20 червня 2019 р. Справа № 520/9787/18
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Любчич Л.В.
суддів: Присяжнюк О.В. , Спаскіна О.А.
за участю секретаря судового засідання Медяник А.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Державної міграційної служби України на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2019, суддя Рубан В.В., майдан Свободи 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 28.01.19 по справі № 520/9787/18
за позовом ОСОБА_1
до Державної міграційної служби України третя особа: Головне управління Державної міграційної служби України в Харківській області
про скасування рішення та зобов'язання вчинити певні дії,
ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України), третя особа: Головне управління ДМС України в Харківській області, в якому просив суд: скасувати рішення ДМС України від 04.10.2018 № 340-18, зобов'язати ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2019 задоволено позовні вимоги.
Скасовано рішення ДМС України від 04.10.2018 № 340-18.
Зобов'язано ДМС України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Не погодившись з даним судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення суду першої інстанції та відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач зазначив, що рішення ДМС України від 04.10.2018 № 340-18 прийнято відповідно до вимога діючого законодавства, а тому є законним та обґрунтованим. Відповідач послався на наявні невідповідності в написанні повного ім'я позивача у документах останнього, у зв'язку з чим вважає, що позивач видає себе за іншу особу. Також зазначив, що позивач, окрім свого небажання воювати на боці ХАМАС, нічого не зазначив про політику та методи партії. Відтак на думку апелянта переслідуватися за свої політичні переконання позивач не міг. Сім'я позивача безпрешкодно проживає на території Сектора Газа і регулярно зв'язується з заявником по інтернету. Метою звернення позивача є легалізація перебування на території України, про що він сам повідомив під час співбесіди від 23.03.2016, відтак заявник є мігрантом, а не біженцем.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 28.03.2019 залишено без руху апеляційну скаргу у зв'язку з несплатою судового збору.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 17.04.2019, після усунення недоліків апеляційної скарги, відкрито провадження по справі № 520/9787/18.
Ухвалою Другого апеляційного адміністративного суду від 12.06.2019 закінчено підготовку справи до розгляду та призначено у відкритому судовому засіданні.
20 червня 2019 року на адресу суду представником позивача направлено відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. В обґрунтування своєї позиції позивач послався на протокол співбесіди від 23.03.2016, який спростовує твердження відповідача, що метою звернення з відповідною заявою стало прагнення здійснити легалізацію перебування позивача в Україні. Також зазначив, що різниця у написанні по батькові позивача міститься лише у перекладах різних документів з арабської мови на англійську та українську. Наявність ситуації загальнопоширеного насильства в стані внутрішнього збройного конфлікту та систематичного порушення прав людини є загальновідомим фактом.
Згідно з положеннями ч. 3 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.
Колегія суддів, вислухавши суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, дослідивши докази, що стосуються фактів, на які позивач посилається в апеляційній скарзі, прийшла до висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає з наступних підстав.
Судом першої інстанції були встановлені наступні обставини, які не оспорені сторонами.
ОСОБА_1 , народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у м.Сектор Газа, р-н.Джанабалія, є особою без громадянства.
У 2009 році отримав середню освіту. З 2009 по 2010 рік навчався в університеті " Аль -АЗГАР- Сектор Газа" за спеціальністю психолог.
До України прямував транзитом через Стамбул. 12.12.2010 автобусом доїхав до Каїра (Єгипет), з якого повітряним шляхом дістався до Стамбула, звідти прямував до України. На підставі студентської візи, державний кордон України перетнув 13.12.2010.
Того ж року поступив до Вінницького національного медичного університету ім. М.І. Пірогова, де один рік навчався на підготовчому факультеті.
У вересні 2011 року поступив до Вінницького політехнічного університету, з якого відрахований у лютому 2012 року через несплату за навчання.
14 березня 2016 року ОСОБА_1 звернувся з заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області. До відділу з питань шукачів захисту та соціальної інтеграції ГУДМС України в Харківській області заявник надав оригінал проїзного документа № 2696496, виданий 25.08.2010 та оригінал id картки № НОМЕР_1, виданої 26.08.2010.
У заяві від 14.03.2016 та співбесідах заявник стверджує, він переслідується за свої політичні переконання, що в разі повернення на батьківщину йому буде загрожувати небезпека з боку руху ХАМАС та через війну з Ізраїлем . Зазначив, що ХАМАС вимагав від нього приходити кожного тижня та відмічатися, інакше погрожували вбити. Також зазначав, що до нього застосовувались заходи психологічного впливу.
За результатами вказаних співбесід, інформації по країні походження (Палестина), а також наданих заявником матеріалів, відповідач дійшов висновку, що заявнику ОСОБА_1 , при поверненні до країни громадської належності не існує об'єктивних підстав побоювання стати жертвою переслідування за ознак раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Також, не існує серйозної загрози його життю, безпеці чи свободи в країні походження, через побоювання застосування щодо нього смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини.
31 жовтня 2018 року позивач отримав повідомлення від Головного управління Державної міграційної служби України у Харківській області № 91 від 31.10.2018 про те, що відповідно до ст. 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» йому відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, як особі стосовно якої встановлено, що умови передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього закону відсутні, на підставі рішення Державної міграційної служби України від 04.10.2018 № 340-18. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з відсутності підстав для їх задоволення.
