П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
Судді П'ятого апеляційного адміністративного суду Єщенка О.В.
15 липня 2019 р.м. ОдесаСправа № 420/6391/18
У справі №420/6391/18 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 січня 2019 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 04 липня 2019 року залишено без задоволення апеляційну скаргу ОСОБА_1 та без змін рішення Одеського окружного адміністративного суду від 23 січня 2019 року, яким відмовлено у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Одеській області про визнання протиправними дій та бездіяльності, стягнення суддівської винагороди за час вимушеного прогулу.
Залишаючи апеляційну скаргу без задоволення, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у даній справі неможливо застосувати прецедентну практику ЄСПЛ, яка є джерелом права в Україні, а саме: висновки які містяться у пункті 135 рішення у справі «Куликов та інші проти України» та п. 109, п. 131 рішення у справі «Олександр Волков проти України».
Неможливість застосування практики ЄСПЛ обґрунтована апеляційним судом відсутністю ефективного засобу правового захисту, передбаченого ст. 13 Конвенції про Захист Прав Людини і основоположних свобод, на національному рівні відносно суддів, в тому числі позивача, який звільнений до внесення змін до Конституції України та прийняття Закону України «Про судоустрій та статус суддів», що набрав чинності 30 вересня 2016 року.
Вважаю, що суд апеляційної інстанції, погоджуючись з висновками суду першої інстанції щодо відсутності правових підстав для задоволення позову, та обґрунтовуючи свою позицію саме таким чином, фактично відмовився вирішувати спірні правовідносини з підстав відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини, що прямо заборонено ст. 4 КАС України.
На мою думку спірні правовідносини мали бути вирішені на підставі норм Конституції України, які мають пряму дію, зокрема ст. 43, 55, 56, 64, адже Основним Законом України встановлено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
При цьому, громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Ці конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені та захищаються судом, зокрема й шляхом відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Зокрема, вважаю, що апеляційний суд, залишаючи оскаржуване рішення без змін, невмотивовано залишив поза увагою та не надав правової оцінки тому факту, що підстава, за якою позивач був звільнений та відрахований зі штату суду, в подальшому була скасована судовим рішенням, яке набрало законної сили в іншій справі.
Зазначені обставини свідчать про те, що правовідносини, пов'язані із проходженням позивачем служби повернуто у стан, який мав місце до його звільнення, а тому період підлягає правовому врегулюванню Законом України "Про судоустрій і статус суддів" та законодавством, що регулює трудові правовідносини.
При цьому, вважаю за необхідне врахувати, що Законом України "Про судоустрій і статус суддів" не врегульовано питання щодо поновлення судді на посаді та виплати суддівської винагороди за час недопущення до роботи у зв'язку із таким звільненням, а тому до цих правовідносин мають бути застосовані загальні правила трудового законодавства, зокрема, приписи ст. 235 КЗпП.
Так, відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв'язку з повідомленням про порушення вимог Закону України "Про запобігання корупції" іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Аналіз наведених норм свідчить про те, що факт незаконного звільнення працівника тягне за собою його поновлення на попередній посаді та відшкодування середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв'язку із таким звільненням.
Вказані дії роботодавця мають бути вчинені автоматично та не залежать від волі працівника, а тому висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав не включення позивача до штатного розкладу є помилковим.
Таким чином, працівник, незаконне звільнення якого констатовано рішенням Верховного Суду, має цілком обґрунтовані сподівання на забезпечення його прав у встановленому законом порядку, у тому числі на одержання заробітку за відповідний період.
З огляду на викладене, оскільки відповідачем як розпорядником коштів не виконано свої безпосередні функції в частині нарахування позивачу суддівської винагороди за період з моменту незаконного звільнення, вважаю, що позовні вимоги в частині зобов'язання суб'єкта владних повноважень вчинити ці дії в судовому порядку є законними і обґрунтованими, а тому мають бути задоволені у повному обсязі.
Суддя О.В. Єщенко