з питань забезпечення адміністративного позову
Справа № 500/1579/19
08 липня 2019 рокум.Тернопіль
Тернопільський окружний адміністративний суд, в складі головуючого судді Мандзій О.П., розглянувши у порядку письмового провадження заяву товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" про забезпечення позову в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" до виконавчого комітету Тернопільської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення,
До Тернопільського окружного адміністративного суду звернулось товариство з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" з позовом до виконавчого комітету Тернопільської міської ради, в якому просить: визнати протиправним та скасувати п.1, 2, 4 рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 12.06.2019 року №576 "Про усунення порушень у сфері земельного законодавства та містобудування" в частині п.5 Переліку об'єктів, які підлягають демонтажу, що стосується демонтажу тимчасової споруди товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" по вул.Гетьмана Сагайдачного у м.Тернополі.
Ухвалою суду від 08.07.2019 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Ухвалено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.
Разом з позовною заявою, 05.07.2019 року позивачем подано до суду заяву про забезпечення позову товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" до виконавчого комітету Тернопільської міської ради про визнання протиправним та скасування п.1, 2, 4 рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 12.06.2019 року №576 "Про усунення порушень у сфері земельного законодавства та містобудування" в частині п.5 Переліку об'єктів, які підлягають демонтажу, що стосується демонтажу тимчасової споруди товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" по вул.Гетьмана Сагайдачного у м.Тернополі шляхом зупинення його дії.
В обґрунтування вказаної заяви зазначено, що з огляду на попередження відповідача про демонтаж тимчасової споруди, без застосування заходів забезпечення існує реальна небезпека у будь-який час після 03.07.2019 року реалізації відповідачем оскаржуваного рішення, що може призвести до істотного ускладнення та навіть унеможливлення виконання рішення суду в разі здійснення демонтажу та від'єднання кіоску від мереж електропостачання.
Крім того, спірне рішення, яке має очевидні ознаки протиправності, винесено поза межами повноважень органів місцевого самоврядування щодо прийняття рішень про такий демонтаж.
До заяви додатків, в якості обґрунтування необхідності застосувати заходи забезпечення позову, позивачем не долучено.
Заява про забезпечення позову відповідно до ч.1 ст.154 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) розглядається судом, у провадженні якого перебуває справа або до якого має бути поданий позов, не пізніше двох днів з дня її надходження, без повідомлення учасників справи.
Дослідивши матеріали позову, виходячи з меж заявленого клопотання, системного аналізу положень чинного законодавства України і матеріалів справи, суд при вирішенні заяви враховує наступне.
Приписами ч.1 ст.150 КАС України визначено, що суд за заявою учасника справи або з власної ініціативи має право вжити визначені цією статтею заходи забезпечення позову.
Відповідно до ч.2 вказаної норми забезпечення позову допускається як до пред'явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо: 1) невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду; або 2) очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, та порушення прав, свобод або інтересів особи, яка звернулася до суду, таким рішенням, дією або бездіяльністю.
З наведених приписів Закону вбачається, що загальною вимогою для розгляду і вирішення питання про забезпечення позову за ініціативою позивача є наявність відповідних підстав.
Суд зазначає, що за своєю суттю інститут забезпечення позову в адміністративному судочинстві є інститутом попереднього судового захисту. Метою його запровадження є гарантування виконання рішення суду у випадку задоволення позову за існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення у справі.
Тобто, забезпечення адміністративного позову - це вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа або до якого має бути поданий позов, до вирішення адміністративної справи визначених законом заходів щодо створення можливості реального виконання у майбутньому рішення суду, якщо його буде прийнято на користь позивача.
Згідно із ч.4 ст.150 КАС України подання позову, а також відкриття провадження в адміністративній справі не зупиняють дію оскаржуваного рішення суб'єкта владних повноважень, якщо суд не застосував відповідні заходи забезпечення позову.
Таким чином, ст.150 КАС України визначено вичерпний перелік підстав для вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, а суд повинен, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи існує хоча б одна з названих підстав, і оцінити її.
Згідно п.1 ч.1 ст.151 КАС України позов може бути забезпечено зупиненням дії індивідуального акта або нормативно-правового акта;.
Водночас, відповідно до ч.2 ст.151 КАС України заходи забезпечення позову мають бути співмірними із заявленими позивачем вимогами. Суд також повинен враховувати співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, із наслідками вжиття заходів забезпечення позову для заінтересованих осіб.
Згідно з правовою позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 19.06.2018 року у справі 826/9263/17, ці підстави є оціночними. Тому містять небезпеку для застосування заходів забезпечення позову всупереч цілям цієї статті при формальному дотриманні її вимог. Необґрунтоване вжиття таких заходів може привести до правових ускладнень, значно більших, ніж ті, яким вдалося б запобігти, тому суд повинен у кожному випадку, виходячи з конкретних доказів, встановити, чи є хоча б одна з названих обставин, і оцінити, чи не може застосуванням заходів забезпечення позову бути завдано ще більшої шкоди, ніж та, якій можна запобігти.
Великою Палатою Верховного Суду у рішенні від 28.03.2018 року у справі №800/521/17 зазначено, що позов не може бути забезпечено таким способом, що фактично підмінює собою судове рішення у справі та вирішує позовні вимоги до розгляду справи по суті.
Відповідно до п.17 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України №2 від 06.03.2008 року "Про практику застосування адміністративними судами окремих положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду адміністративних справ", в ухвалі про забезпечення позову, суд повинен навести мотиви, з яких він дійшов висновку про існування очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також вказати ознаки, які свідчать про очевидність протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Згідно з ч.1 ст. 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст.78 цього Кодексу.
В силу ч.1 ст.90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Під час вирішення питання про наявність підстав для забезпечення позову, суд зазначає, що обов'язок щодо доведення та обґрунтування наявності очевидної небезпеки заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача, аргументованості та невідвертості додаткових зусиль і витрат у майбутньому, покладається саме на особу, яка заявляє клопотання.
При цьому, забезпечення адміністративного позову є крайнім заходом, вжиття якого можливе виключно за наявності підстав вважати, що рішення, дії або бездіяльність суб'єкта владних повноважень є очевидно протиправними.
Звертаючись із заявою про забезпечення позову, заявник не навів достатніх підстав в обґрунтування наявності очевидної та реальної небезпеки заподіяння шкоди його правам та інтересам.
Щодо наведених позивачем обґрунтувань вказаних в заяві про забезпечення позову, суд відзначає наступне.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі “East/West Alliance Limited” проти України” від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).
Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.
Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.
Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України” від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), “Кривенький проти України” від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).
Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.
Так, у рішенні від 27 листопада 2007 року у справі “Гамер проти Бельгії” (Hamer v. Belgium, заява № 21861/03) щодо зобов'язання заявниці знести заміський будинок, побудований у лісовій зоні, до якої застосовувалась заборона на будівництво, ЄСПЛ встановив:
Втручання у право заявниці на мирне володіння майном, яке стало результатом знесення її будинку за рішенням органів влади, було передбачене законом і переслідувало мету контролю за використанням земельної ділянки відповідно до загальних інтересів шляхом приведення її у відповідність до плану землекористування, який визначав лісову зону, в якій будівництво не дозволялося (§ 77).
Стосовно пропорційності втручання, то питання захисту навколишнього середовища зумовлюють постійний і стійкий інтерес громадськості, а отже, і органів державної влади. Економічні імперативи та навіть деякі основні права, включаючи право власності, не повинні превалювати над екологічними міркуваннями, особливо якщо держава має законодавство з цього питання
Тому обмеження права власності були допустимими за умови, що між індивідуальними та колективними інтересами встановлений розумний баланс (§ 80).
Власники заміського будинку могли мирно та безперервно користуватися ним протягом тридцяти семи років. Офіційні документи, сплачені податки та виконані будівельні роботи свідчили про те, що органи влади знали або повинні були знати про існування цього будинку протягом тривалого часу. А після того, як порушення було встановлене, сплинули ще п'ять років, перш ніж були пред'явлені звинувачення. Тим самим органи влади допомагали закріпити ситуацію, яка могла лише завдати шкоди охороні лісової території, на захисті якої стояв закон. Однак у національному законодавстві не було жодного припису про узаконення будівлі, побудованої у лісовій зоні. Окрім як шляхом приведення місця забудови до його первинного стану, ніякий інший спосіб захисту не був належним з огляду на беззаперечне втручання у цілісність лісової зони, в якій не дозволялась жодна забудівля (§ 83-86).
З урахуванням цих підстав ЄСПЛ визнав втручання у право власності заявниці пропорційним (§ 88).
Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку обох сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.
За наведених обставин, суд приходить до висновку про відсутність підстав для вжиття заходів забезпечення позову, у спосіб, з мотивів і підстав, заявлених позивачем, а тому заява про забезпечення позову задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.150-157, 243, 248 КАС України,
У задоволенні заяви товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" про забезпечення позову в адміністративній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Торгпреса" до виконавчого комітету Тернопільської міської ради про визнання протиправним та скасування рішення - відмовити.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею.
Ухвала може бути оскаржена в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Восьмого апеляційного адміністративного суду через Тернопільський окружний адміністративний суд. Апеляційна скарга на ухвалу суду першої інстанції подається протягом п'ятнадцяти днів з дня її складення.
Оскарження ухвали про забезпечення позову не перешкоджає подальшому розгляду справи.
Повний текст ухвали складено 08 липня 2019 року.
Головуючий суддя Мандзій О.П.
Копія вірна
Суддя Мандзій О.П.