25 червня 2019 року справа №360/1018/19
приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15
Перший апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді: Сіваченка І.В., суддів: Блохіна А.А., Геращенка І.В., розглянувши у письмовому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року (повне судове рішення складено 02 квітня 2019 року у м. Сєвєродонецьку) у справі № 360/1018/19 (суддя в І інстанції Пляшкова К.О.) за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області про визнання бездіяльності та рішення щодо припинення виплати пенсії протиправними та дискримінаційними, скасування розпорядження, зобов'язання вчинити певні дії,
В березні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Управління Пенсійного фонду України в м. Сєвєродонецьку Луганської області (далі - УПФУ в м. Сєвєродонецьку) з такими вимогами:
1) визнати з 01.04.2017 дії та розпорядження УПФУ в м. Сєвєродонецьку від 27.03.2017 щодо припинення виплати пенсії позивачу протиправними та дискримінаційними;
2) скасувати розпорядження від 27.03.2017 про призупинення виплати пенсії з 01.04.2017, як протиправне та дискримінаційне;
3) зобов'язати відповідача поновити виплату пенсії та виплатити ОСОБА_1 з 01.04.2017 виниклу заборгованість з несплаченої пенсії;
4) зобов'язати УПФУ в м. Сєвєродонецьку виплатити позивачу з 01.05.2017 компенсацію за втрату частини доходів, нараховану по місяць, в якому буде провадитися виплата заборгованості з несплаченої пенсії;
5) зобов'язати відповідача утриматися в подальшому від дій, а саме від призупинення ОСОБА_1 виплати пенсії, керуючись Порядком призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядком здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо перемішеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 08.06.2016 № 365 (далі - Постанова № 365).
В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач перебуває на обліку УПФУ в м. Сєвєродонецьку. З 06.04.2015 позивач стала на облік як внутрішньо переміщена особа, що підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи від 06.04.2015 № НОМЕР_1, яка діє безстроково.
У вересні 2018 року позивач вирішила дізнатися про залишок коштів на рахунок в банку та зателефонувала на гарячу лінію АТ «Ощадбанк». В розмові з оператором позивачу стало відомо, що зарахування щомісячних пенсійних виплат на її картковий рахунок припинилося у квітні 2017 року, після чого кошти не надходили, а на рахунку залишок декілька гривень. Причини не зарахування на рахунок пенсійних виплат оператор пояснити не міг та запропонував звернутись з цього приводу до відповідного територіального органу Пенсійного фонду України.
Позивач 18.09.2018 з метою з'ясування підстав припинення виплати пенсії до відповідача через адвоката направила поштою заяву про надання інформації від 08.10.2018. Адвокатом 24.10.2018 отримано лист ГУ ПФУ від 19.10.2018 № 559/Д-4, в якому повідомлялося, що позивач перебуває на обліку у відповідача як отримувач пенсії за віком з 22.05.2015. Розпорядженням від 27.03.2017 позивачу призупинено виплату пенсії з 01.04.2017.
З посиланням на норми Закону України від 09.07.2003 № 1058-IV «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» (далі - Закон № 1058-IV), позивач вважає дії щодо припинення виплати пенсії за віком протиправними і такими, що порушують її конституційні права, отже звернулась до суду з наведеними вимогами.
Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року позовні вимоги задоволені частково. Визнано протиправним та скасовано розпорядження відповідача від 27 березня 2017 року без номера про припинення виплати пенсії ОСОБА_1 з 01 квітня 2017 року, зобов'язано УПФУ в м. Сєвєродонецьку поновити нарахування та виплату пенсії позивачу з 01 квітня 2017 року.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив суд змінити резолютивну частину судового рішення, виклавши її у відповідній редакції, посилаючись на порушення місцевим судом норм матеріального та процесуального права.
Апелянт наголошує, що відмовляючи у задоволенні частини позовних вимог, місцевий суд неповно з'ясував всі обставини справи, що призвело до неправильного вирішення спору. Зазначає, що право на призначення та виплату пенсії не може пов'язуватись з такою умовою, як постійне місце проживання, а держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати це право незалежно від того, де проживає особа. Непідконтрольна територія є територією України, а дискримінаційне відношення відповідача до громадянина України, яка виражається по ознакам місця проживання, порушує основоположні права та свободи людини.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідачем висловлено згоду з висновками місцевого суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог та прохання залишити апеляційну скаргу без задоволення.