Суд апеляційної інстанції з даним висновком суду погоджується з огляду на наступне.
Фактичною підставою відмови позивачу у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, стали висновки відповідача про відсутність для цього підстав, визначених п. 1, 13 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» №3671-VI від 08.07.2011 (далі - Закону №3671).
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, врегульовано нормами Закону №3671-VI, міжнародними актами, в тому числі Конвенцією про статус біженців 1951 року, Протоколом щодо статусу біженців 1967 року.
Закон З№3671-VI визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні.
Згідно п. 1 ст. 1 Закону України №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до п. 13 статті 1 Закону України №3671 особа, яка потребує додаткового захисту, - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
З аналізу вищевказаних норм вбачається, що небажання особи, яка звертається за наданням статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, повернутися в країну громадянської належності має бути обґрунтоване об'єктивними обставинами, які стали причинами побоювання повернутися до такої країни.
Пунктом 4 статті 1 Закону України №3671 передбачено, що додатковий захист - форма захисту, що надається в Україні на індивідуальній основі іноземцям та особам без громадянства, які прибули в Україну або перебувають в Україні і не можуть або не бажають повернутися в країну громадянської належності або країну попереднього постійного проживання внаслідок обставин, зазначених у пункті 13 частини першої цієї статті.
Згідно із ч.1 та ч.5 ст.5 Закону України №3671 особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п'яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; особа, яка на законних підставах тимчасово перебуває в Україні, і під час такого перебування в країні її громадянської належності чи попереднього постійного проживання виникли умови, зазначені в пунктах 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, внаслідок яких вона не може повернутися до країни свого походження і має намір бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, повинна звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до закінчення строку перебування на території України.
Відповідно до ч.1 ст.7 Закону України №3671 оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, проводиться на підставі заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Така заява особисто подається іноземцем чи особою без громадянства або її законним представником до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, за місцем тимчасового перебування заявника.
Частиною 7 ст.7 Закону України №3671 встановлено, що до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Доводи апелянта про те, що позивач видає себе за іншу особу, у зв'язку з наявними невідповідностями в написанні повного ім'я позивача у документах останнього, колегія суддів вважає необгрунтованими, оскільки аналізуючи досліджені під час судового розгляду копії документів, колегія суддів прийшла до висновку, що зазначені розбіжності зумовлені перекладом різних документів з арабської мови на англійську та українську.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу "Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації і статусу громадян третьої країни та осіб без громадянств як біженців або як осіб, які потребують міжнародного захисту з інших причин, а також змісту цього захисту", які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними, не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно пунктів 45, 66 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців (далі - Керівництво), особа яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Відповідно до пункту 195 Керівництва, у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.
Колегія суддів зазначає, що особа, яка звертається із заявою про надання їй статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту має довести, що її побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань є обґрунтованими, або її життю, безпеці чи свободі в країні походження загрожує небезпека і вона не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань.
Вказані висновки узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 19.09.2018 р. по справі №815/2736/17.
Відповідно до абз. 5 ч. 1 ст. 6 Закону України №3671 не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні.
При цьому наявність збройного конфлікту у країні громадянської належності позивача не може бути винятковою підставою для визнання позивача особою, яка потребує додаткового захисту, оскільки у відповідності до Директиви Ради ЄС 2004/83/ЕС від 29.04.2004 ст.15 (с) особи, котрі піддаються «серйозній особистій загрозі їх цивільному життю чи особі, з причин не диференційного насилля в умовах міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту» не підпадають під додатковий захист у відповідності до Закону України №3671.
Вищевказані висновки викладені Верховним Судом у постанові від 05.04.2018 р. по справі №815/170/17.
Під час вирішення питання щодо надання статусу біженця мають враховуватися всі чотири підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця, що визначені ст.1 Закону України №3671-VI, Конвенцією про статус біженців 1951 року і Протоколом 1967 року.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін.
Підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватися від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, із резолюцій Ради Безпеки ООН, документів і повідомлень Міністерства закордонних справ України, інформації, зібраної та проаналізованої ДМС України, Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців, Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07.09. 2011 року № 649, інших міжнародних, державних та неурядових організацій, із публікацій у засобах масової інформації, а також з інформаційних носіїв, які розповсюджуються Регіональним представництвом Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців у Білорусі, Молдові, Україні. Для повноти встановлення обставин у таких справах, як правило, слід використовувати більш ніж одне джерело інформації про країну походження.
З урахуванням наведеного вище, ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об'єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.
При цьому, відповідно до п.43 Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця Управління Верховного комісара Організації Об'єднаних Націй у справах біженців побоювання стати жертвою переслідувань не повинні обов'язково ґрунтуватися на особистому досвіді заявника. Те, що, наприклад, сталося з його друзями, родичами та іншими членами тієї ж расової або соціальної групи, може бути свідченням того, що його побоювання стати рано чи пізно жертвою переслідувань цілком обґрунтовані.
Положеннями ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України «Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини» передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.
