Справа № 1540/4836/18
01 липня 2019 року м. Одеса
Суддя Одеського окружного адміністративного суду Балан Я.В., розглянувши у порядку письмового провадження, за наявними матеріалами, адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду з позовною заявою звернувся ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про:
визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;
зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_2 .
Адміністративний позов мотивовано наступним.
ОСОБА_2 отримав повідомлення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, прийняте на підставі Наказу №81 від 27.04.2018 року, у відповідності з яким позивачу відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Причиною відмови Головне управління Державної міграційної служби України в Одеській області зазначає очевидну необґрунтованість заяви позивача через викладення неправдивої інформації, щодо історії його переслідування.
На думку позивача, оскаржуване рішення є необґрунтованим, протиправним, прийнятим без урахування та без дослідження усіх обставин, які мають значення і стосуються справи.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року, позовну заяву ОСОБА_2 до заступника начальника Головного управління - начальника управління Максименко Анатолія Васильовича, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії, повернуто позивачеві, у зв'язку з не усуненням недоліків позовної заяви, яку залишено без руху, у встановлений судом строк згідно ухвали Одеського окружного адміністративного суду від 24 вересня 2018 року.
Постановою П'ятого апеляційного адміністративного суду від 30 січня 2019 року, ухвалу Одеського окружного адміністративного суду від 06 листопада 2018 року - скасовано, адміністративну справу №1540/4836/18 передано на розгляд до суду першої інстанції.
Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2019 року, позовну заяву ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії - прийнято до розгляду, відкрито загальне позовне провадження по справі.
20 червня 2019 року закрито підготовче засідання по справі та призначено справу до судового розгляду суті.
У судове засідання призначене на 26 червня 2019 року, особи, які беруть участь у розгляді справи - не з'явились. Про дату, час та місце розгляду справи належним чином та своєчасно повідомлялись.
Відповідно до ч.4 ст.229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.
26 червня 2019 року, через канцелярію Одеського окружного адміністративного суду від представника позивача (вх.№22981/19 від 26.06.2019 року) та представника відповідача (вх.№23020/19 від 26.06.2019 року) надійшли клопотання про проведення судового засідання по справі без їх участі.
Враховуючи положення ч.9 ст.205 КАС України та клопотання представників сторін, суд вирішив продовжити розгляд справи у порядку письмового провадження.
Пунктом 10 частини 1 статті 4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.
У встановлений судом строк, відповідач надав відзив на позовну заяву (вх№13931/19 від 17.04.2019р.) (т.І, а.с.154 - 164).
Відзив обґрунтований наступним.
Співробітниками міграційної служби було проведено аналіз відповідності підстав, викладених в заяві-анкеті ОСОБА_2 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, вимогам п.1 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» та встановлено, що позивач не має обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Перевіркою Головного управління ДМС України в Одеській області підтверджено відсутність умов передбачених п.13 ч.1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», які можуть бути розглянуті в контексті надання позивачу додаткового захисту через недоведеність фактів побоювання застосування до нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.
За результатами аналізу матеріалів особової справи ОСОБА_2 було встановлено, що його історія переслідування є необґрунтованою та не може бути розглянута у контексті надання міжнародного захисту. Крім цього, отримані пояснення позивача містять неточності та наявні елементи зловживання процедурою набуття міжнародного захисту.
ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянин Республіки Ірак, народився у місті Мосул.
За національністю араб, за віросповіданням мусульманин-суніт. Рідна мова арабська, також володіє російською, англійською мовами на рівні спілкування.
За сімейним станом неодружений, дітей не має. Має повну вищу освіту, яку здобув у період 2010 - 2016 років в Одеському національному медичному університеті за спеціальністю «лікувальна справа», отримав диплом спеціаліста серії НОМЕР_1 (т.ІІІ, а.с.86).
Невійськовозобов'язаний, строкову службу не проходив.
У країні громадянської належності не працював, в Україні займається тимчасовими заробітками, працює помічником повара у кафе «Містер-Шаурма» (м. Миколаїв).