Відповідач також подав апеляційну скаргу, яка ухвалою Першого апеляційного адміністративного суду від 05 червня 2019 року була повернута.
Справа розглянута у порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ст. 311 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).
Відповідно до ч. 1 ст. 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги.
Суд апеляційної інстанції, заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне вимоги, викладені в апеляційній скарзі, залишити без задоволення, з таких підстав.
Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивач є пенсіонером та отримує пенсію за віком, перебуває на обліку як внутрішньо переміщена особа, що підтверджено наявними в матеріалах справи копіями: паспорта громадянина України (а.с.32), довідки про присвоєння ідентифікаційного номеру (а.с.32 зв.), довідки від 06.04.2015 НОМЕР_1 про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (а.с.35), пенсійного посвідчення від 25.01.1994 № 135811 (а.с.34).
Згідно з матеріалами пенсійної справи, копію якої надано відповідачем до матеріалів справи, встановлено таке.
За заявою від 14.05.2015 про взяття на облік пенсійної справи (а.с.47) ОСОБА_1 взято на облік до УПФУ в м. Сєвєродонецьку та розпорядженням від 27.05.2015 № 76528 призначено пенсію за віком з 01.08.2014 (а.с.47 зв.).
Розпорядженням УПФУ в м. Сєвєродонецьку від 27.03.2017 на підставі листа Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області від 27.03.2017 № 3147/02 та списку пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, по яких надано інформацію Службою безпеки України щодо перевірки обґрунтованості продовження виплати пенсії на підконтрольній території, призупинено виплату пенсії позивачу з 01.04.2017 (а.с.48 зв.).
Довідкою відповідача від 19.03.2019 № 1188 підтверджено, що позивач останній раз пенсію отримала у березні 2017 році у сумі 1327,08 грн., пенсія з 01.04.2017 не нараховувалась та не виплачувалась, тому суму заборгованості з пенсії надати не можливо (а.с.49).
Отже, як вбачається зі змісту позовної заяви та відзиву на позов, спірним питанням у справі є правомірність припинення виплати пенсії позивачу.
Надаючи правову оцінку правовідносинам, колегія суддів виходить з такого.
Рішення місцевого суду оскаржено лише позивачем. Відповідно до частини першої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Таким чином, оскільки судове рішення відповідачем не оскаржене, апеляційному перегляду підлягає рішення місцевого суду лише в частині незадоволених позовних вимог. В іншій частині судове рішення апеляційному перегляду не підлягає і має бути залишено без змін.
Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Статтею 46 Конституції України визначено, що громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Статтею 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I цієї Конвенції.
Згідно із статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
У рішенні Європейського суду з прав людини від 26 червня 2014 року у справі «Суханов та Ільченко проти України» (Заяви № 68385/10 та № 71378/10) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 1 Першого протоколу включає в себе три окремих норми: «перша норма, викладена у першому реченні першого абзацу, має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма, що міститься в другому реченні першого абзацу, стосується позбавлення власності і підпорядковує його певним умовам; третя норма, закріплена в другому абзаці, передбачає право Договірних держав, зокрема, контролювати користування власністю відповідно до загальних інтересів. Проте ці норми не є абсолютно непов'язаними між собою. Друга і третя норми стосуються конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном, а тому повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закріпленого першою нормою" (параграф 30).
Щодо соціальних виплат, стаття 1 Першого протоколу не встановлює жодних обмежень свободи Договірних держав вирішувати, мати чи ні будь-яку форму системи соціального забезпечення та обирати вид або розмір виплат за такою системою. Проте якщо Договірна держава має чинне законодавство, яке передбачає виплату як право на отримання соціальної допомоги (обумовлене попередньою сплатою внесків чи ні), таке законодавство має вважатися таким, що передбачає майнове право, що підпадає під дію статті 1 Першого протоколу щодо осіб, які відповідають її вимогам (параграф 31).
Зменшення розміру або припинення виплати належним чином встановленої соціальної допомоги може становити втручання у право власності (параграф 52).
Суд повторив, що першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету «в інтересах суспільства». Будь-яке втручання також повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено «справедливий баланс» між загальними інтересами суспільства та обов'язком захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідного балансу не буде досягнуто, якщо на відповідну особу або осіб буде покладено особистий та надмірний тягар (параграф 53).
У рішенні Європейського суду з прав людини від 14 жовтня 2010 року у справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) Європейський суд з прав людини зазначив, що перша та найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним. Так, друге речення першого пункту передбачає, що позбавлення власності можливе тільки «на умовах, передбачених законом», а другий пункт визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення «законів». Більш того, верховенство права, один із основоположних принципів демократичного суспільства, притаманний усім статтям Конвенції. Таким чином, питання, чи було дотримано справедливого балансу між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (параграф 50).
Згідно зі статтею 1 Закону України від 20 жовтня 2014 року № 1706-VII «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» (далі - Закон № 1706-VII), який набрав чинності з 22 листопада 2014 року, внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.
Статтею 2 Закону № 1706-VII визначено, що Україна вживає всіх можливих заходів, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо запобігання виникненню передумов вимушеного внутрішнього переміщення осіб, захисту та дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб, створення умов для добровільного повернення таких осіб до покинутого місця проживання або інтеграції за новим місцем проживання в Україні.
Згідно з частиною 1 статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону № 1706-VII для взятої на облік внутрішньо переміщеної особи реалізація прав на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття, у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності, від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності, на отримання соціальних послуг здійснюється відповідно до законодавства України.
Частиною 1 статті 4 Закону № 1058-IV визначено, що законодавство про пенсійне забезпечення в Україні, яке базується на Конституції України, складається з Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, цього Закону, Закону про недержавне пенсійне забезпечення, законів, якими встановлюються умови пенсійного забезпечення, відміни від загальнообов'язкового державного пенсійного страхування та недержавного пенсійного забезпечення, міжнародних договорів з пенсійного забезпечення, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також інших законів та нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законів про пенсійне забезпечення в Україні.
Частиною 3 статті 4 Закону № 1058-IV регламентовано, що виключно законами про пенсійне забезпечення визначаються, зокрема: види пенсійного забезпечення, умови участі в пенсійній системі чи їх рівнях, пенсійний вік для чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат, джерела формування коштів, що спрямовуються на пенсійне забезпечення, умови, норми та порядок пенсійного забезпечення, організація та порядок здійснення управління в системі пенсійного забезпечення.
Згідно з частиною 1 статті 5 Закону № 1058-IV цей Закон регулює відносини, які виникають між суб'єктами системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом, або в частині, що не суперечить цьому Закону.
Відповідно до частини 2 статті 5 Закону № 1058-IV виключно цим Законом, зокрема, визначаються порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов'язковим державним пенсійним страхуванням, порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування.
Згідно із частиною 2 статті 46 Закону № 1058-IV нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком з нарахуванням компенсації втрати частини доходів. Компенсація втрати частини пенсії у зв'язку з порушенням строків її виплати пенсіонерам здійснюється згідно із законом.
Статтею 47 Закону № 1058-IV визначено, що пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія, виключно в грошовій формі за зазначеним у заяві місцем фактичного проживання пенсіонера в межах України організаціями, що здійснюють виплату і доставку пенсій, або через установи банків у порядку, передбаченому Кабінетом Міністрів України.
Статтею 49 Закону № 1058-IV врегульовано питання щодо припинення та поновлення виплати пенсії.
Так, частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV передбачено, що виплата пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду або за рішенням суду припиняється:
1) якщо пенсія призначена на підставі документів, що містять недостовірні відомості;
3) у разі смерті пенсіонера;
4) у разі неотримання призначеної пенсії протягом 6 місяців підряд;
5) в інших випадках, передбачених законом.
Частиною другою цієї статі визначено, що поновлення виплати пенсії здійснюється за рішенням територіального органу Пенсійного фонду протягом 10 днів після з'ясування обставин та наявності умов для відновлення її виплати. Виплата пенсії поновлюється в порядку, передбаченому частиною третьою статті 35 та статтею 46 цього Закону.
Постановою Кабінету Міністрів України від 01 жовтня 2014 року № 509 «Про облік внутрішньо переміщених осіб», яка набрала чинності з 08 жовтня 2014 року, затверджено Порядок оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, пунктами 1 та 2 якого передбачено:
Довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи (далі - довідка) є документом, який підтверджує факт внутрішнього переміщення і взяття на облік внутрішньо переміщеної особи.
Для отримання довідки повнолітня або неповнолітня внутрішньо переміщена особа звертається особисто, а малолітня дитина, недієздатна особа або особа, дієздатність якої обмежена, - через законного представника із заявою про взяття на облік, форму якої затверджує Мінсоцполітики, до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад.
Пунктом 1 постанови Кабінету Міністрів України від 05 листопада 2014 року № 637 «Про здійснення соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам», яка набрала чинності з 26 листопада 2014 року (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) установлено, що призначення та продовження виплати пенсій (щомісячного довічного грошового утримання), довічних державних стипендій, усіх видів соціальної допомоги та компенсацій, матеріального забезпечення, надання соціальних послуг, субсидій та пільг за рахунок коштів державного бюджету та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування внутрішньо переміщеним особам здійснюються за місцем перебування таких осіб на обліку, що підтверджується довідкою, виданою згідно з Порядком оформлення і видачі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 жовтня 2014 р. № 509.
Зазначені виплати, що призначені або продовжені відповідним особам до набрання чинності цією постановою, здійснюються за фактичним місцем їх проживання (перебування) у разі видачі їм до 31 грудня 2014 року такої довідки.
Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.2016 № 136, яка набрала чинності з 04.03.2016, затверджено Порядок здійснення верифікації та моніторингу достовірності інформації, поданої фізичними особами для нарахування та отримання соціальних виплат, пільг, субсидій, пенсій, заробітної плати, інших виплат, що здійснюються за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів, коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування (далі - Порядок № 136).
Згідно з пунктом 9 Порядку № 136 у разі виявлення під час здійснення верифікації та моніторингу невідповідності інформації, на підставі якої призначено (продовжено), нараховано або здійснено державну виплату, Мінфін надсилає розпоряднику бюджетних коштів та/або іншому органу, який здійснює виплати за рахунок коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, рекомендацію щодо зупинення або припинення таких виплат відповідним реципієнтам або групі реципієнтів.
Відповідно до пункту 12 Порядку № 136 розпорядник бюджетних коштів та/або інший орган, який здійснює виплати за рахунок коштів Пенсійного фонду України, фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, на підставі отриманої від Мінфіну рекомендації щодо зупинення або припинення державних виплат приймає рішення щодо зупинення або припинення, продовження виплат реципієнту, про що повідомляє Мінфіну протягом трьох днів з дати прийняття такого рішення.
08 червня 2016 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанову № 365, яка набрала чинності 14 червня 2016 року, пунктом 1 якої затверджено Порядок призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам та Порядок здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання /перебування.
Пунктом 4 Порядку призначення (відновлення) соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам установлено, що соціальні виплати внутрішньо переміщеним особам призначаються і виплачуються […] територіальними органами Пенсійного фонду України […] за місцем їх фактичного проживання/перебування, незалежно від факту реєстрації місця проживання/перебування.
Згідно з пунктом 2 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування:
Контроль за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам здійснюють структурні підрозділи з питань соціального захисту населення районних, районних у м. Києві держадміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад (далі - структурні підрозділи з питань соціального захисту населення) шляхом відвідування не рідше ніж одного разу на шість місяців фактичного місця проживання/перебування внутрішньо переміщеної особи, про що складається акт обстеження матеріально-побутових умов сім'ї за формою, встановленою Мінсоцполітики. Якщо в Єдиній інформаційній базі даних про внутрішньо переміщених осіб є інформація щодо проходження особою фізичної ідентифікації в публічному акціонерному товаристві «Державний ощадний банк України», чергова перевірка у відповідному періоді не проводиться. […]
Згідно з пунктом 12 Порядку здійснення контролю за проведенням соціальних виплат внутрішньо переміщеним особам за місцем їх фактичного проживання/перебування:
Соціальні виплати припиняються у разі:
1) наявності підстав, передбачених законодавством щодо умов призначення відповідного виду соціальної виплати;
2) встановлення факту відсутності внутрішньо переміщеної особи за фактичним місцем проживання/перебування згідно з актом обстеження матеріально-побутових умов сім'ї;
3) отримання рекомендацій Мінфіну щодо фактів, виявлених під час здійснення верифікації соціальних виплат;
4) скасування довідки внутрішньо переміщеної особи з підстав, визначених статтею 12 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»;
5) отримання інформації від Держприкордонслужби, МВС, СБУ, Мінфіну, Національної поліції, ДМС, Держфінінспекції, Держаудитслужби та інших органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
З вищеописаних норм чинного законодавства слідує, що частиною 1 статті 49 Закону № 1058-IV визначено вичерпний перелік підстав припинення виплати пенсії за рішенням територіальних органів Пенсійного фонду України або за рішенням суду. Цим переліком передбачена можливість припинення виплати пенсії з інших підстав лише у випадках, передбачених законом.
У свою чергу переліченими вище постановами Кабінету Міністрів України визначено умови призначення та продовження виплати пенсій внутрішньо переміщеним особам: знаходження внутрішньо переміщеної особи на обліку місця перебування, що підтверджується довідкою; наявність рахунку в установі ПАТ «Державний ощадний банк».
Як зазначає відповідач, припинення виплати пенсії позивачу відбулось на підставі листа Головного управління Пенсійного фонду України в Луганській області від 27.03.2017 № 3147/02, на підставі списку пенсіонерів з числа внутрішньо переміщених осіб, по яких надано інформацію Службою безпеки України щодо перевірки обґрунтованості продовження виплати пенсії на підконтрольній території, призупинено виплату пенсії позивачу з 01.04.2017.
Водночас, Законом № 1058-IV не передбачено такої підстави припинення виплати пенсії. Не передбачено такої підстави й будь-яким іншим законом України.
Як вже вище зазначено, підстави припинення виплати пенсії визначаються виключно законами України.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, до повноважень якого належить прийняття законів.
У свою чергу, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який забезпечує проведення державної політики у соціальній сфері, повноважний вживати заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина та проводити політику у сфері соціального захисту.
Водночас, за змістом конституційних норм, Кабінет Міністрів України не наділений правом вирішувати питання, які належать до виключної компетенції Верховної Ради України, так само, як і приймати правові акти, які підміняють або суперечать законам України.
За загальним правилом «закон» - це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, який приймається відповідно до особливої процедури парламентом та регулює найважливіші суспільні відносини.
У свою чергу, нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України є підзаконними, тому ними не можуть бути внесені будь-які зміни до законів.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права (частина перша статті 8 Основного Закону України).
За юридичною позицією Конституційного Суду України верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо; всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України; справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права; у сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення (підпункт 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
За висновками, наведеними в рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень пункту 2 частини першої статті 49, другого речення статті 51 Закону № 1058-IV від 07 жовтня 2009 року в Україні як соціальній, правовій державі людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (статті 1, 3 Конституції України).
Конституційне право на соціальний захист включає і право громадян на забезпечення їх у старості. Пенсія за віком, за вислугу років та інші її види, що призначаються у зв'язку з трудовою діяльністю, заслужені попередньою працею і є однією з форм соціального захисту. Цим визначається зміст і характер обов'язку держави стосовно тих громадян, які набули право на одержання пенсії.
Закріплюючи на конституційному рівні право на соціальний захист кожного громадянина, без будь-яких винятків, держава реалізує положення статті 24 Конституції України, відповідно до яких громадяни мають рівні конституційні права і не може бути обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Держава відповідно до конституційних принципів зобов'язана гарантувати право громадянина на одержання призначеної йому пенсії незалежно від того, де проживає особа, якій призначена пенсія.
Відповідно до статті 8 Конституції України, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
За таких обставин постанови Кабінету Міністрів України не можуть обмежувати конституційне право та встановлювати додаткові підстави для припинення виплати пенсії ніж передбачені Законом № 1058.
