ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
про закриття провадження у справі
04 липня 2019 року м. Київ№ 826/9641/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Федорчука А.Б., розглянувши в порядку спрощеного провадження матеріали адміністративної справи
за позовом Державної судноплавної компанії "Чорноморське морське пароплавство" (65026, м.Одеса, вул. Ланжеронівська, 1)
до третя особаФонду державного майна України (01133, м.Київ, вул. Генерала Алмазова, 18/9) Міністерство інфраструктури України (01135, м.Київ, просп.Перемоги, 14)
про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії,
Державна судноплавна компанія «Чорноморське морське пароплавство» (далі по тексту - позивач) звернулася до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Фонду державного майна України (далі по тексту - відповідач), третя особа - Міністерство інфраструктури України, в якому просить:
- визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України №447 від 27 березня 2018 року «Про затвердження переліків об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році» в частині включення Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» до переліку об'єктів малої приватизації, які підлягає приватизації в 2018 році;
- виключити Державну судноплавну компанію «Чорноморське морське пароплавство» з переліку об'єктів малої приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році (додаток 2 до наказу Фонду державного майна України №447);
- визнати протиправним та скасувати наказ Фонду державного майна України №545 від 25 квітня 2018 року «Про прийняття рішення про приватизацію Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» (код за ЄДРПОУ 01125614).
Мотивуючи позовні вимоги представник позивача зазначив, що керуючим санацією як єдиною правомочною особою, наділеною в судовому порядку згідно з положеннями Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» повноваженнями управління ДСК «ЧМП» не подавалися жодних заяв до Фонду державного майна України щодо приватизації ДСК «ЧМП». При цьому, керуючий санацією звернув увагу, що ухвала господарського суду Одеської області від 11 липня 2003 року по справі №32/136-03-5080 не скасована, не оскаржувалась та є чинною заходи щодо забезпечення вимог кредиторів не скасовані та діють на даний час, а відтак будь-яке відчуження майна боржника неможливе та суперечить судовому рішенню.
Також, на думку позивача, проведення приватизації ДСК «ЧМП» призведе до фактичної втрати права власності на об'єкти ДСК «ЧМП», використання яких в господарській діяльності боржника дасть змогу отримати необхідні надходження для забезпечення вимог кредиторів. На переконання позивача, Фондом державного майна України не було вчинено достатніх дій, спрямованих на визначення суми надходження коштів від приватизації ДСК «ЧМП» та не було зроблено належну оцінку соціально-економічних наслідків приватизації ДСК «ЧМП», враховуючи соціальне призначення низки об'єктів міської соціальної інфраструктури, що знаходяться у власності ДСК «ЧМП», не брався до уваги аналіз стану господарської діяльності, викладений у плані санації ДСК «ЧПМ». Крім того, самого порядку визначення прогнозованої суми надходження коштів від приватизації запропонованих до переліків об'єктів та порядку визначення прогнозу соціально-економічних наслідків приватизації, Кабінетом Міністрів України не розроблено на виконання Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна», що унеможливлює вчинення відповідних дій Фондом державного майна України.
Додатково представник позивача зазначив, що реалізація наказу Фонду державного майна України №447 та №545 призведе до втрати державного контролю за часткою в СП «Лотос», що фактично зумовить втрату державою своєї частки в цьому підприємстві та зменшить прямі надходження до Державного бюджету України.
Окремо представник позивача наголошував, що такий механізм відчуження майна боржника державного підприємства в процедурі санації як продаж цілісного майнового комплексу не передбачений, як і не передбачена можливість проведення приватизації майна боржника.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 22 червня 2018 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснити її розгляд за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.
Представник відповідача надіслав до суду відзив на адміністративний позов, у якому зазначив, що редакція Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (в редакції, чинній до 19 січня 2013 року) не передбачає пріоритетності застосування норм цього закону перед іншими законодавчими актами України у регулюванні відносин, пов'язаних з банкрутством суб'єктів підприємницької діяльності. Крім того, Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» не суперечить нормам Закону України «про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», а лише доповнює зміст останнього спеціальними норами щодо приватизації суб'єктів, які перебувають в процедурі банкрутства.
Представник відповідача стверджував, що рішення про приватизацію ДСК «ЧМП» сприяє збереженню майна підприємства (яке перебуває в процедурі банкрутства з 2003 року) та запобігає безпідставному його відчуженню. Водночас, наказом Фонду державного майна України від 01 червня 2018 року №725 на виконання пункту 6 розділу 7 витягу з протоколу засідання Кабінету Міністрів України від 16 травня 2018 року №18 наказано зупинити приватизацію ДСК «ЧМП», а відтак свідчення позивача про неналежне виконання Фондом державного майна України доручень Кабінету Міністрів України від 16 травня 2018 року №18 не відповідають дійсності.
