суддів Великої Палати Верховного Суду
Гудими Д. А., Золотнікова О. С., Князєва В. С., Яновської О. Г.
Справа № 808/670/16
Провадження № 11-674 апп 18
І. Короткий виклад історії справи
1. 23 лютого 2016 року ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Суперфіна Бориса Михайловича (далі - приватний нотаріус), третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - ТзОВ) «Кей-Колект» (далі - третя особа), в якому з урахуванням заяви про уточнення вимог просив визнати недійсними та скасувати рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію за третьою особою прав власності (далі разом - оскаржені рішення) на: однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , а також на однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_2 (далі разом - квартири).
2. Вимоги позивач мотивував так :
2.1. 25 і 26 вересня 2006 року він уклав із Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - банк) договори про надання споживчого кредиту № 11221788000 та № 11046769000 відповідно (далі разом - кредитні договори).
2.2. Для забезпечення виконання зобов'язань за кредитними договорами позивач передав банку в іпотеку квартири на підставі договорів іпотеки від 25 вересня 2006 року № 11221788000/з, від 26 вересня 2006 року № 11046769000/з і від 8 вересня 2008 року №11391348000/з (далі разом - договори іпотеки).
2.3. 12 грудня 2011 року банк уклав із третьою особою договір факторингу, відповідно до якого банк передав, а третя особа прийняла право вимоги за кредитними договорами та договорами іпотеки.
2.4. 28 липня 2015 року приватний нотаріус прийняв рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (індексний номер 23192088), відповідно до якого право власності на предмет іпотеки - однокімнатну квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , - перейшло до третьої особи.
2.5. 4 серпня 2015 року аналогічне рішення (індексний номер 23385386) приватний нотаріус прийняв і щодо іншого предмета іпотеки - однокімнатної квартири за адресою АДРЕСА_2 .
2.6. Оскаржені рішення приватний нотаріус прийняв з порушенням норм чинного законодавства:
2.6.1. Іпотекодержатель (третя особа) не повідомив позивача про застосування застереження про задоволення вимог іпотекодержателя.
2.6.2. Приватний нотаріус провів державну реєстрацію права власності на квартири не за місцем їхнього знаходження.
2.6.3. Відсутній додатково укладений договір про задоволення вимог іпотекодержателя.
3. Оскаржені рішення є недійсними, а тому суд має їх скасувати.
4. 21 квітня 2016 року Запорізький окружний адміністративний суд прийняв постанову, якою позов задовольнив.
5. Мотивував постанову такими обставинами :
5.1. Позивачу не надходили жодні документи про те, що третя особа має будь-які вимоги до нього.
5.2. Нотаріуси мають повноваження з проведення державної реєстрації права власності лише безпосередньо під час вчинення нотаріальної дії, однак приватний нотаріус жодних таких дій під час прийняття оскаржених рішень не вчиняв.
5.3. Приватний нотаріус провів державну реєстрацію права власності на квартири не за місцем їх знаходження.
6. 12 липня 2016 року Дніпропетровський апеляційний адміністративний суд постановив ухвалу, якою рішення суду першої інстанції залишив без змін.
7. Апеляційний суд мотивував ухвалу так :
7.1. Суд першої інстанції правильно вказав на відсутність у приватного нотаріуса повноважень щодо прийняття рішення про державну реєстрацію права власності без вчинення нотаріальної дії з майном.
7.2. Суд першої інстанції під час розгляду цієї справи повно дослідив обставини, які мають значення для справи, ухвалив законне й обґрунтоване рішення.
8. 1 серпня 2016 року третя особа подала касаційну скаргу до Вищого адміністративного суду України. Просила скасувати судові рішення, а провадження у справі закрити; у разі його незакриття - ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.
9. Третя особа мотивує касаційну скаргу так :
9.1. Оскаржені рішення правомірні, а дії нотаріуса з їх прийняття відповідають приписам законодавства.
9.2. Спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових угод, а тому вони не є публічно-правовими, і спір слід розглядати за правилами цивільного судочинства.
