18 червня 2019 р. Справа № 480/317/19
Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:
головуючого судді: Катунова В.В.
суддів: Калитки О. М. , Ральченка І.М.
за участю секретаря судового засідання Патової Д.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 (суддя В.М. Соколов, 40021, м. Суми, вул. Герасима Кондратьєва, 159, повний текст складено 15.03.19) по справі № 480/317/19
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до Головного управління ДФС у Сумській області
про визнання протиправною та скасування вимоги,
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (далі по тексту - позивач, ФОП ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовною заявою до Головного управління Державної фіскальної служби у Сумській області (далі по тексту - відповідач, ГУ ДФС у Сумській області) про визнання протиправною та скасування вимоги №Ф-3079-54 від 14.11.2018 про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 15819,54 грн.
Рішенням Сумського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 в задоволенні адміністративного позову відмовлено.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.
Апеляційна скарга позивача мотивована тим, що оскаржуване рішення ухвалено судом першої інстанції з ненаданням належної оцінки нормам чинного законодавства, що призвело до прийняття невірного рішення, судом порушено правильність застосування норм матеріального та процесуального права та правової оцінки обставин у справі.
Відповідачем подано відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та рішення суду першої інстанції залишити без змін з посиланням на те, що оскаржуване судове рішення відповідає нормам чинного законодавства, а висновки суду є законними та обґрунтованими.
Представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції підтримав доводи апеляційної скарги, просив скаргу задовольнити.
Відповідач явку свого представника у судове засідання суду апеляційної інстанції не забезпечив, був належним чином повідомлений про дату, час і місце судового засідання.
Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, відповідно до ч. 2 ст. 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі по тексту - КАС України), не перешкоджає розгляду справи.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вислухавши пояснення представника позивача, перевіривши рішення суду першої інстанції та доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрований як фізична особа-підприємець Виконавчим комітетом Сумської міської ради 20.09.2012, номер запису про державну реєстрацію 263200000000289952 та здійснює підприємницьку діяльність на загальній системі оподаткування.
За твердженням позивача, з вересня 2013 року по даний час ОСОБА_1 проживає на тимчасово окупованій території Автономної Республіки Крим, у м. Севастополь, що підтверджується рішенням Гагарінського районного суду м. Севастополя від 01.12.2014 (а.с.14-15), довідками з місця роботи, а також свідоцтвом про реєстрацію за місцем перебування.
Згідно баз даних ГУ ДФС у Сумській області ФОП ОСОБА_1 здійснює діяльність на загальній системі оподаткування, і відповідно до КОР платника за ним рахується заборгованість по платежу «Єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування» (код бюджетної класифікації 71040000) в сумі 15819,54 грн.
На підставі вказаних даних ГУ ДФС у Сумській області була сформована вимога №Ф-3079-54 від 14.11.2018 про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування у розмірі 15819,54 грн. (а.с.7).
Не погоджуючись з вказаною вимогою, позивач 03.12.2018 оскаржив її до Державної фіскальної служби України та повідомив ГУ ДФС у Сумській області про оскарження вимоги в адміністративному порядку (а.с.8-10).
Рішення Державної фіскальної служби України №700/6/99-9911-05-0225 від 08.01.2019 відмовлено в задоволенні скарги (а.с.11-12).
Вважаючи безпідставним нарахування єдиного внеску на загальнообов'язкове соціальне страхування, а вимогу про сплату боргу (недоїмки) такою, що підлягає скасуванню, позивач з даним позовом звернувся до суду.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції дійшов висновку, що вимога про сплату боргу (недоїмки) №Ф-3079-54 від 14.11.2018 на суму 15819,54 грн. відповідає критеріям, визначеним ч.2 ст. 2 КАС України, а тому не підлягає скасуванню.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, висновкам суду першої інстанції та доводам апелянта, колегія суддів зазначає наступне.
Так, відповідно до ст. 67 Конституції України, кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначає Закон України від 08.07.2010 року №2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (надалі - Закон №2464-VI).
Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 1 Закону №2464-VI, єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування - це консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов'язкового державного соціального страхування в обов'язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
Згідно з ч. 2 ст. 2 Закону №2464-VI, виключно цим Законом визначаються принципи збору та ведення обліку єдиного внеску, платники єдиного внеску, порядок нарахування, обчислення та сплати єдиного внеску, розмір єдиного внеску, орган, що здійснює збір та веде облік єдиного внеску, його повноваження та відповідальність, склад, порядок ведення та використання даних Державного реєстру загальнообов'язкового державного соціального страхування, порядок здійснення державного нагляду за збором та веденням обліку єдиного внеску.
Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону №2464-VІ, платниками єдиного внеску є фізичні особи підприємці, у тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, незалежно від того, чи є такі особи найманими працівниками.
Згідно з ч. 2, 4 ст. 6 Закону №2464-VI, платник єдиного внеску зобов'язаний, серед іншого, своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок; подавати звітність та сплачувати до органу доходів і зборів за основним місцем обліку платника єдиного внеску у строки, порядку та за формою, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, за погодженням з Пенсійним фондом та фондами загальнообов'язкового державного соціального страхування.
У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця така фізична особа користується правами, виконує обов'язки та несе відповідальність, що передбачені для платника єдиного внеску, в частині діяльності, яка здійснювалася нею як фізичною особою - підприємцем.
Крім того, Законом України від 06.12.2016 року №1774-VIII "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" внесено зміни до Закону №2464, що діють з 01.01.2017, зокрема, щодо обов'язковості визначення бази нарахування ЄВ у разі неотримання доходу (прибутку) у звітному році або окремому місяці звітного року.
Фізичні особи - підприємці, які перебувають на загальній системі оподаткування нараховують єдиний внесок на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому, сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.
У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов'язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску (п.2 ч. 1 ст.7 Закону № 2464).
Мінімальний страховий внесок - сума єдиного внеску, що визначається розрахунково як добуток мінімального розміру заробітної плати на розмір внеску, встановлений законом на місяць, за який нараховується заробітна плата (дохід), та підлягає сплаті щомісяця.
Відповідно до ч. 5 ст. 8 Закону №2464-VI, єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.
У разі якщо база нарахування єдиного внеску не перевищує розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід, сума єдиного внеску розраховується як добуток розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на місяць, за який отримано дохід (прибуток), та ставки єдиного внеску.
Згідно з ч. 7 ст. 9 Закону №2464-VI, єдиний внесок сплачується шляхом перерахування платником безготівкових коштів з його банківського рахунку.
Відповідно до абз. 3, 5 ч. 8 ст. 9 Закону №2464-VI, платники єдиного внеску, зазначені у пунктах 4, 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, зобов'язані сплачувати єдиний внесок, нарахований за календарний квартал, до 20 числа місяця, що настає за кварталом, за який сплачується єдиний внесок. У разі державної реєстрації припинення підприємницької діяльності фізичної особи - підприємця її останнім звітним періодом є період з дня закінчення попереднього звітного періоду до дня державної реєстрації припинення підприємницької діяльності такої фізичної особи.
Проте, позивачем не виконано обов'язку, покладеного на нього відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст.7, ч. 7 ст. 9 Закону №2464-VI, а саме не нараховано та не сплачено єдиний внесок на загальнообов'язкове державне соціальне страхування.
Стосовно доводів апелянта про наявність у нього пільг зі сплати ЄСВ на підставі Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України", колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до п. 12.3. ст. 12 зазначеного Закону передбачено, що особи, які перебували на обліку в контролюючих органах або мали місцезнаходження (місце проживання) на території Автономної Республіки Крим або міста Севастополя на початок тимчасової окупації, звільняються від обов'язків сплати єдиного внеску, передбаченого Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" та виконання вимог Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" під час провадження їхньої підприємницької діяльності на тимчасово окупованій території України.
Такі особи мають право на добровільну сплату єдиного внеску, передбаченого Законом України "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування", у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України або уповноваженим органом з питань Криму.
Аналіз зазначеної норми свідчить про те, що від сплати ЄСВ звільнені особи, які перебували на обліку в контролюючих органах або мали місцезнаходження (місце проживання) на території Автономної Республіки Крим під час провадження їхньої підприємницької діяльності на тимчасово окупованій території. Крім того, вказаною вище нормою передбачено звільнення платника від сплати ЄСВ з доходів, отриманих саме на тимчасово окупованій території України
Як вбачається з матеріалів справи, позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець та перебуває на обліку у Головному управлінні ДФС у Сумській області. Також матеріалами справи встановлено, що позивач зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . На підтвердження свого проживання з вересня 2013 року в місті Севастополі, позивачем до позову надавалася копії договорів про оренду житла.
Разом з тим, за змістом ст. 3 Закону України від 11 грудня 2003 року № 1382-1V «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» (далі - Закон № 1382-IV) визначено, що місце проживання - житло, розташоване на території адміністративно-територіальної одиниці, в якому особа проживає, а також спеціалізовані соціальні установи, заклади соціального обслуговування та соціального захисту, військові частини; реєстрація - це внесення інформації до реєстру територіальної громади, документів, до яких вносяться відомості про місце проживання/перебування особи, із зазначенням адреси житла/місця перебування із подальшим внесенням відповідної інформації до Єдиного державного демографічного реєстру в установленому Кабінетом Міністрів України порядку. Документами, до яких вносяться відомості про місце проживання, визначено: паспорт громадянина України: тимчасове посвідчення громадянина України: посвідка на постійне проживання: посвідка на тимчасове проживання: посвідчення біженця: посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту; посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист.
Аналіз зазначених нормативно-правових норм дає підстави для висновку, що місце проживання - це житло, в якому проживає особа, а реєстрація у встановленому законом порядку місця проживання підтверджується вичерпним переліком певних документів, зокрема, паспорт громадянина України.
Разом з тим, вказаний Закон не визначає інформацію з договору про оренду житла, як джерело відомостей про місце проживання (перебування, знаходження) особи, а тому посилання апелянта на договір про оренду житла є безпідставними.
Крім того, колегія суддів не приймає до уваги рішення Гагаринського районного суду м. Севастополя від 11.12.2014 на підтвердження факту проживання позивача у м. Севостополі, оскільки в силу частин 2, 3 статті 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» є недійсним на території України і не створює правових наслідків.
Відтак, у позивача відсутні пільги щодо сплати ЄСВ, як фізичної особи-підприємця, зареєстрованої на території України в розумінні Закону України "Про створення вільної економічної зони "Крим" та про особливості здійснення економічної діяльності на тимчасово окупованій території України".
Інших підстав звільнення від сплати єдиного внеску фізичними особами - підприємцями, чинним законодавством не передбачено.
Колегія суддів зазначає, що позивачем не надано до суду доказів, що він має право на звільнення від сплати єдиного внеску.
Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
У відповідності з ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.
Враховуючи зазначене, колегія суддів приходить до висновку, що доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на вимогах законодавства та не спростовують висновків суду першої інстанції, а тому суд першої інстанції правильно встановив обставини справи, та ухвалив судове рішення з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому підстави для його скасування або зміни відсутні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції надав належну оцінку наявним у справі доказам та зробив вірний висновок щодо відмови у задоволенні позову.
Відповідно до п.1 ч.1 ст.315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та приймаючи до уваги, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної постанови вірно встановив фактичні обставини справи, дослідив наявні докази, надав їм належну оцінку, та прийняв законне і обґрунтоване рішення, висновки суду відповідають обставинам справи, а тому підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 245, 246, 250, 315, 321 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-
Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.03.2019 по справі № 480/317/19 залишити без змін.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя В.В. Катунов
Судді О.М. Калитка І.М. Ральченко
Постанова складена в повному обсязі 24.06.19.