Справа № 240/2701/19
Головуючий суддя 1-ої інстанції - Капинос О.В.
Суддя-доповідач - Курко О. П.
17 липня 2019 року
м. Вінниця
Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Курка О. П.
суддів: Гонтарука В. М. Білої Л.М. ,
за участю:
секретаря судового засідання: Ременяк С.Я.,
позивача: ОСОБА_1 ,
представника відповідача: Турлія О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Житомирській області на рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року (м. Житомир) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про стягнення 57200,80 грн.,
в березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Житомирського окружного адміністративного суду з позовом до Управління Служби безпеки України в Житомирській області про стягнення 57200,80 грн.
Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року позов задоволено, а саме: стягнуто з Управління Служби безпеки України в Житомирській області на користь ОСОБА_1 компенсацію за затримку розрахунку при звільненні за період з 01.10.2018 по 05.02.2019 в розмірі 57200 грн.
Не погоджуючись із прийнятим судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, у якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким у задоволенні позовних вимог відмовити.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору. Так, відповідачем зазначено, що вчасно кошти позивачу виплачені не були за відсутності на зазначені цілі фінансування, оскільки кошторисом на отримання Управління за КЕКВ "Грошове утримання військовослужбовців" кошти на виплату одноразової грошової допомоги при звільненні військовослужбовців не передбачалися, а планувалися окремо головним розпорядником коштів. Крім того, вказує, що положення КЗпПП на військовослужбовців не поширюються.
В судовому засіданні представник відповідача доводи апеляційної скарги підтримав в повному обсязі та просив суд задовольнити її, а рішення суду першої інстанції - скасувати.
Позивач в судовому засіданні заперечував проти задоволення апеляційної скарги та просив суд залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Заслухавши суддю-доповідача, доводи сторін, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів приходить до наступних висновків.
Судом першої інстанції встановлено та підтверджено під час апеляційного розгляду справи, що ОСОБА_1 проходив службу в органах Служби безпеки України з 10.07.2001 по 01.10.2018.
Перед звільненням зі служби, займав посаду старшого слідчого в особливо важливих справах в Управління Служби безпеки України в Житомирській області.
Наказом Служби безпеки України в Житомирській області від 14.09.2018 №1191-ОС позивача було звільнено з військової служби у запас за пп."а" п.61, пп. "б" (за станом здоров'я - непридатний до військової служби в мирний час, обмежено придатний у воєнний час) Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України, затвердженого Указом Президента України від 27.12.2007 №1262/2007, п.2 ч.5 ст.26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" та виключено зі списків особового складу з 01.10.2018 наказом Управління Служби безпеки України в Житомирській області від 28.09.2018 №22-ОС.
При цьому, одноразову грошову допомогу при звільненні ОСОБА_1 було виплачено 05.02.2019, що підтверджується довідкою УСБУ від 15.02.2019 №57/85-1954. (а.с.12)
Суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги виходив з того, що відповідачем виплачено ОСОБА_1 одноразову грошову допомогу при звільненні із затримкою на 127 днів. При цьому, до спірних правовідносин застосовуються норми законодавства загальної дії, у даному випадку КЗпП України, оскільки правовідносини в частині несвоєчасного проведення розрахунку при звільненні з військової служби, зокрема, в Службі безпеки України не врегульовано нормами спеціального законодавства. А непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції по суті спору, виходячи з наступного.
Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні регулюється статтею 117 Кодексу законів про працю.
Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, тобто виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки розрахунку по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості із заробітної плати роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати належних працівникові при звільненні сум.
Згідно ст.47 Кодексу законів про працю України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.
Відповідно до ст.116 Кодексу законів про працю України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.
Згідно ст.117 Кодексу законів про працю України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Тобто, виходячи з наведених вимог Закону, всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов'язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать; в разі ж невиконання такого обов'язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.
В свою чергу, ні Законами України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", "Про Службу безпеки України", ні іншими нормативно-правовими актами, які регулювали питання прийняття, проходження та звільнення з військової служби, зокрема, в Службі безпеки України, не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні працівника.
За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.
При розбіжності між загальним і спеціальним нормативно-правовим актом перевага надається спеціальному, якщо він не скасований виданим пізніше загальним актом. Оскільки загальною нормою - Кодексу законів про працю України прямо передбачено відповідальність роботодавця за затримку розрахунку при звільненні, а спеціальним законодавством взагалі це питання не врегульоване, в даному випадку слід застосувати норми Кодексу законів про працю.
А тому, колегія суддів не приймає доводи апелянта, що норми статей 117 КЗпП не розповсюджуються на спірні правовідносини.
Крім того, у постанові від 15.09.2015 року у справі №21-1765а15 Верховний Суд України підкреслив, що ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців, в тому числі працівників правоохоронних органів, членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України. Нормативно - правові акти органів державної влади та органів місцевого самоврядування, які обмежують права і пільги військовослужбовців та членів їх сімей, є недійсними. Військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями закріпленими в Конституції та законах України з урахуванням особливостей, встановлених цими та іншими законами.
Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов до правильного висновку щодо наявності підстав для застосування до спірних відносин норм Кодексу законів про працю України.
Статтею 116 Кодексу законів про працю України встановлено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Частиною 1 статті 117 Кодексу законів про працю України зазначається, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
Згідно п.20 Постанови Пленуму ВСУ №13 від 24.12.1999 "Про практику застосування судами законодавства про оплату праці", установивши при розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, коли ж він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст.117 КЗпП стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні його до розгляду справи - по день постановляння рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини. Сама по собі відсутність коштів у роботодавця не виключає його відповідальності.
Як вбачається з матеріалів справи, у день звільнення позивачу не було виплачено всіх сум, що йому належать, зокрема не виплачено одноразову грошову допомогу при звільненні.
А відтак, з відповідача на користь позивача слід стягнути відповідно до ст.117 Кодексу законів про працю України середній заробіток за весь період затримки розрахунку при звільненні.
Обчислення середньої заробітної плати, зокрема, у випадку вимушеного прогулу визначений Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України №100 від 08.02.1995 року.
Відповідно до абз.3 п.2 даного Порядку в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати (в т.ч. у випадку вимушеного прогулу) середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана відповідна виплата.
Задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню (п.6 постанови Пленуму ВСУ №13 від 24.12.1999).
Так, згідно довідки про доходи позивача від 10.10.2018 №57/85-1926 середньоденне грошове забезпечення позивача становить 450,40 грн. (сума визначена шляхом ділення заробітної плати за останні 2 календарні місяці роботи на 61 день ).
Середній заробіток у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні становить: 450,40 грн.. (середньоденний заробіток) помножити на 127 днів (час затримки розрахунку з 02.10.2018 по 05.02.2019 - день виплати одноразової грошової допомоги) дорівнює 57200 грн.
Отже, позивачу має бути виплачено середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 57200 грн.
Стосовно посилання апелянта на відсутність коштів для виплати компенсації за затримку розрахунку при звільненні, то суд зазначає, що Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію щодо неможливості поставити гарантовані законом виплати, пільги тощо в залежність від видатків бюджету.
Зокрема, в Рішенні від 09.07.07р. №6-рп/2007 КСУ вказав на те, що невиконання державою своїх соціальних зобов'язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.
Разом з тим держава, запроваджуючи певний механізм правового регулювання відносин, зобов'язана забезпечити його реалізацію. Інакше всі негативні наслідки відсутності такого механізму покладаються на державу.
Важливим є і те, що ЄСПЛ у рішенні в справі "Кечко проти України" зауважив, що держава може вводити, призупиняти чи закінчити виплату надбавок з державного бюджету, однак свідома відмова в цих виплатах не допускається, доки відповідні положення є чинними. Органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
ЄСПЛ у справі "Бакалов проти України" та у справі "Терем ЛТД, Чечеткін та Оліус проти України" зазначив, що відсутність бюджетних коштів, передбачених у видатках Державного бюджету України, не є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання.
Важливо зазначити, що принцип рівності прав і можливостей та заборона дискримінації у сфері праці закріплені у частині першій статті 21 та у статті 24 Конституції України, статті 21 та 22 Кодексу законів про працю України.
Дискримінацію можна визначити, перш за все, як порушення принципу рівності.
Статтею 23 Загальної Декларації з прав людини встановлено, що кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття.
Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення.
Відповідно до статті 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Цією ж статтею передбачено, що право особи на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Згідно із статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, незалежно від назви оплати праці і методу її обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.
Оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
апеляційну скаргу Управління Служби безпеки України в Житомирській області залишити без задоволення, а рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 16 квітня 2019 року - без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.
Постанова суду складена в повному обсязі 18 липня 2019 року.
Головуючий Курко О. П.
Судді Гонтарук В. М. Біла Л.М.