Судом першої інстанції та апеляційним судом встановлено, що, починаючи з квітня 2017 року, нарахування та виплата пенсії позивачу не здійснюється через прийняття відповідачем розпорядження від 27.03.2017 б/н про припинення виплати пенсії позивачу з підстав, не визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV.
Отже, починаючи з квітня 2017 року, позивач не отримує пенсію з вини УПФУ в м. Сєвєродонецьку, а суми пенсії, невиплачені позивачу з вини відповідача, мають бути виплачені йому за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Також, колегія суддів погоджується з обраним місцевим судом способу захисту порушених прав позивача, з огляду на вимоги статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), яка гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.
Частиною другою статті 9 КАС України визначено, що суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
В рамках адміністративного судочинства:
дії - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб'єктом владних повноважень своїх обов'язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;
бездіяльність - певна форма поведінки суб'єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов'язків згідно із законодавством України;
рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб'єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб'єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).
Зважаючи на встановлені фактичні обставини справи, враховуючи, що настання для позивача негативних наслідків пов'язано із прийняттям УПФУ в м. Сєвєродонецьку рішення про припинення виплати пенсії позивачу, а не з діями (бездіяльністю), вчиненими останнім з метою виконання своїх функцій та повноважень, колегія суддів вважає, що достатнім та ефективним способом захисту порушених прав позивача є визнання протиправним та скасування розпорядження УПФУ м. Сєвєродонецьку від 27.03.2017 б/н про призупинення виплати пенсії позивачу, а також зобов'язання поновити позивачу нарахування та виплату пенсії за віком з 01.04.2017.
Самі по собі дії (бездіяльність) відповідача не тягнуть для позивача настання будь-яких негативних наслідків, відповідно, такий спосіб захисту, як визнання їх протиправними, жодним чином не сприятиме відновленню прав позивача. Тому, апеляційний суд не вбачає підстав для задоволення цієї вимоги позивача.
Разом з тим, встановивши протиправність дій відповідача, що призвело до порушення законних прав та інтересів позивача, колегія суддів не бере до уваги доводи апелянта щодо визнання дій УПФУ м. Сєвєродонецьку дискримінаційними, з огляду на таке.
За визначенням пункту 2 частини 1 статті 1 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними, зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними. Непряма дискримінація - ситуація, за якої внаслідок реалізації чи застосування формально нейтральних правових норм, критеріїв оцінки, правил, вимог чи практики для особи та/або групи осіб за їх певними ознаками виникають менш сприятливі умови або становище порівняно з іншими особами та/або групами осіб, крім випадків, коли їх реалізація чи застосування має правомірну, об'єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Відповідно до статті 24 Конституції України, статей 2, 7 Загальної декларації прав людини, статей 2, 26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, статті 2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 14, стаття 1 Протоколу № 12 до Конвенції) необхідною підставою для встановлення факту дискримінації є обумовленість відмінного ставлення за певними ознаками.
У рішеннях Європейського суду з прав людини зазначено, що лише розрізнення, яке базується на персональній ознаці, за якою особа чи групи осіб відрізняються один від одного, можна характеризувати як дискримінацію (рішення у справах «Карсон та інші проти Сполученого Королівства», «Кьєльдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії»). Суд деталізує вимоги до природи ознак, за якими забороняється дискримінація, та встановлює, що категорія «інші ознаки» поширюється винятково на такі ознаки, які за своєї природою є достатньо подібними до ознак, які вже перелічені в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, тобто відносяться до визначального для ідентичності особи вибору або є невід'ємними, вродженими та незмінними характеристиками (рішення у справі «Петерка проти Чеської Республіки»).
Отже, факт дискримінації може бути встановлений лише у випадку, коли розрізнення у ставленні до особи вмотивоване притаманною їй певною персональною ознакою.
Проте, апелянтом не наведено доводів, які б дозволили обґрунтовано припустити, що має місце різниця у ставленні відповідача до пенсіонерів - внутрішньо переміщених осіб через будь-яку наявну в них персональну ознаку, а тому доводи позивача про наявність дискримінаційного ставлення до неї є необґрунтованими.