Додатково представник відповідача повідомив, що згідно пункту 2 рішення Спеціальної контрольної комісії Верховної Ради України з питань приватизації від 12 липня 2018 року щодо захисту майнових інтересів держави, протидії корупції та доцільності приватизації ДСК «ЧМП», Фонду запропоновано здійснити заходи стосовно завершення приватизації підприємства лише після повернення до її складу протиправно втраченого (відчуженого) майна.
Також, чинний Закон України «Про приватизацію державного і комунального майна» не передбачає процедури виключення об'єкта із затвердженого переліку об'єктів, що підлягають приватизації.
З огляду на викладене вище та відсутність підстав для задоволення клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, справа розглядається в порядку спрощеного провадження без проведення судового засідання та виклику осіб, які беруть участь у справі, на підставі наявних у справі матеріалів (у письмовому провадженні).
Розглянувши подані сторонами документи та матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи та вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва встановив наступне.
27 березня 2018 року Фонд державного майна України відповідно до законів України «Про Фонд державного майна України», «Про приватизацію державного і комунального майна» видав наказ №447 «Про затвердження переліків об'єктів приватизації, що підлягають приватизації в 2018 році», у додатку 2 (Перелік єдиних майнових комплексів державних підприємств і їх структурних підрозділів, у тому числі тих, що передані в оренду) якого значиться Державна судноплавна компанія «Чорноморське морське пароплавство».
В подальшому, 25 квітня 2018 року Фондом державного майна України видано наказ №545 «Про прийняття рішення про приватизацію Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» (код за ЄДРПОУ 01125614), пунктом 1 якого вирішено прийняти рішення про приватизацію Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» (м. Одеса, вул. Ланжеронівська, 1).
Пунктом 2 вказаного наказу вирішено приватизувати Державну судноплавну компанію «Чорноморське морське пароплавство» шляхом продажу єдиного майнового комплексу на аукціоні з умовами.
Незгода позивача із зазначеними наказами зумовила його звернення до суду з даним адміністративним позовом, при вирішенні якого суд виходить з наступного.
Частиною 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Пунктом 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що публічно-правовий спір - спір, у якому:
хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або
хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов'язує надавати такі послуги виключно суб'єкта владних повноважень, і спір виник у зв'язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або
хоча б одна сторона є суб'єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв'язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб'єкта владних повноважень або іншої особи.
Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.
Таким чином, визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є наявність публічно-правового спору, тобто спору, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, який виник у зв'язку з виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій і вирішення якого безпосередньо не віднесено до юрисдикції інших судів.
Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак, сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.
У свою чергу, приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він, головним чином, обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо позивач намагається захистити своє порушене приватне право шляхом оскарження управлінських дій суб'єктів владних повноважень.
Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16.
Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.
Як вбачається судом з наявних матеріалів справи, позивач звернувся до адміністративного суду з позовом до Фонду державного майна України про визнання протиправними наказів щодо приватизації Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство», щодо якої порушено процедуру банкрутства.
Таким чином, цей позов пов'язаний із приватизацією об'єкта державної власності - Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство».
За правилами пункту 2 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.
Зважаючи на наведене, суд приходить до висновку, що даний спір не є публічно-правовим, а в силу наведених приписів пункту 2 частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України має вирішуватися судами за правилами господарського судочинства.
У суду наявні підстави для висновку, що між позивачем та відповідачем (суб'єктом владних повноважень) немає публічно-правових відносин, спір не є публічно-правовим, а тому не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, відтак, справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, а має вирішуватись за правилами господарського судочинства.
Даний висновок узгоджується з правовою позицією, що міститься, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 01 грудня 2009 року у справі № 21-1506во09, у якій суд вказав, що господарські суди на загальних підставах вирішують, зокрема, спори, пов'язані з приватизацією державного та комунального майна (крім спорів про приватизацію державного житлового фонду), у тому числі спори про визнання недійсними відповідних актів органів місцевого самоврядування та органів приватизації.
Вказана позиція також підтверджена Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 січня 2019 року у справі № 805/2495/17-а, у якій Велика Палата скасувала рішення адміністративних судів першої та апеляційної інстанцій із закриттям провадження у справі, оскільки спір у правовідносинах, що є подібними до тих, що виникли у даній справі, яка розглядається, не належить до юрисдикції адміністративних судів, а має розглядатися за правилами господарського судочинства. Суд не знаходить підстав для відступу від зазначеного висновку.
