Справа № 127/9395/19
Провадження № 2/127/1332/19
08 липня 2019 рокум. Вінниця
Вінницький міський суд Вінницької області в складі:
головуючого судді Іщук Т.П.,
за участі секретаря судового засідання Коваленко Д.І.,
позивача ОСОБА_1 , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Вінниці цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення коштів,
ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення коштів. Свої позовні вимоги мотивував тим, що 04.04.2017 позивачем надана ОСОБА_2 позика в розмірі 400,00 доларів США на строк до 26.08.2017, що підтверджується складеною та власноруч підписаною відповідачем розпискою. Відповідач ухиляється від виконання взятих на нього зобов'язань з повернення коштів, тому позивач 04.02.2019 направив йому лист-вимогу, який залишився без реагування. За таких обставин позивач просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь несплачений основний борг в сумі 10 852,76 грн (гривневий еквівалент суми позики), 15 % річних в розмірі 2 542,22 грн (розмір процентів визначений умовами договору), 1551,13 грн - втрат від інфляції, а також документально підтверджені судові витрати.
Правом подання відзиву на позовну заяву відповідач не скористався.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 02.05.2019 позовну заяву прийнято до розгляду в спрощеному позовному провадженні із викликом сторін.
Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 18.06.2019 витребувано від позивача ОСОБА_1 оригінал розписки від 04.04.2017, виданої ОСОБА_2 , та надано строк для надання витребуваного доказу.
У судовому засіданні позивач надав оригінал розписки та підтримав позовні вимоги, просив їх задовольнити, не заперечує проти заочного розгляду справи.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про день, час та місце розгляду справи повідомлявся завчасно та належним чином, про причини неявки суд не повідомив, відзив на позов не надав, а тому суд ухвалив (без винесення окремого процесуального документа) провести заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення, що відповідає положенням ст. 280 ЦПК України, оскільки позивач не заперечувала проти такого порядку розгляду справи.
Вислухавши пояснення позивача, дослідивши обставини справи, оцінивши докази в їх сукупності, суд вважає, що позов підлягає частковому задоволенню.
Судом установлено наступні фактичні обставини справи та правовідносини врегульовані нормами ЦК України стосовно позики та виконання зобов'язань.
Судом установлено, що 04.04.2017 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, про що свідчить розписка, згідно якої відповідач отримав грошові кошти в сумі 400,00 доларів США. ОСОБА_2 зобов'язався повернути кошти до 26.08.2017. Окрім того, умовами договору передбачено, що в разі неповернення в зазначений термін відповідач зобов'язався сплатити 15 % річних на вказану суму.
Суд дійшов висновку, що вказаний договір за своєю правовою природою є договором позики. Даний договір містить умови отримання позичальником в борг із зобов'язанням її повернення та дати отримання коштів. При цьому, зважаючи на реальний характер договору позики, вказаний договір підтверджує факт передачі грошової суми позичальнику.
До такого висновку суд дійшов з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Верховного суду України від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, відповідно до якого зазначено, що відповідно до норм ст. ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання.
У визначений строк борг повернутий не був, про що свідчить наявність оригіналу розписки у позивача. Дані обставини встановлені і ніким не оспорюються.
Згідно ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості; договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Відповідно до ст. 1047 ЦК України, договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми; на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ст. 525, 526, 527, 530 ЦК України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться; боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор - прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором або законом, не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту; якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ст. 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання), а ч.1 ст. 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Позивач, звертаючись до суду, просить стягнути суму боргу у гривневому еквіваленті, попри те, що умови договору містять визначення зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.
При цьому, Основний Закон не встановлює заборони щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до статті 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто, відповідно до чинного законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Такі випадки передбачені статтею 193, частиною четвертою статті 524 ЦК України, Законом України від 16 квітня 1991 року № 959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність», Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Законом України від 23 вересня 1994 року № 185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті».
Статтею 524 ЦК України визначено, що зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.
Заборони на виконання грошового зобов'язання у іноземній валюті, в якій воно зазначено у договорі, чинне законодавство не містить.
Із аналізу наведених правових норм можна зробити висновок, що сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов'язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона і на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі ж отримання в позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику.
Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.
Суд зважає, що сторони уклали позику в іноземній валюті, відповідачем отримана сума коштів у позику в іноземній валюті, договір не передбачає виконання зобов'язання в іншій валюті, отримана сума не повернута і до цього часу, а тому з відповідача на користь ОСОБА_1 слід стягнути борг за договором позики саме в іноземній валюті, тобто в розмірі 400,00 доларів США,
Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України, відповідно до яких належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики.
Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц. Крім того, висновки про можливість ухвалення судом рішення про стягнення боргу в іноземній валюті містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 14-134цс18.
Згідно ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Щодо стягнення з відповідача процентів за час прострочення виконання зобов'язання, то суд враховує, що відповідно до ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання зобов'язання, зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Умовами договору позики від 04.04.2017 визначений обов'язок ОСОБА_2 сплатити 15% річних від простроченої суми.
Зі змісту позовних вимог ОСОБА_1 вбачається, що він просив стягнути на його користь 15 % річних за 570 днів прострочення, що за його розрахунками становить 2542,22 грн.
Однак, суд не може погодитися із визначеним позивачем розміром з огляду на наступне.
Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
У контексті статей 524, 533-535, 625 ЦК України можна зробити висновок, що грошовим є зобов'язання, яке виражається в грошових одиницях України (грошовому еквіваленті в іноземній валюті чи в іноземній валюті), таке правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана сплатити гроші на користь другої сторони (кредитора), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Оскільки стаття 625 ЦК України розміщена в розділі І «Загальні положення про зобов'язання» книги 5 ЦК України, то вона поширює свою дію на всі зобов'язання, якщо інше не передбачено в спеціальних нормах, які регулюють суспільні відносини з приводу виникнення, зміни чи припинення окремих видів зобов'язань.
Передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року №6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції.
У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних (чи інший розмір, визначений договором), визначаються від простроченої суми за весь час прострочення.
Тому при обрахунку % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України.
Такий правовий висновок, викладений, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц.
Відтак, з урахуванням визначення у договорі розміру 15 % річних від простроченої суми та наявності простроченого зобов'язання в сумі 400,00 доларів США, а тому саме з цієї суми слід нараховувати 15 % річних.
Отже, 15 % річних розраховуються з урахуванням боргу в розмірі 400,00 доларів США, помноженого на кількість днів прострочення, які вираховуються із дня, наступного за днем, передбаченим для його виконання у межах заявленого позивачем строку (570 днів), помноженого на 15, поділеного на 100 та поділеного 365 днів у році, що становить 93,70 долари США.
Щодо стягнення з ОСОБА_2 на користь позивача інфляційних втрат у визначеному останнім розмірі, суд дійшов висновку, що позов в цій частині задоволенню не підлягає.
Як передбачено нормами Закону України «Про індексацію грошових доходів населення», індекс інфляції (індекс споживчих цін) - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, а ціни в Україні встановлюються в національній валюті - гривні. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти. Отже індексації внаслідок знецінення підлягає лише грошова одиниця України - гривня, а іноземна валюта, яка була предметом договору, індексації не підлягає (рішення Верховного суду України від 28.03.2012 у справі 6-36736ов10). Тому норми ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо сплати боргу з урахування встановленого індексу інфляції поширюються лише на випадки прострочення грошового зобов'язання, яке визначене у гривні.
Оскільки, позика надавалася в іноземній валюті, тобто у доларах США, повернення позики здійснюється в іноземній валюті, а тому відсутні підстави для урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обґрунтування вимог, пов'язаних із знеціненням боргу, визначеного в іноземній валюті.
На виконання вимог ст. 141 ЦПК України суд вважає за можливе розподілити судові витрати між сторонами.
Відповідно до положень ч.1, п.п.1,4 ч.3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу.
Враховуючи часткове задоволення позовних вимог, суд вважає необхідним стягнути з відповідача на користь позивача 688,49 грн судового збору, що є пропорційним розміру задоволеної частини позовних вимог ( 89,6 %).
Разом із тим, при поданні позовної заяви ОСОБА_1 сплачений судовий збір за її подання не у повному обсязі, а саме 764,80 грн замість 768,40 грн, тому з огляду на часткове задоволення позовних вимог із відповідача на користь держави підлягає стягненню недоплачена частина судового збору в розмірі 3,60 грн.
Щодо стягнення витрат на правову допомогу, то згідно положень ч.1-4 ст.137 ЦПК України витрати, пов'язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами
До суду на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу позивачем у позовній заяві вказаний їх розрахунок, надано договір про надання правової допомоги від 04.02.2019, а також квитанцію від 21.03.2019 на суму 1800,00 грн.
Судом установлено, що дані витрати понесені з розглядом цієї справи, витрати є фактичними, відповідають обсягу наданих послуг та виконаних робіт, неминучими (у зв'язку із виконанням умов договору про правову допомогу), справа має для позивача важливе значення, а тому суд дійшов висновку, що заявлений розмір витрат є обґрунтованим та доведеним.
Згідно правил п.3 ч.2 ст.141 ЦПК України інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених витрат. З огляду на часткове задоволення позову з відповідача на користь позивача підлягає стягненню 1612,80 грн витрат на правничу допомогу (пропорційно задоволеним вимогам).
На підставі викладеного, керуючись ст. 510, 525-527, 530, 533, 610, 612, 625, 1046, 1047, 1049 ЦК України, ст. 13, 81, 133, 141, 263-265, 268, 273, 279, 280-282, 354 ЦПК України, суд
Позов задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 400,00 доларів США боргу за договором позики від 04 квітня 2017 року та 93,70 доларів США - процентів, а всього 493,70 доларів США (чотириста дев'яносто три долари США 70 центів).
В решті вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , на користь ОСОБА_1 688,49 грн судового збору та 1612,80 грн витрат на правничу допомогу та на користь держави 3,60 грн судового збору.
Заочне рішення суду набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.
Заочне рішення може бути переглянуте Вінницьким міським судом Вінницької області за письмовою заявою відповідача, поданою протягом 30 днів з дня проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.
Рішення може бути оскаржене позивачем в апеляційному порядку до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги. Якщо позивачу повне рішення не було вручено у день його складення, він має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Учасники справи:
Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 ,
Відповідач: ОСОБА_2 ,, ІНФОРМАЦІЯ_1 , паспорт серії НОМЕР_2 , виданий 26 липня 1999 року Замостянським РВ УМВС України у Вінницькій області, зареєстрований за адресою: АДРЕСА_2 .
Повний текст рішення складений 12.07.2019.
Суддя: