суддів Великої Палати Верховного Суду
Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.
29 травня 2019 року
м. Київ
у справі № 310/11024/15-ц (провадження № 14-112цс19) за позовом Публічного акціонерного товариства (далі - ПАТ «ПУМБ») до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки
за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року у складі судді Пустовіт З. П. та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року у складі колегії суддів Воробйової І. А., Бєлки В. Ю., Онищенка Е. А.
Оскаржуваним рішенням Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року, позов ПАТ «ПУМБ» задоволено. У рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у розмірі 11 877,99 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за непогашеними процентами за користування кредитом - 1 930,88 доларів США, звернуто стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу позивачем від свого імені будь-якій особі - покупцеві з початковою ціною продажу предмета іпотеки на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій, але не меншою ніж 728 297,00 грн, з наданням позивачеві всіх необхідних для здійснення такого продажу повноважень продавця, зокрема подавати заяви, отримувати дублікати правовстановлюючих документів з відповідних установ, організацій, підприємств незалежно від форм власності та підпорядкування чи органів нотаріату, здійснювати будь-які платежі за продавця, подавати й отримувати будь-які документи, довідки, витяги, заяви, вільного доступу уповноважених представників позивача до предмета іпотеки тощо.
Задовольняючи позов, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, зробив висновок, що внаслідок невиконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, а тому позивач має право задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки.
Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, апеляційний суд зазначив, що звернення стягнення на предмет іпотеки у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором узгоджується з вимогами статей 38 і 39 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV). Сторони погодили іпотечне застереження, а саме визначили у договорі іпотеки обидва передбачені частиною третьою статті 36 цього Закону способи задоволення вимог іпотекодержателя: звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття його у власність іпотекодержателем (пункт 4.7 договору іпотеки); звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу іпотекодержателем третій особі (пункт 4.8 договору іпотеки). У пункті 4.2 договору іпотеки сторони встановили, що у разі, якщо визначені цим договором та/або чинним законодавством заходи позасудового врегулювання з будь-яких причин не призвели до задоволення вимог іпотекодержателя в повному обсязі, іпотекодержатель вправі в будь-який час припинити процедуру позасудового врегулювання та звернути стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса чи за рішенням суду (за вибором іпотекодержателя).
За наслідками розгляду 29 травня 2019року Великою Палатою Верховного Суду указаної справи касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Бердянського міськрайонного суду Запорізької області від 05 вересня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Запорізької області від 22 грудня 2016 року скасовано, ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову ПАТ «ПУМБ». Вирішено питання про розподіл судових витрат.
Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 Закону № 898-IV, можливе лише за умови, що сторони договору іпотеки не передбачили цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, яке прирівнюється до такого договору за юридичними наслідками. Якщо ж сторони договору іпотеки передбачили такий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя або в іпотечному застереженні, позовна вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом встановлення у рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, визначеному статтею 38 цього Закону, є неналежним способом захисту.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновки, що частина друга статті 36 Закону № 898-IV, яка встановлює, що визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, означає, що у разі, якщо у договорі про задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили обидва, вказані у частині третій статті 36 Закону № 898-IV способи задоволення вимог іпотекодержателя (статті 37, 38 цього Закону), то їх наявність не перешкоджає іпотекодержателю застосувати: 1) судовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом задоволення вимог іпотекодержателя у спосіб реалізації предмета іпотеки на прилюдних торгах; 2) позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі виконавчого напису нотаріуса.
За змістом частини першої статті 12, частини першої статті33 та статті 35 Закону № 898-IV реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов'язання. І лише тоді, якщо останнє невиконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання відповідно до частини другої статті 35 цього Закону. Недотримання іпотекодержателем процедури звернення стягнення на предмет іпотеки є однією з підстав для відмови в позові.
Вимога, встановлена частиною першою статті 35 Закону № 898-IV, не перешкоджає іпотекодержателю здійснювати свої права, визначені статтею 12 цього Закону, без попереднього повідомлення іпотекодавця, якщо викликана таким повідомленням затримка може спричинити знищення, пошкодження чи втрату предмета іпотеки (частина третя зазначеної статті).
За змістом припису частини другої статті 35 Закону № 898-IV визначена у частині першій цієї статті процедура подання іпотекодержателем вимоги про усунення порушення основного зобов'язання та/або умов іпотечного договору (яка передує прийняттю іпотекодержателем рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки у позасудовий спосіб на підставі договору) не є перешкодою для реалізації іпотекодержателем права звернутись у будь-який час за захистом його порушених прав до суду з вимогами: 1) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його реалізації шляхом проведення прилюдних торгів (статті 41-47 цього Закону) - незалежно від того, які способи задоволення вимог іпотекодержателя сторони передбачили у відповідному договорі (в іпотечному застереженні); 2) про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб продажу предмета іпотеки іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві (стаття 38 цього Закону) - якщо у відповідному договорі (в іпотечному застереженні) сторони цей спосіб задоволення вимог іпотекодержателя, встановлений статтею 38 Закону № 898-IV, не передбачили (передбачили тільки можливість передання іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому статтею 37 цього Закону).
Посилаючись на вказане, Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав іпотекодержателя, а суди першої й апеляційної інстанцій неправильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, та безпідставно задовольнили вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу позивачем від свого імені цього предмета будь-якій особі - покупцеві на підставі статті 38 Закону № 898-IV, встановивши, що сторони передбачили у договорі іпотеки застереження, згідно з яким позивач має можливість самостійно звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу третій особі.
Також Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 квітня 2017 року у справі № 6-3034цс16, за змістом якого іпотекодержатель має можливість задовольнити свої вимоги на підставі рішення суду про звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб його продажу іпотекодержателем будь-якій особі-покупцеві згідно зі статтею 38 Закону № 898-IV, незважаючи на те, що сторони в іпотечному застереженні погодили як позасудовий спосіб задоволення вимог іпотекодержателя його право від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Однак з наведеними висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) висловлюємо окрему думку.
У поданій у грудні 2015 року до суду позовній заяві позивач з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог просив: на задоволення вимог за кредитним договором від 15 вересня 2008 року № 6780652 у розмірі 11 877,99 доларів СШАзвернути стягнення на предмет іпотеки за договором іпотеки від 15 вересня 2008 року № 6780661, а саме на ціле вбудоване приміщення загальною площею 166,6 кв. м, реєстраційний номер 177043, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , шляхом продажу позивачем від свого імені предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві з початковою вартістю предмета іпотеки - 728 297,00 грн; надати позивачеві всі повноваження продавця, необхідні для здійснення продажу предмета іпотеки.
Позовні вимоги мотивовані тим, що 15 вересня 2008 року Закрите акціонерне товариство «Перший Український Міжнародний Банк», правонаступником якого є позивач, уклало з відповідачем кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав відповідачеві кредит у розмірі 32 000,00 доларів США зі сплатою 13,99 % річних на строк до 15 вересня 2023 року.
На забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором 15 вересня 2008 року сторони уклали договір іпотеки.
Через неналежне виконання відповідачем зобов'язань за кредитним договором виникла заборгованість, яка станом на 30 листопада 2015 року становила 11 877,99 доларів США, з яких: заборгованість за кредитом - 9 947,11 доларів США, заборгованість за процентами - 1 930,88 доларів США.
15 жовтня 2014 року позивач направив відповідачеві вимогу про повернення кредиту, яку той отримав 22 жовтня 2014 року.
Відповідач вимогу не виконав, прострочену заборгованість не погасив.
На підставі пункту 4.1 договору іпотеки та статті 33 Закону № 898-IV позивач вважав, що є підстави звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом продажу його від свого імені будь-якій особі - покупцеві й отримати задоволення вимог за рахунок предмета іпотеки.
Стосовно висновків Великої Палати Верховного Суду вважаємо за необхідне зазначити таке.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду з цим позовом та розгляду справи в судах першої й апеляційної інстанцій) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зазначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способи захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють як закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.
У статті 16 ЦК України зазначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов'язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.
Як правило, особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Частіше за все спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини.
Визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Разом з тим встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи. Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти і об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.
Із статті 6 Конвенції вбачається, що доступ до правосуддя є невід'ємним елементом права на справедливий суд.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення ЄСПЛ від 04 грудня 1995 року у справі «Белле проти Франції»).
Крім того, у розумінні частини першої статті 6 Конвенції право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.
Водночас, особі, яка звернулася до суду за захистом свого права, повинна бути забезпечена можливість реалізувати вказані вище права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист визначає зміст права на доступ до суду.
У своїй практиці ЄСПЛ наголошує на тому, що право на розгляд справи означає право особи як звернутися до суду, так і право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.
При зверненні до практики ЄСПЛ (справа «Марченко М. В. проти України») у контексті забезпечення права на доступ до правосуддя, можна зробити висновок, що для його реалізації на національному рівні необхідна наявність спору щодо «права» як такого, що визнане у внутрішньому законодавстві; мова повинна йти про реальний та серйозний спір; він повинен стосуватися як самого права, так і його різновидів або моделей застосування; предмет провадження повинен напряму стосуватися відповідного права цивільного характеру.
У пункті 52 рішення «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 08 квітня 2010 року ЄСПЛ виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов'язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою ЄСПЛ, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia, заява № 48778/99, пункт 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).
Отже, стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, повинен бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року у справі № 9-зп щодо офіційного тлумачення статей 55, 64, 124 Конституції України, частини першої статті 55 Конституції України слід розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Зміст цього права полягає в тому, що кожен має право звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод. Зазначена норма зобов'язує суди приймати заяви до розгляду навіть у випадку відсутності в законі спеціального положення про судовий захист. Відмова суду у прийнятті позовних та інших заяв чи скарг, що відповідають встановленим законом вимогам, є порушенням права на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене (пункт 2 цього рішення Конституційного Суду України).
Тобто, Конституція України гарантує кожному право на судовий розгляд спору за виключенням випадків, у яких законом прямо встановлено обов'язковий порядок досудового врегулювання.
Такий порядок поширюється і на захист прав юридичних осіб.
У позові Банк просив у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором звернути стягнення на предмет іпотеки у певний спосіб - шляхом продажу від свого імені іншій особі - покупцеві.
У статті 12 Закону № 898-IV вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.
Стаття 33 цього Закону № 898-IV передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12цього Закону.
Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.
Тобто, законом передбачено чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.
Згідно зі статтею 36 Закону № 898-IV сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.
Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:
- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону № 898-IV;
- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.
Тобто законодавець передбачив як можливість набуття у власність предмета іпотеки іпотекодержателем, так і можливість продажу предмета іпотеки на погашення заборгованості за забезпеченим зобов'язанням, якщо сторони у договорі передбачили таке право іпотекодержателя та встановили відповідний порядок реалізації цього права.
Саме такі висновки містяться й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц (провадження № 14-38цс18).
При цьому право на звернення стягнення на предмет іпотеки у порядку, визначеному у відповідному застереженні не перешкоджає іпотекодержателю застосовувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки, у тому числі і в судовому порядку.
Частина перша статті 38 Закону № 898-IVпрямо передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві за рішенням суду.
Тобто обрання судового чи позасудового порядку звернення стягнення на предмет іпотеки повністю залежить від волі іпотекодержателя, що є логічним і відповідає принципу диспозитивності.
Необхідно зауважити, що продаж предмета іпотеки іпотекодержателем на підставі договору про задоволення вимог іпотекодержателя можливий за сукупності певних обставин: 1) право на такий предмет закріплено у іпотечному договорі чи договорі про задоволення вимог іпотекодержателя; 2) іпотекодержатель виявив свою волю звернути стягнення на предмет іпотеки у позасудовому; 3) іпотекодержатель дотримався порядку звернення стягнення на предмет іпотеки, передбачений у договорі.
Разом з тим звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом надання права іпотекодержателю на продаж предмета іпотеки не пов'язане з дотриманням досудових процедур, як не залежить і від того, чи передбачено таке право у договорі іпотеки.
Вважаємо, що оскільки законом установлено вказаного способу звернення стягнення на предмет іпотеки як в судовому (примусовому), так і в досудовому порядку, кваліфікація його лише як позасудового способу звужує дійсний зміст вказаної норми, чим порушуються право особи на судовий захист, яке відповідно до статті 64 Конституції України не може бути обмежене.
Враховуючи зазначене вище та наявність в іпотекодержателя закріпленого законом права на звернення до суду із вказаною вимогою, вважаємо, що реалізація іпотекодержателем свого права на продаж предмета іпотеки шляхом надання йому права на продаж предмета іпотеки будь-якій особі - покупцеві може відбуватися, в тому числі й за рішенням суду, зокрема в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки. В іншому випадку це спотворює вимоги закону, а саме частини першої статті 38 Закону № 898-IV та фактично змінює його положення (правила), що є недопустимим, оскільки у такому разі з'являються нові правила, які не приймалися уповноваженим законодавчим органом державної влади, яким є Верховна Рада України, та протирічить закону, що прийнятий у встановленому порядку, та забезпечує захист прав іпотекодержателя і сформульований з дотриманням вимог як статті 6 Конвенції, так і статті 64 Конституції України.
Вважаємо, що відсутні підстави для відступу від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 05 квітня 2017 року (провадження № 6-3034цс16), та підтримуємо висновок, що обрання певного способу правового захисту, у тому числі й досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Установлення законом або договором досудового способу врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не вважається обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист і не впливає на можливість особи звернутися до суду, оскільки вони не є обов'язковим досудовим порядком урегулювання спору у розумінні статті 124 Конституції України.
За викладених обставин вбачаються підстави для відступлення від правового висновку, викладеного в постанові Верховного Суду від 18 жовтня 2018 року у справі № 910/17423/17, в якій колегія суддів Касаційного господарського суду погодилася із висновками апеляційного суду про відсутність правових підстав для задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки (у спосіб продажу іпотекодержателем предмета іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу), з огляду на те, що сторони в договорі іпотеки вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору у такий спосіб.
З огляду на вказане вважаємо помилковими висновки Великої Палати Верховного Суду, що позивач обрав неналежний спосіб захисту його прав як іпотекодержателя.
З урахуванням викладеного, вважаємо, що оскаржувані судові рішення необхідно було залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Судді О. М. Ситнік
В. В. Британчук
М. І. Гриців
Н. П. Лященко
О. Б. Прокопенко