Позивач не є членом жодної політичної, громадської чи іншої організації у країні громадянської належності. Місце постійного проживання в Іраку: АДРЕСА_1 .
Згідно особової справи позивача, з країни громадянської належності, ОСОБА_2 виїхав легально 24.10.2010 року, на підставі паспортного документа серії А2161016, та оформленої української візи типу «О», авіарейсом з м. Мосул (Ірак) до м. Алеппо (САР) та до м. Одеса (Україна).
19.04.2018 року, ОСОБА_2 , звернувся до Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції Головного управління ДМС в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с. 65-67).
Щодо причин виїзду з країни громадянської належності, в заяві про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, позивач зазначив, що приїхав до України з метою навчання у ВНЗ. Причиною неможливості повернення до Іраку зазначив проведення бойових дій у рідному для нього місті Мосул (Ірак), повідомивши, що місто було захоплене терористами, а сімейний будинок зруйновано внаслідок бойових дій.
Згідно матеріалів особової справи ОСОБА_2 , у період з моменту першого приїзду до України у 2010 році, позивач чотири рази безперешкодно здійснював виїзди до Іраку, а саме: у 2011, 2012, 2013, 2014 роках, з метою відвідування батьків під час літніх канікул, не зазнаючи при цьому будь-яких погроз чи переслідувань.
Крім того, у 2014 році, на момент перебування ОСОБА_2 у м. Мосул, місто було захоплене та підконтрольне терористичному угрупуванню «ІД», у той же час, зі слів позивача, він не зазнавав будь-яких погроз чи переслідувань, натомість проходив практику у медичному закладі, після чого безперешкодно виїхав з міста Мосул та вирушив до України з метою продовження навчання у ВНЗ.
З 25.07.2016 року, ОСОБА_2 більше року проживав в Україні у категорії нелегального мігранта, через що, на нього було складено протокол про адміністративне правопорушення за ст. 203 КУпАП (т.ІІ, а.с.42-43).
Судом встановлено, що 11.05.2017 року, ОСОБА_2 вперше звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІ, а.с.47-50).
18.05.2017 року, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, наказом №92 - відмовило позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІ, а.с.102).
ОСОБА_2 оскаржив вищевказану відмову у судовому порядку, проте, 06.10.2017 року, Вищий адміністративний суд України відмовив позивачу у відкритті провадження за касаційною скаргою на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 10.07.2017 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 12.09.2017 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ГУДМС в Одеській області, про визнання протиправним та скасування наказу, зобов'язання вчинити певні дії (т.ІІ, а.с.3-4,9-10,15-19).
14.02.2018 року, у ході проведення заходів з протидії нелегальній міграції, під час операції «Мігрант» на території м. Миколаєва, ОСОБА_2 був виявлений в якості нелегального мігранта та притягнутий до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП (протокол серії ММК № 044299), за ухилення від виїзду з України (т.ІІІ, а.с.88-89).
Як зазначає відповідач у відзиві на позовну заяву, 11.04.2018 року, Заводським РВ УДМС у Миколаївській області, прийнято рішення №7 від 11.04.2018, про примусове повернення ОСОБА_2 та заборону в'їзд в Україну строком на 3 роки (до 11.04.2021 року) .
19.04.2018 року, шукач захисту повторно звернувся до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с.65-67).
Щодо причини неможливості повернення до країни громадянської належності, позивач повідомив про небажання повертатись до Іраку через те, що на його думку, він може зазнати переслідувань з боку представників мусульман-шиїтів та бути вбитим лише через факт власної належності до мусульман-сунітів. Крім того, позивачем зазначалося про неможливість працевлаштування в Іраці та бажання легалізувати власне перебування на території України.
За результатами розгляду звернення ОСОБА_2 , Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області встановлено, що виїзд позивача з Іраку не був пов'язаний з обґрунтованим побоюваннями зазнати переслідування за конвенційними ознаками визначення статусу біженця або ж побоюваннями зазнати серйозної шкоди.