За загальною практикою ЄСПЛ, ситуація загального насильства також може прирівнюватися до тортур та нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання. І при цьому заявник не повинен демонструвати особливі відзначні деталі інакші, ніж загальна ситуація насилля в країні походження.
Європейський суд з прав людини у справі «Суфі і Елмі проти Сполученого Королівства» (8319/07 та 11449/07) зазначив, що повернення особи у ситуацію громадянської війни може складати загрозу тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання (п.п.217-241). Суд зазначив, що критеріями для оцінки інтенсивності/напруженості загального насилля в країні з військовим конфліктом є: чи сторони конфлікту використовують методи або тактики війни, які збільшують ризик втрат серед цивільного населення або які були безпосередньо спрямовані проти цивільного населення; чи використання таких методів та/або тактик застосовувались усіма сторонами конфлікту; чи конфлікт був локалізованим чи всеохоплюючим; кількість осіб, яких було вбито, поранено або які буди переміщені в результаті боротьби.
Ситуація виникнення цілком обґрунтованих побоювань переслідування може скластися як під час знаходження людини у країні свого походження (у цьому випадку особа залишає країну у пошуках притулку), так і під час знаходження людини в Україні, через деякий час після від'їзду з країни походження (тобто, ситуація в країні походження змінилася після від'їзду, породжуючи серйозну небезпеку для заявника), або може ґрунтуватися на діях самого заявника після його від'їзду, коли повернення до країни походження стає небезпечним.
Проаналізувавши ситуацію по країні походження позивача встановлено, що існують загальновідомі офіційні документи, які підтверджують обґрунтованість існування серйозної та не вибіркової загрози життю позивача, його безпеці чи свободі в країні походження, в якій триває військовий конфлікт, та існує ситуація загальнопоширеного насильства, що є наразі загальновідомим фактом.
Так, під час судового розгляду була встановлена загальновідома офіційна інформація (Міжнародна асамблея, Доповідь Міжнародної Амністії 2017/18 Права людини в сучасному світі, 1 січня 2018, доступ за посиланням: http://www/rrefworld.org.ru/docid/5adef3ae4.html; Доповідь Міжнародної Амністії 2016/17 Права людини в сучасному світі, від 22.02.2017р., доступно за наступною адресою: http://www/rrefworld.org.ru/docid/5901b0cc4.html; Freedom House, свобода у світі, 2018 - Сектор Газа , 15 березня 2018р, доступ за посиланням http://www/rrefworld.org.ru/docid/5ab8bd2fl0d.html ; Human Rights Watch, Всесвітня доповідь 2018 - Ізраїль та Палестина, 18 січня 2018р., доступ за посилання http://www/rrefworld.org.ru/docid/5a61ee62a.html; Верховний комісар ООН у справах біженців (УВКБ), Інформація про ситуацію в секторі Газа, в тому числі про обмеження на в'їзд і виїзд, 23.02.2018р.), яка підтверджуює обґрунтованість побоювань позивача щодо можливості стати жертвою переслідувань в разі повернення до Палестини , ситуація в якій докорінно змінилась під час його перебування в Україні.
Колегія суддів наголошує, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач належним чином не дослідив та не проаналізував інформацію, повідомлену позивачем в заяві про надання статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, анкеті та протоколах співбесід.
З огляду на вищезазначене, рішення ДМС України від 14.12.2018 №423-18 прийнято без врахуванням всіх обставин, необґрунтовано, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення, оскільки не досліджено в повному обсязі підстави та обставини, з яким Закон України № 3671 пов'язує надання статусу особи, яка потребує додаткового захисту, а саме дослідження ситуації в країні походження позивача проводились відповідачем поверхнево та не об'єктивно та належним чином не вивчалась, тому вказане рішення слід скасувати.
Аналогічний висновок щодо застосування норм матеріального права викладений у постанові Верховного Суду від 23.05.2018 (справа № 820/1309/16).
Щодо доводів апелянта про те, що заявник звернувся з відповідною заявою з метою легалізації його перебування на території України, про що сам зазначив під час співбесіди 23.03.2016, відтак він є мігрантом, а не біженцем, спростовуються протоколами співбесід з позивачем у цілісному контексті поставлених останньому запитань та відповідей на них.
Ухвалюючи дане судове рішення колегія суддів керується ст.322 КАС України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини (рішення «Серявін та інші проти України») та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (п.41) щодо якості судових рішень.
Згідно рішення Європейського суду з прав людини по справі «Серявін та інші проти України»(п.58) суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст.6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.
Пунктом 41 Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору по даній справі, колегія суддів прийшла до висновку про відсутність необхідності надання відповіді на інші зазначені апелянтом аргументи, оскільки судом були досліджені усі основні питання, які є важливими для прийняття даного судового рішення.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.
Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу Державної міграційної служби України - залишити без задоволення.
Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16 січня 2019 року по справі № 520/9787/18 залишити без змін .
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.
Головуючий суддя (підпис)Л.В. Любчич
Судді(підпис) (підпис) О.В. Присяжнюк О.А. Спаскін
Постанова складена в повному обсязі 01.07.19.