Справа № 320/5680/18 Головуючий у 1-й інстанції: Лапій С.М.
Суддя-доповідач: Василенко Я.М.
16 липня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого Василенка Я.М.,
суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.,
при секретарі Баглай О.Є.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2019 у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень, вимоги та рішення про застосування штрафних санкцій, -
ФОП ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- визнати протиправним та скасувати податкові повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області від 17.05.2017 № 0001161303, № 0007481303, № 0001131303, № 0007501303;
- визнати протиправними та скасувати податкову вимогу від 06.07.2017 № Ф-0003611303 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску та рішення від 06.07.2017 № 0003621303 про застосування штрафних санкцій за донарахування єдиного соціального внеску.
Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2019 позов задоволено.
Не погоджуючись з вказаним рішенням Головне управління Державної фіскальної служби у Київській області звернулось із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.
З матеріалів справи вбачається, що ФОП ОСОБА_1 зареєстрований Іванківським міжрайонним управлінням юстиції у Київській області 21.04.2003. Перебуває на обліку в Іванківському відділенні Вишгородської ОДПІ ГУ ДФС у Київській області з 21.03.2003 № 1501.
Позивач здійснює діяльність з надання послуг по перевезенню пасажирів на автобусному маршруті загального користування (КВЕД 49.39).
Відповідно до наказу ГУ ДФС у Київській області від 10.03.2017 № 413, плану-графіку проведення планових виїзних перевірок суб'єктів господарювання та направлень від 27.03.2017 № 650 та № 651 працівниками податкового органу проведено документальну планову виїзну перевірку фінансово-господарської діяльності з питань дотримання ФОП ОСОБА_1 вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.01.2014 по 31.12.2016.
За результатами перевірки складено акт від 24.04.2017 № 253/10-36/2717910090.
Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог:
- п. 6 ст. 128 ГК України та п. 177.10 ст. 177 ПК України, у період з 01.01.2014 по 31.12.2016 облік доходів та витрат вівся неналежним чином;
- п. 177.5 ст. 177 ПК України, в результаті заниження чистого (оподатковуваного) доходу у сумі 8 556 005, 50 грн., та з якого не сплачено до бюджету податок на доходи фізичних осіб у сумі 1572833, 02 грн.;
- п.п. 1.2 п. 2 ч. 1 ст. 7 , п. 11 ст. 8, абз. « 3» п. 8 ст. 9 ЗУ «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування», в результаті заниження чистого (оподатковуваного) доходу у сумі 8556005, 50 грн., внаслідок чого підприємцем занижено єдиний соціальний внесок у сумі 247925, 00 грн.;
- п. 16-1 підрозділу 10 розділу ХХ перехідних положень Податкового Кодексу України, в результаті заниження чистого (оподатковуваного) доходу у сумі 6 543 523, 08 грн., внаслідок чого підприємцем занижено військовий збір у сумі 98 152, 85 грн.;
- п. 198.4 та п. 198. 6 ст. 198 ПК України, в результаті перевірки не сплачено до бюджету податок на додану вартість у сумі 1 187 318, 78 грн.
На підставі акта перевірки податковим органом прийнято податкові повідомлення -рішення від 17.05.2017 № 0007481303, №0001131303, № 0007501303, вимога від 17.05.2017 № Ф-0007471303 про сплату боргу (недоїмки) з єдиного соціального внеску та рішення від 17.05.2017 № 0001161303 про застосування штрафних санкцій за донарахування єдиного соціального внеску.
Згідно рішення ДФС України від 30.06.2017 № 8282/Г/99-99-11-02-02-15 ГУ ДФС у Київській області сформовано нову вимогу від 06.07.2017 № 0003611303 та рішення від 06.07.2017 № 0003621303 про застосування штрафних санкцій за донарахування єдиного соціального внеску.
Рішенням ДФС України від 31.07.2017 №9639/1799-99-11-02-01-14 податкові повідомлення-рішення ГУ ДФС у Київській області від 17.05.2017 № 0007481303 про збільшення грошового зобов'язання з податку на доходи фізичних осіб, № 0001131303 про збільшення грошового зобов'язання з військового збору, № 0007501303 про збільшення податкового зобов'язання з податку на додану вартість залишено без змін, а скаргу ФОП ОСОБА_1 - без задоволення.
