Іменем України
04.03.2010 справа № 5020-12/561-4/261
За позовом Закритого акціонерного товариства “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” (99011, м.Севастополь, вул. Айвазовського, 3)
до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (АДРЕСА_1)
про визнання договору від 02.01.2002 припиненим, визнання договору від 01.08.2005 недійсним, спонукання звільнити приміщення, розташовані в будинку №5 по вул. Айвазовського в м. Севастополі, стягнення збитків в сумі 80724 грн.,
за зустрічним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
до Закритого акціонерного товариства “Швейна фабрика імені Ніни Онілової”
про визнання права власності
Суддя Погребняк О.С.
за участю представників:
позивача (ЗАТ "Швейна фабрика імені Ніни Онілової") -не з'явився;
відповідача (Фізична особа-підприємець ОСОБА_2.) -ОСОБА_3 від 29.02.2008.
Суть спору:
Закрите акціонерне товариство “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” звернулось до господарського суду м. Севастополя з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання договору від 02.01.2002 припиненим, визнання договору від 01.08.2005 недійсним, спонукання звільнити приміщення, розташовані в будинку АДРЕСА_2 в м. Севастополі, а також стягнення збитків в сумі 80724,00 грн.
Позовні вимоги мотивовано тим, що 02.01.2002 року між сторонами у справі було укладено договір оренди майна, відповідно до якого позивач передав відповідачеві у строкове платне користування строком на 5 років цокольне напівпідвальне приміщення площею 50,00 кв.м., розташоване за адресою: АДРЕСА_2. Позивач також зазначає, що 01.08.2005 року між сторонами у справі було укладено інший договір - оренди цокольного напівпідвального приміщення площею 35,00 кв.м. також розташованих за адресою: АДРЕСА_2.
На думку ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” договір оренди від 01.08.2005, згідно зі статтею 604 Цивільного кодексу України, являється новацією по відношенню до договору оренди від 02.01.2002, у зв'язку з чим вважає, що між сторонами існують орендні правовідносини стосовно оренди цокольного напівпідвального приміщення площею 85,00 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 саме на підставі договору від 01.08.2005.
Позивач посилається на той факт, що договір оренди від 01.08.2005, в порушення вимог статті 793 Цивільного кодексу України, не було нотаріально посвідчено, у зв'язку з чим, він є нікчемним, а орендовані приміщення загальною площею 85,00 кв.м. підлягають поверненню із відшкодуванням відповідачем збитків, спричинених фактичним користуванням спірними приміщеннями.
Рішенням господарського суду міста Севастополя від 19.12.2008 у справі № 5020-12/561 позов задоволено частково. Суд зобов'язав Фізичну особу-підприємця ОСОБА_2 звільнити приміщення загальною площею 78,6 кв.м. цокольного поверху в будівлі розташованої за адресою: АДРЕСА_2 в місті Севастополі, що належать Закритому акціонерному товариству “Швейна фабрика імені Ніни Онілової”, а також стягнув з відповідача судові витрати.
У задоволенні позовних вимог про стягнення збитків в сумі 80724,00 грн. та визнання недійсним договору від 01.08.2005, укладеного між Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 та ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” було відмовлено.
При прийнятті рішення суд погодився з доводами позовних вимог ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” про те, що договір оренди від 01.08.2005 є новацією до договору оренди від 02.01.2002
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.02.2009 рішення господарського суду від 19.12.2009 скасовано частково.
Постановою Вищого господарського суду України від 05.08.2009 рішення господарського суду міста Севастополя від 19.12.2008 та постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 24.02.2009 у справі № 5020-12/561 скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду міста Севастополя.
Скасовуючи судові акти судів першої та апеляційної інстанції, Вищий господарський суд України звернув увагу на необхідність надання правової оцінки банківським випискам, з яких вбачається, що з 01.08.2005 відповідачем сплачувались орендні платежі в сумі, передбаченій договором оренди від 01.08.2005 -1800,00 грн. та необхідність з'ясування того - у зв'язку з чим, користуючись приміщенням на підставі договору від 02.01.2002, відповідач сплачував орендну плату відповідно до договору від 01.08.2005.
Вищий господарський суд України також зазначив, що прийшовши до висновку про правомірність користування відповідачем приміщенням площею 50,00 кв.м., апеляційний господарський суд не навів доводів, з яких він відмовляє у позовних вимогах про звільнення відповідачем решти 28,6 кв.мм, адже позовні вимоги заявлялись про звільнення 78,6 кв.м.
Відповідно до статті 111-12 Господарського процесуального кодексу України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.
Ухвалою від 30.11.2009 справу прийнято до провадження суддею Погребняком О.С., з привласненням справі № 5020-12/561-4/261, та призначено її до розгляду.
02.02.2010 Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 було подано зустрічний позов до ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” про визнання права власності на частку у спільній власності, а саме в цокольному напівпідвальному нежитловому приміщенні кафе загальною площею 78,6 кв.м., розташованому за адресою: АДРЕСА_2 (том 3 а.с.6-8).
Зустрічний позов мотивовано посиланнями на статті 430, 432 Цивільного кодексу УРСР, статтю 778 Цивільного кодексу України і обґрунтовано тим, що в процесі орендних правовідносин орендарем здійснювались невідокремлювані поліпшення орендного приміщення , в результаті чого змінено цільове призначення орендованого об'єкту.
Представник позивача за первісним позовом - ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової”, у судові засідання 19.01.,02.02. 18.02., а також 02.03.2010 не з'явився, хоча про час та місце розгляду справи сповіщався належним чином. Факт сповіщення ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” про час та місце розгляду справи підтверджується повідомленнями про вручення поштового відправлення (том 3 а.с.16-17, 86).
Суд вважає за необхідне зазначити, що підставою відкладення судових засідань були клопотання представника ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” про відкладення розгляду справи у зв'язку з неможливістю його явки у судове засідання (том 2 а.с.135, том 3 а.с.1, 18, 87). При цьому, жодне із заявлених клопотань не підтверджено будь-якими доказами, які б свідчили про реальну неможливість представника ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” прибути у судове засідання.
Суд зазначає, що представництво юридичних осіб в суді не обмежується колом певних фізичних осіб.
Згідно з частиною 3 статті 22 Господарського процесуального кодексу України, сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи.
Приймаючи до уваги той факт, що позивач за первісним позовом недобросовісно користується своїми процесуальними правами, можливість подальшого відкладення розгляду справи відсутня у зв'язку із спливом встановленого статтею 69 Господарського процесуального кодексу України строку вирішення спору, а також беручи до уваги достатність наявних у справі документів для вирішення спору по суті, суд вважає за можливе розглянути дану справу за відсутності представника ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” за наявними у справі матеріалами.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, дослідивши представлені докази, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення як первісного, так і зустрічного позовів виходячи з наступного.
02.01.2002 між Закритим акціонерним товариством “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” -Орендодавець, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 -Орендар, був укладений договір оренди майна, відповідно до пункту 1.1. якого ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” передало ФОП ОСОБА_2 в термінове платне користування цокольне напівпідвальне нежитлове приміщення строком на п'ять років загальною площею 50,00 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 (том 1 а.с.8-10).
Пунктом 5.5 Договору оренди майна від 02.01.2002 сторони погодили строк його дії - 02.01.2002 до 31.12.2007. При цьому, договір вважається продовженим на такий самий термін і на тих самих умовах, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодна із сторін не заявить про припинення договору.
01.08.2005 між Закритим акціонерним товариством “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” -Орендодавець, та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 -Орендар, був укладений договір, відповідно до пункту 1.1. якого ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” передає ФОП ОСОБА_2 в термінове платне користування цокольне напівпідвальне нежитлове приміщення загальною площею 35,00 кв.м за адресою АДРЕСА_2 (том 1 а.с.11-13).
Відповідно до частини 4 статті 203 Цивільного кодексу України, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом.
Згідно з частиною 1 статті 209 Цивільного кодексу України, правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін.
Судом встановлено, що на момент укладення договору оренди від 01.08.2005 був чинним Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01.01.2004.
Станом на момент укладення договору оренди від 01.08.2005 стаття 793 Цивільного кодексу України (в редакції від 26.07.2005) визначала, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до статті 794 Цивільного кодексу України (в редакції від 26.07.2005 -станом на момент укладення договору оренди від 01.08.2005), договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини), укладений на строк не менше одного року, підлягає державній реєстрації.
В даному випадку, згідно з пунктом 9.1, договір оренди від 01.08.2005 діяв з моменту підписання до 31.12.2008, тобто більше ніж один рік.
В пункті 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»зазначено, що відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.
У зв'язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205-210, 640 ЦК тощо).
Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору; не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Згідно із статтями 210 та 640 ЦК не є вчиненим також правочин у разі нездійснення його державної реєстрації, якщо правочин підлягає такій реєстрації.
Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено.
Дослідивши обставини справи, судом встановлено, що договір оренди від 01.08.2005 нотаріально не посвідчувався, державна реєстрація не проводилась.
Таким чином, договір оренди від 01.08.2005 є не вчиненим. Тому, відсутні жодні підстави стверджувати про наявність новації між договорами оренди від 02.01.2002 та від 01.08.2005 в порядку статті 604 Цивільного кодексу України, оскільки договір оренди від 01.08.2005 є не укладеним та фактично такого договору не існує.
Надаючи оцінку доводам позовних вимог про визнання припиненим договору оренди майна від 02.01.2002 суд виходить з наступного.
Так, договір оренди майна від 02.01.2002 укладався між сторонами у даній справі під час дії Цивільного кодексу УРСР 1963 року. На момент укладення договору вимоги про обов'язкове нотаріальне посвідчення договору оренди та його про його державну реєстрацію не снували.
01.01.2004 набрав чинності Цивільний кодекс України.
Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Пунктом 5.5 Договору оренди майна від 02.01.2002 сторони погодили строк його дії - з 02.01.2002 до 31.12.2007. Договір вважається продовженим на такий самий термін і на тих самих умовах, якщо за місяць до закінчення терміну дії договору жодна із сторін не заявить про припинення договору.
Відповідно до частини 1 статті 763 Цивільного кодексу України, договір найму укладається на строк, встановлений договором.
Статтею 764 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо наймач продовжує користуватися майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, договір вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.
Згідно зі статтею 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Судом встановлено, що збоку закритого акціонерного товариства “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” протягом одного місяця після закінчення строку дії договору оренди майна від 02.01.2002 були відсутні жодні заяви, адресовані Фізичній особі-підприємцю ОСОБА_2 про припинення договору та необхідність звільнення приміщень.
Таким чином, суд приходить до висновку про те, що договір оренди майна від 02.01.2002 є продовженим на той самий строк, на який він укладався, у зв'язку з чим, відсутні підстави для задоволення позовних вимог про визнання договору припиненим.
Що стосується позовних вимог про зобов'язання відповідача за первісним позовом звільнити приміщення загальною площею 78,60 кв.м. цокольного поверху в будівлі, розташованій за адресою: АДРЕСА_2 в м.Севастополі, то суд вважає такі доводи безпідставними виходячи з наступного.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Частиною 2 статті 35 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Судом встановлено, що в провадженні господарського суду м.Севастополя перебувала справа № 5020-11/014 за позовом ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про повернення мана з чужого незаконного володіння, стягнення доходів за неправомірне користування приміщеннями.
Рішенням господарського суду м.Севастополя від 03.09.2009 у справі № 5020-11/014 було задоволено позов ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” та зобов'язано Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2. повернути нежитлові приміщення цокольного поверху будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 та позначені на поповерховому плані Комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації та державної реєстрації об'єктів нерухомого майна Севастопольської міської Ради під наступними номерами: II-2 площею 2,3 кв.м., II-5 площею 3,2 кв.м., II-4 площею 22,8 кв.м.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 26.10.2009 рішення господарського суду м.Севастополя від 03.09.2009 у справі № 5020-11/014 було скасовано, у задоволенні позовних вимог ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” про повернення мана з чужого незаконного володіння відмовлено (том 3 а.с.21-26).
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, Севастопольським апеляційний господарським судом було встановлено наступні обставини.
02.01.2002 між ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 укладено договір оренди про строкове платне користування нежитлового напівпідвального приміщення загальною площею 50,00 кв.м, розташоване за адресою: АДРЕСА_2.
Відповідно до пункту 5.5 договору, строк його дії становить 5 років, тобто до 02.01.2007 року, та він вважається продовженим на той самий строк та на тих самих умовах, якщо за місяць до закінчення строку дії договору жодна із сторін не заявить про припинення договору.
Встановлено, що орендні відносини сторін до теперішнього часу тривають.
Згідно з висновком спеціаліста Севастопольського відділення Харківського науково-дослідного інституту імені засл. ОСОБА_5Бокаріуса № 710 від 09.10.2008 року, у фактичному користуванні суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_2 перебувають шість приміщень, розташованих у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_2, а саме: торгівельний зал - ІІ площею 30,2 кв.м, примірювальна ІІ-2 площею 2,3 кв.м., умивальна ІІ-3 площею З.,3 кв.м., торгівельний зал ІІ-4 площею 22,8 кв.м., коридор ІІ-5 площею 5.2 кв.м., підсобне ІІ-6 площею 16,8 кв.м. Загальна площа приміщень, які зайняті підприємцем ОСОБА_2 у цокольному поверсі будинку за вказаною адресою, складає 78,6 кв.м.
Зазначений висновок спеціаліста було покладено в основу рішення суду першої інстанції у справі № 5020-11/014, з підстав чого було зроблено висновок про неправомірність зайняття ОСОБА_2 приміщень площею 22,8 кв.м., розташованих у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_2, у зв'язку з чим суд першої інстанції зобов'язав ОСОБА_2 їх повернути.
Із зазначеним висновком суд апеляційної інстанції у справі № 5020-11/014 не погодився та зазначив, що умовами договору оренди від 02.01.2002 не передбачалося, які саме за характеристикою БТІ приміщення передані в оренду.
Згідно з висновком спеціаліста Севастопольського відділення Харківського науково-дослідного інституту імені засл. ОСОБА_5Бокаріуса № 710 від 09.10.2008 року, загальна площа приміщень у цокольному поверсі будинку АДРЕСА_2 за складає 78,6 кв.м.
Судом апеляційної інстанції в рамках справи № 5020-11/014 було встановлено, що 04.09.1996 року суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_2 узгоджено із Управлінням архітектури Севастопольської міської державної адміністрації облаштування входу до орендованого нею приміщення по АДРЕСА_2 через приміщення літ ІІ-4 про звільнення якого, в тому числі, заявлено ЗАТ “Швейна фабрика імені Ніни Онілової”. На цьому ж листі узгоджень вказано цільове використання приміщень, орендованих відповідачем, як закусочна.
Також встановлено, що вхід та вихід відвідувачів проводиться виключно через приміщення літ ІІ-4, в приміщенні літ ІІ-4 має знаходитись роздавальна для їжі, тоді як у приміщенні II-1 мають розміщуватися посадочні місця для відвідувачів. Також проектом реконструкції цокольного поверху їдальні по АДРЕСА_2 в місті Севастополі передбачено, що нежитлове приміщення ІІ-4 розташоване між приміщеннями літ. ІІ-6 та ІІ-1.
На підставі викладеного, судом апеляційної інстанції у рамках справи № 5020-11/014 було зроблено висновок про те, що без приміщень літ. ІІ-1 площею 30,2 кв.м. та літ. ІІ-4 площею 22,8 кв.м., експлуатація орендованих ОСОБА_2 приміщень саме під розміщення об'єкту громадського харчування є неможливим, оскільки в такому разі у користуванні відповідача залишаються приміщення, розташовані у різних кутах цокольного поверху будівлі АДРЕСА_2 які не обладнані входом та виходом.
З урахуванням цільового призначення орендованих ОСОБА_2 приміщень під обладнання закусочної, доцільність їх експлуатації полягає у використовуванні саме цілісного об'єкту, втім як за інших умов, це позбавляє сенсу укладення з боку відповідача договору оренди на окремі нежитлові приміщення цокольного поверху будівлі АДРЕСА_2.
Постановою Вищого господарського суду України від 28.01.2010 постанову Севастопольського апеляційного господарського від 26.10.2009 залишено без змін (том 3 а.с.27-31).
За таких обставин, факт правомірного користування ОСОБА_2 орендованими нею на підставі договору оренди від 02.01.2002 приміщеннями в цокольному поверху будівлі по АДРЕСА_2 під закусочну площею саме 78,6 кв.м. є встановленим рішенням суду, яке набрало законної сили, у зв'язку з чим, підстави для задоволення первісного позову в рамках даної справи про зобов'язання звільнити зазначені приміщення відсутні.
Щодо вимог позивача про стягнення збитків в сумі 80724,00 грн. з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2, то в цій частині позовні вимоги також не підлягають задоволенню, оскільки посилання позивача на статтю 623 Цивільного кодексу України у цьому випадку є неправомірним.
Вимоги статті 623 Цивільного кодексу України поширюються на відносини, які виникли внаслідок не виконання боржником договірних зобов'язань. В даному випадку відповідач зобов'язання за договором не порушував. До того ж, користування орендованими приміщеннями на момент вирішення спору є правомірним -на підставі чинного договору оренди.
Надаючи оцінку зустрічному позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про визнання права на частку у спільній власності, а саме в цокольному напівпідвальному нежитловому приміщенні кафе загальною площею 78,6 кв.м., розташованому за адресою: АДРЕСА_2, суд вважає такі вимоги безпідставними виходячи з наступного.
Зустрічний позов мотивовано посиланнями на статті 430, 432 Цивільного кодексу УРСР, статтю 778 Цивільного кодексу України і обґрунтовано тим, що в процесі орендних правовідносин орендарем здійснювались невідокремлювані поліпшення орендного приміщення , в результаті чого змінено цільове призначення орендованого об'єкту.
Відповідно до пунктів 1, 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року. Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
Приймаючи до уваги встановлений в процесі розгляду даної справи факт існування між сторонами орендних відносин за договором оренди від 02.01.2002 з приводу оренди цокольного напівпідвального нежитлового приміщення кафе загальною площею 78,6 кв.м., розташованого за адресою: АДРЕСА_2 суд вважає за необхідне застосовувати положення Цивільного кодексу України, який набрав чинності 01.01.2004.
Пунктом 3.2 Договору оренди від 02.01.2002 передбачено, що Орендар вправі здійснювати переобладнання, реконструкцію, переоснащення майна.
Судом встановлено, що питання про обов'язковість чи необов'язковість отримання від орендодавця згоди на переобладнання, реконструкцію, переоснащення майна договором оренди від 02.01.2002 не обумовлені.
В той же час, пункт 5.6 договору оренди встановлює, що в усьому не обговореному даним договором сторони керуються чинним законодавством України (том 1 а.с.10).
Так, відповідно до частини 4 статті 778 Цивільного кодексу України, якщо в результаті поліпшення, зробленого за згодою наймодавця, створена нова річ, наймач стає її співвласником. Частка наймача у праві власності відповідає вартості його витрат на поліпшення речі, якщо інше не встановлено договором або законом.
Суд зазначає, за загальним правилом право наймача на відшкодування поліпшень майна, переданого у найм, пов'язується із згодою наймодавця на проведення таких поліпшень. Згода наймодавця може бути виражена в самому договорі або в окремому документі. Згода орендодавця на реконструкцію, переоснащення чи поліпшення орендованого майна має бути втілена у певну документальну форму, якщо такі дії не передбачені у самому договорі оренди.
Згідно із статтями 33, 34 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В даному випадку, позивач за зустрічним позовом не надав суду жодних документів, які б свідчили про надання орендодавцем згоди на проведення поліпшень, погодження їх обсягу та вартості, прийняття фактично проведених робіт.
Суд звертає увагу, що згідно зі статтями 331, 332, 778 Цивільного кодексу України до основних ознак нової речі -об'єкту нерухомості, зокрема, відноситься наступне: річ створена з матеріалів особи, що претендує на новостворене майно.
При цьому, сама лише обставина збільшення вартості орендованого майна не може бути достатньою підставою для висновку про створення нової речі. Проведення перепланування і реконструкції внутрішніх приміщень в ході капітального ремонту в межах капітальної будівлі не створює нову річ, а лише його поліпшує (наведену правову позицію викладено в постановах Вищого господарського суду України від 03.06.2008 у справі № 30/401, від 05.11.2008 у справі № 20-4/272, від 14.04.2009 у справі № 2-26/9059-2008, від 12.08.2009 у справі № 2-8/1599.1-2007).
Судом встановлено, що позивач за зустрічним позовом орендує цокольне напівпідвальне нежитлове приміщення під кафе. В той же час, ним не представлено жодних доказів того, що в результаті здійснених поліпшень орендоване майно перестало бути цокольним напівпідвальним нежитловим приміщенням та з'явилась нова річ.
Представником позивача за зустрічним позовом у судовому засіданні 02.03.20010 було заявлено клопотання про призначення судової будівельно-технічної експертизи для встановлення розміру та вартості робіт. Однак, з урахуванням викладених вище обставин, суд приходить до висновку про те, що за відсутності першочергових умов для визнання права власності порушені у клопотанні питання правового значення не мають.
Суд звертає увагу позивача за зустрічним позовом на те, що встановлення розміру та вартості проведених поліпшень може мати значення в випадку пред'явлення позову з вимогами, відповідно до частини 3 статті 778 Цивільного кодексу України.
Відповідно до частини 5 статті 49 Господарського процесуального кодексу України, суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються при відмові в позові - на позивача.
Керуючись статтями 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
вирішив:
У задоволенні первісного позову Закритого акціонерного товариства “Швейна фабрика імені Ніни Онілової” відмовити у повному обсязі.
У задоволенні зустрічного позову фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 відмовити у повному обсязі.
Суддя Погребняк О.С.
Рішення оформлено відповідно
до вимог ст. 84 Господарського
процессуального кодексу України
і підписано 05.03.2010