Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"11" лютого 2010 р. Справа № 57/33-10
вх. № 854/4-57
Суддя господарського суду
при секретарі судового засідання
за участю представників сторін:
позивача - директор, Буряковського Д.М.
відповідача - Чижа Д. Д., доручення б/н від 08.02.2010 р.
розглянувши справу за позовом ТОВ "Релаксан", м. Харків
розглянувши справу за позовом ТОВ "Релаксан", м. Харків
до ППФ "Алісан-Україна", м. Харків
про визнання недійсним договору
Позивач - ТОВ "Релаксан", м. Харків звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою до відповідача - ПП фірми "АЛІСАН-УКРАЇНА" про визнання недійсним Договору № 1/011206 від 01.12.2006 року про організацію рекламно-інформаційних послуг , мотивуючи свої вимоги тим, що спірний договір не спричиняє реального настання правових наслідків та суперечить нормам цивільного законодавства України.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 05 лютого 2010 року прийнято позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 11 лютого 2010 року о 10:00 год.
У призначеному 11 лютого 2010 року 16 листопада 2009 року судовому засіданні представник позивача підтримував заявлений позов та наполягав на його задоволенні.
Відповідач проти позову заперечував з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву.
Присутній в судовому засіданні 11 лютого 2010 року позивач та відповідач вважають за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Враховуючи вищезазначені обставини та строки розгляду справи, передбачені ст. 69 ГПК України, суд дійшов висновку про достатність в матеріалах справи доказів та можливість розгляду справи за наявними в ній матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача і відповідача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів справи, 01 грудня 2006 року між позивачем - Товариством з обмеженою відповідальністю ТОВ "Релаксан" (замовником) та відповідачем - ПП фірма "АЛІСАН-УКРАЇНА" (виконавцем) був укладений договір № 1/011206 від 01.12.2006 року про організацію рекламно-інформаційних послуг (далі - договір), відповідно до умов якого, позивач прийняв на себе зобов'язання надавати рекламно-інформаційні послуги у сфері розвитку підприємства замовника (позивача у справі)
Згідно п. 2.1. Виконавець зобов'язався надавати рекламно-інформаційні послуги у сфері просування нових торгових марок, які представляються замовником (позивачем у справі) на ринку України.
Відповідно до п. 5.1, 5.1 договору замовник (позивач у справі) зобов'язався сплатити виконавцю (відповідачу у справі) винагороду за здійснені послуги на протязі 30 календарних днів з дати підписання актів виконаних робіт.
Також, сторони домовились, що оплата здійснюється в безготівковому порядку шляхом перерахування замовником (позивачем у справі) необхідних сум платіжним дорученням на розрахунковий рахунок виконавця (відповідача у справі) або іншими засобами розрахунків (пункт 5.3 договору).
Пунктом 7.1 договору сторони визначили строк його дії, а саме: з моменту підписання до 31 грудня 2007 року.
Відповідно до п. 5.1. Договору Замовник виплачує Виконавцеві винагороду у розмірі, сума якого визначається Актом виконаних робіт.
Відповідно до п. 5.3 Договору оплата проводиться у безготівковому порядку шляхом перерахування Замовником необхідних сум платіжним дорученням на рахунок Виконавця, або іншим засобом розрахунків.
Належне виконання позивачем умов договору, відсутність будь - яких недоліків чи претензій з боку позивача щодо якості, об'єму виконаних робіт, строку виконання робіт, тощо, підтверджується фактом підписання двосторонніх актів здачі-прийняття робіт стосовно наданих послуг зі статичного розміщення рекламного банеру на пошуковій Інтернет - сторінці "META.UA", розміром 240*350 (1/4 показів) з 17.12.2006 р по 07.10.2007 р., що підтверджується фотокопіями трансляції рекламного банеру на електронній Інтернет - сторінці "META.UA".
Оплата за надані рекламно-інформаційні послуги була здійсненна Позивачем на підставі актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) у безготівковій формі.
Проте, позивач вважає спірний договір таким, що порушує права замовника (позивача у справі) суперечить законодавству України, а також моральні засади суспільства, тому у позивача є всі підстави для визнання договору недійсним за статтями 203 та 215 Цивільного кодексу України, що і стало підставою для звернення позивача до господарського суду з відповідним позовом.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам суд виходить з наступного.
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 цієї статті підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
У відповідності із ст.173 Господарського кодексу України та ст. 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (ст. 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 п. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Відповідно до ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Згідно статті 525 Цивільного кодексу України, одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ст. 598 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом та припинення зобов'язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених законом або договором, а згідно статті 599 Цивільного кодексу України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Згідно з ч.1 ст. 612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ч.1 ст. 193 Господарського кодексу України, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Угода про відмову від права на звернення до господарського суду є недійсною.
Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у ст. 1 ГПК України, відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 16 Цивільного кодексу України та ч. 2 ст. 20 Господарського України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.
Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з'ясувати, зокрема, підстави для визнання недійсним договору, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.
При цьому, спір - це розбіжності або суперечності між суб'єктами правовідносин з питання факту або права.
Статтею 203 Цивільного кодексу України визначено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно з частиною 2 ст. 207 Цивільного кодексу України , правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтями 6 та 627 Цивільного кодексу України визначено свободу договору, у вигляді того, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
При цьому, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст.628 Цивільного кодексу України).
Сутність свободи договору розкривається насамперед через співвідношення актів цивільного законодавства і договору: сторони мають право врегулювати ті відносини, які не визначені у положеннях актів цивільного законодавства, а також відступати від положень, що визначені цими актами, і самостійно врегулювати свої відносини, крім випадків, коли в актах законодавства міститься пряма заборона відступів від передбачених ними положень або якщо обов'язковість положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту чи суті відносин між сторонами.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним
Пленум Верховного Суду України в п.п. 2, 12 Постанови від № 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Вирішуючи спір про визнання угоди недійсною, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними та настання відповідних наслідків: відповідність угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно з Роз'ясненням ВАСУ №02-5/111 від 12.03.1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно зі ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець)зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватись до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов'язання.
Частиною 1 ст. 903 Цивільного кодексу України передбачено, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.
Частина 1 статті 638 Цивільного кодексу України проголошує, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Згідно з п. 3 ст. 639 Цивільного кодексу України якщо сторони домовились укласти у письмовій формі договір, щодо якого законом не встановлена письмова форма, такий договір є укладеним з моменту його підписання сторонами.
Відповідно до частин 2 та 3 ст. 180 Господарського кодексу України договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.
Як вбачається з матеріалів справи та не спростовується сторонами, спірний договір було підписано особами, які мали необхідний обсягу цивільної дієздатності та уповноваженими на його підписання особами, а саме: директором замовника (позивача у справі) Буряковським Д.Н. та директором виконавця (відповідача у справі) Бенедик В.Н.
Спірний договір було скріплено оригіналами печаток підприємств, що є свідченням його дійсності, оскільки згідно до ч.2 ст. 207 Цивільного кодексу України підпис на правочині, який вчиняє юридична особа, скріплюється печаткою, а відтак печатка є підтвердженням підпису, що проставляється на документі.
Сторонами договору були досягнуті всі істотні умови договору про надання послуг, зокрема узгоджений предмет договору - надання рекламно-інформаційних послуг у сфері розвитку підприємства замовника (позивача у справі)
Пунктами 5.1 та 5.3 договору сторони погодили ціну договору - замовник (позивач у справі) виплачує виконавцеві (відповідачу у справі) винагороду у розмірі, сума якого визначається актом виконаних робіт, оплата проводиться у безготівковому порядку шляхом перерахування замовником (позивачем у справі) необхідних сум платіжним дорученням на рахунок виконавця (відповідача у справі), або іншим засобом розрахунків.
Отже, позивачем не доведено суду, що при укладені договору в порядку ст. 181 Господарського кодексу України стороною (сторонами) порушені вимоги, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою ст. 203 Цивільного кодексу України.
При цьому судом першої інстанції враховано, що спірний договір було повністю виконано виконавцем (відповідачем у справі) - позивачем - ТОВ "Релаксан" були отримані рекламно-інформаційні послуги, а саме статичне розміщення рекламного банеру на пошуковій Інтернет - сторінці, про що свідчать підписані сторонами акти виконаних робіт та податкові накладні, на момент виконання умов договору ніяких зауважень з боку позивача не було, як не було ніяких вимог про недотримання закону і при укладенні договору та вимог про його розірвання, що також опосередковано свідчить про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог.
Що стосується посилання позивача на те, що первинні документи (договори, акти виконаних робіт, податкові накладні, видаткові накладні), отримані від ППФ "АЛІСАН-УКРАЇНА" (відповідача у справі) не спричиняють реального настання правових наслідків та не можуть бути основою для відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку, то судом з огляду на положення п. 18 Наказу ДПА України "Про затвердження форми податкової накладної та порядку її заповнення" № 233 від 23.06.1997 року встановлено, що зазначені податкові накладні відповідають всім вимогам зазначеного наказу, оскільки всі складені примірники податкових накладних складені та оформлені у відповідності до законодавства вигляді, підписані особою, уповноваженими платником податку здійснювати поставку товарів (послуг) - директором ПП фірми «Алісан-Україна» (відповідача у справі), та скріплена печаткою платника податку - продавця.
Як вбачається з матеріалів справи та не спростовується сторонами у справі у судових засіданнях, саме на підставі таких податкових накладних позивачем - ТОВ "Релаксан" було сформовано податковий кредит з ПДВ за операціями з отримання послуг від відповідача - ПП фірми «АЛІСАН-Україна».