При вирішенні даної справи суд також враховує висновки Конституційного Суду України, що сформовані у рішенні від 09 вересня 2010 року № 19-рп/2010, згідно яких забезпечення прав і свобод потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (абзац четвертий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004). До таких механізмів належить структурована система судів і види судового провадження, встановлені державою. Судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод особи.
В Україні систему судів утворено згідно з положеннями статей 6, 124, 125 Конституції України із застосуванням принципу спеціалізації з метою забезпечення найбільш ефективних механізмів захисту прав і свобод особи у відповідних правовідносинах.
Законом України «Про судоустрій і статус суддів» передбачено, що судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у рамках відповідних судових процедур (частина перша статті 5); суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частини перша статті 18). Головними критеріями судової спеціалізації визнається предмет спірних правовідносин і властива для його розгляду процедура. Процесуальними кодексами України встановлено неоднакову процедуру судового провадження щодо різних правовідносин.
На підставі положень Конституції України про судову спеціалізацію (частина перша статті 125) і про гарантування кожному права на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55) в Україні утворено окрему систему судів адміністративної юрисдикції. Захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень визначено як безпосереднє завдання адміністративного судочинства (частина 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України). Адміністративне судочинство як спеціалізований вид судової діяльності стало тим конституційно і законодавчо закріпленим механізмом, що збільшив можливості людини для здійснення права на судовий захист від протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Системний аналіз вказаних норм Конституції та законів України дає підстави стверджувати, що розмежування юрисдикційних повноважень у межах спеціалізації судів підпорядковано гарантіям права кожної особи на ефективний судовий захист.
Беручи до уваги наведене й ураховуючи суть спірних правовідносин, правовий статус учасників справи, суд дійшов висновку, що даний спір не належить до юрисдикції адміністративних судів.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року (адміністративне провадження №К/9901/66224/18).
Частиною 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що здійснення правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів, спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо прав та обов'язків цивільного характеру. У цьому пункті закріплене «право на суд» разом із правом на доступ до суду складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Ґолдер проти Сполученого Королівства» («Golder v. the United Kingdom»), заява № 4451/70, § 36). Проте ці права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутність вказаних прав (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Станєв проти Болгарії»(«Stanev v. Bulgaria»), заява № 36760/06, § 230).
Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміють здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.
Європейський суд з прав людини у пункті 44 Рішення у справі «Доббертен проти Франції» зазначив, що частина перша статті 6 Конвенції змушує держав-учасниць організувати їх судову систему в такий спосіб, щоб кожен з їх судів і трибуналів виконував функції, притаманні відповідній судовій установі (Dobbertin v. France, заява № 88/1991/340/413).
З урахуванням наведеного у сукупності, суд приходить до висновку, що даний спір не підлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства, а відтак провадження у справі підлягає закриттю.
Пунктом 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд закриває провадження у справі: якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.
Відповідно до частини 2 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України про закриття провадження у справі суд постановляє ухвалу, а також вирішує питання про розподіл між сторонами судових витрат, повернення судового збору з бюджету. Ухвала суду про закриття провадження у справі може бути оскаржена.
Частиною 6 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України у випадку постановлення ухвали про закриття провадження у справі, залишення позову без розгляду або ухвалення рішення про задоволення позову у зв'язку з його визнанням суд вирішує питання про розподіл судових витрат не пізніше десяти днів з дня ухвалення відповідного судового рішення, за умови подання учасником справи відповідної заяви і доказів, які підтверджують розмір судових витрат.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі, зокрема, закриття (припинення) провадження у справі (крім випадків, якщо провадження у справі закрито у зв'язку з відмовою позивача від позову і така відмова визнана судом), у тому числі в апеляційній та касаційній інстанціях.
Аналіз наведеного свідчить, що питання про розподіл судових витрат у разі закриття провадження у справі вирішується за заявою особи.
Вимогами статті 239 Кодексу адміністративного судочинства України якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз'яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ.
У разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається. Наявність ухвали про закриття провадження у зв'язку з прийняттям відмови позивача від позову не позбавляє відповідача в цій справі права на звернення до суду за вирішенням цього спору.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 17, 238, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
1. Закрити провадження у справі №826/9641/18 за позовом Державної судноплавної компанії «Чорноморське морське пароплавство» до Фонду державного майна України, третя особа - Міністерство інфраструктури України про визнання протиправними та скасування наказів, зобов'язання вчинити дії.
2. Роз'яснити Державній судноплавній компанії «Чорноморське морське пароплавство», що даний спір підлягає розгляду та вирішенню в порядку господарського судочинства.
3. Роз'яснити позивачу, що повторне звернення до суду зі спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.
4. Копію ухвали направити сторонам.
Ухвала набирає законної сили згідно статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Суддя А.Б. Федорчук