Не погоджуючись з оскаржуваними податковими повідомленнями-рішеннями, вимогою та рішенням про застосування штрафних фінансових санкцій, позивач звернувся до суду першої інстанції з даним позовом.
Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що оскільки формування податкового кредиту та валових витрат за господарськими операціями підтверджено первинною документацією, господарські операції були реальними, у зв'язку з чим є підстави для скасування спірних податкових повідомлень-рішень, вимоги та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування єдиного соціального внеску.
Апелянт у своїй скарзі зазначає, що відповідач діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені законодавством України. Податкові повідомлення-рішення, вимога та рішення про застосування штрафних санкцій за донарахування єдиного соціального внеску є обґрунтованими, оскільки у ході перевірки встановлено порушення вимог податкового законодавства, що свідчить про заниження позивачем податкових зобов'язань.
Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.
З матеріалів справи вбачається, що фактично у період з 01.01.2014 по 31.12.2016 позивач здійснював діяльність на загальній системі оподаткування, вид діяльності: надання послуг по перевезенню пасажирів на автобусному маршруті загального користування (КВЕД 49.39).
Як вбачається з акта перевірки, позивачем до складу валових витрат безпосередньо пов'язаних з отриманням доходу, віднесено витрати на паливно-мастильні матеріали.
Придбане пальне позивачем використано за цільовим призначенням у власній господарській діяльності, а саме - для надання послуг з перевезення пасажирів на автобусному маршруті загального користування згідно укладених договорів:
- договір про організацію перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування від 12.10.2010 № М-10/1-4 (далі - Договір);
- договір від 26.11.2015 № 2015-15-10;
- договір від 12.11.2010 № М-10/1-5;
- договір від 26.11.2015 № 2015-15-11;
- договір від 04.09.2012 №120708-124;
- договір від 04.09.2012 № 120708-123;
- договір від 09.04.2013 №120708-134;
- договір від 18.02.2013 № 120708-119;
- договір від 18.02.2013 № 120708-172;
- договір по перевезенню пасажирів (робітників) з ТОВ «Перший столичний хлібозавод» від 30.11.2016 № 01-12-2016;
- договір по перевезенню пасажирів (робітників) з ТОВ «Комплекс Агромарс» філія «Гаврилівський птахівничий комплекс» від 01.08.2014 № 659/2014/КАМ/0;
- договір по перевезенню пасажирів (робітників) з ТОВ «Меркс Інтеріо» від 24.03.2015 № 1/03/15 та від 01.01.2016 № 01/01/16.
На підтвердження виконання зазначених договорів до перевірки було надано книгу доходів та витрат, а також фіскальні чеки.
В акті перевірки зазначено, що згідно даних книги доходів та витрат встановлено, що ФОП ОСОБА_1 , включав до складу витрат, безпосередньо пов'язаних з отриманням доходу, витрати на паливно-мастильні матеріали на підставі фіскальних чеків.
Відповідно до підпункту 14.1.27, підпункту 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України (в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин) витрати - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником), а господарська діяльність - діяльність особи, що пов'язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.
Об'єкт оподаткування податком на прибуток визначений у статті 134 ПК України як прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом зменшення суми доходів звітного періоду, визначених згідно зі статтями 135-137 цього Кодексу, на собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та суму інших витрат звітного податкового періоду, визначених згідно зі статтями 138-143 цього Кодексу, з урахуванням правил, встановлених статтею 152 цього Кодексу.
Склад витрат і порядок їх визначення закріплений в статті 138 зазначеного Кодексу. Зокрема, згідно з пунктом 138.1 статті 138 цього Кодексу, витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються із: витрат операційної діяльності, які визначаються згідно з пунктами 138.4, 138.6 - 138.9, підпунктами 138.10.2 - 138.10.4 пункту 138.10, пунктом 138.11 цієї статті: інших витрат, визначених згідно з пунктом 138.5, підпунктами 138.10.5, 138.10.6 пункту 138.10, пунктами 138.11, 138.12 цієї статті, пунктом 140.1 статті 140 і статтею 141 цього Кодексу; крім витрат, визначених у пунктах 138.3 цієї статті та у статті 139 цього Кодексу.
Нормою підпункту 138.1.1 пункту 138.1 статті 138 ПК України передбачено, що витрати операційної діяльності включають в себе собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг та інші витрати беруться для визначення об'єкта оподаткування з урахуванням пунктів 138.2, 138.11 цієї статті, пунктів 140.2 - 140.5 статті 140, статей 142 і 143 та інших статей цього Кодексу, які прямо визначають особливості формування витрат платника податку.
