ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
19 червня 2019 року № 826/2955/18
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Каракашьяна С.К., при секретарі судового засідання Мині І.І., за участі представників сторін: від позивача - Костинчука П.М., від відповідача - Лимара Ю.В., від третіх осіб - Божка В.Г., Мокрицької К.В., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом народного депутата України ОСОБА_1 до координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Європейська Україна», Голови депутатської фракції політичної партії «Блок Петра Порошенка» Герасимова Артура Володимировича та координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Європейська Україна», Голови депутатської фракції політичної партії «Народний фронт» Бурбака Максима Юрійовича, коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Європейська Україна», за участю третіх осіб: Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича, Міністерства охорони здоров'я України, про визнання протиправною бездіяльності, зобов'язання вчинити дії, -
У лютому 2018 року народний депутат України Деркач Андрій Леонідович (адреса: АДРЕСА_1) (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва із позовною заявою до координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", Голови депутатської фракції політичної партії "Блок Петра Порошенка" Герасимова Артура Володимировича (адреса: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) (далі - відповідач-1) та координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", Голови депутатської фракції політичної партії "Народний фронт" Бурбака Максима Юрійовича (адреса: 01008, м. Київ, вул. Грушевського, 5) (далі - відповідач-2), у якій просить суд, з урахуванням уточнених позовних вимог:
визнати протиправною бездіяльність координаторів коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій від 27.11.2014 p., Герасимова Артура Володимировича , Бурбака Максима Юрійовича та Коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" від 27.11.2014, щодо незабезпечення внесення та невнесення Коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" від 27.11.2014, Прем'єр-міністру України пропозицій щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України та зобов'язати, при цьому, координаторів коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій від 27.11.2014 p., Герасимова Артура Володимировича , Бурбака Максима Юрійовича та Коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" від 27.11.2014, забезпечити внесення Коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" від 27.11.2014, Прем'єр-міністру України пропозицій щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України. Під час розгляду справи, до участі у ній в якості співвідповідача було залучено Коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року (далі також - відповідач-3) та Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича, у якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (далі також - Прем'єр-міністр України, третя особа).
Звертаючись до суду з даним позовом, позивач обґрунтовує позовні вимоги, зокрема, тим, що вже протягом більше одного року в Україні відсутній Міністр охорони здоров'я України, оскільки його й досі не лише не призначено, але й навіть відсутня відповідна пропозиція коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України до Прем'єр-міністра України про його призначення, тобто фактично протиправно не вчиняються визначені Конституцією України дії щодо призначення такої посадової особи, а Супрун Уляна Надія й надалі вже більше року безпідставно перебуває в статусі виконуючого обов'язки Міністра охорони здоров'я України.
На адресу суду від відповідачів-1 та 2 надійшли відзиви на адміністративний позов, в яких вони просять відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на відсутність з боку відповідачів будь-яких порушень чинного законодавства у межах спірних правовідносин.
Крім того, третіми особами були подані до суду письмові пояснення, в яких вони також просять відмовити в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на їх безпідставність.
Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -
Як вбачається з матеріалів справи, Постановою Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» від 14 квітня 2016 року № 1097-VIII, відповідно до п. 12 ч. 1 статті 85, ч. 4 статті 114 Конституції України, сформовано Кабінет Міністрів України - призначено Міністрів. В той же час, вказаною постановою не було призначено Міністра охорони здоров'я України.
27 квітня 2016 року розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про тимчасове покладення виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України на Шафранського В.В. » № 314-р, покладено тимчасово, до призначення в установленому порядку Міністра охорони здоров'я України, виконання обов'язків Міністра на заступника Міністра охорони здоров'я України Шафранського Віктора Вікторовича.
27 липня 2016 року розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про визнання таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2016 р. № 314» № 548-р, визнано таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2016 року № 314 «Про тимчасове покладення виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України на Шафранського В.В. ».
Водночас, розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про тимчасове покладення виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України на Супрун У. » від 27 липня 2016 року № 550-р, за підписом відповідача, покладено тимчасово з 01 серпня 2016 року виконання обов'язків Міністра охорони здоров'я України на першого заступника Міністра охорони здоров'я України Супрун Уляну Надію.
Станом на час розгляду даної адміністративної справи, у визначеному законом порядку призначено Міністра охорони здоров'я України не було, що не заперечується учасниками розгляду справи.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному дослідженні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог позивача, виходячи з наступного.
