цивільного стану» державна реєстрація смерті проводиться органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі: документа встановленої форми про смерть, виданого закладом охорони здоров'я або судово-медичною установою; рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час або оголошення її померлою.
Таким чином, медичне свідоцтво про смерть № 5 від 04 червня 2019 року не створює правових наслідків, але в той же час воно містить фактичні дані відповідно до ст. 76 ЦПК України, які підтверджують вимоги заявника. Суд враховує положення ч.3 ст.2 Закону України "Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях", відповідно до якого діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв'язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи.
Відповідно до ст.1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» - тимчасово окупована територія України є невід'ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції та законів України.
В силу положень Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» основою гуманітарної, соціальної та економічної політики держави Україна стосовно населення тимчасово окупованої території України є захист і повноцінна реалізація національно-культурних, соціальних та політичних прав громадян України, у тому числі корінних народів та національних меншин.
Правовий режим тимчасово окупованої території передбачає особливий порядок забезпечення прав і свобод громадян України, які проживають на тимчасово окупованій території (Закон України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).
Відповідно ст.9 вказаного Закону, будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків. Встановлення зв'язків та взаємодія органів державної влади України, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб з незаконними органами (посадовими особами), створеними на тимчасово окупованій території, допускається виключно з метою забезпечення національних інтересів України, захисту прав і свобод громадян України, виконання міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, сприяння відновленню в межах тимчасово окупованої території конституційного ладу України.
Стосовно окупованих територій у практиці Міжнародного суду ООН сформульовані так звані «намібійські винятки»: документи, видані окупаційною владою, повинні визнаватися, якщо їх невизнання веде за собою серйозні порушення або обмеження прав громадян. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 21 червня 1971 року «Юридичні наслідки для держав щодо триваючої присутності Південної Африки у Намібії» зазначено, що держави - члени ООН зобов'язані визнавати незаконність і недійсність триваючої присутності Південної Африки в Намібії, але «у той час як офіційні дії, вчинені урядом Південної Африки від імені або щодо Намібії після припинення дії мандата є незаконними і недійсними, ця недійсність не може бути застосовна до таких дій як, наприклад, реєстрація народжень, смертей і шлюбів».
Європейський суд з прав людини послідовно розвиває цей принцип у своїй практиці. Так, якщо у справі «Лоізіду проти Туречиини» (Loizidou v. Turkey, 18.12.1996, §45) ЄСПЛ обмежився коротким посиланням на відповідний пункт названого висновку Міжнародного суду, то у справах «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001) та «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016) він приділив значну увагу аналізу цього висновку та подальшої міжнародної практики. При цьому ЄСПЛ констатував, що «Консультативний висновок Міжнародного Суду, що розуміється в сукупності з виступами і поясненнями деяких членів суду, чітко показує, що в ситуаціях, подібних до тих, що наводяться в цій справі, зобов'язання ігнорувати, не брати до уваги дії існуючих de facto органів та інститутів [окупаційної влади] далеко від абсолютного. Для людей, що проживають на цій території, життя триває. І це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до сказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, в тому числі й цим [ЄСПЛ]. Вирішити інакше означало б зовсім позбавляти людей, що проживають на цій території, всіх їх прав щоразу, коли вони обговорюються в міжнародному контексті, що означало б позбавлення їх навіть мінімального рівня прав, які їм належать» (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §96). При цьому, за логікою цього рішення, визнання актів окупаційної влади в обмеженому контексті захисту прав мешканців окупованих територій ніяким чином не легітимізує таку владу (Cyprus v. Turkey, 10.05.2001, §92). Спираючись на сформульований у цій справі підхід, ЄСПЛ у справі «Мозер проти Республіки Молдови та Росії» наголосив, що «першочерговим завданням для прав, передбачених Конвенцією, завжди має бути їх ефективна захищеність на території всіх Договірних Сторін, навіть якщо частина цієї території знаходиться під ефективним контролем іншої Договірної Сторони [тобто є окупованою]» (Mozer v. the Republic of Moldova and Russia, 23.02.2016, §142).
Таким чином, суд вважає за можливе застосувати названі загальні принципи («Намібійські винятки»), сформульовані в рішеннях Міжнародного суду ООН та Європейського суду з прав людини, в контексті оцінки документів про смерть особи, виданих закладами, що знаходяться на окупованій території, як доказів, оскільки суд розуміє, що можливості збору доказів смерті особи на окупованій території можуть бути істотно обмеженими, у той час як встановлення цього факту має істотне значення для реалізації цілої низки прав людини, включаючи право власності (спадкування), право на повагу до приватного та сімейного життя тощо.
Виходячи з наявних у справі доказів вбачається, що реєстрація смерті бабусі заявника у органах реєстрації актів цивільного стану не проводилась, можливості зареєструвати її смерть на підставі вищезазначених документів, оскільки вони не відповідають визначеній чинним законодавством формі для проведення державної реєстрації смерті, не існує, тому відновлення порушених прав заявника неможливо в іншій спосіб, як встановлення даного юридичного факту в судовому порядку.
Відповідно до п.1 Розділу І Правил державної реєстрації актів громадянського стану в Україні, затверджених наказом Міністерства юстиції України 18 жовтня 2000 року №52/5, державна реєстрація актів цивільного стану проводиться з метою забезпечення реалізації прав фізичної особи та офіційного визнання і підтвердження державою фактів народження фізичної особи та її походження, шлюбу, розірвання шлюбу, зміни імені, смерті. Згідно вказаних Правил державної реєстрації актів цивільного стану в України у зв'язку з неможливістю виконувати повноваження відділами державної реєстрації актів цивільного стану Автономної Республіки Крим, міста Севастополя та на тимчасово окупованих територіях, та території проведення АТО, проведення державної реєстрації актів цивільного стану, внесення змін до актових записів цивільного стану, їх поновлення, анулювання здійснюються відділами державної реєстрації актів цивільного стану за межами цієї території за місцем звернення заявника.
Пунктом 1 глави 5 розділу III Правил державної реєстрації актів цивільного стану в Україні передбачено, що підставою для проведення державної реєстрації смерті є лікарське свідоцтво про смерть (форма №106/о), фельдшерська довідка про смерть (форма №106-1/о), рішення суду про встановлення факту смерті особи в певний час.
Відповідно до вимог п.8 ч.1 ст.430 ЦПК України, суд допускає негайне виконання рішень у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України.
Наведене свідчить, що факт смерті бабусі заявника є доведеним, та враховуючи, що вона померла на тимчасово окупованій території, реєстрація її смерті органом державної реєстрації актів цивільного стану на підставі наданих документів є неможливою, а встановлення факту смерті необхідне для отримання свідоцтва про смерть легітимним державним органам, суд приходить до висновку, що вимоги заявника законні, обґрунтовані і підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 2,5,10,12,258,259,263-265,268, 293-294,315-319,430 ЦПК України, суд, -
Заяву ОСОБА_1 - задовольнити.
Встановити факт смерті ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , місце народження: с. Круглик Лутугінського району Луганської області, яка настала ІНФОРМАЦІЯ_1 у с. Весела Тарасівка Луганської області.
Рішення суду є підставою для державної реєстрації смерті особи.
Рішення підлягає негайному виконанню.
Копію рішення надіслати заінтересованій особі.
Рішення суду може бути оскаржене в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подачі в 30-денний строк апеляційної скарги з дня отримання копії рішення.
Оскарження рішення не зупиняє його виконання.
У відповідності до п.п. 15.5 п.п. 15 п.1 Розділу ХІІІ Перехідних Положень ЦПК України в новій редакції, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно- телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди.
Повний текст рішення суду складено 24 липня 2019 року.
Суддя Г.А. ЗУБ