10. 12 лютого 2019 року Велика Палата Верховного Суду ухвалила постанову, якою касаційну скаргу задовольнила частково, рішення судів першої й апеляційної інстанцій скасувала, а провадження у справі закрила (далі - постанова).
11. Велика Палата Верховного Суду мотивувала постанову так :
11.1. Предметом розгляду в цій справі є не дії та рішення певного суб'єкта, який надавав адміністративні послуги, а захист прав позивача як власника нерухомого майна через реєстрацію майнових прав на це майно третьої особи у справі на підставі договірних відносин.
11.2. Ураховуючи те, що спірні правовідносини пов'язані з невиконанням умов цивільно-правових договорів (кредитних договорів і договорів іпотеки), необґрунтованими є висновки судів попередніх інстанцій про те, що спір є публічно-правовим.
ІІ. Підстави для висловлення окремої думки та мотиви, якими вона обґрунтована
12. Ми не ставимо під сумнів загальний висновок більшості колег стосовно необхідності розгляду цієї справи за правилами цивільного судочинства. Такий висновок відповідає виробленому Великою Палатою Верховного Суду підходу до юрисдикції суду у спорах про скасування рішення, запису щодо державної реєстрації речового права на нерухоме майно чи обтяження такого права за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (див. постанову від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16).
13. Однак поза увагою більшості колег залишилися суттєві обставини, які, наш погляд, не давали змогу прийняти постанову про скасування рішень судів попередніх інстанцій із закриттям провадження саме у цій справі.
14. Так, суди у цій справі встановили :
14.1. У серпні 2015 року позивач звернувся до Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя з позовною заявою до ТзОВ «Кей-Колект», третя особа, яка не заявляє самостійні вимоги на предмет спору, - приватний нотаріус, про визнання оскаржених рішень недійсними.
14.2. 24 листопада 2015 року Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення у справі № 335/8086/15-ц, яким залишив без задоволення цей позов (53883661). Суд першої інстанції вважав, що позивач не довів, які його права порушило ТзОВ «Кей-Колект» як відповідач і фактично оскаржив рішення державного реєстратора - приватного нотаріуса, не обґрунтовуючи жодного порушення своїх прав оскарженими рішеннями. Суд вважав, що ТзОВ «Кей-Колект» є неналежним відповідачем, оскільки справу щодо оскарження дій або бездіяльності нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно треба розглядати за правилами адміністративного судочинства. Позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з аналогічним позовом до належного відповідача з урахуванням відповідної юрисдикції суду.
14.3. 23 лютого 2016 року Апеляційний суд Запорізької області ухвалою залишив без змін зазначене рішення Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя (а. с. 50-51, 56042944). Мотивував ухвалу тим, що суд першої інстанції, встановивши відсутність порушення прав позивача з боку ТзОВ «Кей-Колект», правильно відмовив у задоволенні позову та вказав на можливість позивача звернутися з позовом до належного відповідача за правилами адміністративного судочинства.
14.4. Отримавши цю ухвалу апеляційного суду, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом у справі № 808/670/16.
15. Отже, відмовивши у задоволенні позову у справі № 335/8086/15-ц, суди цивільної юрисдикції вказали, що належним відповідачем є приватний нотаріус, а спір треба розглядати за правилами адміністративної юрисдикції. І 23 лютого 2016 року, позивач, керуючись роз'ясненням судів у справі № 335/8086/15-ц, звернувся до адміністративного суду з позовом у справі № 808/670/16.
16. Звертаємо увагу, що у цивільній справі № 335/8086/15-ц позивач оскаржив ті ж самі рішення нотаріуса, що й в адміністративній справі № 808/670/16, а вимоги мотивував одними і тими ж обставинами.
17. Тому у справі № 808/670/16 суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, розглянувши вимоги позивача за правилами адміністративного судочинства, вважав їх обґрунтованими. Натомість Велика Палата Верховного Суду, маючи інформацію про результат розгляду справи № 335/8086/15-ц, вказані рішення скасувала, закрила провадження у справі та роз'яснила позивачеві про необхідність розгляду його вимог за правилами цивільного судочинства.
18. Як вказує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom») від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, § 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Станєв проти Болгарії» («Stanev v. Bulgaria») від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, § 230).
19. Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
20. ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами (див. mutatis mutandis рішення від 9 грудня 2010 року у справі «Буланов та Купчик проти України» («Bulanov and Kupchik v. Ukraine», заяви № 7714/06 та № 23654/08), в якому ЄСПЛ встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду розглянути касаційні скарги заявників всупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (§ 27-28, 38-40); рішення від 1 грудня 2011 року у справі «Андрієвська проти України» («Andriyevska v. Ukraine», заява № 34036/06), в якому ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (§ 13-14, 23, 25-26); рішення від 17 січня 2013 року у справі «Мосендз проти України» («Mosendz v. Ukraine», заява № 52013/08), в якому ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (§ 116, 119, 122-125); рішення від 21 грудня 2017 року у справі «Шестопалова проти України» («Shestopalova v. Ukraine», заява № 55339/07), в якому ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз'яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мали розглядати суди України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24)).
21. Вважаємо, що з огляду на висновки судів у справі № 335/8086/15-ц про адміністративну юрисдикцію суду за вимогами позивача та залишення його вимог без задоволення, а не закриття провадження у зазначеній справі, прийняття Великою Палатою Верховного Суду постанови про закриття провадження в адміністративній справі № 808/670/16 створило юрисдикційний конфлікт. Тим самим Велика Палата Верховного Суду поставила під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту, оскільки згідно з пунктом 2 частини першої статті 186 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо, зокрема, є таке, що набрало законної сили, рішення у справі між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. А таке рішення за вимогами позивача є у справі № 335/8086/15-ц.
22. Вважаємо, що єдиним способом для позивача за будь-яких умов уникнути означених загроз - це заявити позов про скасування записів про державну реєстрацію права власності на квартири за ТзОВ «Кей-Колект». Крім того, саме позов про скасування таких записів, а не рішень приватного нотаріуса є згідно з практикою Великої Палати Верховного Суду ефективним способом захисту прав (див. пункти 5.17 постанов від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 та від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18, пункт 38 постанови від 16 січня 2019 року у справі № 755/9555/18).
23. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).
24. Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює «три правила»: 1) принцип мирного володіння майном; 2) питання позбавлення майна згідно з певними критеріями; 3) право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє «правила», які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому «правилі» (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
25. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний правообмежувальний захід пропорційним цій меті:
25.1. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
25.2. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена у національному законодавстві, Конвенція надає державам певну свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
25.3. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
26. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
27. Судове рішення апеляційного суду у справі № 808/670/16, яким він підтвердив правильність висновку суду першої інстанції про правомірність вимог позивача, набрало законної сили 12 липня 2016 року. З цього моменту і до часу його скасування Великою Палатою Верховного Суду минуло два з половиною роки.
28. У матеріалах справи № 808/670/16 немає відомостей про те, що рішення суду першої інстанції було виконане, а Вищий адміністративний суд України ухвалою від 16 травня 2017 року відмовив позивачу у задоволенні заяви про видачу у цій справі виконавчого листа (а. с. 143). Однак протягом двох з половиною років, поки рішення суду першої інстанції було чинним, право позивача на мирне володіння квартирами було захищене. Скасувавши рішення судів першої й апеляційної інстанцій і закривши провадження у справі, Велика Палата Верховного Суду не тільки невиправдано з огляду на результат розгляду справи № 335/8086/15-ц втрутилася у право на мирне володіння позивачем квартирами, але й зумовила необхідність нового звернення до суду позивача, який з серпня 2015 року через суперечливі роз'яснення судів щодо юрисдикції, належного відповідача та суті спору не може захисти своє право власності.
29. З огляду на наведене, враховуючи наявність чинних рішень у справі № 335/8086/15-ц, вважаємо, що Велика Палата Верховного Суду мала відмовити у задоволенні касаційної скарги третьої особи та залишити без змін оскаржені судові рішення у справі № 808/670/16, а не створювати юрисдикційний конфлікт і невиправдано втручатися у право позивача на мирне володіння квартирами.
Судді Великої Палати Верховного Суду Д. А. Гудима
О. С. Золотніков
В. С. Князєв
О. Г. Яновська