Відповідно до ч. 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частинами 1, 2 статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України.
Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно з ч.ч. 1, 4 статті 114 Конституції України, до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
Водночас, відповідно до ч. 3 статті 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», порядок призначення на посаду та звільнення з посади, припинення повноважень на посаді міністра, а також статус міністра як члена Кабінету Міністрів України, визначаються Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України».
Згідно з ч. 2 статті 6 Закону України «Про Кабінет Міністрів України», посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому статтею 9 цього Закону. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про утворення, реорганізацію або ліквідацію міністерства посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим з дня прийняття такого рішення.
Частиною 1 статті 9 вказаного Закону передбачено, що члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
Зі змісту вказаних норм видно, що ними визначено загальний порядок призначення складу Кабінету Міністрів України, у тому числі, що члени Кабінету Міністрів України, крім Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. При цьому, відповідно до п.п. 5.1, 5.2 регламенту Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року, скріпленої підписами Голови депутатської фракції політичної партії «Народний фронт» Турчинова О.В., Голови депутатської фракції політичної партії «Блок Петра Порошенка» Луценка Ю.В. , Голови депутатської фракції політичної партії «Об'єднання «Самопоміч» Березюка О.Р. , Голови депутатської фракції політичної партії «Радикальної партії Олега Ляшка» Ляшка О.В. , Голови депутатської фракції політичної партії «Всеукраїнське об'єднання «Батьківщина» Тимошенко Ю.В. , положення Коаліційної угоди є основою для Програми діяльності Кабінету Міністрів України. Коаліція підтримуватиме парламентськими засобами реалізацію Програми діяльності Кабінету Міністрів України після її схвалення.
Коаліція формує Кабінет Міністрів України з урахуванням рівня кваліфікації та доброчесності кандидатів на посади членів Кабінету Міністрів України. Під час формування Кабінету Міністрів України не застосовується квотний принцип.
З системного аналізу вказаних норм Конституції України, Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», Закону України «Про Кабінет Міністрів України» та рішення Конституційного Суду України від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 у справі № 1-40/2008, Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року, у їх взаємозв'язку, вбачається, що процедура формування нового складу Кабінету Міністрів України має, як своїх чітко визначених суб'єктів, так і конкретні етапи, на яких такі суб'єкти вчиняють певні дії.
При цьому, первинним суб'єктом у процедурі формування нового складу Кабінету Міністрів України є коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка не тільки вносить пропозиції Президенту України щодо кандидатури Прем'єр-міністра України, а також відповідно до Конституції України вносить пропозиції щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України.
Отже, внесення пропозиції коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України передує внесенню подання Прем'єр-міністром України про призначення Верховною Радою України членів Кабінету Міністрів України, крім Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи та не заперечується учасниками її розгляду, у визначеному законом порядку призначено Міністра охорони здоров'я України не було, хоча склад Кабінету Міністрів України було сформовано ще Постановою Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» від 14 квітня 2016 року № 1097-VIII.
Отже, відповідачем-3 вчиняється протиправна бездіяльність, яка полягає у невиконанні покладених на нього законодавчо обов'язків щодо внесення Прем'єр-міністру України пропозиції щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України.
Проте, суд вважає, що задоволення вимог позивача щодо відповідача 3 унеможливлено нижчевикладеним.
Верховна Рада України є органом державної влади, який здійснює свої повноваження на засадах представництва народними депутатами України інтересів Українського народу. Конституційний Суд України у Рішенні від 7 липня 1998 року № 11-рп/98 вказав, що діяльність Верховної Ради України передусім спрямована на забезпечення народного представництва та виявлення державної волі прийняттям законів шляхом голосування народних депутатів України (абзац третій пункту 1 мотивувальної частини).
Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років (частина перша статті 76 Конституції України). Народні депутати України є повноважними представниками Українського народу у Верховній Раді України, відповідальними перед ним і покликаними виражати та захищати його інтереси.
Відповідно до Конституції України повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги; відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата (частини третя, четверта статті 79). Із тексту присяги, яку складають народні депутати України перед вступом на посаду, випливає, що народний депутат України повинен „додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов'язки в інтересах усіх співвітчизників" (частина перша статті 79 Конституції України).
Згідно із Регламентом Верховної Ради України, затвердженим Законом України „Про Регламент Верховної Ради України" від 10 лютого 2010 року № 1861-VI зі змінами (далі - Регламент), народні депутати України у Верховній Раді України формують депутатські фракції (частина перша статті 58). При цьому, політична партія має право формувати у Верховній Раді України лише одну депутатську фракцію (частина друга статті 58 Регламенту).
Реалізація повноважень Верховною Радою України зумовлена не тільки набуттям повноважень народними депутатами України, а й утворенням у Верховній Раді України коаліції депутатських фракцій. Коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України формується за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання Верховної Ради України, що проводиться після чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, або протягом місяця з дня припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (частини шоста, сьома статті 83 Конституції України).
Відповідно до юридичної позиції Конституційного Суду України за Конституцією України фракційне структурування Верховної Ради України і формування коаліції депутатських фракцій є обов'язковими умовами її повноважності (абзац другий підпункту 5.3 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 25 червня 2008 року № 12-рп/2008).
Порядок роботи Верховної Ради України, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом (частини п'ята, дев'ята статті 83 Основного Закону України).
Конституція України визначила коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України як окремого суб'єкта, який бере участь у формуванні Кабінету Міністрів України, із самостійними конституційно визначеними повноваженнями. Основний Закон України уповноважує коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформовану відповідно до частин шостої, сьомої статті 83 Конституції України, вносити Президенту України пропозиції щодо кандидатури Прем'єр-міністра України та пропозиції Прем'єр-міністру України щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України" (абзац четвертий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2009 року № 8-рп/2009).
Ознаками коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України є формування її депутатськими фракціями, а також чисельний склад, до якого входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Частина сьома статті 83 Конституції України передбачає формування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України не тільки після проведення чергових або позачергових виборів Верховної Ради України, а й після припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.
Статтею 66 Регламенту визначався порядок припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, зокрема, діяльність коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України припинялася у разі зменшення чисельного складу коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України до кількості народних депутатів України меншої, ніж визначено Конституцією України.
Діяльність коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України вважалася припиненою з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні Верховної Ради України.
Повідомлення про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України мало бути опубліковане в газеті „Голос України" не пізніше ніж через чотири дні після офіційного оголошення про припинення її діяльності.
Однак, наведене правове регулювання було виключено з Регламенту на підставі Закону України „Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України" від 8 жовтня 2010 року № 2600-VI.
За відсутності правового регулювання питання щодо встановлення факту припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України судом застосовуються загальні положення щодо доведення певних обставин, визначені Кодексом адміністративного судочинства України.
Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.02.2019 витребувано у Верховної Ради України, Апарату Верховної Ради України, коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна", координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", Голови депутатських фракцій політичних партій "Блок Петра Порошенка" Герасимова Артура Володимировича, координатора коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" Бурбака Максима Юрійовича , відомості, станом на 28.02.2019, із зазначенням прізвищ, імен, по батькові народних депутатів, що входять до складу коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" від 27.11.2014.
На виконання вимог зазначеної ухвали, Першим заступником Керівника Апарату Верховної Ради України Бондар П. направлено до суду лист №07/08-97 (49048) від 12.03.2019, в якому він зазначив про те, що Регламент Верховної Ради України, який має статус закону і регулює порядок роботи Верховної Ради України, її органів та посадових осіб, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності депутатських фракцій (депутатських груп) у парламенті, не містить як положень, спрямованих на регулювання питань формування, організації роботи, припинення діяльності коаліції депутатських фракцій, так і вимог щодо обліку відповідної інформації Апаратом Верховної Ради України. При цьому, посилався на висновки, викладені у постанові Окружного адміністративного суду міста Києва від 18.05.2017 у справі №826/1812/17.
Водночас, ані Верховною Радою України, ані коаліцією депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна", ані координатором коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України "Європейська Україна", Голови депутатських фракцій політичних партій "Блок Петра Порошенка" Герасимова Артура Володимировича, ані координатором коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі угоди про коаліцію депутатських фракцій "Європейська Україна" Бурбака Максима Юрійовича жодних відомостей на виконання вимог ухвали суду від 28.02.2019 не надано.
Отже, матеріалами справи не підтверджується існування коаліції депутатських фракцій, тобто суб'єкта, який може внести подання на призначення міністра, тому вимоги щодо покладення певних обов'язків на таку коаліцію не підлягають задоволенню.
