ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1
м. Київ
24 червня 2019 року № 640/3737/19
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Шевченко Н.М., розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича, Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича, треті особи: Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України, Верховна Рада України, про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити дії,
ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ОСОБА_1 ) звернулась до суду з позовною заявою до Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича (далі по тексту - відповідач 1), Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича (далі по тексту - відповідач 2), треті особи: Кабінет Міністрів України (далі по тексту - третя особа 1, КМУ), Міністерство внутрішніх справ України (далі по тексту - третя особа 2), Верховна Рада України (далі по тексту - третя особа - 3), в якому просила:
- визнати протиправними дії Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича, а саме порушення ст. 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII;
- визнати протиправною бездіяльність Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича щодо не здійснення контролю за діяльністю члена Кабінету Міністрів України, а саме не здійснення контролю за Міністром внутрішніх справ України Аваковим Арсеном Борисовичем в частині дотримання ним приписів Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII;
- визнати протиправною бездіяльність Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича щодо не подання до Верховної Ради України подання про звільнення Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича , у зв'язку із порушенням ним приписів Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII;
- зобов'язати Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича щодо не подання до Верховної Ради України подання про звільнення Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича , у зв'язку із порушенням ним приписів Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII (за текстом позовної заяви).
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що Міністр внутрішніх справ України Аваков А . Б. не відповідає вимогам до міністрів, які передбачені в частині 1 та 2 статті 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII, зокрема, як стверджує позивач, відповідач 2 не володіє українською мовою, а також він суміщав посаду в уряді із бізнесом своєї Італійської фірми AvІtalia S.R.L. На переконання позивача, Прем'єр-міністр України Гройсман В.Б. володів інформацією про невідповідність Міністра внутрішніх справ України Авакова А.Б. вимогам Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII, однак не вніс відповідне подання до Верховної Ради України про його звільнення із займаної посади.
Також ОСОБА_1 наголошує на тому, що незнання державної мови Міністром внутрішніх справ України Аваковим А.Б . унеможливлює ефективне прийняття рішень під час вивчення, обговорення, голосування за проекти рішень Кабінету Міністрів України та створює передумови для неякісного виконання таких рішень.
03.04.2019 представником відповідача 1 подано до суду відзив на позовну заяву, в якому він заперечує проти позовних вимог та просить суд відмовити в їх задоволенні, з огляду на те, що позивачем не доведено факт порушення її суб'єктивного права відповідачем 1. Крім того, позовна заява містить перелік норм Конституції України, законів України та підзаконних нормативно-правових актів, якими визначено повноваження відповідачів, водночас позивачем не конкретизовано, які негативні наслідки безпосередньо для неї настали у зв'язку з виконанням Міністром внутрішніх справ України Аваковим А.Б. та Прем'єр-міністром України Гройсманом В.Б. законодавчо визначених обов'язків.
29.03.2019 до відділу документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярії) суду від представника відповідача 2 надійшов відзив на позовну заяву, в якому останній просить відмовити у задоволенні позовних вимог обумовлюючи це тим, що твердження позивача щодо невідповідності Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича вимогам, які передбачені в частині 1 та 2 статті 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» є недостатньо обґрунтованими та безпідставними. Також представник відповідача 2 зазначає про те, що ОСОБА_1 є фізичною особою та не перебуває у безпосередніх правовідносинах з Міністром внутрішніх справ України Аваковим А.Б., МВС України чи КМУ в аспекті висунутих вимог, а тому, на думку представника відповідача 2, відсутній факт порушення прав та інтересів позивача.
29.03.2019 до відділу документального обігу, контролю та забезпечення розгляду звернень громадян (канцелярії) суду від представника третьої особи 2 надійшли письмові пояснення на позовну заяву, в яких останній погоджується на повністю підтримує позицію представника Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича, викладену у відзиві на позовну заяву, та просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.
Також, 26.03.2019 на адресу суду надійшли письмові пояснення від представника третьої особи 3, в яких зазначено про те, що позивач, звертаючись з позовом до суду, не вказала яким саме чином діями або бездіяльністю відповідачів порушено її права, свободи чи інтереси, з огляду на що представник ВР України просить суд відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 в повному обсязі.
Вивчивши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи, суд зазначає наступне.
Як убачається з матеріалів справи, відповідно до постанов Верховної Ради України «Про формування складу Кабінету Міністрів України» №9-VIII від 02.12.2014, №1097-VIІІ від 14.04.2016, пункту 12 частини 1 статті 85, частини 4 статті 114 Конституції України Верховною Радою України призначено Авакова Арсена Борисовича на посаду Міністра внутрішніх справ України.
Вважаючи, що Міністр внутрішніх справ України Аваков А.Б. не відповідає вимогам до міністрів, які передбачені частинами 1 та 2 статті 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» від 27.02.2014 №794-VII, зокрема на думку позивача, відповідач 2 не володіє українською мовою, а також він суміщав посаду в уряді із бізнесом своєї Італійської фірми AvІtalia S.R.L., ОСОБА_1 звернулась до Окружного адміністративного суду міста Києва з даним позовом.
Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Частиною 1 ст. 9 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 113 Конституції України встановлено, що Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Згідно з ч.ч. 1 та 4 ст. 114 Конституції України до складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр, віце-прем'єр-міністри, міністри. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
Водночас, відповідно до ч. 3 ст. 6 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» порядок призначення на посаду та звільнення з посади, припинення повноважень на посаді міністра, а також статус міністра як члена Кабінету Міністрів України, визначаються Конституцією України та Законом України «Про Кабінет Міністрів України».
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України.
Статтею 6 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» визначено склад Кабінету Міністрів України та статус його членів.
До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем'єр-міністр України, віце-прем'єр-міністри та міністри України.
Посадовий склад (кількість та перелік посад) новосформованого Кабінету Міністрів України визначається Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України одночасно з призначенням персонального складу Кабінету Міністрів України у порядку, встановленому статтею 9 цього Закону. У разі прийняття Кабінетом Міністрів України рішення про утворення, реорганізацію або ліквідацію міністерства посадовий склад Кабінету Міністрів України вважається зміненим з дня прийняття такого рішення.
Посади членів Кабінету Міністрів України належать до політичних посад, на які не поширюється трудове законодавство та законодавство про державну службу.
Статус членів Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, цим та іншими законами України.
За поданням Прем'єр-міністра України Верховна Рада України може призначати міністрами осіб, які не очолюють міністерств. До складу Кабінету Міністрів України може бути призначено не більше двох таких міністрів. Положення про відповідних міністрів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 7 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не може бути призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення, або особа, яка має заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання.
Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності посади члена Кабінету Міністрів України з іншими видами діяльності, такий член Кабінету Міністрів України у двадцятиденний строк з дня виникнення цих обставин припиняє таку діяльність або подає особисту заяву про відставку.
Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3, 5 ст. 9 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» члени Кабінету Міністрів України, крім Прем'єр-міністра України, Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем'єр-міністра України.
При формуванні нового складу Кабінету Міністрів України новопризначений Прем'єр-міністр України вносить до Верховної Ради України подання про призначення членів Кабінету Міністрів України відповідно до вимог Конституції України та цього Закону. У цьому поданні пропонується повний посадовий склад Кабінету Міністрів України.
Подання Прем'єр-міністра України, зазначене у частині другій цієї статті, стосовно персонального складу Кабінету Міністрів України може вноситися єдиним списком. Подання щодо окремих кандидатур на посади, зазначені у поданні щодо посадового складу, може вноситися окремо.
Подання про призначення членів Кабінету Міністрів України, зазначені у частинах першій та четвертій цієї статті, щодо кандидатів на відповідні посади вносяться разом з:
1) відомостями про громадянство;
2) відомостями про освіту;
3) відомостями про трудову діяльність і автобіографією;
4) декларацією про майно, доходи, витрати і зобов'язання фінансового характеру за минулий рік за формою і в порядку, що встановлені Законом України «Про засади запобігання і протидії корупції»;
5) відомостями про перебування у складі керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку;
6) відомостями про судимість кандидата;
7) заявою про відсутність заборгованості зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред'явлення виконавчого документа до примусового виконання.
Трудова книжка, документи про освіту (спеціальність, кваліфікацію), стан здоров'я та інші документи, які подаються членом Кабінету Міністрів України під час призначення його на посаду, зберігаються за місцем роботи.
Тобто, на момент призначення на посаду члена Уряду, кандидат має надати вищенаведені документи, що підтверджують його відповідність вимогам статті 7 Закону.
У подальшому, Верховна Рада України розглядає подання та призначає на посаду членів Кабінету Міністрів України. Верховна Рада України приймає рішення з цього приводу у формі постанови. Рішення щодо призначення членів Кабінету Міністрів України може прийматися як списком, так і щодо окремих посад. Рішення Верховної Ради України щодо призначення члена Кабінету Міністрів України приймається за його присутності.
Кандидатура на посаду члена Кабінету Міністрів України вважається відхиленою, якщо Верховна Рада України не прийняла рішення про її призначення на посаду члена Кабінету Міністрів України. (ч.ч. 8, 9 ст. 9 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»)
Отже, саме Верховною Радою України, як суб'єктом призначення, досліджується відповідність кандидата встановленим вимогам. Додатково слід зазначити, що для кандидатів на посади членів Уряду не визначено додаткових вимог та процедур, які б підтверджували їх відповідність посадам на які вони претендують. Крім того, Прем'єр-міністру України законом не надано додаткових повноважень щодо дослідження документів, які додаються до подання про призначення, так само як і відсутні процедури перевірки ним будь-яких даних із визначеного переліку документів.
Відтак, як на момент призначення, так і на момент подання позовної заяви, відсутні підстави вважати, що Міністр внутрішніх справ України Аваков А.Б. не відповідає вимогам Закону.
Суд звертає увагу на те, що у своїй позовній заяві ОСОБА_1 стверджує, що Міністр внутрішніх справ України Аваков А.Б. не володіє українською мовою, а тому не може обіймати посаду Міністра. В якості підтвердження вказаного позивач надає суду роздруківки різних Інтернет видань, які на думку ОСОБА_1 доказують факт не володіння Міністром внутрішніх справ України Аваковим А.Б. українською мовою. Також позивач вказує на те, що відповідач 2 суміщав посаду в уряді із бізнесом своєї Італійської фірми AvІtalia S.R.L.
