"03" лютого 2010 р. м. Київ К-22983/08
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Гашицького О.В. (головуючий суддя, суддя-доповідач),
Лиски Т.О.,
Рецебуринського Ю.Й.,
Сороки М.О.,
Штульман І.В.,
розглянувши у порядку письмового провадження за касаційною скаргою управління праці та соціального захисту населення Димитровської міської ради Донецької області (далі -УПСЗН) на постанову Димитровського міського суду Донецької області від 20 серпня 2008 року та постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до УПСЗН, Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області (далі -ГУДК) про визнання дій протиправними та стягнення недотриманих сум грошової допомоги,
встановила:
Звернувшись у липні 2008 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6 зазначав, що є інвалідом війни 3 групи і відповідно до частини п'ятої статті 13 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»(далі -Закон № 3551-ХІІ) має право на отримання щорічно до 5 травня разової грошової допомоги у розмірі 7 мінімальних пенсій за віком. Однак відповідачем зазначену грошову допомогу у 2005 - 2007 роках виплачено у розмірах, визначених законами про держбюджет України (відповідно 270, 270 та 300 гривень). Вважаючи, що відповідач при обрахуванні розмірів разової грошової допомоги повинен керуватись Законом № 3551-ХІІ, позивач просив суд визнати дії відповідача неправомірними та стягнути з УПСЗН 6839 грн., недоплачених йому у 2005 - 2007 роках.
Постановою Димитровського міського суду Донецької області від 20 серпня 2008 року дії відповідача при визначенні позивачу розмірів разової допомоги за 2005 - 2007 роки визнано протиправними та зобов'язано УПСЗН здійснити виплату ОСОБА_6 недоплаченої разової грошової допомоги в сумі 6867,42 гривні.
Постановою Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року зазначене рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_6 задоволено частково: стягнуто з УПСЗН на користь позивача недоотриману ним у 2007 році щорічну разову грошову допомогу до 5 травня в сумі 2542 гривні. В іншій частині позову відмовлено.
У касаційній скарзі УПСЗН, посилаючись на порушення судами як апеляційної, так і першої інстанцій норм матеріального права, просить скасувати їхні рішення та ухвалити нове рішення відповідно до положень статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України).
Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 КАС України, судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 є інвалідом війни 3 групи і користується правом, передбаченим частиною п'ятою статті 13 Закону № 3551-ХІІ, на отримання разової грошової допомоги, яка виплачується щорічно до 5 травня.
Відповідачем зазначену грошову допомогу у 2005 - 2007 роках виплачено позивачеві в розмірах, визначених законами про держбюджет України на відповідний рік: 270 грн. у 2005 році, 270 грн. у 2006 році та 300 грн. у 2007 році).
Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення суду першої інстанції правильно виходив із того, що відповідачем правомірно здійснено виплату разової грошової допомоги до 5 травня у 2005 та 2006 роках у розмірах, передбачених законами про держбюджет України на відповідний рік, оскільки зазначені закони не були визнані в установленому порядку такими, що не відповідають Конституції України.
Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що разову грошову допомогу до 5 травня у 2007 році відповідачем нараховано і сплачено ОСОБА_6 згідно зі статтею 29 Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік»(далі -Закон № 489-V) на підставі якої інвалідам війни 3 групи, до яких відноситься і позивач, було передбачено виплату у 2007 році разової допомоги до 5 травня відповідно до Закону № 3551-ХІІ в розмірі 300 гривень. Задовольняючи вимоги позивача в частині зобов'язання відповідача нарахувати разову допомогу до 5 травня за 2007 рік у розмірі, передбаченому Законом № 3551-ХІІ, з виплати тою позивачу різниці, суд апеляційної інстанції виходив з того, що положення статті 29 визнано таким, що не відповідає Конституції України, згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007 (далі -Рішення № 6-рп/2007).
Однак судом апеляційної інстанції при ухваленні рішення у цій справі в частині задоволення позовних вимог не дотримано правил застосування норм матеріального права.
Судами попередніх інстанцій установлено, що щорічну допомогу на оздоровлення за 2007 рік відповідачем виплачено позивачу у квітні 2007 року, тобто до прийняття Конституційним Судом України Рішення № 6-рп/2007.
Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.
Судами попередніх інстанції не враховано, що на момент одержання ОСОБА_6 у 2007 році разової допомоги до 5 травня існувала колізія нормативно-правових актів, які мали однакову юридичну силу, але по-різному встановлювали розмір зазначеної допомоги.
Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.
Водночас, Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України. Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час вирішення спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.
Зазначених обставин та норм матеріального права не врахував суд апеляційної інстанції під час розв'язання спору в цій частині позовних вимог, помилково надавши перевагу положенням частини четвертої статті 13 Закону № 3551-ХІІ. Судова колегія вважає правомірними дії відповідача, що полягали у виплаті позивачеві щорічної разової допомоги до 5 травня у квітні 2007 року виходячи з розмірів, встановлених Законом № 489-V.
Тому рішення суду апеляційної інстанції в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині - про відмову в задоволенні цих позовних вимог. У цій частині скасовується і рішення суду першої інстанції.
Рішення суду апеляційної інстанції в частині скасування рішення суду першої інстанції з відмовою в задоволенні позову до УПСЗН відповідає вимогам матеріального права, однак у судовому рішенні помилково не зазначено по відмову в позові до ГУДК.
Оскільки у справі немає необхідності досліджувати нові докази або встановлювати обставини в зазначеній частині рішення суду апеляційної інстанції, судова колегія змінює його відповідно до положень статті 225 КАС України.
Керуючись статтями 220, 222-224, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України
постановила:
Касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення Димитровської міської ради Донецької області задовольнити частково.
Постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року та постанову Димитровського міського суду Донецької області від 20 серпня 2008 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 про стягнення з управління праці та соціального захисту населення Димитровської міської ради Донецької області за рахунок коштів Державного бюджету України недоотриманої суми щорічної грошової допомоги до 5 травня за 2007 рік скасувати.
У цій частині ухвалити нове рішення: відмовити ОСОБА_6 в задоволенні позовних вимог.
У іншій частині постанову Донецького апеляційного адміністративного суду від 4 листопада 2008 року змінити, зазначивши в її резолютивній частині про відмову в позові ОСОБА_6 до Головного управління Державного казначейства України в Донецькій області.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, її може бути оскаржено до Верховного Суду України у порядку провадження за винятковими обставинами відповідно до положень статей 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: