Справа № 826/11104/17 Головуючий у 1 інстанції: Федорчук А.Б.
Суддя-доповідач: Вівдиченко Т.Р.
18 липня 2019 року м. Київ
Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Судді-доповідача Суддів За участю секретаряВівдиченко Т.Р. Літвіної Н.М. Собківа Я.М. Борейка Д.Е.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Головного управління ДФС у м. Києві, в якому просив визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення №45583-1305 від 28 квітня 2017 року Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року у задоволенні адміністративного позову відмовлено повністю.
Не погодившись з рішенням суду, позивач - ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, просить скасувати рішення суду першої інстанції та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права. Зокрема, апелянт посилається на те, що позивач є звільненим від сплати земельного податку, відповідно до абз. 4 п. 297.1 ст. 297 ПК України, з огляду на те, що він використовує земельну ділянку під нежилим приміщенням у власній господарській діяльності шляхом передачі її у користування ТОВ «Фармастор» разом з нежилим приміщенням, на підставі договору оренди з додатковими угодами.
23 травня 2019 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві надійшов відзив на апеляційну скаргу, яким підтримує позицію суду першої інстанції.
Також, 05 червня 2019 року до Шостого апеляційного адміністративного суду від представника ОСОБА_1 надійшли додаткові пояснення до апеляційної скарги.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні суддю-доповідача, пояснення учасників процесу, які з'явилися в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, згідно з договором дарування нежилого приміщення від 14 січня 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Бочковою Н.Г. та зареєстрованого за реєстровим №3-38, ОСОБА_1 прийняв в дарунок нежиле приміщення №17 - магазин (в літ. А), загальною площею 92,10 кв. м., що знаходиться в АДРЕСА_1 .
Позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець та провадить господарську діяльність на спрощеній системі оподаткування, обліку та звітності, за 3 групою та 5% ставкою платника єдиного податку, про що свідчить копія Свідоцтва платника єдиного податку серії НОМЕР_1 від 13.01.2012 р. та основним є 70.2 «Здавання в оренду власного нерухомого майна».
Також, позивачем надано докази передачі нежилого приміщення загальною площею 92,10 кв. м., що знаходиться в місті Києві, вулиця Саксаганського, 106 /17 в оренду, що підтверджено договором оренди нежитлового приміщення від 05 січня 2015 року та додатковою угодою до вищевказаного договору оренди від 14 вересня 2016 р.
28 квітня 2017 року Головним управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві прийнято податкове повідомлення-рішення №45583-1305, яким ОСОБА_1 визначено суму грошового зобов'язання з земельного податку з фізичних осіб у розмірі 9 067,09 грн.
Із розрахунку до податкового повідомлення-рішення від 28 квітня 2017 року вбачається, що площа становить 0,005067 га, назва зони - Київ 056, тип - (0312) нежитловий фонд (у багатоквартирному будинку).
Не погоджуючись із прийнятим рішенням, позивач звернувся до суду з даним позовом.
Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, перелік податків та зборів, що справляються в Україні, порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України від 02.12.2010 року №2755-VI (далі - ПК України).
Відповідно до підпункту 14.1.72 і 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 ПК України, земельним податком визнається обов'язковий платіж, що справляється з власників земельних ділянок та земельних часток (паїв), а також постійних землекористувачів. Землекористувачами можуть бути юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.
В силу підпунктів 269.1.1 і 269.1.2 пункту 269.1 статті 269 ПК України, платниками земельного податку є власники земельних ділянок, земельних часток (паїв) та землекористувачі.
Згідно з підпунктом 270.1.1 пункту 270.1 статті 270 ПК України, об'єктами оподаткування є земельні ділянки, які перебувають у власності або користуванні.
Відповідно до пункту 286.1 статті 286 ПК України, підставою для нарахування земельного податку є дані державного земельного кадастру.
Пунктами 287.6, 287.8 статті 287 Податкового кодексу України передбачено, що при переході права власності на будівлю, споруду (їх частину) податок за земельні ділянки, на яких розташовані такі будівлі, споруди (їх частини), з урахуванням прибудинкової території сплачується на загальних підставах з дати державної реєстрації права власності на таку земельну ділянку. Власник нежилого приміщення (його частини) у багатоквартирному жилому будинку сплачує до бюджету податок за площі під такими приміщеннями (їх частинами) з урахуванням пропорційної частки прибудинкової території з дати державної реєстрації права власності на нерухоме майно.
За змістом пункту 287.7 статті 287 ПК України, у разі надання в оренду земельних ділянок (у межах населених пунктів), окремих будівель (споруд) або їх частин власниками та землекористувачами, податок за площі, що надаються в оренду, обчислюється з дати укладення договору оренди земельної ділянки або з дати укладення договору оренди будівель (їх частин).
У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України визначено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.
В силу статей 125 і 126 Земельного кодексу України, право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав, яка оформляється, відповідно до Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».
Аналогічним чином перехід права власності на земельну ділянку до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, унормовують положення статті 377 Цивільного кодексу України. За статтею 378 цього Кодексу право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.
Отже, в розумінні зазначених норм обов'язок зі сплати земельного податку для фізичної особи - власника чи користувача земельної ділянки залишається незмінним незалежно від реалізації цією особою певних наданих їй правоможностей, як-от набуття нею статусу суб'єкта господарювання, діяльність якого пов'язана з використанням земельної ділянки або без такого.
Відповідно до пункту 291.3 статті 291 ПК України, юридична особа чи фізична особа-підприємець можуть самостійно обрати спрощену систему оподаткування, якщо така особа відповідає вимогам, встановленим главою 1 розділу XIV ПК та реєструється платником єдиного податку в порядку, визначеному цією главою.
Пунктом 291.2 статті 291 ПК України визначено, що спрощена система оподаткування, обліку та звітності полягає в запровадженні особливого механізму справляння податків і зборів, що встановлює заміну сплати окремих податків і зборів, встановлених пунктом 297.1 статті 297 цього Кодексу, на сплату єдиного податку в порядку та на умовах, визначених цією главою, з одночасним веденням спрощеного обліку та звітності.
У пункті 269.2 статті 269 ПК України передбачено, що суб'єкти господарювання, які застосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, сплачують земельний податок в особливому порядку, передбаченому главою 1 розділу XIV цього Кодексу (за спрощеною системою оподаткування, обліку та звітності).
Згідно з підпунктом 4 пункту 297.1 статті 297 ПК України, платники єдиного податку звільняються від обов'язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з податку на майно (в частині земельного податку), крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються платниками єдиного податку першої - третьої груп для провадження господарської діяльності та платниками єдиного податку четвертої групи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва.
Таким чином, виходячи з вищевикладених норм Закону, спрощена система оподаткування не звільняє суб'єкта господарювання від виконання податкових зобов'язань зі сплати податків, встановлених у пункті 297.1 частини 297 ПК, а запроваджує інші умови, порядок та механізм їх сплати, а також встановлює можливість відновлення їх сплати на загальних підставах у разі недотримання умов оподаткування за спрощеною системою.
Умовою несплати земельного податку за зазначеною системою оподаткування є те, що суб'єкт господарювання, який є власником чи користувачем земельної ділянки, використовує цю землю для проведення господарської діяльності. Можливість звільнення від сплати цього податку за інших умов, наприклад, коли окремо надається в найм будівля, її частина чи нежиле приміщення без земельної ділянки, на якій розміщена перелічена нерухомість, не встановлена.
Отже, з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Надання в найм (оренду) нежилого приміщення не означає, що автоматично разом з майном наймачу передається й обов'язок сплати податку за земельну ділянку, на якій воно розташоване.
Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм матеріального права була висловлена Верховним Судом України у постанові від 24 листопада 2015 року (справа №21-2352а15), а також Верховним Судом у постановах від 13 червня 2018 року у справі №826/14615/16, від 15 лютого 2019 року у справі №826/9948/16.
Так, з матеріалів справи вбачається, що позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець згідно зі свідоцтвом платника єдиного податку серії НОМЕР_1 , виданого 13 січня 2012 року, є платником єдиного податку третьої групи; місце провадження господарської діяльності АДРЕСА_1 ; вид діяльності - здавання в оренду власного нерухомого майна.