Суд визнає також безпідставним і посилання позивача щодо невідповідності вимогам діючого законодавства актів виконаних робіт, оскільки зазначені акти були оформлені відповідно до діючого законодавства, підписані уповноваженими представниками сторін: від позивача - директором замовника Буряковським Д.М., від відповідача - директором виконавця Бенедиком В.Н. та скріплені печатками сторін договору, крім того, позивачем за актами фактично була здійсненна оплата за надані рекламно-інформаційні послуги на підставі актів здачі-прийняття робіт (надання послуг) у безготівковій формі, що підтверджується банківськими виписками.
Стосовно ствердження позивача, що первинні документи (договори, акти виконаних робіт, податкові накладні, видаткові накладні), отримані від відповідача - ППФ "АЛІСАН-УКРАЇНА" не спричиняють реального настання правових наслідків, не можуть бути основою для відображення їх у бухгалтерському та податковому обліку, судом згідно наданих документів встановлено, що ППФ "АЛІСАН-УКРАЇНА" (відповідача у справі) та ТОВ "Релаксан" (позивача у справі) при вчиненні угоди були зареєстровані, як платники податку на додану вартість, тобто, виходячи зі змісту підпункту 7.2.4 пункту 7.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" мали право на нарахування податку та складання податкових накладних, оскільки таке право надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку у порядку, передбаченому статтею 9 цього Закону.
З огляду на зазначене, вбачається, що ППФ "АЛІСАН-УКРАЇНА" (відповідач у справі) та ТОВ "Релаксан" (позивач у справі) належним чином оформили договірні правовідносини та відповідно до вимог податкового законодавства належним чином оформили первинні документи бухгалтерської та податкової звітності.
Згідно ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, що зумовлювалися цим правочином. Тобто, в розумінні цієї норми, у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто сторони, укладаючи його, знають заздалегідь, що він не буде виконаний. При цьому, ознака фіктивності повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо хоча б одна сторона намагалася досягти правового результату, то такий правочин не вважається фіктивним.
Судом встановлено, що правові наслідки, обумовлені цим правочином, реально настали для обох сторін цієї угоди (позивачем було отримано та використано у власній господарській діяльності послуги з розміщення рекламного банеру його продукції на Інтернет - сторінці , а виконавцем - ППФ "АЛІСАН-УКРАЇНА"(відповідачем у справі) - отримано грошові кошти за надані послуги). На момент укладення угоди та її виконання, згідно документів, наявних в матеріалах справи, сторони були наділені належною господарською компетенцією, знаходилися в Єдиному державному реєстрі підприємств та організацій України, жодних рішень компетентних органів, які б свідчили про відсутність у них відповідної правоздатності, не надано. Як вбачається з матеріалів справи, зобов'язання за спірним договором були виконані сторонами у повному обсязі, тому у суду не має підстав вважати зазначену угоду фіктивною.
Також суд не дійшов висновку щодо обґрунтованості посилання позивача на пункт 3 статті 203 Цивільного кодексу України, яка зазначає, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним та відповідати його внутрішній волі, як на підставу для визнання договору недійсним. Позивачем не зазначено, які саме фактори вплинули на його волевиявлення та не надано доказів на підтвердження своїх посилань.
Зазначені висновки підтверджуються положеннями ст.ст. 627, 628 Цивільного кодексу України, якими передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Також не є доведеним посилання позивача щодо невідповідності договору моральним засадам суспільства. Позивачем не надано ні обґрунтування наведеного посилання, ні доказів на його підтвердження.
Відповідно до ст. 4-3 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами.
Згідно із ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом, обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
У відповідності до вимог ст. 54 Господарського процесуального кодексу України, позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.
Враховуючи наведене вище, а також положення ст. 203 та ст. 215 Цивільного кодексу України суд не знайшов необхідних і достатніх підстав для визнання договору недійсним.
Також суд не може погодитися з позовними вимогами позивача відносно нікчемності укладеного спірного правочину, оскільки в силу статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або, якщо він не визнаний судом недійсним.
Зважаючи на викладене, по переконанню суду, в матеріалах справи відсутні докази в підтвердження обґрунтованості позовних вимог позивача, що вказує на відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
За таких обставин господарський суд, дійшов висновку про безпідставність та недоведеність позовних вимог, а тому відмовляє в задоволенні позову у повному обсязі.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі слід покласти на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 203, 215, 217, 251,252, 526, 530, 543, 554, 628, 638 Цивільного кодексу України, ст.ст. 180, 193, 218 Господарського кодексу України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 46, 49, 68, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
В задоволені позову відмовити у повному обсязі.
Суддя
Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України
та повний текст рішення підписано 16 лютого 2010 року
справа № 57/33-10