Справа № 199/112/19
(2/199/1682/19)
Іменем України
04 червня 2019 року Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська в складі: головуючого судді Руденко В.В., при секретарі Куземі О.Г., за участю представника позивача ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності на квартиру,-
Позивач звернулась до суду з позовом до відповідача про визнання права особистої приватної власності на квартиру. У підтвердження позовних вимог посилається на те, що 26 вересня 1992 між сторонами було зареєстровано шлюб, який було розірвано рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська 11.10.2010 року. Від шлюбу сторони мають повнолітнього сина. 31 травня 2006 року позивачем, згідно договору купівлі-продажу квартири, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., було придбано квартиру АДРЕСА_1 . Позивач зазначає, що квартира була придбана за її власні кошти з огляду на наступне. У січні 1992 року бабуся позивача ОСОБА_4 , яка проживала сама за адресою: АДРЕСА_2 , покликала до себе та вирішила подарувати кошти, які вона протягом життя відкладала, накопичувала. В той час позивач навчалась в інституті та не мала власного житла, проживала у гуртожитку. Тому моя бабуся у віці близько 80-ти років, відчуваючи, що здоров'я погіршується, вирішила зробити подарунок та передала 782 100,00 карбованців, щоб в майбутньому я могла придбати собі житло. Поговорив з батьками, вирішили, що ці гроші треба залишити на майбутнє для придбання житла, але оскільки в країні були постійні економічні зміни, вирішили перевести карбованці в долари США по курсу 208 карбованців за 1 долар, які були переведені в долари і 15 січня 1992 р. передала батькові на зберігання суму в розмірі 3760,00 дол. США. Батьки позивача на той час були у шлюбі, проте стосунки їх були не дуже стабільними, тому на всяк випадок у разі якщо вони з мамою розлучаться, у батька виникне нова сім'я, позивач з батьком в підтвердження домовленостей уклали договір розписку про зберігання коштів до моменту, коли вони знадобляться.
До 1994 року з моменту шлюбу з відповідачем, сторони проживали в гуртожитку м Дніпропетровська. Після 1994 року, сторони переїхали жити м. Красноград для догляду за ОСОБА_4 Після смерті бабусі ІНФОРМАЦІЯ_1 мати позивача ОСОБА_5 оформила спадщину, підтверджується Свідоцтвом про право на спадщину за законом від 10.07.1996 року, видано державним нотаріусом м. Краснограду Харківської області Погорілою Г.А. та було прийнято рішення продати успадкований будинок розташований за адресою: АДРЕСА_2 ., оскільки проживати там після смерті бабусі вже не мало сенсу. У цей час існувала потреба в придбанні житла для сім'ї сторін в м. Дніпропетровську.
31.03.1997 року мати продала будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_2 . Оскільки відповідач не намагався заробити кошти, та не переймався тим, що треба покращити і умови проживання, після продажу спадщини (будинку бабусі) мати позичила позивачу кошти в розмірі 3000 грн. на придбання однокімнатної квартири, що підтверджується розпискою, які 20.04.1997р. позивач надала матері. Згідно з розпискою сторони обіцяли віддати цей борг до 2002 р.
За отримані в позику кошти позивач придбала 1-кімнатну квартиру, розташовану за адресою АДРЕСА_3 , що підтверджується Договором купівлі - продажу від 22 квітня 1997 року, посвідченим державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної контори Якубою О.А.
У 2002 році мати позивача звернулась з вимогою про повернення грошей, які були позичені в 1997 році. Оскільки борг матері повернути ми не могли, і через це стосунки з моїми родичами більше погіршились, треба було продати однокімнатну квартиру, повернути борг матері.
У зв'язку з необхідністю мати окрему кімнату сину, якому вже виповнилось 10 років, батько погодився віддати позивачуі ті кошти, які він зберігав всі ці роки, щоб позивач придбала двокімнатну квартиру для себе та сина.
За повернені від батька гроші, на підставі Договору купівлі-продажу від 31 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Вдовіною Л.Л. Дніпропетровського міського нотаріального округу, було придбання квартиру АДРЕСА_1 .
31 травня 2006 року, позивач продала квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_3 , а отримані від її реалізації кошти були поверненні матері, як виконання зобов'язань, зазначених у розписці від 20.04.97 р. У зв'язку з поверненням суми боргу, мати повернула розписку, яка на сьогодні зберігається у позивача.
Позивач просила суд визнати право приватної власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею - 56,6 кв. м, житловою площею - 33,1 кв. м., що має наступний опис: в житловому будинку літ. А-2, квартира АДРЕСА_1, яка складається з: 1- коридор, 2-туалет, 3-кладова, 4-кухня, 5,9 - житлові; 6 - коридор; 7-кладова; 8-ванна.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримала та просила суд їх задовольнити.
Відповідач у судове засідання не з'явився, про день, час та місце судового засідання повідомлявся у встановленому законом порядку, причини неявки у судове засідання не повідомив, тому суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи.
Вислухавши пояснення представника позивача, свідка ОСОБА_6 , дослідивши докази в їх сукупності, суд вважає, що заявлені вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Так, відповідно до вимог ст. 41 ч. 1 Конституції України право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Відповідно до вимог ст. 368 ч. 3 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до вимог ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина і чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою.
Відповідно до вимог ст. 70 ч. 1 СК України у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.
Відповідно до вимог ст. 57 ч. 1 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.
Відповідно до вимог ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 26.09.1992 року, який розірвано 11.10.2010 року. На підставі договору купівлі-продажу від 31 травня 2006 року, посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Вдовіною Л.Л., сторонами було придбання квартиру АДРЕСА_1 , право власності на яку зареєстровано на позивача.
Таким чином спірна квартира була придбана під час шлюбу сторін.
Згідно п.2.6 вищезгаданого договору купівлі-продажу спірної квартири позивач повідомила покупця, що квартира, яка набувається, буде спільною сумісною власністю, як така, що була придбана під час знаходження у зареєстрованому шлюбі з відповідачем по справі, від якого в справі нотаріуса є заява про його згоду на купівлю вищевказаної квартири. Гроші, які позивач сплачує за цим договором є їхньою спільною сумісною власністю.
Таким чином, позивачем підтверджено факт належності спірного нерухомого майна до спільної сумісної власності подружжя.
Суд критично ставиться до доводів позивача щодо придбання майна за кошти, які належали особисто їй з огляду на наступне.
Відповідно до договору-розписки на збереження від 02 січня 1992 року позивач надала своєму батькові ОСОБА_6 на збереження 3760 доларів США, що підтвердив останній в судовому засіданні. У той же час, відповідно до розписки від 20.04.1997 року позивач отримала від своєї матері ОСОБА_5 в борг 3000 грн. для придбання квартири по АДРЕСА_3 з кінцевим терміном повернення 2002 рік. Таким чином, дії позивача є непослідовними в частині укладання договору позики з матір'ю за наявності власних коштів, достатніх для придбання квартири. Крім того, позивач не довела суду належними та допустимими доказами той факт, що позичені кошти у матері, а також отримані кошти від батька позивач використала саме на придбання нерухомого майна, в тому числі і спірного.
Таким чином, позивач не довела суду належними, достовірними та допустимими доказами належність спірного нерухомого майна до особистої приватної власності, тому позов задоволенню не підлягає.
Відповідно до ст.141 ЦПК України судові витрати віднести за рахунок позивача.
Керуючись ст.ст. 57,60,65 СК України, ст. ст. 12,81, 133,144,263-265ЦПК України, суд,-
У позовних вимогах ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання права особистої приватної власності на квартиру,- відмовити.
Судові витрати віднести за рахунок позивача.
Рішення може бути оскаржене до Дніпровського апеляційного суду через Амур-Нижньодніпровський районний суд м. Дніпропетровська шляхом подачі у тридцятиденний строк з дня складання повного судового рішення апеляційної скарги.
Заява про перегляд цього рішення може бути подана відповідачем до Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська протягом тридцяти днів з дня його проголошення.
Суддя