ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
20.06.2019Справа № 910/5247/19
Господарський суд міста Києва у складі судді Щербакова С.О., за участю секретаря судового засідання Філон І.М., розглянувши матеріали господарської справи
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕВЕР БЕСТ"
до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання недійсним договору
Представники:
від позивача: Кваша І.В.;
від відповідача: Каракоця О.Р.
Товариство з обмеженою відповідальністю "ЕВЕР БЕСТ" (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі-відповідач) про визнання недійсним договору фінансового лізингу № 4Е16055ЛИ від 01.07.2016.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірний договір не містить обов'язку банку щодо повернення лізингових платежів у разі дострокового розірвання договору з ініціативи банку, що на думку позивача свідчить про його недійсність. Крім того, позивач зазначає, що договір всупереч вимогам законодавства нотаріально не посвідчений, а також зазначає, що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не було зареєстровано право користування нерухомим майном згідно оспорюваного правочину.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.04.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 23.05.2019.
17.05.2019 через відділ автоматизованого документообігу суду від Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач зазначає, що за загальним правилом нотаріальне посвідчення укладеного сторонами договору не вимагається, таке посвідчення є необхідним лише у випадках прямо передбачених законом, спеціальний нормативно-правовий акт, який регулює спірні правовідносини - Закон України «Про фінансовий лізинг» не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу. Крім того, відповідач зазначає, що сторони є вільними в укладенні договору, визначенні його умов, тож незгода позивача з окремими умовами договору не є підставою для визнання недійсним договору.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.05.2019 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Судове засідання у справі № 910/5247/19 призначено на 20.06.2019.
У даному судовому засіданні представник позивача підтримав заявлені позовні вимоги.
Представник відповідача заперечив проти задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 233 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.
У судовому засіданні 20.06.2019 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, Господарський суд міста Києва
01.07.2016. між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк", яке перейменоване на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" (далі - банк) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕВЕР БЕСТ" (далі - лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № 4Е16055ЛИ, умовами якого передбачено, що банк, який є власником нерухомого майна, яке зазначено у додатку № 1 до договору (далі - майно), передає лізингоодержувачу майно, а лізингоодержувач приймає майно від банка у платне володіння та користування, а після сплати всієї суми лізингових платежів у власність, у визначені цим договором строки, на умовах фінансового лізингу.
У додатку № 1 до договору сторони зазначили найменування нерухомого майна (предмета фінансового лізингу).
Відповідно до умов п. 1.2 договору, сторони узгодили, що на дату укладення договору загальна вартість майна становила 381 074 752, 00 грн.
Пунктом 2.1 договору передбачено, що розмір, структура, строки сплати лізингових платежів встановлюються додатком № 2.
За змістом підпунктів пункту 2.3 розділу 2 договору лізингоодержувач сплачує банку:
- винагороду за відкриття рахунку "Фінансовий лізинг (оренда)" у розмірі 500, 00 грн. у день укладання цього договору;
- відсоткову винагороду за користування майном у розмірі 12% річних від суми залишку несплаченої вартості майна, виходячи з фактичної кількості днів користування майном та 360 днів у році, щомісяця в період з 25-го числа місяця по останній день місяця, а так само в термін сплати останньої суми лізингового платежу, зазначений в додатку № 2;
- у випадку порушення лізингоодержувачем зобов'язань по оплаті лізингових платежів, передбачених цим договором, відсоткова винагорода за користування майном складає 24% річних від суми залишку несплаченої вчасно частини вартості майна, згідно додатку № 2;
- лізингоодержувачу сплачує банку винагороду за користування майном отриманим в лізинг,у розмірі, що визначається за формулою.
Згідно п. 3.1 договору, передача банком та прийом лізингоодержувачем майна в лізинг здійснюється згідно з актом прийому-передачі майна, зазначеним у додатку № 3, що є невід'ємною частиною договору. З моменту підписання додатку № 3, лізингоодержувач несе повну відповідальність перед третіми особами за його використання, відшкодовує в повному обсязі шкоду третім особам, заподіяну в результаті експлуатації майна. Ризик невідповідальності майна цілям використання цього майна несе лізингоодержувач.
Підпунктом 5.2.1 п. 5.2 договору визначено обов'язок банка передати майно в платне користування лізингоодержувачу на умовах та строки, що обумовлені цим договором. Після сплати всієї суми лізингових платежів та інших платежів, що передбачені цим договором, передати майно у власність лізингоодержувача та документ, що підтверджує повну сплату платежів за цим Договором.
За змістом п. 9.1 договору, строк дії договору - з дати його підписання по 25.06.2036. У частині невиконаних сторонами зобов'язань Договір діє до повного їх виконання. Зазначений строк може бути змінено у разі дострокового виконання зобов'язань лізингоодержувача за договором, у випадку розірвання договору.
Договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін. Строк дії цього договору обумовлений строком лізингу. Договір втрачає свою силу після виконання сторонами усіх зобов'язань за ним (п. 9.2 Договору).
Додатком № 2 до договору фінансового лізингу № 4Е16055ЛИ від 01.07.2016 сторонами погоджено графік лізингових платежів (графік відшкодування вартості майна).
На виконання умов договору банк, як власник нерухомого майна, передав позивачу згідно з актом прийому-передачі майна № 1 (додаток № 3 до договору) нерухоме майно за адресою Черкаська обл., м. Золотоноша, вул. Шевченка, 10; Черкаська обл., Городищенський район, м. Городище, вул. Кожедуба, 2; Черкаська обл., м. Сміла, вул. Севастопольська, 17; Черкаська обл., м. Сміла, вул. Севастопольська, 17-а.
Як зазначає позивач, відповідачем було надіслано повідомлення № Э.Upr 1/3-67100 від 31.05.2017 про розірвання договору фінансового лізингу, в якому відповідач повідомив позивача про розірвання договору фінансового лізингу № 4Е16055ЛИ від 01.07.2016 з 15.06.2017 у зв'язку з простроченням позивачем сплати відсоткової винагороди за користування майном за договором.
15.06.2017 Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк", яке перейменоване на Акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕВЕР БЕСТ" складено та підписано акт прийому-передачі майна, відповідно до якого лізингоодержувач передав, а банк прийняв на праві власності нерухоме майно адресою Черкаська обл., м. Золотоноша, вул. Шевченка, 10; Черкаська обл., Городищенський район, м. Городище, вул. Кожедуба, 2; Черкаська обл., м. Сміла, вул. Севастопольська, 17; Черкаська обл., м. Сміла, вул. Севастопольська, 17-а.
Отже, обгрнутовуючи свої вимоги, позивач зазначає, що при укладенні договору не було додержано вимог законодавства стосовно встановленої законом форми договору, а саме в порушення ч. 2 ст. 793 ЦК України Договір не був нотаріально посвідчений та не було проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно. Також позивач зазначає про несправедливість умов договору щодо відсутності обов'язку банку повернути лізингові платежі у разі дострокового розірвання договору з ініціативи банку, у зв'язку з чим позивач просить суд визнати договір фінансового лізингу недійсним.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ч. 1 та ч. 4 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього кодексу.
З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб'єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.
Пунктом 2.1. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.
Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.
За змістом п.2.9 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Одночасно, за змістом п.2.5.2 вказаної Постанови Пленуму Вищого господарського суду України необхідно з урахуванням приписів ст.215 Цивільного кодексу України та ст.207 Господарського кодексу України розмежовувати види недійсності правочинів, а саме: нікчемні правочини, недійсність яких встановлена законом (наприклад, ч.1 ст.220, ч.2 ст.228 Цивільного кодексу України, ч.2 ст.207 Господарського кодексу України), і оспорювані, які можуть бути визнані недійсними лише в судовому порядку за позовом однієї з сторін, іншої заінтересованої особи, прокурора.
Такої саме позиції дотримується Вищий господарський суд України і у п.18 Інформаційного листа №01-8/211 від 07.04.2008р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України", за змістом якого вимога про визнання недійсним правочину та застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Цивільний кодекс України не дає визначення поняття "заінтересована особа". Тому коло заінтересованих осіб має з'ясовуватись в кожному конкретному випадку в залежності від обставин справи та правових норм, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, якщо інше не встановлено законом.
За таких обставин, приймаючи до уваги положення Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Крім того, виходячи зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України, статті 20 Господарського кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного суб'єктивного права (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.
Відповідно до ст. 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно зі ст. 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.
Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).
Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 209 ЦК України).
Відповідно до ст. 638 Цивільного кодексу України договір вважається укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови визначені законом як істотні або є необхідними для даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї сторони має бути досягнуто згоди.
Господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів (ч. 7 ст. 179 ГК України).
Частиною 1 статті 626 Цивільний кодекс України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею 627 Цивільного кодексу України закріплений принцип свободи договору, згідно із якою відповідно до статті 6 цього Кодексусторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Стаття 639 Цивільного кодексу України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення.
З аналізу вище наведених норм законодавства вбачається, що за загальним правилом нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Нотаріальне посвідчення договору є необхідним лише у випадках прямо передбачених законом та за домовленістю сторін.
Судом встановлено, що договір, укладений між позивачем та відповідачем, нотаріально не посвідчено та не проведено реєстрацію права користування нерухомим майном.
Згідно ст. 1 Закону України «Про фінансовий лізинг» фінансовий лізинг (далі - лізинг) - це вид цивільно-правових відносин, що виникають із договору фінансового лізингу. За договором фінансового лізингу (далі - договір лізингу) лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Відповідно до ч. 2 ст. 806 Цивільного кодексу України, до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.
Частиною першою статті 2 Закону України "Про фінансовий лізинг" встановлено, що відносини, що виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Згідно зі статтею 806 Цивільного кодексу України та частиною 1 статті 2, частиною 1 статті ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг" до договору фінансового лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду), викладені в параграфі 1 глави 58 Цивільного кодексу України.
Суд зазначає, що за своєю правовою природою договір лізингу є змішаним договором та містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу або договору поставки.
Згідно зі ст. 655 Цивільного кодексу України, за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 657 Цивільний кодекс України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Згідно зі ст. 759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Частинами 1 та 3 статті 760 Цивільного кодексу України передбачено, що предметом договору найму може бути річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні. Особливості найму окремих видів майна встановлюються цим Кодексом та іншим законом.
Найм будівлі або іншої капітальної споруди врегульовано параграфом 4 глави 58 Цивільного кодексу України.
Згідно з частиною 1 статті 793 Цивільного кодексу України, договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі.
Частиною 2 статті 793 Цивільного кодексу України визначено, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до вимог ст. 794 Цивільного кодексу України, право користування нерухомим майном, яке виникає на підставі договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладеного на строк не менш як три роки, підлягає державній реєстрації відповідно до закону.
Вимоги до форми та змісту договору фінансового лізингу закріплені у ст. 6 Закону України "Про фінансовий лізинг", якою встановлено, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Отже, аналіз зазначеної норми у контексті параграфу 1 глави 58 Цивільного кодексу України свідчить, що у частині 2 статті 806 Цивільного кодексу України закріплена норма, яка відсилає до загальних положень про договір найму (параграф 1 глави 58 ЦК), тому до договору лізингу можуть субсидіарно застосовуватися норми параграфу 1 Глави 58 ЦК, а не інші параграфи цієї глави. Особливості окремих видів і форм лізингу встановлюються законом.
Аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 12.06.2018 у справі № 915/865/17.
Як вбачається зі змісту договору фінансового лізингу № 4Е16055ЛИ від 01.07.2016 будь-яких домовленостей між сторонами про нотаріальне посвідчення цього договору або державну реєстрацію права користування нерухомим майном не існувало, а законодавством для сторін спірного договору такі дії не визнано обов'язковими.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку, що договір, укладений між позивачем та відповідачем, не потребує нотаріального посвідчення та його державної реєстрації.
При цьому, Закон України "Про фінансовий лізинг" не містить вимоги щодо нотаріального посвідчення договору фінансового лізингу.
За таких обставин, суд дійшов висновку, що договір не потребує нотаріального посвідчення та відсутні підстави вважати даний договір недійсним.
Доводи позивача про те, що відсутність державної реєстрації речових прав на користування нерухомим майном свідчить про неукладеність цього договору, також не беруться судом до уваги, оскільки положення статтей 793, 794, які містяться в параграфі 4 глави 58 Цивільного кодексу України, не підлягають застосуванню до спірних правовідносин.
Суд зазначає, що до спірного договору не застосовуються будь-які встановлені Цивільним кодексом або іншим законом особливості щодо форми його укладання. До спірного договору застосовуються загальні правила щодо форми договору встановлені статтею 639 Цивільного кодексу України.
За загальним правилом, викладеним у статті 640 Цивільного кодексу України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції; якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.
Також згідно зі ч. 7 ст. 179 Господарського кодексу України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.
Частиною 2 ст. 180 Господарського кодексу встановлено, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.
Відповідно до ч. 1 ст. 181 Цивільного кодексу України, господарський договір за загальним правилом викладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами. Допускається укладення господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлень, якщо законом не встановлено спеціальні вимоги до форми та порядку укладення даного виду договорів.
Крім того, сторонами у п. 9.2 договору була досягнута домовленість про те, що цей договір набуває чинності з моменту його підписання та скріплення печатками сторін.
Враховуючи викладене, відсутні підстави вважати такий договір недійсним.
Щодо доводів позивача про несправедливість умов договору, суд зазначає наступне.
Відповідно до вимог ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Так, зміст принципу справедливості, добросовісності і розумності полягає в тому, що норми законів, умови договорів та їх застосування суб'єктами цивільних правовідносин мають відповідати загальновизнаним вимогами цивільного обороту, вимогам справедливості, добросовісності та розумності, що практично виражається у встановленні нормами цивільного законодавства рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріпленні можливості адекватного захисту порушеного цивільного права або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права з дотриманням прав і інтересів інших осіб.
Суд враховує і те, що цивільне законодавство не дає визначення даних принципів, віддаючи це на розсуд сторін зобов'язання, тобто укладаючи угоду сторони повинні керуватись внутрішнім критерієм - добросовісністю по відношенню до контрагента (вчиняти дії таким чином, щоб при цьому не завдавалась шкода, неможливість укладення зобов'язання на засадах обману, насильства, зловживання довірою, дотримуватись правової поведінки суб'єктів зобов'язання, вчиняти всі залежні від сторони зобов'язання дії щодо належного виконання зобов'язання та непорушення прав інших осіб), і виходити з зовнішнього критерію - справедливості та розумності, що виражається в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню, тобто кожна сторона у виконанні цивільно-правових зобов'язань повинна дотримуватись такої поведінки по відношенню до своїх прав і обов'язків, яка б виключала необ'єктивні (неупереджені, несправедливі) дії сторін зобов'язання стосовно одна одної.
Статтею 627 Цивільного кодексу України встановлено, що відповідно до ст. 6 цього кодексу сторони є вільними в укладені договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ст. 628 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.
Відповідно до ч. 5 ст. 12 Цивільного кодексу України, якщо законом встановлені правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснення особою свого права, вважається, що поведінка особи є добросовісною та розумною, якщо інше не встановлено судом.
З огляду на те, що цивільне законодавство встановлює презумпцію добросовісності та розумності поведінки особи при укладенні договору, тягар доведення факту недобросовісності дій відповідача лежить на позивачеві.
В той же час, укладення позивачем договору з передбаченими у ньому умовами, в тому числі тими, що вважаються позивачем несправедливими, було правом позивача (елементом його договірної свободи), а тому відсутні підстави для визнання недійсним договору з цих підстав.
Отже, приймаючи до уваги положення ст.ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним не доведено наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.
Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Підсумовуючи вищевикладене, виходячи із заявлених вимог, наведених обґрунтувань та наданих доказів, суд дійшов висновку, що позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕВЕР БЕСТ" до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк"
про визнання недійсним договору задоволенню не підлягають.
Витрати по сплаті судового збору відповідно до ч. 4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва.
У задоволенні позову відмовити.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.
Повний текст рішення складено: 25.06.2019
Суддя С. О. Щербаков