Провадження № 22-ц/803/3647/19 Справа № 201/16890/17 Суддя у 1-й інстанції - Ткаченко Н. В. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.
Категорія 27
19 червня 2019 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:
головуючого - судді Ткаченко І.Ю.
суддів - Деркач Н.М., Каратаєвої Л.О.
за участю секретаря - Гречишникової О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу за договором позики
за апеляційною скаргою ОСОБА_1
на заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2018 року,-
15.11.2017р. ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 і ОСОБА_3 про солідарне стягнення боргу за договором позики (з урахуванням уточнених вимог в редакції від 05.12.2017р.) В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 12.12.2014р. він уклав з ОСОБА_2 договір позики грошових коштів, який посвідчено нотаріально. На підставі договору передав відповідачеві кошти у сумі 650 000 грн. зі строком повернення до 12.06.2015р. Факт одержання коштів також підтверджується розпискою відповідача від 12.12.2014р.Пунктом 9 договору позики було обумовлено, що у разі невиконання грошових зобов'язань, на підставі ст. 549 ЦК України позичальник повинен сплатити неустойку (пеню) в розмірі 0,5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення.Відповідач у визначений умовами договору строк суму позики не повернув.Як зазначено у договорі, ОСОБА_2 , укладаючи договір, діяв за згодою своєї дружини ОСОБА_3 . Оскільки договір укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, він створює обов'язки для другого з подружжя. Тому, користуючись нормою ст. 65 СК України, позивач пред'явив позов до обох з подружжя про солідарне стягнення боргу. Враховуючи викладене, посилаючись на норми ст.ст. 509, 526, 530, 549, 627, 629, 1046, 1049 ЦК України, cт. 65 СК України, просив стягнути солідарно з відповідачів суму позики у розмірі 650 000 грн., пеню у розмірі 2 863 250 грн., інфляційні втрати в розмірі 173 155,16 грн., а також три проценти річних у розмірі 47 067 грн.(а.с.3-6,22-25).
Заочним рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2018 року позовні вимоги задоволено частково.
Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошові кошти за договором позики від 12.12.2014 року в розмірі 1 520 222 грн. 16 коп., з яких 650 000 грн. - основний борг, 173 155 грн.16 коп. - інфляційні витрати, 47 067 грн.- три відсотки річних, 650 000 грн. - пеня.
В решті позовних вимог відмовлено.
Вирішено питання про розподіл судових витрат (а.с.66-67).
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом норм матеріального права та не погоджуючись із заочним рішенням суду в частині відмови у солідарному стягнення із подружжя їх боргу та неустойки, просить заочне рішення в частині відмови у солідарному стягненні з подружжя їх боргу скасувати та ухвалити нове, яким солідано стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 суму позики у розмірі 650 000 грн, суму інфляційних втрат у розмірі 173 155,16 грн., три відсотки річних у розмірі 47067 грн., пеню у розмірі 650 000 грн., в іншій частині заочне рішення залишити без змін (а.с.77-79).
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Відповідно п.1 ч.1ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.
Згідно ч.1ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду в оскарженій частині слід залишити без змін, виходячи з наступних підстав.
Судом 1 інстанції встановлено, що 12.12.2014р. ОСОБА_1 уклав з ОСОБА_2 договір позики грошових коштів в сумі 650 000 грн., зі строком повернення до 12.06.2015р. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Лозенко В.В., зареєстрований в реєстрі за № 3491 (а.с. № 9, 10). Пунктом 6 договору обумовлено, що позичальник отримав повністю кошти до підписання цього договору. Факт передання коштів підтверджується також розпискою від 12.12.2014р., підписаною відповідачем (а.с. № 11). Відповідно до п. 9 договору позики, у разі невиконання грошових зобов'язань, керуючись ст. 549 ЦК України, позичальник повинен сплатити позикодавцю неустойку (штраф, пеню), в розмірі 0,5 % від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання. Відповідачем у визначений умовами договору строк суму позики повернуто не було.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог в частині солідарного стягнення з (дружини відповідача по справі) ОСОБА_3 боргу, суд посилався на те, що позивач не вірно тлумачить положення ст. 65 СК України та в розумінні ст. 541 ЦК України солідарна вимога виникає у випадках встановлених договором або законом.
З такими висновками суду погоджується й колегія суддів апеляційного суду, оскільки вони є обґрунтованими, відповідають встановленим обставинам по справі та зроблені з дотриманням норм процесуального права з застосуванням відповідних норм матеріального права.
У відповідності до положень частини четвертої статті 202, частини другої статті 626, статті 1046 ЦК України, договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення договору позики всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13.
Частиною 4 статті 65 СК України визначено, що той з подружжя, хто не брав безпосередньо участі в укладенні договору, стає зобов'язаною стороною (боржником), за наявності двох умов: 1) договір укладено другим із подружжя в інтересах сім'ї; 2) майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Тільки поєднання вказаних умов дозволяє кваліфікувати другого з подружжя як зобов'язану особу (боржника). Тобто, на рівні закону закріплено об'єктивний підхід, оскільки він не пов'язує виникнення обов'язку другого з подружжя з фактом надання ним згоди на вчинення правочину. Навіть якщо другий з подружжя не знав про укладення договору він вважатиметься зобов'язаною особою, якщо об'єктивно цей договір було укладено в інтересах сім'ї та одержане майно було використано в інтересах сім'ї. Такий підхід в першу чергу спрямований на забезпечення інтересів кредиторів. Той з подружжя, хто не був учасником договору, не може посилатися на відсутність своєї згоди, якщо договір було укладено в інтересах сім'ї.
Аналогічний висновок зроблено і Верховним Судом України в постанові від 19 червня 2013 року у справі № 6-55цс13.
Перевіряючи зазначене рішення, колегія суддів вважає, що суд 1 інстанції дійшов обґрунтованого висновку щодо відсутності підстав про стягнення грошові кошти за договором позики в солідарному порядку з ОСОБА_3 , з урахуванням конкретних обставин по справі та аналізу вищевказаних норм права.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається на те, що договір позики який укладений між ним та ОСОБА_2 від 12.12.2014 року, укладався в інтересах сім'ї відповідачів, однак доказів, які підтверджували б зазначене апелянтом не надано.
Апелянт під час розгляду справи не скористався наданими йому правами, не обґрунтував позовні вимоги до ОСОБА_3 та доводи апеляційної скарги, не надав суду доказів на їх підтвердження, оскільки згідно із ч. 1 ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а відповідно до ч. 3 ст. 12, ч., ч. 1, 5, 7 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).
Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та фактично зводяться до незгоди з рішенням суду та особистого тлумачення норм права та обставин справи. Судом першої інстанції у повному обсязі з'ясовані права та обов'язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, справа розглянута у рамках заявлених позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами. Порушень матеріального чи процесуального закону, які б могли призвести до скасування або зміни рішення суду в частині, яка оскаржується, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому його в оскарженій частині слід залишити без змін.
Керуючись ст.ст. 367, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Заочне рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 02 жовтня 2018 року в оскарженій частині - залишити без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.
Судді: