Справа № 199/5311/14-ц
(2/199/2594/19)
Іменем України
20.06.2019 року Амур-Нижньодніпровський районний суд міста Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Куземі О.Г., за участі представника відповідача Діденка Р.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Дніпра цивільну справу за позовом Акціонерного товариства комерційного банку “Приватбанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-
Позивач звернувся до суду з позовом до відповідача про стягнення з нього заборгованості за кредитним договором в сумі 46637,82 грн. У підтвердження своїх позовних вимог посилається на те, що відповідно до укладеного договору № DNG0RK06115364 від 10.02.2005 року відповідач по справі отримав кредит у розмірі 5503,18 грн. зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.
Відповідач не надав своєчасно банку грошові кошти для погашення заборгованості за кредитом, відсотками, а також іншими витратами відповідно до умов договору, що має відображення у розрахунку заборгованості за кредитним договором.
У судове засідання представник позивача не з'явився. Про час та місце судового розгляду судового рішення повідомлявся у встановленому законом порядку. Причини неявки у судове засідання не повідомив.
Представник відповідача в судовому засіданні позовні вимоги не визнав, оскільки позивач не надав доказів передачі коштів відповідачу. Крім того, вважає безпідставним нарахування позивачем процентів після закінчення строку кредитування. Також просив застосувати строк позовної давності.
Дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що заявлені вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що 10.02.2005 року укладено договір № DNG0RK06115364 між сторонами по справі строком до 11.02.2008 року, згідно умов якого позивач надав відповідачу кредит у розмірі 5503,20 грн., зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 12,00% на рік на суму залишку заборгованості за кредитом та комісії у розмірі 1,52 % від суми виданого кредиту щомісячно.
Відповідно до розрахунку заборгованості за кредитним договором станом на 06.06.2014 року відповідачем порушено умови кредитного договору та останній має заборгованість в розмірі 46637,82 грн., яка складається з: 4381,39 грн. - тіло кредиту, 2258,55 грн. - комісія, 14477,53 грн. - проценти, 25520,35 грн. - пеня.
За вимогами статей 527, 530 Цивільного кодексу України, зобов'язання повинні виконуватись належним чином і у встановлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.
Відповідно до ч.1 ст.1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно зі ст. 1050 та ч. 1 ст. 1054 ЦК України, за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) громадянину у розмірі та на умовах, встановлених договором, а громадянин зобов'язується повернути кредит та сплатити відсотки. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу України.
Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бочаров проти України" (остаточне рішення від 17 червня 2011 року), суд при оцінці доказів керується критерієм доведення "поза розумним сумнівом". Проте таке доведення може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпції щодо фактів.
У частині стягнення з відповідача на користь позивача комісії в розмірі 2258,55грн. вимоги задоволенню не підлягають з наступних підстав.
Положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв'язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.
Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).
Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України в постанові від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, яка відповідно до ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права.
На думку суду, умова про сплату комісії не відповідає вимогам справедливості та суперечить ч.1 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів», таким чином умови укладеного між сторонами договору в частині нарахування комісії є нікчемними.
Крім того, відповідно до ч.1 ст.1048 та ч.1 ст.1054 ЦК України кредитодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми кредиту, розмір і порядок одержання яких встановлюються договором. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування (строку, на який позичальник отримав кредит) чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з ч. 2 ст. 1050 ЦК України.
Права та інтереси позивача у цих правовідносинах забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання. Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема, щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.
Відтак, суд приходить до висновку, що у межах строку кредитування до 11.02.2008 р. відповідач мав виконати зобов'язання по погашенню заборгованості по тілу кредиту та сплати відсотків за відсотковою ставкою визначеною умовами договору.
У свою чергу після спливу визначеного договором строку кредитування, з 11.02.2008 р. право кредитора нараховувати відсотки за ставкою визначеною договором припинилося та права та інтереси кредитора у правовідносинах забезпечені ч.2 ст.625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення боржником виконання грошового зобов'язання.
З наданого позивачем розрахунку неможливо встановити розмір процентів, нарахованих на дату закінчення строку кредитування - 11.02.2008 року, а тому вимоги про стягнення процентів після 11.02.2008 є такими, що суперечать вимогам закону, а до 11.02.2008 року є такими, що не доведені суду належними, допустимими та достовірними доказами.
Оскільки розділом 4 кредитного договору передбачена відповідальність позивача за несвоєчасну сплату відсотків та комісії у вигляді сплати пені в розмірі 0,15% від суми непогашеної заборгованості за кожний день прострочення, проте умови договору про сплату комісії визнані судом нікчемними, а розмір процентів на час закінчення строку кредитування встановити неможливо, то вимоги позивача про стягнення пені задоволенню також не підлягають.
При цьому суд вважає, що доведеними є вимоги позивача про стягнення заборгованості за договором у вигляді тіла кредиту в розмірі 4381,39 грн. Суд не приймає до уваги твердження представника відповідача щодо відсутності доказів передачі грошових коштів відповідачу банком, оскільки про виконання договору в цій частині свідчить внесення відповідачем грошових коштів у рахунок зобов'язань за договором.
Проте, згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, а ст. 261 ЦК України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.
Строк виконання за зобов'язанням відповідача 11.01.2008 року, таким чином строк позовної давності закінчився 12.01.2011 року. Позивач звернувся до суду із позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором 27.06.2014 року, тобто з порушенням строку звернення до суду. Оскільки відповідачем по справі заявлено про застосування позовної давності, а сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у справі є підставою для відмови у позові, то позовні вимоги в частині стягнення заборгованості по тілу кредиту також не підлягають задоволенню.
Згідно зі ст. 141 ЦПК України судові витрати віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст.ст.12,81,133,144,263-265,274-279 ЦПК України, суд, -
У позові Акціонерного товариства комерційного банку “Приватбанк” до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором відмовити.
Судові витрати віднести за рахунок позивача.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.
Суддя