Апеляційне провадження № 22-ц/824/3018/2019
19 червня 2019 року м. Київ
Унікальний номер справи 761/44343/16-ц
Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача - Шахової О.В., суддів: Вербової І.М., Саліхова В.В., за участю секретаря судового засідання Пащенко О.П.
сторони справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_3 ,
на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2018 року, ухваленого в приміщенні суду під головуванням судді Волошина В.О., -
У грудні 2016 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу, трьох відсотків річних за договором позики.
Свої вимоги мотивував тим, що 12 червня 2015 року між ним та відповідачем ОСОБА_2 було укладено договір позики у вигляді боргової розписки, відповідно до умов якого відповідачу було надано позику в розмірі 220 000 грн. Строку повернення грошових коштів у договорі не зазначено.
21 вересня 2016 року на адресу відповідача була надіслана вимога про повернення суми позики у семиденний строк від дня пред'явлення вказаної вимоги, проте, у встановлений строк відповідач суму позики не повернув. Таким чином, ОСОБА_1 просив стягнути з ОСОБА_2 неповернуту суму позики за борговою розпискою, три відсотка річних та судові витрати.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2018 року позов ОСОБА_1 задоволено, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу з врахуванням трьох відсотків річних за договором позики у розмірі 221 046 грн. 32 коп. Вирішено питання щодо розподілу судового збору.
Не погодившись з вказаним рішенням суду представник ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та невірне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
На обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається, зокрема на те, що суд позбавив його права на правову допомогу. За його відсутності та належне повідомлення про судове засідання 13.09.2018 суд постановив ухвалу про закриття підготовчого судового засідання та призначив справу до судового розгляду по суті, чим порушив його право на правову допомогу, оскільки останній не зміг подати клопотання, свої пояснення, навести свої доводи та міркування, а також заперечення.
Вказував, що грошові кошти за борговою розпискою не були ним отримані та на підтвердження своїх доводів посилався на постанову ВСУ від 11.11.2015 у справі № 6-1967цс15, в якій вказано, що розписка має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів.
В судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 та його представник ОСОБА_4 підтримали доводи апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позову.
Позивач ОСОБА_1 та його представник ОСОБА_5 заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили рішення суду першої інстанції залишити без змін.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.
Згідно вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 12 червня 2015 року між сторонами було укладено договір позики, у вигляді боргової розписки (ас. 5) наступного змісту: «Я, ОСОБА_2 взял в долг 220 000.00 грн. (двесте двадцать тысяч гривень) у ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_1 г . », тобто відповідачем було отримано від позивача в борг суму коштів у розмірі 220 000,00 грн.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що позивачем було доведено факт укладення договору позики та неповернення відповідачем всієї суми заборгованості. Разом з тим, оскільки відповідачем зобов'язання щодо повернення позики за розпискою не виконано, суд дійшов висновку про стягнення 3% річних за період часу з 29 вересня по 26 листопада 2016 року.
Апеляційний суд погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає його законним та обґрунтованим.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивачем не надано суду доказів на підтвердження факту передачі грошей позичальнику, а тому такий договір позики є неукладеним і суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку про доведеність позовних вимог, апеляційний суд відхиляє, враховуючи наступне.
Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
За змістом статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов'язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.
Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.
Договір позики грошей від 12 червня 2017 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у письмовій формі, у ньому містяться умови отримання останнім в борг коштів у розмірі 220 000,00 грн., тому вказаний договір є доказом передачі грошей у позику позичальнику.
Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій же сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій же кількості, такого ж роду та такої ж якості, що були передані йому позикодавцем ) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов'язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.
За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.
Щодо строків повернення коштів за договором позики, апеляційний суд зазначає наступне.
Судом встановлено, що 21 вересня 2016 року позивачем було надіслано відповідачу вимогу про повернення позики у розмірі 220 000,0 грн., цінним листом з описом вкладення (ас.ас 6, 7), відповідно до якої позивач просив відповідача повернути суму позики у семиденний строк від дня пред'явлення вказаної вимоги.