За матеріалами розгляду особової справи встановлено, що ані шукач захисту, ані його родичі, які залишились жити в Іраку, не зазнавали та не зазнають переслідування за ознаками громадянства, національності, етнічної належності або віросповідання.
Крім того, Управлінням з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області встановлено неправдивість тверджень позивача стосовно можливої небезпеки яка очікує позивача у місті Мосул, оскільки батьки ОСОБА_2 наразі проживають на території Іраку в селищі Альбеджуарі, а не у місті Мосул, на дачній ділянці, де збудували для себе приватний будинок та займаються сільським господарством (виготовленням та реалізацією молочної продукції), особисто не зазнаючи при цьому жодних погроз чи переслідувань.
Під час проведення інтерв'ю ОСОБА_2 висловив наступні побоювання, які на його думку унеможливлюють повернення до Іраку:
- кровна племінна помста з боку інших племен, які проживають у м. Мосул. Даний елемент побоювання відповідачем не вважається належним, оскільки ґрунтується на власних переконаннях позивача та немає жодних вагомих підстав з огляду на те, що ОСОБА_2 перебував в Україні під час початку діяльності військових угрупувань та не мав можливості безпосередньо приймати в них участь.
- не бажання матеріального обтяження власних батьків. На думку позивача, він не зможе працевлаштуватись на території Іраку, з причини походження з м. Мосул.
- зі слів ОСОБА_2 , будинок його сім'ї було зруйновано у червні 2017 року та у результаті вибуху під завалами будинку загинули рідні брати та сестра. Для підтвердження даного факту, позивачем було надано фото із зображенням частково зруйнованого будинку, проте жодних доказів, які б підтверджували загибель внаслідок бойових дій близьких рідних позивача та підтвердження ідентифікації зображеної на фото частково зруйнованої будівлі, як будинку його родини - не надав.
Дослідивши обставини справи, Управління з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУ ДМС в Одеській області, Наказом №81 від 27.04.2018 року - відмовило позивачеві в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (т.ІІІ, а.с. 140).
Не погоджуючись рішенням відповідача, вважаючи його протиправним та прийнятим без урахування усіх важливих обставин справи, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою.
Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, п.1 ч.1 ст.1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закону України), біженцем визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 цієї ж статті Закону передбачено, що особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до ч. 6 ст.8 Закону України, рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Отже, у відповідача наявний обов'язок при розгляді документів заявника, перевіряти обставини, які надають підстави віднести особу до категорії осіб, які потребують додаткового захисту або встановити належність заяви, як такої, що носить характер зловживання (п. 32 постанови Верховного Суду від 26.06.2018 року, справа № 808/2817/16).
Матеріалами справи підтверджено, що позивач не видає себе за іншу особу.
Тому, правомірність оскаржуваного рішення має бути перевірена на відповідність того чи має подана позивачем заява ознаки заяви, яка є очевидно необґрунтованою, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону.
Згідно з Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року поняття "біженець" включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця.
Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме:
а) расової належності;
б) релігії;
в) національності (громадянства);
г) належності до певної соціальної групи;
д) політичних поглядів.
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця повинні враховуватися всі чотири підстави. Немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Отже, особа може бути визнана біженцем тільки у випадку, якщо відповідає вищевказаним критеріям. Економічні, особисті, побутові або інші обставини, через які особа залишила та не може або не бажає повернутися до країни походження, не дають підстав для отримання статусу біженця в Україні.
Це підтверджено правовою позицією Верховного Суду, викладеною в п. 23 постанови від 04 жовтня 2018 року, справа №826/1407/16.
Перевіряючи законність рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту на відповідність цих критеріїв, суд дійшов висновку, що відповідач не допустив порушення зазначених норм права та оскаржуване рішення є законними та обґрунтованим.
Так, позивач перебуває за межами своєї країни.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця.
Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Суб'єктивна оцінка залежить від особистості, і те, що для однієї особи є нормою, для іншої може бути нестерпним. Побоювання ґрунтується не тільки на тому, що особа постраждала особисто від дій, які змусили її покинути країну, тобто ці побоювання можуть випливати не з власного досвіду біженця, а з досвіду інших людей (рідних, друзів та інших членів тієї ж расової або соціальної групи тощо).
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Ситуація у країні походження при визнанні статусу біженця є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.
Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно існувати під час звернення та вирішення питання про надання статусу біженця, незалежно від того, хто є суб'єктом переслідування, - державні органи чи ні.
Підпункт 2 пункту "A" статті 1 Конвенції про статус біженців 1951 року не зазначає, що такі дії повинні бути здійсненими державною владою. Тобто таке переслідування може бути результатом діяльності осіб, які не контролюються органами державної влади і від яких держава не в змозі захистити громадян та інших осіб, що перебувають на її території.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним. Таке цілком обґрунтоване побоювання повинно бути на цей час.
Відповідно до роз'яснень пункту 10 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 25 червня 2009 року № 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», суди можуть використовувати інформацію про країни походження, розміщену на офіційних сайтах Державної міграційної служби України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, а також на інформаційних носіях, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні, та інших носіях.
Так, згідно інформації, розміщеної у мережі Інтернет, соціально-політична ситуація у місті постійного проживання позивача (місто Мосул) у період з 2017 року є стабільною. У місті відсутні будь-які збройні конфлікти.
«… 9 липня 2017 року прем'єр-міністр ОСОБА_6 оголосив про повне звільнення ОСОБА_5…» (інформація з сайту ІНФОРМАЦІЯ_2).
Оцінюючи побоювання позивача з суб'єктивної сторони, слід зазначити, що такі побоювання мають бути переслідуваннями тільки за ознаками: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів, які у позивача відсутні.
Щодо особистого відношення особи до невизнаної мусульманської терористичної організації «Ісламська Держава» у відповідності до отриманих пояснень позивача, було встановлено, що членом даного угрупування позивач не був і відношення до нього не має.
Також слід зазначити, що звернення ОСОБА_2 до територіального підрозділу ДМС із заявою про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту не обумовлене потребою у міжнародному захисті, а в свою чергу, пов'язане лише з бажанням легалізації власного перебування в Україні (т.ІІІ, а.с.130).
Встановлено, що позивач потрапив в Україну у 2010 році, обставини які він наводить у якості причини неможливості повернення на батьківщину виникли у 2014 році, водночас із заявою про визнання біженцем, або особою, яка потребує додаткового захисту звернувся із значним зволіканням, фактично після довгострокового перебування у категорії нелегального мігранта на території України.
Відповідно до пленуму ВАС України №1 від 25.06.2009 року «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, примусового повернення і примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні» встановлюється, що значна тривалість проміжків часу між виїздом з країни громадянської належності, прибуттям в Україну та часом звернення із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захист, в окремих випадках може свідчити про відсутність у особи обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань.
Крім того, під час співбесіди ОСОБА_2 зазначив, що у 2011 році зареєструвався у дипломатичній установі Іраку на території України у м. Києві та фактично підтвердив намір подальшого звернення до дипломатичних установ країни громадянського походження з метою «завірити власний диплом про закінчення ВНЗ в Україні» (т.ІІІ, а.с.119), що свідчить про відсутність проблем з держаними органами Іраку.
Також, виходячи із поняття особи яка потребує додаткового захисту, у позивача, на час розгляду справи, відсутні такі ознаки.
При аналізі підстав для можливості отримання додаткового захисту слід враховувати також інші фактори, а саме: можливість внутрішнього переміщення, отримання захисту в сусідніх країнах, ситуацію з близькими родичами позивача, причини довгострокового перебування іноземця в іншій країні, причини звернення за захистом, наявність планів повернення на Батьківщину, тощо.
