ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
19 липня 2019 року № 640/2436/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю
секретаря судового засідання Легейди Я.А., розглянувши у спрощеному (письмовому)
провадженні без проведення судового засідання та виклику сторін адміністративну
справу
за позовомОСОБА_1
доГоловного управління Пенсійного фонду України в м. Києві
провизнання рішення протиправним та зобов'язання вчинити певні дії,
12.02.2019 ОСОБА_1 (далі - позивач) подала на розгляд Окружному адміністративному суду м. Києва позов до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (надалі - відповідач), у якому просить суд:
- визнати протиправним та скасувати Розпорядження № 802410 від 06.07.2018 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про призначення пенсії;
- зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перевести з 02.05.2018 ОСОБА_1 на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, в розмірі 50 відсотків пенсії померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіка - ОСОБА_2 , виходячи з розміру пенсії, яку отримував годувальник на день смерті.
В якості підстав позову позивач зазначив, що відповідач протиправно перерахував розмір пенсії у зв'язку з втратою годувальника чим порушив право позивача на належне пенсійне забезпечення. Зокрема, позивач зазначає, вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 з 20.06.1971 по день його смерті - ІНФОРМАЦІЯ_1 ; відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками; позивач 02.05.2018 звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про перехід на пенсію її померлого чоловіка ОСОБА_2 ; відповідно до розпорядження № 802410 від 06.07.2018 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві позивачу було призначено пенсію у зв'язку з втратою годувальника у розмірі 3 983,68 грн.; відповідач виходив з розміру пенсії за віком померлого чоловіка позивача у розмірі набагато меншому, ніж він дійсно отримував; отже, пенсія у зв'язку з втратою годувальника розраховується у відсотковому співвідношенні до розміру пенсії померлого годувальника, а як попередній вид пенсії слід розуміти саме пенсію, яку отримував на день смерті годувальник; по момент смерті ОСОБА_2 отримував пенсію, призначену відповідно до Закону України «Про статус народного депутата» у розрахунку 90% від 17 547,38 грн. відповідно до довідки про розмір заробітної плати для обчислення пенсії № 9-1-12/1453 від 04.12.2008, виданої Управлінням справами Апарату Верховної ради України.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.
18.02.2019 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/2436/19 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.
15.03.2019 до суду від відповідача надійшов відзив на адміністративний позов, у якому останній заперечує проти заявлених вимог з наступних підстав. Так, відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України; з огляду на викладене з 01.06.2015 пенсії в порядку та на умовах, визначених вищезазначеними законами, не призначаються, раніше призначені пенсії не перераховуються.
27.03.2019 до Окружного адміністративного суду м. Києва надійшла заява про зміну позовної вимоги, викладеної у п. 2 прохальної частини адміністративного позову. Зокрема, позивач просить викласти п. 2 прохальної частини позову у такій редакції: «Визнати протиправним та скасувати розпорядження № 1403 від 04.06.2018 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві про призначення пенсії».
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.
ОСОБА_1 з 20.06.1971 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , та якому за життя було призначено пенсію відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України».
Як вбачається з довідки Апарату Верховної Ради України від 04.12.2008 № 9-1-12/1453 ОСОБА_2 був обраний народним депутатом Верховної Ради України 2-го скликання та після досягнення пенсійного віку, відповідно до положень Законів України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про статус народного депутата України», йому була призначена пенсія за віком.
На день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 отримував пенсію у розмірі 15 792,64 грн., що підтверджується матеріалами пенсійної справи, зокрема, розпорядженням Печерського районного управління Пенсійного фонду України № 184498 від 20.05.2015.
ОСОБА_1 перебуває на обліку в Головному управлінні Пенсійного фонду України в м. Києві та отримує пенсію по втраті годувальника, яка призначена їй відповідно до Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Позивач, не погоджуючись із розміром пенсії, яка призначена їй у зв'язку з втратою годувальника, звернулася із відповідним позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.
Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, суд зобов'язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.
Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг визначає Закон України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування».
Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» відповідно до цього Закону в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: 1) пенсія за віком; 2) пенсія по інвалідності; 3) пенсія у зв'язку з втратою годувальника.
Статтею 10 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначено, що особі, яка має одночасно право на різні види пенсії (за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника), призначається один із цих видів пенсії за її вибором.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім'ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера або осіб, зазначених у частині другій статті 32 цього Закону, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров'я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), - незалежно від тривалості страхового стажу.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» непрацездатними членами сім'ї вважаються чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону.