Зокрема, згідно з підпунктами 138.8, 138.4 статті 138 ПК України, собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів, виконанням робіт, наданням послуг, а саме: прямих матеріальних витрат (вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу виготовленого товару, виконаної роботи, наданої послуги, придбаних напівфабрикатів та комплектувальних виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об'єкта витрат); прямих витрат на оплату праці; амортизації виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; загальновиробничі витрати, які відносяться на собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг відповідно до положень (стандартів) бухгалтерського обліку; вартості придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів, виконанням робіт, наданням послуг; інших прямих витрат, у тому числі витрат з придбання електричної енергії (включаючи реактивну).
При цьому, витрати, що формують собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг, крім нерозподільних постійних загальновиробничих витрат, які включаються до складу собівартості реалізованої продукції в періоді їх виникнення, визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів, виконаних робіт, наданих послуг.
Відповідно абзацу першого пункту 138.2 статті 138, підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України витрати, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.
Не включаються до складу витрат витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.
Із наведеного нормативного регулювання випливає, що витрати позивача, понесені у зв'язку із придбанням товарів чи послуг, належать до категорії витрат, що формують собівартість реалізованих товарів, робіт, послуг і зменшують оподатковуваний дохід платника, якщо вони понесені у процесі реальної господарської діяльності, яка документально підтверджується (дані висновки суду відповідають правовій позиції Верховного Суду України, що наведена в його постанові від 14.03.2017 № 21-1513а16 (справа № 826/20366/13-а).
Відповідно до норм підпункту 14.1.181 пункту 14.1 статті 14, підпункту «а» пункту 198.1, пункту 198.2 статті 198 ПК України податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов'язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно розділу V цього Кодексу.
Право на віднесення сум податку до податкового кредиту виникає у разі здійснення операцій з придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг.
Датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг або дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.
Згідно з пунктом 198.3 статті 198 ПК України, податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг, але не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу, та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду, зокрема, у зв'язку з придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.
Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.
Пунктом 198.6 статті 198 ПК України встановлено, що не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв'язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.
У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.
Платник податку зобов'язаний надати покупцю (отримувачу) на його вимогу підписану уповноваженою платником особою та скріплену печаткою (за наявності) податкову накладну, складену за вибором покупця (отримувача) в один з таких способів: а) у паперовому вигляді; б) в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи та умови реєстрації податкової накладної у Єдиному реєстрі податкових накладних. У такому разі складання податкової накладної у паперовому вигляді не є обов'язковим.
У даній податковій накладній зазначаються в окремих рядках обов'язкові реквізити, перелік яких наведений у пункті 201.1 статті 201 ПК України.
Правовий статус податкової накладної закріплений в положеннях норм статті 201 цього Кодексу.
Виходячи з аналізу наведених норм в сукупності, ПК України визначено окремі випадки, за яких неможливе формування податкового кредиту, зокрема це: відсутність зв'язку з господарською діяльністю, фіктивність операцій (відсутність поставок), відсутність податкової правосуб'єктності, відсутність на момент перевірки податкових накладних або видача їх особою, яка не є платником податку додану вартість. Таким чином, із зазначеного вище також випливає те, що при дослідженні факту здійснення господарської операції, оцінці підлягають відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку.
За приписами норм пункту 44.1 і пункту 44.3 ПК України, для цілей оподаткування платники податків зобов'язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов'язаних з визначенням об'єктів оподаткування та/або податкових зобов'язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов'язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.
Законом України «Про бухгалтерський обік та фінансову звітність в Україні» передбачено, що підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій.
Таким чином, враховуючи викладені законодавчі норми, для підтвердження включення до складу податкового кредиту сум податку, сплачених у складі ціни за придбаний товар (роботи, послуги), необхідні первинні документи (податкові накладні, видаткові накладні, акти здачі-прийняття товару тощо), оформлені відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні».
Закон України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» поширюється на всіх юридичних осіб, створених відповідно до законодавства України, незалежно від їх організаційно-правових форм і форм власності, а також на представництва іноземних суб'єктів господарської діяльності, які зобов'язані вести бухгалтерський облік та подавати фінансову звітність згідно з законодавством (ст. 2).