Суд наголошує, що наразі батьки позивача проживають у селищі Альбеджуарі, а не у місті Мосул, на дачній ділянці, де збудували для себе приватний будинок та займаються сільським господарством (виготовленням та реалізацією молочної продукції), особисто не зазнаючи при цьому жодних погроз чи переслідувань.
Згідно з п.195 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців (згідно з Конвенцією про статус біженців 1951року та Протоколом щодо статусу біженців 1967 року), у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця (перевіряючий), повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
У більшості випадків особа, яка рятується від переслідування, приїздить до країни без особистих документів. Таким чином, хоча обов'язок надати докази покладено на заявника, задача встановлення і опрацювання відповідних фактів вирішується сумісно з перевіряючим. В деяких випадках саме уповноваженій особі доводиться використовувати наявні засоби для зібрання всіх необхідних доказів на підтвердження заяви. Однак навіть цей незалежний пошук не завжди може завершитися успіхом, і можуть мати місце заяви, які неможливо підтвердити доказами. У таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним, то перевіряючий має тлумачити сумніви на користь заявника, якщо немає вагомих причин для протилежного.
Таким чином, особа, яка звертається із заявою про надання статусу біженця, повинна пояснити конкретні факти, які б свідчили про наявність реальної загрози, та цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань, і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Вказані вимоги не були дотримані позивачем, а саме - не наведено жодних документальних доказів або переконливих усних тверджень стосовно побоювання бути затриманим у випадку повернення до Іраку.
До суду не було надано жодних доказів, що свідчили б про переслідування позивача на батьківщині саме з мотивів за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.
Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини" встановлено, що Європейська Конвенція "Про захист прав людини і основоположних свобод" і практика Європейського Суду з прав людини є джерелом права.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні по справі ABUHMAID v. UKRAINE (заява №31183/13) від 12.01.17 р., вказав, що держави користуються певною свободою розсуду, коли йде мова про встановлення умов потрапляння іноземців на її територію та їх проживання там (див. Osman v. Denmark, no. 38058/09, § 54, 14 червня 2011), і відсутні підстави для висновку про те, що відповідні умови в Україні очевидно необґрунтовані або свавільні. З цього приводу Суд зазначає, що Конвенція не гарантує право іноземців потрапити або мешкати у конкретній країні. Також нею не гарантуються право отримати певний вид дозволу на проживання (див. Aristimuno Mendizabal v. France, no 51431/99, §§ 65-66, 17 січня 2006), п. 121, http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-170285.
Таким чином, на підставі ст. 8 КАС України, згідно якої усі учасники адміністративного процесу є рівними та ст. 9 КАС України, згідно якої розгляд і вирішення справ у адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, з'ясувавши обставини у справі, перевіривши всі доводи і заперечення сторін та надавши правову оцінку наданим доказам, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_2 - не підлягають задоволенню.
Розподіл судових витрат.
Відповідно до ч. 1 ст. 143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.
Керуючись статтями 9, 14, 73-78, 90, 143, 173-183, 242-246, 250, 255 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
У задоволені позовних вимог ОСОБА_4 ( АДРЕСА_2 ) до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (65045, м. Одеса, вул. Преображенська, 44, код ЄДРПОУ 37811384) про визнання протиправним та скасування наказу ГУ ДМС України в Одеській області №81 від 27.04.2018 року, про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; зобов'язання ГУ ДМС України в Одеській області, у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту» прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту щодо ОСОБА_2 - відмовити.
З огляду на те, що позивач звільнений від сплати судового збору та відсутні витрати на виклик свідків та призначення експертизи, жодні витрати не належать компенсації за рахунок коштів Державного бюджету України.
Рішення набирає законної сили згідно статті 255 КАС України - після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 295 КАС України подається до П'ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.
Відповідно до підпункту 15.5 пункту 1 Розділу VII «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України до початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні скарги подаються учасниками справи через Одеський окружний адміністративний суд.
Суддя Я.В. Балан
.