Відповідно до ч. 3 ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» до членів сім'ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, зазначені в частині другій цієї статті, якщо вони: 1) були на повному утриманні померлого годувальника; 2) одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування. Члени сім'ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.
Відповідно до ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім'ї - 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім'ї - 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.
Виходячи із змісту наведеної норми, отримання пенсії у зв'язку з втратою годувальника безпосередньо залежить від виду та розміру пенсійного забезпечення, що отримувала померла особа. Визначення розміру пенсії у зв'язку з втратою годувальника проводиться від розміру пенсії за віком, яку отримувала померла особа (годувальник) за життя, тобто з фактичного її розміру.
Як встановлено ч. 1 ст. 37 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування», пенсія у зв'язку з втратою годувальника розраховується у відсотковому відношенні до розміру пенсії померлого годувальника.
Оскільки пенсія у зв'язку з втратою годувальника розраховується у відсотковому відношенні до розміру пенсії померлого годувальника, то в розумінні ч. 3 ст. 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» як попередній вид пенсії слід розуміти саме пенсію, яку отримував на день смерті годувальник.
Аналогічного висновку дійшов і Верховний Суд України у своїй постанові від 27.10.2015 у справі № 345/1928/14-а.
Відповідно до ч. 1 ст. 38 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається на весь період, протягом якого член сім'ї померлого годувальника вважається непрацездатним згідно із частиною другою статті 36 цього Закону, а членам сім'ї, які досягли пенсійного віку, передбаченого статтею 26 цього Закону, - довічно.
Позивач отримувала пенсію відповідно до Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб» з 01.11.2000 по 30.04.2018.
02.05.2018 позивач звернулась до Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві із заявою про призначення пенсії за віком у зв'язку з втратою годувальника.
Розпорядженням № 1403 від 19.06.2018 позивачу було призначено пенсію по втраті годувальника у розмірі 3 983,68 грн.
При зверненні до суду позивач посилається на той факт, що вона знаходилась на утриманні свого померлого чоловіка - ОСОБА_2 . Зазначене підтверджується і тим, що пенсія ОСОБА_1 була меншою за пенсію чоловіка, а тому вона перебувала на його утриманні.
Таким чином, в силу положень ст. 36 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» позивач, як непрацездатний член сім'ї померлого годувальника ОСОБА_2 , яка знаходилась на його утриманні, має право перейти на пенсію у зв'язку з втратою годувальника. При цьому розмір її пенсії по втраті годувальника безпосередньо має залежати від розміру пенсії, яку за життя отримував її чоловік ОСОБА_2 .
Проте, на думку відповідача, розмір пенсії, яку за життя отримував померлий годувальник, не матиме вирішального значення, оскільки відповідно до п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 у разі неприйняття до 1 червня 2015 року закону щодо призначення всіх пенсій, у тому числі спеціальних, на загальних підставах з 1 червня 2015 року скасовуються норми щодо пенсійного забезпечення осіб, яким пенсії/щомісячне довічне грошове утримання призначаються відповідно до законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про судоустрій і статус суддів», «Про статус народного депутата України», «Про Кабінет Міністрів України», «Про судову експертизу», «Про Національний банк України», «Про службу в органах місцевого самоврядування», «Про дипломатичну службу», Податкового та Митного кодексів України, Положення про помічника-консультанта народного депутата України; з огляду на викладене з 01.06.2015 пенсії в порядку та на умовах, визначених вищезазначеними законами, не призначаються, раніше призначені пенсії не перераховуються.
Але норми пенсійного законодавства, на які посилається відповідач, не впливають на виниклі між сторонами по цій справі спірні правовідносини та не регулюють їх.
Так, п. 5 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 не може бути застосований для перерахунку розміру пенсії годувальника та розрахунку пенсії позивача по втраті годувальника, оскільки ця норма набула чинності коли пенсія годувальникові вже була призначена (пенсія ОСОБА_2 призначена з 20.01.2009).
Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 22 та ч. 1 ст. 58 Конституції України при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони покращують становище особи.
Зміни в законодавстві, які суттєво звужують соціальні права і суперечать Конституції України, а також нормам міжнародного права, не можуть бути підставою для відмови у задоволенні адміністративного позову.
Оскільки Конституція України має найвищу юридичну силу, а її норми є нормами прямої дії, суд при розгляді конкретної справи застосовує Конституцію України, як акт прямої дії, так як рішення суду повинно ґрунтуватися на Конституції України, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй.
За таких обставин, суд приходить до висновку про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .
Щодо моменту виникнення права на пенсію по втраті годувальника, то варто зазначити наступне.
Так, позивач просить зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві перевести з 02.05.2018 ОСОБА_1 на пенсію у зв'язку з втратою годувальника.
Проте, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 45 Закону України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» пенсія у зв'язку з втратою годувальника призначається з дня, що настає за днем смерті годувальника, якщо звернення про призначення такого виду пенсії надійшло протягом 12 місяців з дня смерті годувальника.
Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, днем смерті ОСОБА_2 (годувальника) є ІНФОРМАЦІЯ_1 , а вже 02.05.2018 ОСОБА_1 звернулась до відповідача із заявою про призначення їй пенсії по втраті годувальника.
Оскільки звернення про призначення пенсії по втраті годувальника надійшло в межах 12 місяців з дня смерті годувальника, то призначення цього виду пенсії має відбутися з 23.04.2018.
Згідно з ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Як роз'яснив Верховний Суд України у п. 3 постанови Пленуму від 18.12.2009 № 14 «Про судове рішення», вихід за межі позовних вимог - це вирішення незаявленої вимоги, задоволення вимоги позивача у більшому розмірі, ніж було заявлено.
Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. З цього випливає, що вихід за межі позовних вимог можливий за наступних умов: лише у справах за позовами до суб'єктів владних повноважень, оскільки лише в цьому випадку відбувається захист прав та інтересів позивача; повний захист прав позивача неможливий у спосіб, про який просить позивач. Повнота захисту полягає в ефективності відновлення його прав; вихід за межі позовних вимог повинен бути пов'язаний із захистом саме тих прав, щодо яких подана позовна заява.
Враховуючи позицію Верховного суду України та керуючись ч. 2 ст. 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд вбачає підстави для виходу за межі позовних вимог виключно з метою ефективного захисту прав позивача на отримання пенсії по втраті годувальника, оскільки таке право позивача виникає раніше (23.04.2018), ніж він заявляє (02.05.2018).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).
Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (caseofChuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.
Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
У пункті 50 рішення Європейського суду з прав людини «Щокін проти України» (№ 23759/03 та № 37943/06) зазначено, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Говорячи про «закон», стаття 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях цієї Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (SPACEK, s.r.o. v. THE CZECH REPUBLIC № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy № 33202/96).
У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
При цьому, зазначений Висновок, крім іншого, акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).
Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 20.05.2019 (справа № 417/3668/17).
Також при вирішенні цієї справи судом береться до уваги висновок ЄСПЛ, викладений у рішенні по справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003, у якому вказано, що орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.
З огляду на все викладене вище, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню у повному обсязі.
Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.
Як вбачається із квитанції № 30 від 05.02.2019, позивач сплатив судовий збір у розмірі 768,40 грн.
Враховуючи, що суд прийшов до висновку про задоволення позову, то відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача підлягають судові витрати, а саме судовий збір, сплачений за подання адміністративного позову, у розмірі 768,40 грн.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Позов ОСОБА_1 - задовольнити повністю.
2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження № 1403 від 04.06.2018 Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; ідентифікаційний код юридичної особи 42098368) про призначення пенсії.
3. Зобов'язати Головне управління Пенсійного фонду України в м. Києві (адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; ідентифікаційний код юридичної особи 42098368) перевести з 23.04.2018 ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, в розмірі 50 відсотків пенсії померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 чоловіка - ОСОБА_2 , виходячи з розміру пенсії, яку отримував годувальник на день смерті.
4. Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України в м. Києві (адреса: 04053, м. Київ, вул. Бульварно-Кудрявська, 16; ідентифікаційний код юридичної особи 42098368) шляхом їх безспірного списання на користь ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер - НОМЕР_1 ) сплачений при поданні позовної заяви судовий збір у розмірі 768 (сімсот шістдесят вісім) грн. 40 коп.
Рішення, відповідно до ст. 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного ухвали.
Відповідно до пп. 15.5 п. 1 Розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Окружний адміністративний суд міста Києва.
Суддя К.С. Пащенко