Інформації, яка б свідчила про повернення відповідачем всієї суми заборгованості позивачу судом не встановлена.
Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (ст. 1048 ЦК України).
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
За змістом ст. 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором.
Згідно положень ч. 1 ст. 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу.
Згідно положень ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.
Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Суд першої інстанції вірно встановив, що відповідач свої зобов'язання за договором позики не виконав, сума позики залишається неповернутою, а відтак, розрахунок заборгованості, який складається з суми основного боргу - 220 000,00 грн.; 3,0 % річних за період часу 29 вересня по 25 листопада 2016 року у розмірі 1046,32 грн. є вірним.
Жодних заперечень та своїх розрахунків відповідачем до суду апеляційної інстанції не подано.
Окрім того, відхиляючи довід апеляційної скарги щодо не зазначення в договорі позики дати повернення грошових коштів, апеляційний суд враховує презумпцію правомірності правочину, встановлену ст.204 ЦК України, згідно якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Посилаючись на існування між сторонами інших правовідносин, пов'язаних із укладенням договору позики, відповідач ОСОБА_2 не оспорив його у встановленому законом порядку і вказаний договір позики не визнаний судом недійсним, а відтак є правомірним і правильно врахований судом при ухваленні рішення.
Про вказані вище обставини свідчать також пояснення самого відповідача, який у судовому засіданні суду першої інстанції 27.11.2018 пояснив, що не звертався із позовом про визнання договору позики недійсним та писав розписку власноруч (ас.ас.95-97).
Доводи апеляційної скарги стосовно того, що суд позбавив відповідача права на правову допомогу, оскільки без його присутності та належного його повідомлення про судове засідання 13.09.2018 постановив ухвалу про закриття підготовчого судового засідання та призначив справу до судового розгляду по суті, відхиляються судом апеляційної інстанції, виходячи з наступного.
Як вбачається, справа в провадженні Шевченківського районного суду м. Києва перебуває з грудня 2016 року.
Судом неодноразово направлялися на адресу відповідача судові повістки про виклик до суду першої інстанції, які ОСОБА_2 отримував (ас.ас.19,23,33,37,63).
Таким чином, відповідач з 2016 року знав про існування позову до нього, проте не скористався своїми правами, передбаченим процесуальним законом щодо отримання правової допомоги, надання пояснень чи клопотань до сулу першої інстанції.
Відповідно до ч. 1 ст. 44 ЦПК України, учасники судового процессу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.
Крім того, як наголошує у своїх рішеннях Європейський суд, сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов'язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правам та неухильно виконувати процесуальні обов'язки.
Доводи, на які посилався відповідач, були предметом дослідження та оцінки судом першої інстанції під час розгляду справи та додаткового правового аналізу не потребують.
Таким чином, суд першої інстанції повно та всебічно розглянув справу, надав всім доводам сторін належну правову оцінку, оцінив належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності та постановив законне, правильне по суті та справедливе рішення.
При апеляційному розгляді справи порушень норм матеріального і процесуального права, які є підставою для скасування рішення, в справі не виявлено.
Враховуючи, те що апеляційна скарга залишається без задоволення, у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для зміни розподілу судових витрат, здійсненого судом першої інстанції. Судовий збір за подання апеляційної скарги слід покласти на особу, яка подала апеляційну скаргу. Іншими учасниками справи не заявлено до відшкодування судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у апеляційному суді.
Відповідно до ст.375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 27 листопада 2018 року залишити без змін, а апеляційну скаргу ОСОБА_2 , подану його представником ОСОБА_3 - без задоволення.
Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом 30 днів з дня її проголошення.
В разі проголошення вступної та резолютивної частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.
Повну постанову складено 20 червня 2019 року.
Суддя-доповідач
Судді: