ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
27.06.2019Справа № 910/4277/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Удалової О.Г., за участю секретаря судового засідання Дьогтяр О.О., розглянув матеріали господарської справи
за позовомтовариства з обмеженою відповідальністю «Укрвуглетрейдінг»
допублічного акціонерного товариства «Центренерго»
прозобов'язання вчинити певні дії
Представники учасників справи:
від позивача Башта М.І., довіреність б/н від 04.04.2019;
від відповідача Гаврись Я.Б., довіреність № 41/22 від 22.02.2019
Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрвуглетрейдінг» звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства «Центренерго» про зобов'язання останнього здійснити прийняття вугільної продукції за показниками якості за місцем відвантаження в порядку, передбаченому пунктом 6.3 ДСТУ 4083:2012.
Позовні вимоги обгрунтовані тим, що Розділ 4 договору № 111/33 від 06.1.2018 поставки вугілля, за твердженням позивача, не відповідає п. 6.3 ДСТУ 4083:2012. Крім того, різниця показників якості вугільної продукції у місті відвантаження та в місці надходження - на території і на обладнанні вантажоотимувача має суттєві відмінності, що впливає на її оплату.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 08.04.2019 позовну заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Укрвуглетрейдінг» залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.
16.04.2019 до загального відділу діловодства суду від позивача надійшли документи на усунення недоліків позовної заяви, розглянувши які суд встановив, що недоліки позовної заяви, які зумовили залишення її без руху, позивачем усунено.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.04.2019 відкрито провадження у справі № 910/4277/19 за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 14.05.2019.
08.05.2019 до загального відділу діловодства суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому позовні вимоги відхилено з посиланням на норми ч. 2 ст. 23 та п. 3 розділу VI Закону України «Про стандартизацію», ч. 2 ст. 15, ч. 4 ст. 179, ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України, ч. 1 ст. 627, ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України та положення договору поставки вугілля № 111/33 від 06.11.2018.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2019 підготовче засідання у справі № 910/4277/19 відкладено на 04.06.2019.
У судовому засіданні 04.06.2019, виходячи з того, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд, відповідно до ч. 4 ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, постановив закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті на 27.06.2019.
У судовому засіданні 27.06.2019 представник позивача надав усні пояснення по справі, позовні вимоги підтримав у повному обсязі та просив їх задовольнити.
У той же час, представник відповідача проти позовних вимог заперечив та просив відмовити в їх задоволенні з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву.
Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
Усудовому засіданні 27.06.2019, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
На виконання вимог статті 222 Господарського процесуального кодексу України в судовому засіданні здійснювалася фіксація судового процесу технічним засобами.
Розглянувши подані документи та матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
06.11.2018 між ТОВ «Укрвуглетрейдінг» (постачальник) та ПАТ «Центренерго» (покупець) було укладено Договір поставки вугілля № 111/33, відповідно до п. 1.1 якого постачальник поставить (передасть) у власність покупця, а покупець прийме і оплатить вугільну продукцію (далі - вугілля) на зазначених у договорі умовах.
За умовами п. 2.1 Договору поставка вугілля по договору здійснюється залізничним транспортом на умовах DDP (залізнична станція призначення) згідно з «Інкотермс 2010. Правила ІСС з використання термінів для внутрішньої та міжнародної торгівлі», з урахуванням передбачених договором особливостей.
Пунктом 2.3 Договору передбачено, що узгоджений сторонами у відповідній специфікації обсяг вугілля постачається окремими партіями. Партією вугілля вважається вироблений і відвантажений на адресу вантажоотримувача за певний проміжок часу обсяг вугілля, середня якість якого характеризується однією об'єднаною пробою, за результатами лабораторних випробувань якої оформлене посвідчення про якість вугілля в партії відповідно до вимог ДСТУ 4038-2012, та враховані особливості пункту 4.5 договору.
Прийняття вугілля за договором здійснюється спільно вантажоотримувачем і уповноваженими представниками постачальника в місці надходження - на території і на обладнанні вантажоодержувача (п. 4.1 Договору).
Згідно з п. 4.2 Договору вантажоотримувач самостійно приймає вугілля за якістю та кількістю, якщо уповноважені представники постачальника не прибули до місця надходження вугілля для його спільного приймання та/або відсутні на момент подачі вагонів для зважування чи опробування біля відповідного обладнання вантажоотримувача. Результати самостійного приймання вугілля вантажоотримувачем вважаються достовірними та використовуються для виконання умов договору, крім випадків, вказаних в пункті 4.4 Договору.
Відповідно до п. 5.1 Договору визначення фактичної маси поставленого вугілля та його приймання за кількістю здійснюється шляхом зважування кожного вагону партії на тензометричних вагах вантажоотримувача, які відповідають вимогам діючих нормативних документів і вчасно проходять перевірки відповідного регіонального центру стандартизації, метрології та сертифікації, з врахуванням норм недостачі та надлишку згідно з «Правилами перевезень вантажів», затвердженими наказом Міністерства транспорту України № 644 від 21.11.2000, норм природних втрат під час залізничних перевезень та вимог ГНД 34.09.101-2003 «Методичні вказівки з обліку палива на електростанціях».
Згідно з п. 6.2 Договору визначення фактичних якісних показників і приймання вугілля за якістю здійснюється шляхом відбору і підготовки об'єднаних проб, виконання їх хіманалізу згідно з методами контролювання, визначеними розділом 7 ДСТУ 4083:2012 та розділом 8 ДСТУ 7493:2013.
Об'єднані проби готують для кожної партії, яка надійшла до місця надходження в повному обсязі, або для кожної з частин однієї партії, які надійшли до місця надходження окремо одна від одної. Кількість точкових проб, що відбирають в об'єднану пробу, визначається із розрахунку від фактичної маси вугілля, від якого відбирають пробу (п. 6.3 Договору).
Пунктом 6.4 Договору визначено, що якісні показники партії вугілля, яка надійшла до залізничної станції призначення в повному обсязі, визначаються за результатом хіманалізу об'єднаної проби, відібраної від цієї партії (повного обсягу партії).
Якщо відбір і підготовка об'єднаних проб здійснювались окремо для кількох частин однієї партії та по відношенню до них не мала місця жодна з обставин, вказаних в п. 4.5 Договору, якісні показники партії вугілля розраховуються як середньозважене значення показників всіх частин партії.
Якщо відповідно до п. 4.5 Договору будь-яка частина партії вважається окремою партією, її приймання здійснюється окремо, якісні показники застосовуються самостійно та не включаються в розрахунок середньозважених значень показників якості по інших частинах партії.
Договір відповідно до п. 10.1 Договору (в редакції Додаткової угоди № 7 від 29.01.2019 до Договору) набирає чинності з дати його підписання і діє по 31.01.2019, а в частині розрахунків - до їх повного виконання.
В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач, з посиланням на ст. 15 Господарського кодексу України, вказує на те, що Розділ 4 Договору в частині приймання вугілля не відповідає п. 6.3 ДСТУ 4083:2012, що суттєво впливає на вартість вугільної продукції.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. До господарського суду вправі звернутись кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється, тобто має. значення лише суб'єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту.
Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права, пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково. Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право. За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, ай охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл.
Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки викладено в абзаці 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України № 3рп/2003 від 30.01.2003.
Стаття 16 Цивільного кодексу України визначає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Позов - це вимога позивача до відповідача, спрямована через суд, про захист порушеного або оспорюваного суб'єктивного права та охоронюваного законом інтересу, яке здійснюється у визначеній законом процесуальній формі. Предмет позову - це певна матеріально - правова вимога позивача до відповідача, яка кореспондує зі способами захисту права, визначеними зокрема, ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України. Підстава позову - це фактичні обставини, на яких ґрунтується вимога позивача.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача. Предмет позову кореспондує зі способами захисту права.
Підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
Під способами захисту права слід розуміти заходи, прямо передбачені законом з метою припинення оспорювання або порушення суб'єктивних цивільних прав та усунення наслідків такого порушення.
Після з'ясування фактичних обставин суд може зробити висновок про відповідність заявленої матеріально правової вимоги способам захисту права і про порушення охоронюваного законом інтересу позивача.
У разі встановлення, що заявлені вимоги за своїм змістом не відповідають матеріально-правовим способам захисту права, суд приймає рішення про відмову у позові.
Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обгрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відповідно до ст. 20 Господарського кодексу України, кожний суб'єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.
У розумінні зазначених приписів суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Процесуально-правовий зміст захисту права, закріпленого у Господарському процесуальному кодексі України, полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст. 4 ГПК України).
Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття «охоронюваний законом інтерес» що вживається в законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.
Оскільки, правовою підставою для звернення до господарського суду є захист порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, право на позов у особи виникає після порушення відповідачем її права та захисту підлягає порушене право, а матеріалами справи не підтверджено порушення прав позивача з боку відповідачів, то відсутність порушеного права позивача також є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог.
Окрім того, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
У розумінні приписів ст. 15, ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України, спосіб захисту повинен бути таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
При цьому, особа, заявляючи позов та обираючи спосіб захисту, повинна дбати про те, щоб резолютивна частина рішення, в якій остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача, могла бути виконана в процесі виконавчого провадження у справі, адже у кінцевому результаті ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, ЄСПЛ вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.
Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов'язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).
Реалізація цивільно-правового захисту відбувається шляхом усунення порушень цивільного права чи інтересу, покладення виконання обов'язку по відновленню порушеного права на порушника.
Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Під порушенням слід розуміти такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилось або зникло як таке, порушення права, пов'язане з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Таким чином, у розумінні закону суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
За приписами процесуального законодавства захисту в господарському суді підлягає не лише порушене суб'єктивне право, ай охоронюваний законом інтерес, яке у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права» треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл.
Правосуддя, за своєю суттю, визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Зазначені висновки викладено в абзаці 10 п. 9 рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 №3рп/2003.
Відповідно до ч. 3 ст. 13, ч. 1 ст. 76, ч. 1 ст. 79 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Поряд з цим, позивачем не доведено, які саме його права та законні інтереси в даному випадку порушені, оскільки в матеріалах справи відсутні докази вчинення відповідачем дій або безповоротне ухилення від вчинення ним дій, які б свідчили про порушення прав та інтересів позивача за наслідками виконання останнім зобов'язань за Договором поставки вугілля № 111/33 від 06.11.2018.
Також позивачем не надано доказів невизнання відповідачем прав позивача, їх порушення та оспорення.
Водночас, суд зазначає, що порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягає судовому захисту й у спосіб, не передбачений законом, зокрема ст. 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду України від 07.02.2018 у справі № 923/970/16, від 07.03.2018 у справі № 910/6004/17, від 13.03.2018 у справі № 910/8190/17.
У даній справі позивачем заявлено вимогу про зобов'язання ПАТ «Центренерго» здійснити прийняття вугільної продукції за показниками якості за місцем відвантаження в порядку, передбаченому пунктом 6.3 ДСТУ 4083:2012.
Проте, за висновком суду обраний позивачем спосіб захисту не є ефективним та не призвів би до фактичного відновлення прав позивача, оскільки умовами Договору визначено чіткий порядок прийняття вугільної продукції, а заявлені позивачем вимоги фактично спрямовані на зміну умов Договору, порядок внесення яких передбачено ст. 651 Цивільного кодексу України та ст. 188 Господарського кодексу України.
Більше того, суд звертає увагу на те, що відповідно до статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 ст. 626 Цивільного кодексу України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно з ч. 1 ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
За змістом ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
У пункті 3 ч. 1 ст. 3, ст. 6 Цивільного кодексу України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Суд відзначає, що Договір підписаний сторонами без будь-яких зауважень, що з огляду на приписи вказаних норм чинного законодавства України свідчить про погодження ними всіх умов, які містяться в такому договорі.
Таким чином, підписавши Договір без застережень, позивач фактично погодився зі всіма його умовами, в тому числі й тими, які на його думку, є несправедливими.
Згідно зі статтями 73, 74, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.
Враховуючи встановлені вище обставини, оскільки позивачем не доведено належними та допустимими доказами обставини, викладені у позові, та порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача, беручи до уваги обраний позивачем спосіб захисту, суд дійшов висновку про необґрунтованість та безпідставність заявлених вимог, у зв'язку з чим відмовляє у задоволенні позову.
Судовий збір за розгляд справи відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України покладається на позивача.
Керуючись ст.ст. 129, 236-238, 247-252 Господарського процесуального кодексу України, суд
У задоволенні позову товариства з обмеженою відповідальністю «Укрвуглетрейдінг» відмовити повністю.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Згідно з п.п. 17.5 пункту 17 розділу ХІ «Перехідні положення» Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено та підписано 16.07.2019.
Суддя О.Г. Удалова