Частиною 2 ст. 3 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» визначено, що бухгалтерський облік є обов'язковим видом обліку, який ведеться підприємством. Фінансова, податкова, статистична та інші види звітності, що використовують грошовий вимірник, ґрунтуються на даних бухгалтерського обліку.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» первинний документ - це документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.
Згідно ст. 9 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні» підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.
Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати такі обов'язкові реквізити: назву документа (форми); дату і місце складання; назву підприємства, від імені якого складено документ; зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.
Згідно п. 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24.05.1995 № 88, первинні документи (на паперових і машинозчитуваних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов'язкові реквізити: назва підприємства, установи, від імені яких складений документ, назва документа (форми), код форми, дата і місце складання, зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному і вартісному виразі), посади, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.
Відповідно до п. 2.15 та п. 2.16 вищевказаного Положення, забороняється приймати до виконання первинні документи на операції, що суперечать законодавчим та нормативним актам.
Таким чином, для надання юридичної сили і доказовості, первинні документи повинні бути складені відповідно до вимог чинного законодавства та не порушувати публічний порядок, встановлений Законом України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні».
Як вже було зазначено вище, у перевіряємому періоді позивач здійснював придбання паливно-мастильних матеріалів, яке в подальшому було використане ним у власній господарській діяльності, а саме - для заправки транспортних засобів (зареєстровано 16 транспортних засобів) для надання послуг з перевезень.
Реальність придбання пального та його подальше використання для здійснення підприємницької діяльності підтверджується належним чином оформленими документами первинного бухгалтерського обліку. Оплата за придбане пальне здійснювалась позивачем готівковими коштами, що підтверджується фіскальними чеками.
При цьому, колегія суддів звертає увагу, що всі зазначені вище документи надавались позивачем під час перевірки, що відображено в акті перевірки та зауважень до їх форми та змісту у перевіряючих не було.
Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що витрати позивача на придбання палива є документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними із господарською діяльністю позивача з надання транспортних послуг, а тому позивач правомірно визначив свій оподатковуваний дохід за 2014-2016 роки, з врахуванням п. 177.2 ст. 177 Податкового кодексу України.
При цьому, доводи апелянта про те, що позивачем на перевірку не було надано жодних документів, що підтверджують використання придбаного пального у господарській діяльності, не беруться колегією суддів до уваги, з огляду на наступне.
Відсутність окремих документів сама по собі не може бути підставою для визнання конкретної господарської операції такою, що не відбулась. Податковий орган зобов'язаний під час перевірки операцій платника досліджувати, акцентувати і враховувати всю наявну у нього інформацію та надані документи за перевіряємий період у їх сукупності, оскільки лише в такому випадку висновок про наявність або відсутність порушення вимог податкового законодавства суб'єктом господарювання буде обґрунтованим.
Отже, враховуючи отримані під час проведення перевірки відомості щодо позивача, наявність у нього власного автомобільного транспорту, відсутність залишків товарно-матеріальних цінностей, аналіз транспортування товарно-матеріальних цінностей, вид діяльності, належне виконання угод з перевезення та інші показники, колегія суддів приходить до висновку, що в даному конкретному випадку надані під час перевірки первинні документи підтверджують і розкривають суть та внутрішню сторону господарських операцій з надання послуг, їх реальність, економічну вигоду і ділову мету.
Крім того, з метою податкового обліку господарські операції можуть оформлюватися будь-якими первинними документами, зміст яких відповідає вищенаведеним вимогам податкового законодавства, та складення яких відповідає законодавчо установленим вимогам щодо оформлення такої операції або звичаєвій практиці. При цьому, умовою документального підтвердження операції є можливість на підставі наявних документів зробити висновок про те, що витрати фактично понесені. Не надання під час перевірки авансових звітів та подорожніх листів не можуть бути свідченням невикористання придбаного пального у власній господарській діяльності.
Щодо посилання апелянта на те, що списання пально-мастильних матеріалів має здійснюватись згідно з фактичною вартістю витрачених пально-мастильних матеріалів з урахуванням норм витрат, наведених у наказі Міністерства транспорту України від 10.02.1998 року № 43 із змінами та доповненнями, колегія суддів зазначає наступне.
З'ясовуючи правомірність застосування відповідачем під час розрахунку чистого оподатковуваного доходу від здійснення підприємницької діяльності суд бере до уваги те, що п.1 Наказу Міністерства транспорту України №43 від 10.02.1998 «Про затвердження Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті» затверджені Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті.
У положеннях «Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», затверджених наказом Міністерства транспорту України № 43 від 10.02.1998, зазначено, що норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті призначені для планування потреби підприємств, організацій та установ (далі - підприємств) в паливно-мастильних матеріалах і контролю за їх витратами, ведення звітності, запровадження режиму економії і раціонального використання нафтопродуктів, а також можуть застосовуватись для розроблення питомих норм витрат палива.
Як зазначено у пп.2.1.5 п.2.1 розділу 2 «Норм витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», для нових моделей (модифікацій) автомобілів та автомобілів оригінальної конструкції, що не увійшли до цього документа, обладнання, що встановлюється на колісних транспортних засобах, технологічних машин і механізмів, автомобілів при виконанні спеціальної роботи або здійсненні перевезень в специфічних умовах експлуатації, виконанні технологічних операцій встановлюються тимчасові та тимчасові індивідуальні, базові, базові лінійні та диференційовані норми витрат палива з уточненням, за необхідності, коефіцієнтів їх коригування, які розробляються головним інститутом Міністерства інфраструктури України (далі - Міністерство) Державтотранс НДІ проектом за заявками заводів-виробників чи підприємств - власників автомобілів на договірних засадах (форма заявки на розроблення - згідно з додатком Е).
Тимчасові індивідуальні норми є чинними для конкретного підприємства (суб'єкта господарювання), що замовило їх розроблення для використання у період апробації в певному регіоні та умовах експлуатації транспортних засобів (обладнання), без права поширення на транспортні засоби (обладнання) інших підприємств, організацій (суб'єктів господарювання), у тому числі суб'єктів господарювання, які входять до складу однієї установи, відомства тощо. При цьому збираються дані щодо специфічних умов експлуатації техніки кожним підприємством (суб'єктом господарювання) в певних умовах для отримання статистично значимої кількості незалежних та неупереджених даних щодо апробації тимчасових індивідуальних норм залежно від всього розмаїття умов експлуатації, технічного стану техніки, особливостей її конструктивного виконання (комплектації) тощо.
Водночас, ні в суді першої інстанції, ні в суді апеляційної інстанції, відповідачем не доведено, що «Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті», визначені у 1998 році і переглянуті востаннє у 2012 році (згідно внесених змін), поширюються на автотранспортні засоби, якими користується позивач у власній господарській діяльності з урахуванням їх року випуску, специфічних умов експлуатації, тощо.
Також, як вірно було зазначено судом першої інстанції, Норми витрат палива і мастильних матеріалів на автомобільному транспорті не можуть визначати прав та обов'язків суб'єктів господарювання (не мають для них імперативного характеру), оскільки не є нормативно-правовим актом та не пройшли державної реєстрації в Мін'юсті.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 13.04.2016 у справі К/800/64715/13.
Списання палива на підприємстві або суб'єктами господарювання має бути обов'язково врегульовано внутрішніми наказами та підтверджено відповідними розрахунками. Для списання палива підприємство або суб'єкти господарювання повинні розробити внутрішні документи, які встановлюватимуть норми його витрат з урахуванням усіх технічних характеристик автомобілів, експлуатаційних норм та інших факторів.
Аналогічна правова позиція викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 16.02.2016 у справі № К/800/49593/15).
Отже, враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що податковим органом не вірно визначено завищення витрат у перевіряємому періоді у сумі 8 556 005, 50 грн., що у свою чергу вплинуло на визначення оподатковуваного доходу (чистого доходу) позивача, у зв'язку із чим податкові повідомлення рішення від 17.05.2017 № 0007481303, № 0001131303, № 0007501303, вимога про сплату боргу від 06.07.2017 № Ф-0003611303 та рішення про застосування штрафних санкцій від 06.07.2017 № 0003621303 є протиправними та такими, що підлягають скасуванню.
Відповідно до пункту 30 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.
Згідно пункту 29 Рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 п. 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.
Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.
Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 244, 250, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу Головного управління Державної фіскальної служби у Київській області залишити без задоволення, а рішення Київського окружного адміністративного суду від 12.02.2019 - без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328-331 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий: Василенко Я.М.
Судді: Кузьменко В.В.
Шурко О.І.
Повний текст постанови виготовлений 23.07.2019.