Що стосується вимоги про зобов'язання пенсійного органу виплатити позивачу виниклу заборгованість з виплати пенсії, місцевий суд правильно встановив, що така вимога у повній мірі охоплюється зобов'язанням відповідача поновити нарахування та виплату пенсії з моменту припинення її виплати. Відповідно, додаткового зобов'язання не потребує.
Також, в апеляційній скарзі позивач наголошує на тому, що судом першої інстанції необґрунтовано відмовлено у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача компенсації втрати частини грошових доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати з 01.05.2017 по день стягнення компенсації.
З цього приводу слід зазначити, що такі вимоги є передчасними, оскільки відповідно до статті 4 Закону України від 19 жовтня 2000 року № 2050-III «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв'язку з порушенням строків їх виплати» виплата громадянам суми компенсації провадиться у тому ж місяці, у якому здійснюється виплата заборгованості за відповідний місяць. Враховуючи відсутність підстав вважати, що право на отримання компенсації при відновленні виплати пенсії буде порушене відповідачем, задоволення позову в цій частині буде свідчити про вирішення спору, який ще відсутній, тобто на майбутнє, що суперечить засадам адміністративного судочинства та його принципам.
Таку правову позицію висловлено Верховним Судом у постанові від 18 вересня 2018 року у справі № 522/535/17 (реєстраційний номер рішення в ЄДРСР 76547257).
Отже, не заперечуючи проти передбаченого законодавством права позивача на компенсацію пенсійних виплат, колегія суддів не вбачає підстав відступати від цього висновку щодо застосування норм права. У випадку порушення в майбутньому відповідачем зазначеного права позивач не позбавлений можливості захистити свої права у встановленому законодавством порядку.
Що стосується вимоги позивача про зобов'язання УПФУ у м. Сєвєродонецьку утриматися в подальшому від дій, а саме від призупинення позивачу виплати пенсії керуючись Постановою № 365, колегія суддів вважає таку вимогу безпідставною, оскільки згідно з положеннями Закону № 1058-IV нарахування та виплата пенсії мають здійснюватися постійно до виникнення підстав, визначених частиною першою статті 49 Закону № 1058-IV, та прийняття рішення про припинення виплати пенсії територіальним органом Пенсійного фонду України або судом.
Крім того, така вимога позивача є вимогою на майбутнє. Оскільки згідно з положеннями КАС України завданням адміністративного судочинства є захист порушених прав позивача від порушень суб'єкта владних повноважень, суди не повноважні зобов'язувати відповідача до вчинення чи утримання від вчинення дій на майбутнє.
Стосовно заяви про встановлення судового контролю за виконанням судового рішення, слід зазначити таке.
Відповідно до частини першої статті 382 КАС України суд, який ухвалив судове рішення в адміністративній справі, може зобов'язати суб'єкта владних повноважень, не на користь якого ухвалене судове рішення, подати у встановлений судом строк звіт про виконання судового рішення.
Положення статті 382 КАС України не є імперативними, тобто, передбачають право суду діяти на власний розсуд в залежності від обставин справи. За своїм змістом такі заходи контролю за виконанням судового рішення є додатковим засобом для спонукання суб'єкта владних повноважень до вчинення дій з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.
В матеріалах справи відсутні будь-які докази, що відповідач буде ухилятися від виконання рішення суду у визначений чинним законодавством спосіб.
Інших доводів, які б спростували висновки суду першої інстанції, апеляційна скарга не містить.
Таким чином, розглянувши подані документи, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, колегія суддів приходить до висновку, що місцевий суд прийняв рішення з дотриманням як матеріального так і процесуального права, а позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.
Відповідно до положень ч.1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Зважаючи на наведене, судова колегія дійшла висновку, що місцевим судом правильно встановлені обставини справи, та ухвалено судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, отже відсутні підстави для зміни його резолютивної частини. У зв'язку з викладеним доводи апеляційної скарги не приймаються до уваги, тому апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.
Рішення Луганського окружного адміністративного суду від 02 квітня 2019 року у справі № 360/1018/19 - залишити без змін.
Повне судове рішення - 25 червня 2019 року.
Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, передбаченому статтею 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуючий суддя І. В. Сіваченко
Судді А. А. Блохін
І. В. Геращенко