Головуючий І інстанції: О.О. Кукоба
09 липня 2019 р. Справа № 440/1462/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
Головуючого судді Любчич Л.В.,
Суддів: Спаскіна О.А. , Присяжнюк О.В. ,
розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2019, вул. Пушкарівська, 9/26, м. Полтава, 36039, повний текст складено 20.05.19 по справі № 440/1462/19
за позовом ОСОБА_1
до 5-ого Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом,захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБ України
про визнання протиправним наказу та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом, в якому просив суд:
- визнати протиправним наказ від 23.11.17 №121-ОС "По особовому складу" в частині зменшення розміру премії з 709% до 662% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років;
- зобов'язати відповідача здійснити перерахунок належної до отримання ОСОБА_1 премії, передбаченої пунктом 2.3.24 Інструкції про грошове забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України, виходячи з вимог пункту 10 наказу Центрального управління Служби безпеки України від 26.07.17 №435/ДСК "Про окремі питання грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України" щодо збереження з 1.11.17 по 31.12.17 раніше встановленого позивачу згідно з наказом 5-ого управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом, захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів Служби безпеки України від 12.06.17 №930-ос розміру премії - 709% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років та виходячи з вимог абзацу другого пункту 9 наказу Центрального управління Служби безпеки України від 19.01.18 №65/ДСК "Про грошове забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України у 2018 році" щодо призначення позивачу з 1.01.18 по 28.02.18 премії у встановленому колонкою 2 додатку 3 до наказу розмірі 859% посадового окладу з урахуванням окладу за військовим званням та надбавки за вислугу років, та здійснити виплату недоплаченого розміру премії за період з 1.11.17 по 28.02.18.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 позовну заяву повернуто позивачу.
Не погодившись з даною ухвалою суду позивач подав апеляційну скаргу в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, просив скасувати ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20.05.2019 та ухвалити постанову, якою направити справу до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття позовної заяви до розгляду та відкриття провадження у справі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначив, що, у зв'язку з обранням позивачем неналежного способу захисту, про необхідність захисту своїх порушених прав і законних інтересів шляхом оскарження в судовому порядку спірного наказу, позивач дізнався лише з отриманням остаточного рішення суду по справі № 816/1577/18.
Ухвалами Другого апеляційного адміністративного суду від 24.06.2019 відкрито провадження по справі № 440/1462/19, закінчено підготовку справи до розгляду та призначено в порядку письмового провадження.
08 липня 2019 року відповідач по справі подав до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначив про правомірність висновків суду першої інстанції щодо пропуску позивачем строку звернення до суду та послався на ст. 122, 123 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї, прийшла до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судовим розглядом були встановлені наступні обставини, які не оспорені сторонами.
Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 25.04.19 позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху. Для усунення недоліків позовної заяви позивачу надано строк упродовж десяти днів з дня вручення копії ухвали.
Копію ухвали суду від 25.04.19 позивач отримав 02.05.19, що підтверджено рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №3603926271625.
Повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції виходив з того, що адміністративний позов подано з порушенням строків звернення до суду.
Суд апеляційної інстанції дані висновки вважає помилковими, з огляду на наступне.
Згідно ч. 1 ст. 122 КАС України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.
За загальним правилом для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. (ч.2 ст. 122 КАС України)
Відповідно до ч. 3 ст. 122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Так, відповідно до ч. 2 ст. 233 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Відповідно до положень ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.
Частиною 1 статті 30 Закону України «Про Службу безпеки України» передбачено, що форми та розміри грошового забезпечення військовослужбовців Служби безпеки України встановлюються законодавством і повинні забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Служби безпеки України якісним складом військовослужбовців, враховувати характер, умови роботи, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.
Аналізуючи положення вище зазначених правових норм колегія суддів зазначає, що поняття «заробітна плата» та «грошове забезпечення військовослужбовців» є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов'язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов'язків. Під належною заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.
Згідно зі статтею 1 Конвенції Міжнародної організації праці "Про захист заробітної плати" № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін "заробітна плата" означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.
У Рішенні від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 Конституційний Суд України зазначив, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у системному зв'язку з положеннями статей 1,12 Закону України "Про оплату праці" від 24 березня 1995 року №108/95-ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.
Враховуючи вимоги позовної заяви, предметом спору у даній справі є визнання протиправним наказу від 23.11.17 №121-ОС "По особовому складу" в частині зменшення розміру премії позивачу, а також зобов'язати відповідача здійснити перерахунок належної до отримання позивачем премії.
Враховуючи, що основним спірним питанням у даній справі є розмір премії, про перерахунок якої позивач звернувся до суду першої інстанції, та яка відповідно до положень ч. 2 ст. 2 Закону України «Про оплату праці» входить до структури заробітної плати, колегія суддів прийшла до висновку про те, що строк звернення до суду відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП не розповсюджується на дані правовідносини.
Разом з тим, згідно ч. 1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
Статтею 6 Конвенції встановлено, що справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов'язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов'язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.
У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Об'єднаного Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.
Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов'язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів вважає помилковими висновки суду першої інстанції, щодо наявності підстав для застосування строків звернення до суду у даних правовідносинах та повернення позовної заяви ОСОБА_1 як такої, що подана без додержання позивачем строків звернення до суду з позовними вимогами, чим порушено принцип доступу до правосуддя.
З огляду на вищезазначене, колегія суддів прийшла до висновку про скасування ухвали суду першої інстанції, яка перешкоджає подальшому провадженню у справі, на підставі ст.320 КАС України, як такої, що прийнята з порушенням норм процесуального права, і направлення справи до суду першої інстанції для вирішення питання про відкриття провадження у справі.
Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 326, 327 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити.
Ухвалу Полтавського окружного адміністративного суду від 20 травня 2019 року по справі № 440/1462/19 скасувати.
Справу № 440/1462/19 за позовом ОСОБА_1 до 5-ого Управління (Міжвідомчий центр спеціальної підготовки) Центру спеціальних операцій боротьби з тероризмом,захисту учасників кримінального судочинства та працівників правоохоронних органів СБ України про визнання протиправним наказу та зобов'язання вчинити певні дії направити для вирішення питання про відкриття провадження до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя-доповідач (підпис)Л.В. Любчич
Судді(підпис) (підпис) О.А. Спаскін О.В. Присяжнюк