З огляду на таке слід зауважити, що відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.
Частиною другою статті 74 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Належність доказів - правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами, що підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.
Правила допустимості доказів визначають легітимну можливість конкретного доказу підтверджувати певну обставину в справі. Правила допустимості доказів встановлені з метою об'єктивності та добросовісності у підтвердженні доказами обставин у справі, виходячи з того, що нелегітимні засоби не можуть використовуватися для досягнення легітимної мети, а також враховуючи те, що правосудність судового рішення, яке було ухвалене з урахуванням нелегітимного доказу, завжди буде під сумнівом.
Допустимість доказів є важливою ознакою доказів, що характеризує їх форму. Допустимість доказів означає, що обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами.
Враховуючи все вищевказане, аналізуючи надані позивачем роздруківки різних Інтернет видань, не можна зробити висновок щодо достовірності викладених в них даних, крім того, вказані в них відомості жодним чином не можуть бути підставою стверджувати, що Міністр внутрішніх справ України Аваков А.Б. не володіє українською мовою, а також не є належним доказом на підтвердження того, що відповідач 2 суміщав посаду в уряді із бізнесом своєї Італійської фірми AvІtalia S.R.L.
Також суд звертає увагу на долучену до матеріалів справи копію листа Департаменту моніторингу дотримання законодавства про конфлікт інтересів та інших обмежень щодо запобігання корупції Національного агентства з питань запобігання корупції, відповідно до даних якої Національне агентство провело повну перевірку декларацій, поданих Міністром внутрішніх справ України Аваковим А . Б. за 2015, 2016 та 2017 року. Згідно з рішенням Національного агентства від 23.08.2017 №626, від 03.11.2017 №1172, 23.08.2018 №1862 за результатами повної перевірки зазначених декларацій на наявність конфлікту інтересів порушень, зокрема вимог статті 36 Закону України «Про запобігання корупції», не встановлено.
Поміж іншим, суд наголошує на тому, що відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до пункту 8 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України позивач - особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб'єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суд.
Частиною 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси
Відтак, завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, що звернулася до суду з позовом.
Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини 2 статті 55 Конституції України, в своєму рішенні від 14 грудня 2011 року №19-рп/2011 зазначив, що особа, стосовно якої суб'єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.
Отже, обов'язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб'єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених права чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.
Однак, порушення вимог Закону діями суб'єкта владних повноважень не є достатньою підставою для визнання їх протиправними, оскільки обов'язковою умовою визнання їх протиправними є доведеність позивачем порушених його прав та охоронюваних законом інтересів цими діями.
З огляду на зазначене, вирішуючи спір, суд повинен пересвідчитись у належності особи, яка звернулась за судовим захистом, відповідного права або охоронюваного законом інтересу (чи є така особа належним позивачем у справі - наявність права на позов у матеріальному розумінні), встановити, чи є відповідне право або інтерес порушеним (встановити факт порушення), а також визначити чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Тобто, обов'язковою умовою задоволення позову є доведеність позивачем порушених саме його прав та охоронюваних законом інтересів з боку відповідача, зокрема наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або законного інтересу, на захист якого подано позов.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті, і є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 31 січня 2018 року №К/9901/1141/18.
Як убачається зі змісту позовних вимог, позивачем оскаржуються дії та бездіяльність Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича та Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича, проте сама позивачка в безпосередніх правовідносинах з відповідачами чи то третіми особами в аспекті заявлених позовних вимог не перебуває.
Факту порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача з боку відповідачів наявні матеріали справи не підтверджують.
Крім того, як зазначає Європейський Суд з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21.12.2010, заява №45783/05).
Європейським судом з прав людини у рішенні у справі "Trofimchuk проти України", від 28.10.2010 № 4241/03 зазначено, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.
Крім того, судом враховується, що згідно п. 41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського Суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Як встановлено частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
Частиною 2 статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно вимог частини 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.
У таких справах суб'єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.
На думку Окружного адміністративного суду міста Києва, відповідач, як суб'єкт владних повноважень, покладений на нього обов'язок доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною 2 статті 19 Конституції України та частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, виконав, а тому, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень законодавства України та доказів, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.
Керуючись статтями 77, 90, 241 - 247, 255, 293, 295 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України,
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Прем'єр-міністра України Гройсмана Володимира Борисовича, Міністра внутрішніх справ України Авакова Арсена Борисовича, треті особи: Кабінет Міністрів України, Міністерство внутрішніх справ України, Верховна Рада України, про визнання протиправними дій та бездіяльності, зобов'язання вчинити дії відмовити.
Рішення набирає законної сили відповідно до ст. 255 КАС України та може бути оскаржене за правилами, встановленими ст. ст. 293 - 297 Кодексу адміністративного судочинства України відповідно.
Суддя Н.М. Шевченко