Щодо повноважень відповідачів-1 та 2 в межах спірних правовідносин необхідно зазначити, що п.п. 3.4.1 регламенту Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року, визначається, що координатор коаліції виключно: забезпечує організаційну діяльність коаліції; головує на засіданнях загальних зборів коаліції, Ради коаліції; координує і спрямовує роботу секретаріату коаліції; організує та контролює виконання рішень керівних органів коаліції.
Водночас, п.п. 3.2.4 регламенту Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року визначає, що загальні збори коаліції можуть обговорювати та приймати рішення з будь-якого питання діяльності коаліції.
Отже, оскільки питання внесення Прем'єр-міністру України пропозиції щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України, на рівні Конституції України та законів України, віднесено виключно до компетенції Коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, таке питання, відповідно до затвердженої Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року підлягає вирішенню загальними зборами Коаліції і не віднесене до відома відповідачів-1 та 2.
Таким чином, заявлені позивачем до відповідачів-1 та 2 вимоги не підлягають задоволенню, оскільки їх компетенція не розповсюджується на спірні правовідносини.
Разом з тим, суд звертає увагу на те, що Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13 січня 2011 року (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов'язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10 липня 2003 року, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).
Беручи до уваги наведене, на виконання вимог ч. 2 статті 9 КАС України, з метою ефективного захисту інтересів позивача, суд вважає за можливе вийти за межі заявлених ОСОБА_1 позовних вимог шляхом визнання протиправною бездіяльності відповідача-3 щодо невнесення Прем'єр-міністру України пропозиції щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України та зобов'язати його внести Прем'єр-міністру України такі пропозиції.
При цьому, з приводу наявності у позивача права на звернення до суду з даним адміністративним позовом, необхідно зазначити наступне.
Завданням адміністративного судочинства, згідно з ч. 1 статті 2 КАС України, є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Частиною 1 статті 5 КАС України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
Відповідно до ч. 2 статті 245 КАС України, у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про: визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною та зобов'язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.
Таким чином, судовий захист прав, свобод або інтересів шляхом повного чи часткового задоволення адміністративного позову, можливий у відношенні будь-якої особи, права, свободи або інтереси якої порушено з боку суб'єкта владних повноважень.
Згідно рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 (справа № 1-10/2004) у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення окремих положень ч. 41 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес), поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в ч. 1 статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв'язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загально правовим засадам.
Поняття «охоронюваний законом інтерес», означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб'єктивного права; б) є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб'єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.
Як вже було зазначено вище, Верховна Рада України є одним суб'єктом, який законодавчо уповноважений призначати особу на посаду Міністра охорони здоров'я України, за результатом розгляду подання Прем'єр-міністра України, поданого після отримання відповідних пропозицій від коаліції депутатських фракцій Верховної Ради України.
Як встановив Конституційний Суд України своїм рішенням від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002, народ як носій суверенітету і єдине джерело влади здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5 Конституції України).
Верховна Рада України визначена в статті 75 Конституції України парламентом - єдиним органом законодавчої влади в Україні. Як орган державної влади Верховна Рада України є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів.
Відповідно до вимог статей 1, 10 Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат України (далі - народний депутат) є обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.
Народний депутат має право ухвального голосу щодо всіх питань, що розглядаються на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до складу яких його обрано.
Кожний народний депутат у Верховній Раді України та її органах, до складу яких його обрано, має один голос.
Народний депутат може брати участь у роботі будь-якого органу Верховної Ради України з правом дорадчого голосу, якщо інше не передбачено законом.
Виходячи з системного аналізу наведених положень вбачається, що позивач має законний інтерес у реалізації Верховною Радою України своїх повноважень в частині призначення Міністра охорони здоров'я України, оскільки безпосередньо приймає участь у цьому процесі шляхом, в тому числі, голосування на засіданнях Верховної Ради України. В свою чергу, протиправна бездіяльність відповідача-3 у процесі надання Прем'єр-міністру України відповідних пропозицій щодо кандидатури такого високопосадовця прямо порушує наведений законний інтерес позивача. А тому, враховуючи наведені вище вимоги КАС України, суд вважає наявним у народного депутата України Деркача А.Л. право на звернення до суду з даним позовом та, відповідно, безпідставними протилежні твердження відповідачів.
Суду відома викладена у справі № 800/585/17 позиція Верховного Суду про те, що участь Верховної Ради України у формуванні Кабінету Міністрів України належить виключно до її конституційних повноважень, а тому відповідні правовідносини не можуть підпадати під контролю суду адміністративної юрисдикції.
Разом з тим, при вирішенні даної справи вказана правова позиція Верховного Суду не є обов'язковою для врахування з огляду на наступне.
По-перше, зазначений висновок Верховним Судом був зроблений щодо повноважень Верховної Ради України, яка не є учасником розгляду даної справи на відміну від координаторів коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України та самої коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, які є самостійними суб'єктами спірних правовідносин, що досліджуються в межах розгляду справи.
По-друге, відповідно до вимог статті 124 Конституції України, яка нормою прямої дії згідно з ч. 3 статті 8 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.
Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Тобто, та обставина, що повноваження коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України щодо формування персонального складу Кабінету Міністрів України визначаються на рівні Конституції України, жодним чином не нівелює наведене у Конституції України правове регулювання, згідно з яким, у випадку виникнення юридичного спору, він може бути розглянутий в судовому порядку.
При цьому, статтею 4 КАС України визначено, що публічно-правовий спір - спір, у якому, зокрема, хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв'язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Тобто, враховуючи, що відповідач-3 уповноважений надавати пропозиції Прем'єр-міністру України щодо кандидатур до складу Кабінету Міністрів України у відповідності до вимог законів України та Конституції України, він є таким, що здійснює публічно-владні управлінські функції.
А тому, беручи до уваги наведене та враховуючи суб'єктний склад даної справи, вбачається, що в силу вимог КАС України, її розгляд має здійснюватись саме в порядку адміністративного судочинства.
Крім того, ч. 1 статті 7 Закону України «Про Конституційний Суд України» передбачає, що до повноважень Суду належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України;
3) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п'яти народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов'язковість;
4) надання за зверненням Президента України або щонайменше сорока п'яти народних депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
5) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених статтями 111 і 151 Конституції України;
6) надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам статей 157 і 158 Конституції України;
7) надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
8) вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України згідно з частиною другою статті 137 Конституції України;
9) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів України (їх окремих положень) за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України.
Тобто, надані Конституційному Суду України повноваження, в контексті вимог частини другої статті 124 Конституції України, не спрямовані на вирішення юридичного спору, що має місце в межах розгляду даної справи.
Відповідно до ч. 2 статті 20 КАС України, окружним адміністративним судам підсудні всі адміністративні справи, крім визначених частиною першою цієї статті.
У межах даної справи підлягає вирішенню спір про встановлення бездіяльності відповідачів щодо незабезпечення внесення Прем'єр-міністру України пропозиції щодо кандидатури Міністра охорони здоров'я України.
При розмежуванні підсудності адміністративних справ про оскарження дій чи бездіяльності координаторів коаліції та самої коаліції, визначальним є предмет спору, тобто зміст (суть) дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень, а також правовий статус останнього у спірних правовідносинах.
Відтак, аналізуючи, зміст заявлених позовних вимог та суб'єктний склад учасників спору, суд вбачає ознаки публічно-правового спору, що за предметною та інстанційною юрисдикцією підлягають розгляду Окружним адміністративним судом міста Києва. Відповідно, безпідставними є протилежні доводи відповідачів.
Відповідно до статті 244 КАС України, під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:
1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.
Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.
Згідно положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Частинами 1 та 2 статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
Відповідно до вимог ч. 2 статті 2 КАС України, справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Беручи до уваги все наведене вище, суд вважає, що відповідачем-3 було допущено протиправну бездіяльність, що не відповідає критеріям, визначеним ч. 2 статті 2 КАС України, проте, існування коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, яка діє на підставі Угоди про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» від 27 листопада 2014 року станом на дату подання позову, жодним доказом не підтверджується, з огляду на що вимоги про визнання бездіяльності такої коаліції та спонукання її до вчинення дій задоволенню не підлягають, у зв'язку з чим, керуючись вимогами ст.ст. 2, 5 - 11, 19, 72 - 77, 90, 139, 241 - 246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
В задоволенні позову Народного депутата ОСОБА_1 відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України. Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.
Повний текст рішення складено 01.07.2019.
Суддя С.К. Каракашьян