На підставі договорів оренди нежилого приміщення від 01 січня 2015 року та від 01 вересня 2017 року, укладених із Товариством з обмеженою відповідальністю «Фармастор», ФОП ОСОБА_1 передав належне йому нежиле приміщення у тимчасове платне користування.
За умовами вказаних договорів позивачем передається у платне користування виключно нежитлове приміщення, а не земельна ділянка, на якій такий об'єкт оренди розташований.
Апелянтом під час розгляду справи не надано належних доказів використання нежитлового приміщення та земельної ділянки, на якій воно знаходиться, для провадження господарської діяльності у 2017 році, а тому визначення відповідачем суми податкового зобов'язання із земельного податку на земельну ділянку, яка знаходиться під таким приміщенням, є правомірним та узгоджується з пунктом 297.1 статті 297 Податкового кодексу України.
Відповідно до правової позиції Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду викладеної у постанові від 15 лютого 2019 року у справі №826/9948/16: «Правове відношення між власністю на земельну ділянку чи користування нею та обов'язком сплати земельного податку не припиняється у разі набуття власником чи користувачем земельної ділянки статусу суб'єкта господарювання та обрання ним виду економічної діяльності і системи оподаткування, які не передбачають використання земельної ділянки в господарській діяльності. Тобто з набуттям ознак (якості) суб'єкта господарювання фізична особа, яка ним стала, не перестає бути власником чи користувачем земельної ділянки і не звільняється від обов'язку сплати земельного податку.
Таким чином, доводи апелянта про те, що він, на підставі Закону, звільнений від обов'язку сплати земельного податку не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.
Також, як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачем податкове повідомлення-рішення Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві не оскаржується з підстав необґрунтованого та/або неправильного розрахунку сум грошового зобов'язання з земельного податку за 2017 рік, а тому податкове повідомлення-рішення ДПІ у Шевченківському районі від 24 квітня 2017 року №45583-1305, яким позивачу визначено суму податкового зобов'язання із земельного податку з фізичних осіб, є правомірним.
Згідно ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об'єктивно не залежали від нього.
Суд апеляційної інстанції не може розглядати позовні вимоги та підстави позову, що не були заявлені в суді першої інстанції.
Статтею 90 КАС України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про наявність підстав у відповідача для прийняття оскаржуваного податкового повідомлення - рішення.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає, що позовні вимоги про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення №45583-1305 від 28 квітня 2017 року Головного управління Державної фіскальної служби у місті Києві є необґрунтованими, а тому судом першої інстанції правомірно відмовлено в їх задоволенні.
Решта доводів та заперечень апелянта висновків суду першої інстанції не спростовують.
Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).
Аналізуючи обставини справи та норми чинного законодавства, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 та відсутність правових підстав для їх задоволення.
Відповідно до ч. 1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача (ч. 2 ст. 77 КАС України).
Такий підхід узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у пункті 110 рішення від 23.07.2002 у справі "Компанія "Вестберґа таксі Актіеболаґ" та Вуліч проти Швеції" Суд визначив, що "…адміністративні суди, які розглядають скарги заявників стосовно рішень податкового управління, мають повну юрисдикцію у цих справах та повноваження скасувати оскаржені рішення. Справи мають бути розглянуті на підставі поданих доказів, а довести наявність підстав, передбачених відповідними законами, для призначення податкових штрафів має саме податкове управління ".
Відповідач, як суб'єкт владних повноважень, обов'язок доказування правомірності спірного рішення виконав в повному обсязі.
Доводи апеляційної скарги зазначених вище висновків суду попередньої інстанції не спростовують і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з'ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права.
Відповідно до ч. 3 ст. 242 КАС України, обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
З підстав вищенаведеного, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку та прийняв рішення, з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Відповідно до ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 243, 250,315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 25 березня 2019 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені статтями 328-329 КАС України.
Суддя-доповідач Вівдиченко Т.Р.
Судді Літвіна Н.М.
Собків Я.М.
Повний текст постанови виготовлено 22.07.2019 року.