П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
03 липня 2019 р.м.ОдесаСправа № 420/6070/18
Головуючий в 1 інстанції: Єфіменко К. С.
Час і місце ухвалення: 13.03.2019 р., м. Одеса
П'ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:
Головуючого - судді : Бойка А.В.,
суддів: Осіпова Ю.В.,
Шевчук О.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження в м. Одесі апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту,
21.11.2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання протиправним та скасування наказу Головного управління ДМС України в Одеській області №217 від 13.11.2018 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2019 року у задоволенні позову відмовлено.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 02.04.2019 року подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Апелянт, в обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що оскаржуваний наказ і №217 від 13.11.2018 року прийнято із порушенням порядку розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та підлягає скасуванню як незаконний. Апелянт наголошує, що на сьогоднішній день на території Сирійської Арабської Республіки продовжується внутрішній збройний конфлікт, тому, позивач має об'єктивні побоювання за своє життя та здоров'я у разі повернення до країни громадянської належності.
У зв'язку з викладеним, в апеляційній скарзі ставиться питання про скасування рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13.03.2019 року та прийняття нового - про задоволення позовних вимог.
25.04.2019 року від Головного Управління Державної міграційної служби України в Одеській області надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 , у якому відповідач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскажуване рішення суду першої інстанції - без змін.
Справу розглянуто судом апеляційної інстанції в порядку письмового провадження на підставі п.2 ч.1 ст.311 КАС України.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, вважає, що подана скарга підлягає частковому задоволенню, з наступних підстав.
Колегія суддів з матеріалів справи вбачає, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянка Сирійської Арабської Республіки, уродженка та мешканка с.Сфера, мухафаза Ель-Хасаке.
У липні 2011 року ОСОБА_1 на підставі оригіналу паспортного документу гр. Сирії та оформленої української візи (туристична) терміном на 3 місяці, авіасполученням Алеппо (Сирія) - Одеса (Україна), за запрошенням брата чоловіка сестри ОСОБА_2 , перетнула Державний кордон України легально у міжнародному аеропорті "Одеса".
З липня 2011 року до моменту звернення, позивач не покидала територію України та перебувала в Україні нелегально. Виїзд з Сирії у липні 2011 року був пов'язаний лише з метою навістити на території України рідну сестру Газар Село.
29.10.2018 року ОСОБА_1 звернулася до Управління міграційної служби в Одеській області із заявою про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту.
Наказом Головного управління ДМС в Одеській області №217 від 13.11.2018 року, на підставі висновку управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС в Одеській області, громадянці Сирійської Арабської Республіки ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погоджуючись з правомірністю вказаного наказу ОСОБА_1 оскаржила його в судовому порядку.
Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що за результатами розгляду матеріалів справи позивача, не можливо визначити, що вона переслідувалася в регіоні постійного проживання за конвенційними ознаками визначення статусу біженця. Виїзд з Сирії у позивача був пов'язаний лише з метою навістити на території України рідну сестру. Крім того, судом першої інстанції зауважено на тривалому нелегальному терміні перебування позивача на території України та зверненню за міжнародним захистом в Україні лише з метою легалізації для подальшого переїзду до країн ЄС.
Колегія суддів суду апеляційної інстанції не погоджується з висновком суду першої інстанції про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 з огляду на наступне.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, визначається Законом України №3671-VІ «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», міжнародними актами, у тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Відповідно до пунктів 1, 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Згідно положень частин 1 і 5 статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Згідно з положеннями Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, - за межами країни свого колишнього місця проживання; наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: расової належності, релігії, національності (громадянства), належності до певної соціальної групи, політичних поглядів; неможливість або небажання особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
При цьому, відповідно до п.6 ст.8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Частиною другою статті 13 Закону № 3671-VI передбачено, що особа, яка звернулася за наданням статусу біженця чи додаткового захисту і стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, зобов'язана подати відповідному органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, особа, що подає документи для надання статусу біженця чи особи, яка потребує додаткового захисту повинна довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень. Крім того, при розгляді зазначених справ слід ураховувати, що обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Побоювання особи є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї в її країні. Ситуація у країні походження є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Побоювання можуть ґрунтуватися не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової, соціальної чи політично групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Оцінка таким побоюванням обов'язково повинна була надаватися з урахуванням аналізу інформації про країну походження особи, яка шукає притулку. Факти обґрунтованості побоювань переслідування можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ України тощо.
Ситуація в країні походження при визнанні статусу біженця чи особою, яка потребує додаткового захисту є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні.
Відповідно до пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України (далі - ВАСУ) від 16 березня 2012 № 3 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації.
Відповідно до статті 78 КАС України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.
У справі встановлено, що позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту з мотивів очевидної необґрунтованості клопотання, що передбачено пунктами 1 і 13 частини першої статті 1 Закону №3671-VI.
Як вбачається зі змісту відзиву на апеляційну скаргу представника ДМС, позивач прибула в Україну ще в 2010 році на законних підставах, однак на певний період часу, тож з метою легалізувати подальше перебування звернулася до ГУ ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Відповідач погодився з тим, що ситуація в країні її походження суттєво змінилася відтоді, як вона прибула в Україну, але достатніх підстав вважати, що вона потребує захисту в розумінні пункту 13 частини першої статті 13 Закону № 3671-VI, на переконання відповідача, немає.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що відповідачем у повідомленні про відмову у оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, що потребує додаткового захисту від 13.11.2018 року №5/1-759, не надано належної уваги та оцінки поясненням позивача про ситуацію, яка склалася після її виїзду у зв'язку з розгортанням збройного конфлікту в країні походження.
Так, твердження про те, що в Сирії існує тривалий збройний конфлікт, який супроводжується обстрілами і бомбардуванням населених пунктів та об'єктів соціальної інфраструктури, і що ситуація в цій країні є вкрай небезпечною і складною, є загальновідомим фактом. Збройні зіткнення між військами офіційної влади Сирії та опозиційно налаштованими воєнізованими збройними угрупуваннями охопили значну територію цієї країни і її населення, тож ситуація там є дуже напруженою і небезпечною для життя і безпеки людей, які там перебувають. Про події в Сирії інформують численні засоби масової інформації і ситуацію в цій країні обговорюють міжнародні організації, тож ці обставини доказуванню у цій справі не потребують
Незважаючи на те, що позивач прибула в Україну задовго до того, коли збройний конфлікт у Сирії став таким інтенсивним, це не заперечує того, що ситуація в країні її походження суттєво змінилася після її виїзду і стала небезпечною для життя та безпеки, що також слід враховувати при прийнятті рішення, даючи оцінку поясненням позивача, чому вона просить залишитися в Україні як біженець чи особа, яка потребує додаткового захисту.
Таким чином, колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що формальне ставлення з боку відповідача до перевірки усіх обставин, викладених позивачем, матеріалів особової справи та наявної інформації по країні походження, призвело до прийняття неправомірного наказу Головного управління ДМС України в Одеській області №217 від 13.11.2018 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
При цьому, колегія суддів зазначає, що позовні вимоги зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не можуть бути задоволені з огляду на наступне.
Рекомендаціями Комітету Міністрів Ради Європи № R(80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року, під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.
Дискреційні повноваження в більш вузькому розумінні - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).
Таким чином, дискреційні повноваження завжди мають межі, встановлені законом.
Вищевказаний висновок щодо застосування норм матеріального права узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, висловленою у постанові від 20.03.2018 р. по справі справа № 461/2579/17.
Частиною 2 статті 6 КАС України встановлено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Законом України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.
Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.
Європейський суд з прав людини у рішенні по справі "Рисовський проти України" (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов'язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб'єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу "доброго врядування".
Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає основоположні права людини, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (див. рішення у справах "Beyeler v. Italy" № 33202/96, "Oneryildiz v. Turkey" № 48939/99, "Moskal v. Poland" № 10373/05).
Крім того, в рішеннях Європейського суду з прав людини склалася практика, яка підтверджує, що дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (див. рішення у справі «Hasan and Chaush v. Bulgaria» №. 30985/96).
Таким чином, задоволення позовних вимог про зобов'язання відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону, прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є передчасними та буде втручанням у дискреційні повноваження міграційного органу.
З урахуванням того, що, на думку колегії суддів, не всі обставини належним чином з'ясовані при розгляді заяви позивача та потребують додаткової перевірки, суд апеляційної інстанції вважає за необхідне вийти за межі позовних вимог та зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
На підставі викладеного, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції постановив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим постановлене судове рішення, на підставі ст.317 КАС України, підлягає скасуванню з ухваленням нової постанови - про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 133, 308, 311, п.2 ч.1 ст.315, ст.ст. 317, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 13 березня 2019 року скасувати.
Прийняти нову постанову, якою позовні вимоги ОСОБА_1 задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати наказ Головного управління ДМС України в Одеській області №217 від 13.11.2018 року щодо відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Зобов'язати Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області повторно розглянути заяву про оформлення документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення або з дня вручення учаснику справи повного судового рішення.
Суддя-доповідач: А.В. Бойко
Суддя: Ю.В. Осіпов
Суддя: О.А. Шевчук