"03" лютого 2010 р. м. Київ К-12056/08
Колегія суддів Вищого адміністративного суду України у складі:
Гашицького О.В. (головуючий суддя, суддя-доповідач),
Лиски Т.О.,
Рецебуринського Ю.Й.,
Сороки М.О.,
Штульман І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження за касаційною скаргою управління праці та соціального захисту населення міста Севастополя (далі -УПСЗН) на постанову Ленінського районного суду міста Севастополя від 7 грудня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду міста Севастополя від 12 червня 2008 року справу за адміністративним позовом ОСОБА_6 до УПСЗН, Головного управління праці та соціального захисту населення Севастопольської міської державної адміністрації (третя особа -Головне управління Державного казначейства у місті Севастополі) про стягнення щорічної грошової допомоги на оздоровлення, відшкодування моральної шкоди,
встановила:
Звернувшись у серпні 2007 року до суду з цим позовом, ОСОБА_6 зазначала, що є учасником бойових дій і на підставі статті 12 Закону України від 22 жовтня 1993 року № 3551-ХІІ «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»(далі -Закон № 3551-ХІІ) має право на отримання разової грошової допомоги щорічно до 5 травня у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком. Однак відповідачем зазначену грошову допомогу у 1999 - 2007 роках виплачено у розмірах, визначених законами про держбюджет України (відповідно 0, 40, 40, 80, 90, 120, 250, 250 та 360 гривень). Вважаючи, що відповідач при нарахуванні та виплаті допомоги повинен керуватись лише Законом № 3551-ХІІ, позивач просила суд стягнути з УПСЗН недоплачену їй у 1999 - 2007 роках разову грошову допомогу в сумі 10829,60 гривні.
Постановою Ленінського районного суду міста Севастополя від 7 грудня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Апеляційного суду міста Севастополя від 12 червня 2008 року, позов задоволено частково: зобов'язано УПСЗН виплатити ОСОБА_6 невиплачену частину щорічної разової допомоги у розмірі 1670 гривень. У задоволенні решти вимог адміністративного позову відмовлено.
У касаційній скарзі УПСЗН, посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального права у частині задоволення позову, просить скасувати їхні рішення та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Перевіривши доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права, правильність правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України, судова колегія дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_6 є учасником бойових дій, користується правом, передбаченим частиною четвертою статті 12 Закону № 3551-ХІІ, на отримання разової щорічної грошової допомоги, яка виплачується до 5 травня. Зазначена допомога ОСОБА_6 у 1999 році не виплачувалась, у 2000 - 2007 роках їй виплачено відповідно 40, 40, 80, 90, 120, 250, 250 та 360 гривень.
Частково задовольняючи позов, суди попередніх інстанцій виходили з того, що для врегулювання спірних правовідносин у цій справі пріоритетними є норми Закону № 3551-ХІІ, а не застосовані УПСЗН положення Закону України від 19 грудня 2006 року № 489-V «Про Державний бюджет України на 2007 рік»(далі -Закон № 489-V, яким визначено виплату разової грошової допомоги учасникам бойових дій, до категорії яких належить ОСОБА_6, у меншому розмірі, ніж передбачено Законом № 3551-ХІІ.
Такий висновок зроблено судами з порушенням правил застосування норм матеріального права.
Частиною п'ятою статті 12 Закону № 3551-ХІІ передбачено, що учасникам бойових дій виплачується щорічна разова допомога до 5 травня у розмірі 5 мінімальних пенсій за віком.
Однак Законом № 489-V (стаття 29) учасникам бойових дій, до яких належить ОСОБА_6, у 2007 році встановлено виплату цієї допомоги в розмірі 360 гривень.
Зазначений Закон у квітні 2007 року, коли ОСОБА_6 фактично отримала грошову допомогу, не було визнано в установленому законодавством України порядку неконституційним. Тобто на час виникнення спірних правовідносин, які є предметом спору у цій справі, існували нормативно-правові акти, які мають однакову юридичну силу, однак по-різному встановлювали розмір щорічної допомоги до 5 травня ветеранам війни.
Отже, для правильного розв'язання цього спору судам попередніх інстанцій необхідно було визначитись, який із цих законів є пріоритетним та підлягав застосуванню у правовідносинах, що виникли.
Згідно зі статтею 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Конституція України не встановлює пріоритету застосування того чи іншого закону, в тому числі залежно від предмета правового регулювання. Немає також закону України, який би регулював питання подолання колізії норм законів, що мають однакову юридичну силу.
Водночас Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп у справі про набуття чинності Конституцією України зазначив: «Конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному. Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше».
За змістом частини третьої статті 150 Конституції України рішення Конституційного Суду України є обов'язковими до виконання на території України.
Отже, за наявності декількох законів, норми яких по-різному регулюють конкретну сферу суспільних відносин, під час розв'язання спорів у цих відносинах суди повинні застосовувати положення закону з урахуванням дії закону в часі за принципом пріоритету тієї норми, яка прийнята пізніше.
Виходячи з наведених положень Конституції України та рішення Конституційного Суду України, а також враховуючи, що нормами Закону № 2285-ІV фактично змінено положення Закону № 3551-ХІІ, який діяв у часі раніше, пріоритетними в цьому випадку є положення статті 29 Закону № 489-V. Зазначених обставин та норм матеріального права не врахували суди попередніх інстанцій під час розв'язання спору в цій справі, чим порушили правила застосування норм матеріального права: помилково надали перевагу приписам Закону № 3551-ХІІ.
З огляду на викладене рішення судів першої та другої інстанцій підлягають скасуванню в частині задоволення позовних вимог до УПСЗН.
Відповідно до статті 229 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та ухвалити нове рішення, якщо обставини справи встановлені повно і правильно, однак суди першої та апеляційної інстанцій порушили норми матеріального чи процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення.
З урахуванням викладеного судові рішення судів попередніх інстанцій в частині визнання незаконною бездіяльності відповідачів та стягнення на користь ОСОБА_6 суми за 2007 рік підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в позові в цій частині. У решті зазначені рішення судів попередніх інстанцій залишаються судовою колегією без змін.
Керуючись статтями 220, 222-224, 229, 230, 232 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Вищого адміністративного суду України
постановила:
Касаційну скаргу управління праці та соціального захисту населення міста Севастополя задовольнити частково.
Постанову Ленінського районного суду міста Севастополя від 7 грудня 2007 року та ухвалу Апеляційного суду масті Севастополя від 12 червня 2008 року в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_6 скасувати. У цій частині ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 відмовити.
В іншій частині постанову Ленінського районного суду міста Севастополя від 7 грудня 2007 року та ухвалу апеляційного суду масті Севастополя від 12 червня 2008 року залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, її може бути оскаржено до Верховного Суду України у порядку провадження за винятковими обставинами відповідно до положень статей 237-239 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді: